Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 березня 2021 року
Тексти > Тематики > Історична

У великому рейді

Переглядів: 27912
Додано: 03.05.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Над ранок відділ перейшов ріку Торису і автостраду Кошиці-Пряшів біля села Мацермани, а також залізничну колію. Лишивши ці перешкоди за собою, ми ввійшли в більший ком плекс лісу.
Того ж вечора наша пропаґандивна група загостила в село Пекльовіц. Прикметним для цієї візити було, що місцеві дівча та громадою ходили за нашими повстанцями, просячи, щоби вони оставалися в селі і женились. Прохання ці були цілком щирі і абсолютно поважні. Зокрема одна білявка уподобала на шого вістуна Редьку. Бідняга відганявся, як міг, але дівчина була енергійна.
- Ну, добре,- говорив він.- Припустім, що я остануся. Прийдуть чеські комуністи, мене зловлять, а потім розстріляють - і що тобі прийде з того, Анєлько?
- Ой, не бійся, я тебе сховаю, я тебе не дам,- і дівчина припала до його грудей.
- Ні, я цього зробити не можу,- відповів наш Редька.- Мене ніхто з мого обов'язку не звільнив, а якби я тут залишився, то як я виглядав би в очах свого народу і товаришів по зброї?
Дівчина заливалася сльозами...
Вночі відділ рушив дальше. Тут гори ставали вищими, і марш починав бути тяжким. Відділ посувався тільки лісами, за картою і азимутом. Над ранок ми перейшли ріку Горнад і залізничну штреку біля села Маргецани. В лісі над селом Янкльовци ми мали денний постій. Починалось гаряче літо. Між іншим, в цій місцевості нам було тяжко знаходити воду.
6 липня 1947 р., коли ми вже були на денному постої біля села Вижні Словінкі, наша стійка спинила одного лісничого, який прийшов на полювання. Це був інтелігентний чоловік. Про нашу боротьбу знав дуже добре. Йому були відомі командири наших відділів з минулого рейду. Ми з ним розмовляли десь до години шостої вечора. Потім я дав йому гроші і попросив піти до села, щоб купити для нас у крамниці товщу. Коли він відійшов, я на всякий випадок наказав відділови зайняти добрі становища для оборони. Я не думав, що він наведе нам війська, але треба завжди бути обережним.
В напрямі, звідки мав прийти лісничий, відійшла також наша стежа.
По двох годинах лісничий повернувся. Був дуже стомлений, але приніс повний наплечник.
- Стережіться, панове! - говорив він.- По всіх селах є багато війська. Воно хоче перешкодити вам у дальшому рейді. Все це - самі чехи, СНБ. Людям вони вже не говорять, що ви грабуєте і вбиваєте, навпаки, кажуть, що ви поводитесь чемно і за все платите. Підкреслюють, що ви ненавидите комуністів.
- Ага, ми своє таки зробили! - вдоволено обізвався бунч. Соколенко.
- Ну, панове-"велітелі", я мушу з вами попрощатися, бо буде пізно додому,- сказав словак, щиро стискаючи наші до лоні.
Я дивився йому вслід, відчуваючи в серці тепло. Свідомий син словацького народу, він твердо стояв на ідеях, які ми про повідували по селах його країни.
19. Передчуття здійснилось
В день свята народження Івана Хрестителя, від полудня наш відділ подався лісами в напрямі села Порач, яке лежало між горами і лісами, оподаль від інших сіл. Краєвид був дуже гарний. Тут уже починалися словацькі полонини, на яких випасалися стада худоби і отари овець.
- О, хлопці, тут не загинемо! - побачивши чотироногих, промовив доктор-дентист Зубченко.- Тут уже смердить овечим сиром, а він ліпший і пожиточніший за все інше. Козак не без долі! Хай собі бльокують села, а ми по шаласах будемо вести пропаганду за сиром.
Серед відділу вибухнув здоровий сміх.
- Ви, докторе, годні тепер свою роботу закинути, а прилучитися до пропаґандивної групи,- зажартував к-р Залізняк.
- Дам раду! Бігме, що дам! - запалився д-р Зубченко.- Ви думаєте, що з мене був би поганий пропагандист? Панове! Майте на увазі: здібностей, які я маю, ще ніхто не розшифрував, а їх є в мене кілька.
Знову веселий сміх.
- Ну, докторе,- обізвався і я,- мені ніколи і на думку не спадало, що ви такий затайливий.
- Бо не завжди варто бути щирим і до усього признаватися.
Відділ сидів, діставши короткий відпочинок, а доктор своїми жартами бавив повстанців далі. За цей гумор всі його дуже любили.
- А вам, друже командир,- звернувся Зубченко до мене,- дай, Боже, здоров'я і довгий вік, щоби ви і дальше нас провадили так, як дотепер. Жалко тільки, що д-ра Шувара між нами немає.
- Трудно! Де дрова рубають, там тріски летять,- відізвався Лагідний, щоб розвіяти наглу понурість, яка запанувала на згадку про д-ра Шувара.
З глибини лісу доносились до нас дзвінки худоби, яка там паслася. Кожний з нас сидів задуманий. Мовчанку перебив знов таки д-р Зубченко.
- Але я все таки кажу, що з чехами легше дати раду. Вони не є такі рафіновані, як большевики. Але треба сказати, що і поляки вже трохи навчилися проти нас воювати.
- Що ж ви, докторе, хочете? - сказав я.- Не забувайте, що вже третій рік по війні, що російська і польська держави розпоряджають всіма потрібними засобами і великими армія ми. Крім того, приятелі мають договір про взаємну поміч. Але і чеської армії не вільно нам легковажити, бо ми не мали ще змоги докладно її пізнати.
- Але однаково чехи не дорівняють большевикам і полякам,- сказав Зубченко.
- Покищо не дорівняють, але тому, що вони ще не мали до діла з партизанською боротьбою. Підождіть. Коли Москва побачить, що немає жодного висліду, вона кине в ряди чеської армії своїх посіпак - так само, як вона зробила в Польщі. Тоді не так легко буде нам рейдувати!
- Це є більше, ніж можливе,- погодився доктор.- Москва боїться нас більше, ніж Гітлера. Ми їй всюди заважаємо...
Недалеко від нас почувся веселий чоловічий і жіночий спів. Він перебив нам дальшу дискусію.
- Вишліть туди, друже бунчужний, кількох вояків,- сказав я до Соколенка,- хай перевірять, що там за люди. Ма буть, пастухи. Рівночасно хай розпитають про село Порач.
Приблизно за півгодини розвідка повернулась назад і зголосила, що до обіду в селі Порач жодного війська не було. Село лежало від нас приблизно за 4 кілометри. Пастухи і пас тушки сказали, що в Порачі нас дожидають, бо конечно хочуть бачити партизанів.
- Ну, то підемо. Як нема війська, то можемо і загостити. Маршувати!
Уже сонце схилялося за обрій, коли відділ підійшов під село Порач. Як звичайно, я вислав до села дві групи: одну за харчами, другу - з живим словом. Команду над групами перебрав к-р Лагідний.
Але вони повернулись ні з чим. Коли вони наблизились до села, їх задержала застава СНБ. Вона складалася з десятка людей, убраних переважно в цивільне. Діялог між заставою і повстанцями в передачі к-ра Лагідного виглядав більш-менш так:
- Стуй! Кедь ідете?
- До села! - відповіли повстанці, моментально розскочившися з готовою до пострілу зброєю.
Віддаль між повстанцями і заставою була не більше як 50 метрів. Жандарми були бліді, мов крейда.
- Чому ви хочете йти до "Дедіни"?
- Ви самі добре знаєте, чому і за чим, тож не треба вам і питати,- твердо відповів Лагідний.
- Не йдіть! В селі багато вояків. Що зробите? Краще буде, коли підете туди, звідки прийшли. Ми вас зачіпати не будемо.
- Нема ради! - сказав по короткій надумі к-р Лагідний до своїх вояків.- Так багато їх у селі, мабуть, нема, але нема сенсу туди пхатися. Що це за пропаґанда, коли в селі буде стрілянина? Ніхто з людей і так не прийде на сходини. Вертаймося назад. Так дай, Боже- звернувся він до словаків.
- З Богом! Щасливо! - з полегшею відповіли жандарми.
Вислухавши оповідання Лагідного, ми вирушили далі, розглядаючися за шаласом, який мав бути десь поблизу. Доктор Зубченко слушно сказав, що доведеться нам вести пропаганду між вівчарами по шаласах.
Шалас таки вдалося розшукати. Тут ми купили 50 кг овечого сиру, яким вояцтво повечеряло, і то навіть дуже добре. Вівчар сказав нам, що всі села до міста Спіська Нова Весь зайняті військом.
По вечері ми рушили в дальшу дорогу. Треба було двонічного маршу, щоб наблизитися до Спіської Нової Весі. До міста залишилось 8 км. Всі ми були дуже голодні, бо протягом цих двох діб ніде купити харчів не вдалося. Декотрі знов охляли. Але ранені, що весь час ішли з відділом, майже всі видужали. Всіх нас це дуже тішило. Доктор, а головно санітар Зірка, дбали про них якнайкраще.
У мене виник новий плян, яким я негайно поділився з командирами. Чехи вештаються по селах і бльокують їх дальше від міст, головно в теренах, де чекають нашого переходу. Тому треба вибрати інший напрям. Сьогодні треба зайти під саме місто. Тут більше свідомих людей і можна зробити більшу роботу. Чехи в ліс - ми до міста, вони до міста і в ліс - ми на поле!
- А тепер, панове, така справа: сьогодні дві групи підуть у село Теплічка. Це - 3 км від міста Спіська Нова Весь. З групами підуть Лагідний і Соколенко. Один з вас пропаґандує, другий має купити більшу кількість харчів, щоб їх стало на чотири дні, бо під час дальшої дороги заходити до сіл буде не зручно; крім цього нам треба буде відбитися трохи дальше і замести за собою сліди. Згодом побачимо, що робити далі. Тільки не баріться, бо треба буде проходити шосе, на якім на певно будуть застави. Отже, гайда в дорогу!
Недалеко на луці якийсь господар косив сіно. Побачивши повстанців, він весело підсміхнувся і показав дорогу до села Теплічка, з якого сам походив.
Решта відділу, яка залишилася в лісі, зійшла в глибокий потік і запалила багаття. Вже зовсім стемніло. Я і д-р Зубченко присіли біля ватри і розглядали карту. Повстанці обступили вогні, інші куняли. Було досить холодно. Гутірка цим разом не клеїлась.
Опівночі повернувся Лагідний і Соколенко. Обидва вони були усміхнені.
- Ну, як там? - питаю.
- О, перша кляса! - заговорили на переміну командири.- Чеська преса повідомляє, що під Жегною зведено з нами дво годинний бій, в якому нас цілком розбито. Правдоподібно, що чехи зловили з групи к-ра Бартля когось тяжко раненого, який сказав ваше псевдо, друже командир, бо газета пише так: "Велька скупіна бандеровцуф під командою капітана Громенка зостала розбіта".
- Хай хоч цим потішаються,- невдоволено відповів я.- А як там з пропаґандою?
- Люди не могли вийти з дива. Тутешнє населення частинно вірить пресі, але ми їм все з'ясували докладно. Дуже дивувалися, що ми відважилися зайти під так велике місто. В місті дуже багато війська. Стягнули навіть більшу одиницю з змоторизованих частин. Говорили люди, щоби ми їх не боялись - таким, як ми, вони, мовляв, нічого поганого не зроблять.
- Ще нам говорили, що в місті перебувають якісь закордонні кореспонденти,- докинув Соколенко.
- От таких би стрінути! - вирвалося в д-ра Зубченка.- Це була б добра річ! Але чехи їх на села, мабуть, не пустять.
- Певно, що ні,- притакую йому.- Де ж ви щось подібне бачили в большевицькій системі? Чехи свідомо будуть їм го ворити про нас всякі небилиці, щоб скомпромітувати нас перед світом.
- В кожному разі,- сказав Лагідний,- своєю появою ми зробили колосальну роботу. Нарікали люди тільки на чехів, мовляв, вони переважно комуністи. Місцеве населення їх ненавидить.
На цьому ми розмову скінчили. Треба було перекусити і йти.
О 1-шій годині ночі ми рушили далі. Я вів відділ пасмом гір, вкритим великими лісами; воно тяглося до Низьких Татрів з їх Думб'єром.
14 липня відділ заквартирував на одній горі біля села Вернер. Добились ми до неї через чотири доби. Ішли ночами. За весь цей час нікого ми не бачили і нас ніхто не перестрів. Ми мусіли нарешті зупинитись, бо нам зовсім вийшли харчі.
Ввечорі відділ наблизився до краю села. Ми вислали туди нашу розвідку, яка однак по короткому часі повернулась і зголосила, що в селі повно війська. Надії на одержання харчів розлетілись.
По обох сторонах села Вернер підносяться великі гори - понад 1500 м висоти. Нам треба було обійти село з правої сто рони і перетяти гостинець, що лучив с. Вернер із м. Попрад. Цей обхід довелося нам оплатити ціною майже всієї ночі. Щойно над ранок нам удалось перейти шосе, але тут же до велося дряпатись на високу скелю. Уже було зовсім видно, коли ми, вкрай змучені, могли нарешті відпочити на верху скелі.
Мене пригнічувало прикре почуття.
- Знаєш що? Сьогодні будемо мати бій,- сказав я Лагідному.
- Чому? - недовірливо запитав він.
- Вчора, коли ми відпочивали, мені приснився дуже поганий сон. Я його розумію так, що буду раненим.
- Е, не викликайте вовка з лісу!
- Ні, приятелю, це не є якесь спеціяльне вмовлення хвороби. Я вірю своїм снам. Боюсь тільки одного - бути пораненим десь у ногу. Тоді мені кінець. Живим у руки не дамся.
- Ет, не говоріть такого, друже командир! - Лагідний удавав, що не вірить моїм словам, але в його голосі звучала нотка непевности.
Ставши на вершку скали, я оглянув у далековид терен, який ми мали пройти. Він був для нас поганий. Треба було що найменше години, щоби малими лісками дістатися до великого лісу. Крім цього, було багато потоків.
- Ну, поспішаймо! - сказав я до Лагідного.
З нашої скали довелося спускатися вниз, на луку з вели ким трудом. За лукою простягались поля, перерізані потоками, а далі виднів ліс.
Уже половина відділу, біля якої я знаходився, зійшла з скали, коли ззаду пролунав постріл; спочатку один, а за ним другий.
- Що це? - сказав я до сусідів.- Мабуть, нас завважили на шосе. Скорше вниз!
Повстанці зіскакували з скали один за одним, мов дикі кози, а тим часом заграли кулемети.
- Ворог ззаду! - пішло по лінії.
- Погано! - промайнуло мені в голові,- к-р Залізняк - наліво, розстрільна! Задні - відкрити вогонь!
Наш відступ охороняв з своїм роєм бул. Чумак. СНБ, використовуючи нашу прикру ситуацію, заатакувало відділ досить сильно. Але наш кулеметчик Смик орудував своїм кулеметом по-геройськи. Від його вогню вже кілька чехів лягло трупом, .решта здержалася і почала займати становища. Рій Чумака скористався з павзи, зіскочив з скали і долучився до відділу, що широкою розстрільною відступав відкритим тереном у на прямі лісу.
Тим часом СНБ зайняло скалу, з якої відкрило по нас гураґанний кулеметний вогонь. Кулі сипались, мов град. Чехи стріляли самими розривними і запальними кулями, від яких сира трава кругом нас горіла, мов солома. Крім цього, вони по чали бити по нас з крісових Гранатометів.
Відділ заляг. Нам стріляти було безсенсовним, бо чехи зна ходилися за скалою і наш вогонь не робив їм жодної шкоди.
- Руце вгору! Поддайсе! - кричали "есенбеки".
- Стрибками відступати! - даю наказ. Наш відступ заохотив чехів до погоні. Кілька їх спустилося з скали і почало обстрілювати нас з автоматів.
- Вогонь! Командую я.
Повстанці відстрілювались навстоячки, бо робити це з лежачої постави було неможливо. Троє чехів, які знаходилися ближче до нас, повалилося навзнак, решта їх залягла під скалою, скерувавши на нас рясний автоматичний вогонь.
Ми далі відступали під голу гору. Вже було троє вбитих: віст. Чорноморець, стр. Заяць і стр. їжак. А чехи, мов навіжені, далі сипали по нас дощем куль. Поле обстрілу вони мали пре красне. Вже все передпілля задиміло від горіючої трави.
- Хлопці, ще трохи - і ми на горі! - кричу щосили. Раптом мною рвонуло. Ойкнувши, я повалився на землю.
- Що вам є? - підповзши, запитав Перець.
- Нічого, ранений,- відповів я йому.- Забери від мене автомат. Вперед, хлопці, ще трохи! - вже лежачи подаю команду.
Я відчував, що з правого рам'я тече гаряча кров. Незабаром вона появилася і на моїй блюзі.
З тяжким трудом відділ вибрався на гору. Тут ми почали займати догідні становища. Повстанці тяжко відсапували.
СНБ перервало вогонь. Ворожі вояки почали спускатися з скали двома її боками і обходити нас з флянгів.
- Ану хлопці, сипніть їм ще і поспішайте в долину. Ліс уже близько.
Знову заклекотіли наші кулемети, примусивши "есенбеків" задержатись.
- Маршувати!
Відділ зсунувся по схилу і дійшов потоком до лісу. Тут знову довелося виходити на гору. Коли ми майже наблизились до хребта, в долині почувся триразовий свисток.
- Мабуть сповіщають кінець погоні за нами! - буркнув котрийсь з повстанців.
- Друже командир, спереду чехи! - проговорив задиханий стр. Зозуля, прибігши з переднього забезпечення.
- На становища! - гримаю на повстанців і лівою рукою витягаю з кобури пістолю.- Гади! Хлопці, ані одного набоя надармо! Підпустити близько!
- Ага! Вони не дурні,- мовив Соколенко, клячачи за де ревом.- Дивіться, як звивають копитами!
Справді, вороже військо, побачивши нас, почало відступати вбік, ховаючись за грубі ялиці.
- Тільки тоді вони герої, коли в хаті, та коли підкручена лямпа і двері на засуві,- бубонів бул. Рубач.- Ге, вони тікають у ліс?! Навіть одного пострілу не дали.
- Стріляти? - прийшов по лінії запит.
- Ні! Маршувати далі, в глибину лісу! - наказав я, а звернувшись до бунчужного, сказав: - Соколенку, візьміть від мене карту, компас маєте свій. Провадьте за 47-им ступенем ширини.
Окрім мене, було поранено ще трьох: к-ра Лагідного - легко в пальці ноги, стр. Грушу - в руку, стр. Бистрого - в ногу. На щастя, всі могли маршувати. Крім цього, бракувало трьох стрільців.
Пройшовши годину, відділ зупинився на денний постій. Серед повстанців можна було помітити деяке пригноблення. Подіяли на їх настрій наші втрати і поранення.
- Ну, але припекли нас сьогодні пепіки,- сказав я до Со-коленка.- Не можу собі простити, що ми попали в таку халепу.- Але хто міг би думати, що по тому боці буде відкритий терен? Дивіться на карту - всюди зазначений ліс.
- Нічого! - потішав мене бунчужний,- попадуть ще колись вони нам у руки. А тепер, друже командир, може вогні розкласти б та поробити перев'язки?
Запалали багаття. Доктор Зубченко з санітарами взялися перев'язувати рани.
- Маємо щастя, пане-брате,- пробую жартувати до Лагідного.- А що я тобі вранці казав? Ні, мої сни ніколи мене не обманять...
Я почав розбиратися. Сорочка і блюзка були насичені кров'ю Бідна моя права рука! Вже другий раз довелося їй бути прошитій ворожою кулею. Рам'я не було поважно ушкоджене, але рана була все таки дошкульна: при найменшому русі вона сильно боліла і пекла.
Повстанці трохи перекусили і лягли відпочивати. Старшини натомість присіли до вогнища і обговорювали подробиці бою. Мені було незрозумілим, яким чином могли відбитися від відділу три наші стрільці.
- Вони були на правому крилі,- сказав к-р Залізняк - і, мабуть, відступили потоком за гору. Може, їх там убито.
- Дуже можливо,- докинув бунч. Соколенко,- бо там поле відступу було ще гірше, ніж на нашому відтинку...
Чехи, мабуть, мали десь поблизу тієї гори свої застави; завваживши нас, вони стягнули більше сили, а вдарили на нас щойно тоді, коли більша половина відділу вже злізла з скали.
- Добре зробили, нема що й казати,- сказав я. Ви теж в інший спосіб не поступили б.
- А звичайно, що так,- погодився бунчужний.
 
Наші Друзі: Новини Львова