Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 17 січня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

У великому рейді

Переглядів: 25956
Додано: 03.05.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Михайло Дуда "Громенко", сотник
У ВЕЛИКОМУ РЕЙДІ
Спогади

ЗМІСТ
1. Ранкові постріли
2. Розпочата грабіж
3. Повстанський Великдень
4. Почалися герці
5. Зустрічі, наради
6. Нависають хмари
7. Прощання яке потрясає душу
8. Наспустілій землі
9. “Прощання провин” і наша відповідь
10. За насушним хлібом
11. Несподіваний бій
12. На верхах Бескиду
13. Так умирають повстанці
14. Шукаємо за своїми
15. Ой послалась доріженька
16. Повстанці прощаються з Україною
17. Перед новими труднощами
18. Командир Бартель відбився від відділу
19. Передчуття здійснилось
20. Обминаючи застави
21. Останками зусиль
22. Кінець епопеї


1. Ранкові постріли
Весна 1947 року заповідалася напрочуд гарна. Кожний день приносив з собою більше життя й тепла. Вся природа будилася з зимового сну і одягала на себе нові шати. З кожним днем ставало веселіше.
Селяни почали вже на полях весняні роботи. Їм над головами виспівували жайворонки, захлинаючись від радости. Здавалося, що життя в цих гористих околицях пливе нормальним річищем і що ніхто не заколочує його спокою. Однак, уважніше прислухаючись, можна було вичути навколо якусь непевність. Особливо густі ліси Бірчанщини, які колись ховали в своїх непрохідних просторах стада диких звірів, навівали тепер якесь неясно-тривожне почуття.
Але й тепер з проміння сонця, яке викочувалося з-за гір і кидало велику тінь у долину ріки Сян, раділа пташня безтурботно скачучи по гіллі дерев. Її концерт переривали співи пастушків від сторони сріблистого Сяну.
... «Винесу я йому їсти, чи не скаже мені сісти. . .» — заводив якийсь голосок.
Нараз — гримнули два крісові постріли і гучним ехом ударили об гори. За хвилину знову кілька пострілів.
В селі Поруби помітно великий рух. Жінки з поспіхом ховають пoстіль, бiлизну, одежу до заздалегідь приготованих криївок, а чоловіки випроваджують із стаєнь коней і верхи тікають у ліс. Ті, що працювали на полі, випрягають своїх коней і, залишивши плуги й борони, подаються до бору. Дехто виганяє туди з села корови. А в усіх на устах одне і те саме страшне слово: «Поляки!»
З села доносяться крики. Гурма курей пурхнула в глибокий, крутоберегий потік, порослий густими корчами. Повідв'язувані корови, яких не встигли загнати в безпечне місце, позадиравши хвости, самі погнали у ліс, залишивши на полі своїх господинь, які їх підганяли.
Так приблизно виглядала картина, коли на край лісу виїхало двоє озброєних верхівців. Це була кінна стежа УПА. Зупинившись на хвилину, щоб розглядітися, вони потому рванули краєм лісу в напрямі утікаючих селян. Зупинились біля них, перекинулися з ними кількома словами і знову помчали до гори над самим Сяном. Потім знову стали, злізли з коней, які самі зайшли в гущавник, і подалися на шпиль гори, з якої було видно кілька польських сіл, що розтяглися над рікою. Один з них миттю видряпався на дерево і зорив у далековид. Його увагу звернуло село Бара, в якому був помітний рух автомашин і звідки неслись час-до-часу рідкі постріли.
— Це міліція, — буркнув він і зліз з сосни. — Ходи скоро, скажемо людям, хай вертаються до хати, — відповів другий.
По короткому часі селяни ішли вже на свої господарства, а ті, що повтікали з полів, — до своєї роботи.
Стрільці Свірк і Перець, які були в цій стежі, вернулися назад до табору і зголосили про те, що бачили. Після цього вони долучилися до веселого гурту повстанців. Там кухар Редька, усміхнений, немов сходячий місяць, мішав у котлі кашу і тішився з того, що йому вдалося декого обдурити з нагоди першого квітня.
Галас і вибухи здорового вояцького сміху притихли дещо в обідню пору. Тільки стукала часом ложка об їдунку або чулося голосніше сьорбання зупи.
Я саме кінчив читати одержану пошту і, ховаючи записку в кишеню, гукнув до вояцтва: «Хлопці, завтра буде бій!» Як і можна було сподіватися, всі зірвалися з місць і енерґійними вигуками виявляли своє вдоволення.

2. Розплата за грабіж
Над ранок 2 квітня мій відділ маршував у напрямі села Добра Ш. Стрілецький ряд широко розтягнувся в густому лісі. Було ще досить холодно. Ліси і села були сповиті густим туманом, який закривав усе, що було віддалене більше як на 50 метрів, так що нічого не можна було бачити.
Повстанці тихо перебігли гостинець, на якому ще не було жодного руху. Недалеко від нього спинилися, щоби зробити перший відпочинок. Гущавник охороняв нас від ока евентуальних прохожих, тому даю дозвіл на курення. Дехто простелив на землі палатку і ліг на ній, дехто присів біля куща або дерева і приховував у долонях вогонь цигарки. Інші, зібравшися у малу громадку, заводили пошепки розмову.
— Цікаво, де то нині буде празник і гостина? — питав якийсь повстанець. — Чи в Улючі, чи в Добрій, а чи, може, у Брижаві?
— Не будь, хлопе, цікавий, бо скоро посивієш, — обтяв йому якийсь інший голос. — Прийдеш на місце — побачиш.
Після цього запанувала тиша. Тільки пташня виспівувала на всі лади, збудившись з нічного сну.
— Кінець переви. Маршувати! — подаю наказ. І знову понісся по лісі тихий шум від маршуючого відділу.
Задержуємося на краю лісу в гущавниках. Стараюся щось побачити в далековид, але це мені не вдається, бо вся околиця покрита мряками. Десь з-за гори вистрілило проміння сонця і освітило вершки дерев. Хочу вислати до села Добра Ш. розвідку, але раптом на гостинці між Улючем і Доброю розляглося кілька пострілів з пістолі.
Поволі туман підноситься вгору. Врешті розвиднілося так, що ми можемо бачити гостинець. Першим, що на ньому ми помітили, була частина польського червоного війська приблизно з 150 вояків, яка посувалася до села Улюч. За цією частиною їхали на підводах цивільні поляки, які при появі свого війська звичайно подавались за ним на українські села, щоб могти використати нагоду і пограбувати українське населення. Це були напливові асуспільні елементи, на яких опирався тут польський червоний режим.
Валка грабіжників уже була в Улючі, як туман зовсім розступився. Поміж хатами можна було розпізнати військових і цивільних поляків, що кинулися грабувати. При цьому не обходилось без побоїв. Крики й плачі доносились до самого лісу. Між катованими були не тільки селяни, але і їх жінки. Mи бачили, як цивільні бандити тягнули до своїх возів усе, що під руки попало, також не відмовляючи собі приємности бити населення.
Стрілецтво почало нервуватися. «Друже командир, ходім уже!» — наполягали на мене. Одначе згодитися в цей момент я не міг, бо бандити розбрелися по всьому селу і користі з нашого наскоку було б мало.
Тим часом повернулася з села наша розвідка і привела з собою одного поляка-сексота. Він поінформував нас, що Войско Польске (ВП), разом з цивільними бандитами, мають їхати підводами на присілок Доброї — Добрянку по бараболю. Хоча, щоб осягти Добрянки, нам треба було перекидатися на другий кінець лісу, проте цей присілок для зведеня бою був нам догідніший, бо тут могли ми замкнути поляків з усіх боків. Тому негайно перекидаємося всім відділом в належну сторону.
О 11 год. наші зірці повідомляють, що вороже військо і цивільні бандити виїхали вже на підводах з села Улюча і їдуть до села Доброї. На фірманках можна було завважити пограбовані подушки й перини. Частина ще порожніх підвід їде на присілок Добрянку. Незабаром і тут почулися крики й плачі жінок та дітей.
З присілка вийшла ворожа група з 120 вояків і поділилась на дві частини. Одна частина з підводами подалась горбами до присілка Буковина, а друга — до присілка Закутки, де був розташований наш відділ. Задуманий нами плян треба було скоро зміняти, бо крім того, що ворог розчленувався на дві групи, він розтягнувся досить широко.
— Булавний Лоза, на заставу! — даю наказ. — Місце застави — на долині в потоці. Як будуть утікати — бий по задах.
Рій щезає в корчах. Відразу ж висилаю третю чоту на дорогу від Брижави, щоб і там мати одну заставу. Перша і друга чоти займають становища і чекають дальших наказів.
Тим часом ворог підходить уже під хати. Нас ділять лише 100 м. Ворожий підстаршина з кулеметною ланкою підсувається на сам край лісу. Решта польського війська входить до хат і «вітає» господарів славетною грубіянською польською лайкою. Деякі підходять ще потоком, безтурботно гуторячи між собою. Наші кулеметники знову почали нервуватись.
— Вогонь! — падає мій наказ, і рівночасно з ним заграли і кулемети. Кілька ворожих вояків повалилося на землю. В ворожих рядах створилося замішання, бо, мабуть, ніхто з них не сподівався такого привіту. Всі кинулися панічно в розтіч, хто куди міг, кидаючи зброю, шапки, плащі. До клекоту кулеметів і автоматів долучилося з нашої сторони гучне:«Слава, вперед!» Вістун Бук перший добігає до вбитого ворожого кулеметника і, вхопивши його кулемет, приклякає і посилає черги по втікаючому ворогові. Наша розстрільна щосили рвонула вперед, насідаючи полякам на п'яти. Друга ворожа група, побачивши це, залишає вози й коні, а сама в паніці розбігається по полю і втікає, куди очі несуть. — Макаре, бий по них з ґранатомета! За кілька секунд на цю групу летіли вже ґранатометні стрільна. Перше з них упало на підводу і, розірвавшись на ній, викинуло купу диму, перемішаного з гусячим пір'ям. Пір'я це походило від пограбованих подушок і перин. Воно сипалося на поле, немов сніг.
— Гей, хлопці! Поляки сніг випускають! — вигукнув хтось з вояцтва, викликавши загальний регіт.
Тим часом обидві ворожі групи сполучилися і зайняли оборону на горі. Наша розстрільна зупинилася на коротку хвилину. Прийшла черга на кулемети, які відкрили по поляках барабанний вогонь. Рівночасно стр. Макар почав обстрілювати ворожу лінію з свого крісового ґранатомета. І знову наступ. Ворог не видержав. Поспішно залишив свої становища і щез за горою. Напрям його втечі був село Добра. На полі бою залишилося 9 убитих і 15 поранених, які попали до нас у полон. Наші санітари зробили полоненим перев'язки.
— Нас пендзом под карабінем насі офіцеровє, — лементуючи, оправдувались поранені. Після короткої вияснювальної розмови їх усіх звільнено.
Роздратоване вояцтво домагалося далі наступати на село. Згідно з нашою політичною лінією на це не можна було погодитися, бо ворог спалив би село і пізніше використав би це в пропаґанді проти нас. Тому мій наказ звучав: «Маршувати до лісу!»
Тим часом селяни, побачивши нашу перемогу, господарювали вже біля залишених ворогом возів. Кожний забирав назад своє пограбоване добро і з сльозами в очах дякував повстанцям. Вони не поверталися вже до своїх хат, побоюючись поновного грабежу, а відходили разом з нами до лісу.
В селі Добра ворог почав спішно окопуватися. Зі сторони міста Сянік-Мриглод над'їхало на допомогу чотири авта війська з гарматками, які відразу ж зайняли становища на краю села в нашому напрямі.
На краю лісу відділ задержався на короткий відпочинок. Питаю, чи є якісь утрати між нашими, хто поранений, але санітари весело доповідають, що жодних утрат у нас немає. Тут же розподіляємо здобуту зброю й амуніцію, дехто робить ще виміну; решту я наказую віднести до маґазина і заховати.
Веселу гугірку і жарти стрілецтва, які саме почали прибирати на силі, заглушили раптом розриви в лісі гарматних стрілен. Вояки сприйняли це як безсилість ворога і заадресували полякам відповідні епітети. Все таки залишитися в корчах на краю ліса не було доцільно, тому відходимо з цього місця. За кілька хвилин були ми вже в грубому лісі. Тут позапалювали вогні, а кухарі клопоталися варенням чаю для будь-що-будь стомленого дещо відділу.
День пройшов спокійно. Поляки не пробували нас шукати, обмежуючись до рідких пострілів у селі. Над вечір перекидаємося до другого комплексу лісу. На вечерю відходимо до села Ясенова.
3. Повстанський Великдень
Вістка про смерть генерала Сьвєрчевського, віцеміністра оборони, який загинув на гостинці між Балигородом і Тісною від куль відділу к-ра Хріна 28. 3. 47 року, наелектризувала всю Польщу. Комуністи завели велику жалобу, наказали відправляти Богослужби в церквах усіх віровизнань, а на вулицях всіх польських міст по обідній порі відбувалися всякого роду протестаційні мітинґи з прокльонами на адресу УПА. Все військо червоної Польщі на чолі з «маршалком» Жимєрським заприсяглося помститися за смерть свого генерала. З усієї держави стягнено великі сили на терен Балигорідщини, щоб знищити наші тамошні відділи. В довколишніх ґарнізонах нашого терену сила ворожого війська зменшилася. Поважна його сила була перекинута теж у Балигорідщину.
В такій ситуації наблизилися Великодні свята. Передсвяточні дні були спокійні. І ми теж. Хотіли відсвяткувати Великдень спокійно. Інтенданти бігали днями й ночами, щоби все належно підготовити. Вони розвозили муку поміж селян для печення пасок, збирали яйця на крашанки. Інші робили й вудили в лісових колибах ковбаси. Шевці направляли воякам взуття, а кравці й собі взялися за роботу — шили нові убрання або підлатували подерті штани. В наші лісові нетрі загостив о. дек. Н. Користуючись його прибуттям, вояцтво по черзі відбувало великодню сповідь.
А весна набрала вже повного розгору. Ліс оповився зеленню і почав жити своїм буйним життям. Здавалося нам, що і для нас поза лісовим немає іншого життя. Людина зжилася зі своєю долею.
У Великодню п'ятницю весь відділ постив, а також ходив у село до Плащениці. Вояцтво заходило рядком у церкву. Лице кожного зраджувало зворушення. Зворушеними були й селяни. Вони з любов'ю гляділи на кожного з нас, а в декотрих жінок текли по обличчі сльози.
В Великодню суботу була гарна погода. Ми заквартиру-вали на краю лісу, щоби могти бачити, що діється довкруги. Звідси було видно, як селяни крутилися по своїх господарствах, роблячи передсвяточні приготування. З комина кожної хати клубочився дим. По полудні, зібралися групами, жінки понесли святити паску до села Явірника Руського.
Коло 17 год. повернулася з розвідки наша кінна стежа. Вістки, які вона привезла, не були надто потішаючими. Довколишні ґарнізони ВП знову поважно поповнилися. Військо їхало з заходу, отже з корінної Польщі. Одна з цих ґарні-зонових частин, в силі одного батальйону, заквартирувала вже на присілку Явірника — Присаді. Всі познаки говорили за тим, що поляки не дадуть нам спокійно святкувати. Що ж, доведеться співати «Христос Воскрес» напереміну з клекотінням кулеметів! Вояцтво немов відчуло ситуацію і мимоволі оглядалося на свою зброю, щоби переконатися, чи вона чиста і чи не відмовить послуху в бою. Воно вдоволено переморгувалось, неначе хотіло цим сказати, що готове воювати.
Але й ворог теж не спав. В терені почала діяти його розвідка. З'явилися підозрілі люди, про яких ніхто не знав, звідки вони і чого хочуть.
Перед вечором заглядаю ще раз у теренову карту і розгадую, які пляни могли б мати ворожі частини. Вояцтво, як можна було помітити, з цікавістю приглядалось на почот, немов би хотіло розгадати, що тут плянується.
Смеркало. Останнє соняшне проміння освічувало вершки ялиць, прощаючися з ними до наступного дня. На поляні зібралася чимала група повстанців, які завели великопісну пісню «Страждальна Мати». Спочатку тиха, тужлива мелодія почала чимраз більше могутніти. «Ой Сину, Сину, за яку провину переносиш нині тяженьку годину», — неслися звуки молитви, відбиваючися глухим ехом у гущавинах лісу. Чомусь якраз тепер слова цієї страждальної пісні промовляли найбільше до душі. По її закінченні дехто, зворушений її словами, закурив папіроску. Меланхолійне враження викликала вона і в мене. Пригадались юні роки, церква повна віруючого народу, очікування величного свята . . .
Звертаюся до свого заступника Лагідного, щоб зарядив збірку відділу. Незабаром черговий підстаршина зголосив, що зібраний відділ готовий до дальших наказів. До виструнчених лав повстанців звертаюся з короткою промовою. Змальовую ситуацію в терені і попереджаю всіх, що, можливо, доведеться нам співати воскресні пісні не під звуки дзвонів, а під регіт наших і ворожих кулеметів. Закликаю вояків збільшити чуйність і обережність, а в випадку бою дати ворогові відчути силу повстанської зброї.
У вечірньому присмерку, який оповив повстанський відділ, можна було вичути, що кожний був готовий дорого розплатитись з ворогом за заколочення святкового настрою. Кожна рука мимоволі стискала сильніше холодну сталь.
— Хлопці, йдемо до села на вечерю. Чейже годиться. Маршувати. Напрям — село Поруби.
В селі було незвичайно весело. Дітвора вибігла назустріч повстанцям і виспівувала різні пісні. З хат, немов з уліїв, повиходили люди і подали нам потрібні відомості. Сказали, що в присілку Присада кватирують поляки. Назвали приблизне їх число. Додали, що ворожі вояки мають тільки легку зброю і що вони нахваляються, що тепер уже виб'ють усіх повстанців.
Вістка про ворожу частину нас не занепокоїла. Вояцтво раділо, що по довшій відсутності було знов у селі, людність якого привітала його незвичайно тепло. Кожний з повстанців мав тут або знайомих, або рідню, а дехто, може, й дівчину. Селяни радісно запрошували вояків до своїх хат». Кожний хотів мати в себе гостей. Всі признавалися, що сподівались нас вітати у себе на свята.
До мене приступила старенька, 85-літня бабуся. Лице її пооране зморшками, нужденне. По ньому котяться струмочками сльози радости. —А де ж мій унук, пане командире? — спитала вона.
Заспокоюю її, що внук її живий і здоровий, а рівночасно висилаю по нього зв'язківця. Внедовзі приходить молодий, стрункий, мов смерека, обсмалений сонцем, 17-літній юнак. Гримнув закаблуками і проказав уживану в таких випадках формулу: «Голошусь на наказ!» Бабуся, побачивши Тараса, приступила до нього. Вигукнувши «О, сину!» — почала обнімати внука, а сльози ще рясніше покотилися по її старечому обличчі. Тарас дістав до 12-ої години відпустку.
Попри святочний настрій села, попри прикрашені хати, вичулося тут приховане пригнічення. Прибрані селяни сумовито зідхали.
Щось не добре буде, — сказав до хор. Соколенка один господар. — Всюди ворожого війська, як комашні. Ой, бережіться, панове! Мабуть, лагодиться на вас наступ. Напевно схочуть віддячитись за Сьвєрчевського.
— Плювати нам на них, — сказав рішуче хор. Соколенко і почав гладити свою плекану борідку. — Як схочуть з нами дуже воювати, то не відмовимо їхньому бажанню. І так уже чоловік задовго засидівся на місці. Жінки тихо заплакали.
Після вечері стійковий попросив мене вийти з хати на двір. Тут почав зголошувати, що від сторони с. Жогатина, де кватирує ворог, його застави освічують своє передпілля різнобарвними ракетами. Здогадуюсь, що, можливо, ворог уже знає про наше перебування в селі. Наказую, щоб застави підвищили свою чуйність, а також переказую службовому по відділу, щоб командир чоти Іменний вислав стежу в напрямі квартируючого ворога.
Ніч однак пройшла спокійно. Вже ранком, о 6 год. були ми в лісі між селами Воля Володзька — Поруби. Довкруги, в польських селах дзвонили дзвони. Тільки в наших, зрабованих церквах було тихо і сумно. Населення і до церкви боялось іти, щоб по дорозі не зустрінутись з ВП, яке кожного забирало на команду. Там придержаних леґітимували, випитували, а при цьому не обходилось без всякого роду знущань.
І цього дня погода себе показала. Коли сонце піднеслось догори і освітило малу поляну в лісі, на ній уже порались інтенданти біля заздалегіть приготованих столів. Службовий рій допомагав їм, кладучи на півколом уставлені столи паски, ковбаси, крашанки тощо. Як уже все було готове, наблизився о. декан Н. і за старим
звичаєм посвятив нашу повстанську паску. Після цього весь відділ засів за столи до спільного свяченого. Дозволяю видати на кожен рій по пляшці горілки.
Святочну тишину, яка звичайно запановує в таких хвилинах, перериває привіт отця декана: «Христос Воскрес!» Він звертається з промовою до повстанців, з'ясовуючи в ній суть сьогоднішнього свята. Зупиняється над його величчю і значенням в українському народі. Згадує про тих, які сьогодні не можуть славити воскреслого Богочоловіка за прабатьківським звичаєм, про батьків і матерів, про ув'язнених і засланих. .. Врешті висловлює надію, що Всевишній змилосердиться над недолею народу і незабаром дозволить йому в умовах свободи славити Його ім'я.
Десь із глибини душі виринули спогади. Перед очима з'явилась картина давних часів у повній своїй виразності. Палаюча вогнями свічок церква, радісний народ, гудіння дзвонів, мушкетне стріляння молодиків і врешті хоровід дівчат, які виводять гагілки. Рідня! Де вона сьогодні? Мабуть, немає поміж нами ні одного, який не згадав би в цю хвилину близьких.
Привітати вояків доводиться і мені. В своїй промові згадую всіх, з якими нам доводилося святкувати за попередніх рокі, особливо тих, які від нас відійшли. Закликаю вояків ще більше скріпити свої зусилля для виборення правди, до якої прямуємо, щоб не були марними жертви, які вже впали в цьому поході.
В міжчасі приглядався я обличчям бійців і командирів. На кожному з них відбивалось зворушення і туга за чимось, чого не дасться повернути. Час-до-часу спалахували погляди, а сильно стиснуті уста евідчили про завзяття.
Коли я скінчив говорити, неначе на команду, вирвалася з грудей коло 200 людей радісна пісня: «Христос Воскрес ... » Вона дедалі могутніла і неслася лісом на поля, а звідти до осель...
Вояцтво вже з апетитом споживало свячене, як на місце постою відділу почали напливати з довколишніх сіл люди — чоловіки, жінки, дівчата. Їх привів сюди наш спів. Прийшли нас відвідати, побути з нами разом і поділитися враженнями. Дехто мав тут синів, братів або знайомих. Також повідомили нас, що звук наших пісень долинув і до квартируючого за чотири кілометри від нас відділу ВП, вояки якого, всі до одного, повиходили з своїх становищ на досить високий горб і прислухались до наших воскресних пісень.
Гостей приміщено поміж повстанцями біля столів. Здавалося, що одна велика родина засіла до великоднього стола. Інтенданти крутнулись поза корчами, і за кілька хвилин на столах знову появилося всяке їстивне добро. Дозволяю почастувати горівкою також гостей, але вже без участи вояків. Святочний настрій почав підноситись. Прийшла черга і на пор. Зоряна — виховника відділу. Він звернувся до присутніх з глибоко патріотичною промовою, під час якої жінки схлипували, а дядьки сіпали вуса.
Пор. Зорян підготовив на це свято виставу, в якій взяли участь повстанці нашого відділу. Вже все було готове, «артисти» ґримувались, як на поляну вийшли повстанці — з скрипкою, гармонією, клярнетом і корнетом. Ця «оркестра» заграла мелодію, а дівчата під її супровід почали співати.
В цей момент приступив до мене, низько кланяючись, господар із с. Жогатина, де кватирувало ВП, і попросив мене набік. Тут, неспокійно оглядаючись на всі боки, він почав говорити, що йому вдалося непомітно вирватися з села і проскочити поміж ворожими стійками до нас. І він теж оповів, що всі поляки повиходили на горб Вар'ятку і слухають, як ми співаємо. Дуже це їх дратує, і вони говорять, що треба «банде розпендзіць».
— Тому вам кажу, щоби ви добре позирали, — кінчив господар, — а як буде до вас гаде лізти, то добре їм шкрабніть. Їх багато нема — щось коло 350.
Я подякував господареві за новину і запевнив його, що на «гостей» ми чекаємо, нехай приходять. Раджу йому, щоб відійшов звідси, доки його ніхто не запримітив, щоби пізніше не мав яких неприємностей від поляків. Незабаром за дядьком тільки в корчах зашуміло . . .
По полудні, о 3-ій годині від виставленої на краю лісу від с. Ясенева застави прибіг зорець з повідомленням, що ворог у силі одної «компанії», яка нараховує коло 100 вояків, зійшов у присілок Нетребку і досить обережно посувається в нашому напрямі. Цього ми, звичайно, ждали. Насамперед доводиться перепросити наших гостей і запропонувати їм відійти з табору, щоб їм «чого злого не сталося». Радимо 'їм відходити на другий край лісу, а звідти розійтися по своїх хатах, бо може бути бій.
Жінки з дівчатами скоренько щезли, наче їх тут і не було. За ними, не виявляючи ані крихітки зденервування, помаленьку пошкандибали господарі, клянучи в сторону ВП. Мовляв, «гади навіть свята хлопцям не дадуть спокійно пересвяткувати». Декілька дядьків, які пам'ятали ще часи «небіжки Австрії» і за неї
воювали, під впливом святочного настрою залишилися разом з повстанцями.
— Будемо разом воювати, — говорили вони рішуче, — може здобудемо якогось «ґвера».
Тим часом висилаю на підкріплення застави хор. Залізняка. з двома роями, а музикантам і решті повстанців наказую грати і співати на повний голос нашу улюблену пісню:
Іди від мене ти, моя кохана,
Зійди з очей, мене не забувай!
Я — син лісів, а серце — партизана,
На мене жде з побідою весь край.
За кожним рядком пісня набирала більшого розмаху. Голоси відбивалися луною в лісі, що завмирала десь у далині. В захоплені співом забувалося, що ворог десь близько, що кожної секунди може впасти постріл і не один з тих, які зараз вливають свою душу в слова пісні, може скінчити життя. Ще не докінчили ми співати останнього рядка, як на краю лісу заклекотів наш кулемет. Пісня ввірвалася, наче на команду.
— Ото, замість дзвонів грають кулемети! — вигукнув кулеметник Слива.
Вояцтво преспокійно чекало наказів. Заряджую поготівля 1-ої і 2-ої чоти, передаю над ними команду к-рові Лагідному, а сам беру 4-ий рій 3-ої чоти і з ним, розсипаним у розстрільну, біжу на допомогу нашій заставі. Вже на бігу кричу назад, щоб у таборі співали далі — і за кілька секунд нас уже супроводить нова пісня.
А на краю лісу вже заходились від реготу наші кулемети. їм у відповідь гуркотіло кілька польських. Прискорюємо біг і незабаром зупиняємося вже біля нашої застави. К-р Залізняк зголошує, що ворог панічно втікає, залишивши на полі бою трьох убитих. Кількох ранених він встиг забрати з собою. З нашої сторони поранено в груди бул. Ворона. Виною в цьому його велика необережність. Він, сам-один, вибіг на чисте поле, бажаючи зловити ворожого вояка живим, але збоку дістав кулю.
Тим часом вояки почали нетерпеливитись.
— Друже командир, атакуймо! Дивіться, як звивають копитами! — намовляли вони мене.
 
Наші Друзі: Новини Львова