Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 14 серпня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Спогади

Переглядів: 40268
Додано: 23.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0

ГЕРОЇЧНИЙ ТЕНОР МИХАЙЛО ГОЛИНСЬКИЙ

Знаю, що серед усіх доброзичливих і вимогливих критиків не знайти такого, що краще за Остапа Вишню змалював би могутню і неповторну постать всесвітньо відомого українського співака Михайла Голинського. Ось як писав про нього Остап Вишня в 1927 році в харківський газеті під рубрикою “Мистецькі силуети”:
“Михайло Голинський – прем’єр нашої Харківської, столичної опери.
Михайло Голинський – героїчний тенор.
Михайло Голинський – видатний артист, і ім’я його в мистецьких колах далеко-далеко поза Україною суще.
Героїчний тенор... Що таке взагалі герой?
Це – людина, що після дванадцятої години вночі може спокійно собі повертатися додому Холодною Горою аж до Григорівського шосе...
У героя може і не бути героїчного тенора, і герой може закричати “Рятуйте!” високим меццо-сопрано.
А героїчний тенор це така штука, що навіть у самих звичайних випадках свого життя співає. Ну, співає: “Я хочу їсти” – і в його голосі відчувається геройська натура.
Герой взагалі вкладає своє геройство всім своїм єством, усією своєю статурою...
Він, ідучи вночі повз кладовище, потихеньку хреститься, оглядається на всі боки, держить руку в кишені, щоб всі думали, що в нього там є парабелум, і т. д. і т. д.
А в героїчного тенора вся його героїка сидить тільки в горлі.
Ну, ви ж самі розумієте, що заявити геройство руками, ногами, черевом значно легше, ніж якимись там тендітними голосниками...
І от Михайлові Голинському випало на долю виявляти героїку саме отими ніжними органами (коли їх можна так назвати), людськими голосниками.
І Михайло Голинський орудує своїми голосниками так, що, слухаючи його, переконуєшся: “Так – це герой...”
Інтересна , між іншим, одна деталь. Це спеціально для батьків.
Коли народжується у вас, батьки, дитина і починає сильно нелюдським голосом кричати, не затикайте їй рота пелюшкою, не кладіть їй на рота подушки й не сідайте на ту подушку, щоб утихомирити крикуна...З крикунів тих іноді Голинські бувають!
З Михайлом Голинським така сама була пригода. Коли він народився (а було це 2 січня 1890 року в селі Вербівцях, повіт Городенка), він страшно кричав. Батько його (вербівський селянин) перелякано подивився на сина, потім на матір: “Що ти мені подарувала? Таж од його крику телята в оборі телесуються...” І, схопивши шапку, вискочив надвір.
Мати звернулася до куми і страдницьки промовила: “Не затикайте йому рота, а винесіть у присінок – хай викричиться! Чи не дяк з нього буде, бо на такий голос у Городенці дяк колись апостола читав”.
Артист-співак із дитини вийшов.
* * *
З малих років залишився Михайло Голинський без батька. Мати, сильно бідкаючись, дала Михайлові освіту.
Він скінчив гімназію і два з половиною роки навчався в Кам’янець-Подільському університеті.
В гімназії він співав дискантом: був солістом гімназійного хору. Видатний у нього голос був і тоді ще...
Не привабила Михайла Голинського адвокатська кар’єра. Підтриманий своїм дядьком, українським письменником Марком Черемшиною, він почав з 1918 року вчитися співу у відомого львівського професора Чеслава Заремби. Закінчивши курс у Заремби, Голинський їде до Мілана і вчиться у маестро Едуардо Гарбіна.
Енергійний, упертий, часто голодний Михайло Голинський добився свого: закінчив науку і в 1925 році, приїхавши до Львова, з великим успіхом дебютував у Львівській опері в “Паяцах” (Каніо).
Після дебюту – зразу ангажемент у Поморську оперу (міста Торунь, Бидгощ, Грудзьондз).
За п’ять місяців – гастролі у Варшаві в операх “Тоска” і “Кармен”. Успіх – великий!
У цей час надійшло запрошення з Радянської України, 1 Михайло Голинський, селянин з Вербівців, їде, не задумуючись, до Робітничої Селянської України допомагати будувати українську оперу...
Якось так вийшло в перший приїзд в Радянську Україну, що тодішня оперова адміністрація не дуже привітно його зустріла (не вивітрився ще порох старих лаштунків), і Михайло Голинський їде до Берліна, де блискуче дебютує в Берлінській опері.
На сезон 1927–1928 року знову запрошення з Радянської України, і Михайло Голинський у Харкові – прем’єр столичної нашої Опери.
Як бачите, Голинський тільки три роки на сцені. Але за три роки він вже нажив європейської слави, і вже простягає за ним руки Америка...
* * *
У Михайла Голинського на його дзвінких голосниках озвалися герої з опер: “Галька”, “Кармен”, “Аїда”, “Паяци”, “Жидівка”, “Пригоди Гофмана”, “Дон Карлос”, “Пікова дама”, “Купала”, “Турандот” і багатьох інших.
Герої ті люблять і страждають різними мовами: українською, польською, італійською, німецькою...
І любов і страждання ті захоплюють глядача і несуть Михайлові Голинському, вербівському селянинові, визнання славного артиста.
* * *
Коли Михайло Голинський, схилившись над зарізаного ним же Карменсітою, в розпачі кличе: “Кар-м-е-е-е-н!”, навіть зарізана Карменсіта – ворушиться... Сам бачив!
Таке те “Кар-м-е-е-е-н!” металево-високе!
Прочитавши “критику”, Голинський сказав: “Остап Вишня написав святу правду, бо зарізана мною Кармен, коли я над нею брав високу ноту на “фортіссімо” і в розпуці падав, то необачно наступив на її руку. Вона, забувши, що “мертва”, не витримала болю і справді поворушилась. І це, власне, Остап Вишня побачив і у сатиричній формі розповів.
Коли згадую цього Славного Сатирика, чудову людину і великого патріота, з яким я був у приязних відносинах, то хочеться заплакати!..”
* * *

Михайло Голинський належить до числа незгасних зірок на мистецькому небозводі, які світили нам, молодшому поколінню, як далекі і трохи пригашені часом і кордонами. Але від цього вони не стали менш значущими в сузір’ї світових імен, які прославили геній талановитого українського народу. Крушельницька, Мишуга, Кошиць, Менцінський і сам Голинський прийшли до нас зі спогадів, книг, з періодичної преси багатьох країн минулих часів як великі заспівувачі і попередники нових поколінь талановитих синів і дочок нашого народу, яким судилося прийняти їх мистецьку естафету і розвинути, збагатити її в умовах розвитку мистецтва в наші дні.
На долю Михайла Голинського випала велика честь прилучитись до утворення і становлення Державних оперних театрів в Харкові, Києві і Одесі. З 1926-го по 1930 роки він був окрасою українського оперного мистецтва.
Це були роки творчого розквіту талантів Литвиненко-Вольгемут, Паторжинського, Гришка, Кіпоренка-Даманського, Козловського і цілої когорти інших блискучих оперних співаків, з якими Голинському судилося утверджувати новонароджену українську оперу. Голинський прибув на Україну на запрошення уряду республіки як найталановитіший співак тогочасної Європи. Свідомий свого покликання геній, працьовитий син Прикарпаття, Михайло Голинський знайшов у середовищі літераторів, художників, акторів, у широкій мистецькій громадськості України благодатне підґрунтя для повного розкриття свого багатогранного таланту. Не випадково в його “Спогадах” постають живі картини активного життя, сповненого вірою і ентузіазмом будівничих нової культури в роки українізації. Він тішився, як дитя, тим, що може виливати зболілу в чужих світах душу в рідному середовищі, в атмосфері і стихії рідної мови і пісні. Великий син України, Михайло Голинський своєю неповторною постаттю митця і громадянина ніби магнітом притягував до себе увагу і повагу подібних до себе людей, позначених, як і він сам, даром “божественного промислу”. Остап Вишня, Павло Тичина, Анатолій Петрицький, Михайло Самокиш, Дмитро Яворницький були лише вершинами того айсберга талантів, з якими він здружився, від яких внутрішньо збагатився життєлюбний і невгамовний подолянин, його енергії і любові до України ми зобов’язані тим, що Москва і Тбілісі вперше в історії почули в Колонному залі і на своїх столичних оперних сценах неповторний спів найкращого тенора світу – українця, українською мовою.
Я з хвилюванням довідався з епістолярних записок Михайла Голинського, театральних програмок того часу, що в числі головних партнерів Голинського в опері “Аїда” в московському Великому театрі виступали Ксенія Держинська (Аїда) і Леонід Савранський (Амонасро). Ксенія Георгіївна Держинська стала потім завідувачкою кафедри співу, а Леонід Пилипович Савранський моїм –єдиним і незабутнім професором цієї кафедри в Московській консерваторії, яку я скінчив у 1950 році.
Справді, естафета поколінь, якщо згадати, що постійні колишні партнери Голинського на харківській сцені принесли з собою невичерпний дух любові до мистецтва, досвід і талант і на київську оперну сцену, на якій мені пощастило співати разом з Михайлом Гришком, Іваном Паторжинським і Юрієм Кіпоренко-Даманським, Марією Литвиненко-Вольгемут.
Ім’я Голинського я вперше почув від Івана Сергійовича Паторжинського і Зої Михайлівни Гайдай, які в 1946 році відвідали США і Канаду. Я бачив їх групову фотографію, на якій увічнена торонтська зустріч трьох українських митців – Голинського, Паторжинського і Гайдай.
В 1964 році, перебуваючи в США і Канаді з групою українських діячів науки, літератури і мистецтва, я знову чув від наших заокеанських українців дуже високі схвальні відгуки про Михайла Голинського, який, як він сам пише, не раз переїхав з концертами весь Північноамериканський континент – від океану до океану. Та, на жаль, я не мав змоги познайомитись особисто і почути його, як кажуть, “в ділі”, на оперній сцені чи на концертній естраді. Припізнився. Але чим далі, тим частіше ім’я великого майстра оперної сцени Михайла Голинського можна було почути в нашому музично-театральному світі. Його порівнювали з Карузо і Джіллі, іноді навіть давали перевагу Голинському перед славнозвісними у всьому світі італійськими тенорами.
Отже, поява Голинського в Україні була не випадковою. З перших його виступів в сезоні 1926–1927 років в Одеському оперному театрі музикальна Одеса була вражена силою і красою голосу співака, його акторським талантом, винятковою музикальністю, інтелігентністю і культурою співу. Газети рясніли найвищими похвалами і епітетами на адресу Голинського. Відомо, що при створенні українських Державних опер у Харкові, Києві і Одесі існувало правило, за яким кращі солісти цих трьох театрів повинні були виступати по 100 днів в кожному з цих театрів протягом активного театрального сезону. Цим досягався ефект зацікавлення слухачів і прихильників оперного мистецтва, активізувалась творча робота, зростала популярність українських театрів і її кращих виконавців.
Голинський купався в славі, оточений надзвичайно сприятливою атмосферою всебічної уваги до нього з боку керівництва Одеської опери, колективу і експансивної музикальної публіки.
Перших сто днів швидко пролетіли, і Голинський переїхав до Києва. І тут, як і в Одесі, його виступи в опері збудили надзвичайний ентузіазм і роздуми про долю української опери, її стан і перспективу.
Київська газета “Пролетарська правда” писала 16 лютого 1927 року: “...Голинський так різко і яскраво виділяється на фоні нашої опери, що весь час нагадує про глибокі дефекти в організації роботи, в складі театру і його репертуарі. Коли вже вирішено мати українську оперу, то треба, щоб вона була справжньою, а не так собі, нашвидку склеєна Кудріним і Каргальським з слабких виконавців мандрівних українських підприємств. Коли слухаєш такого висококваліфікованого і культурного співака, як Голинський, ці думки стають особливо прикрими. Очевидно, що весь склад української опери мав би бути іншим, коли б наші майстероперники вміли бачити її недоліки. За кордоном і в нашій країні є сила-силенна співаків, які дивляться на нас з гірким непорозумінням: чому ними не цікавиться українська опера, чому не удосконалює свій репертуар?
На прикладі Голинського хотілось би показати, що оперна культура могла б бути вищою.
Голинський – драматичний тенор надзвичайно благородного тембру. Вільна манера його співу малодосвідченому слухачеві може здатися малоефективною, бо вона мало ефектна. Справді, “Смійся, паяц” або “Так, я більше не паяц” – половину цих арій він співає сидячи, не демонструючи жодним рухом фізичних і вокальних труднощів. От коли б він гриз при цьому землю, спинався навшпиньки, стискав кулаки і чавив олію з голови, тоді б казали: “Ну й здорово грає!” Голинський ніколи не зловживав ферматами, ні штучними затягуваннями вигідних співакові місць, не мотав головою, не виносив високих нот на рампу. Він співає рівно, завжди в потрібному темпі, з повагою до задуму композитора, до автора опери, який, очевидно, завжди знав, чому має бути так, а не інакше. Варто прочитати листування Д. Верді і його прокльони тенорам за їх довільне трансформування, довільні фермати і заковтані речитативи. До речі, про речитативи: Голинський володіє майстерністю речитативу, цього музичного способу, який для більшості наших співаків є глибокою таємницею. Його речитативи просто зачаровують. Це справді в певному тоні й ритмі передана мелодія, яка, наближаючись до звичайної фрази, ніколи не порушує всієї оперної умовності.
Окремо треба відзначити глибоку інтелігентність співака Голинського, інтелігентність, яка й обумовлює дуже стриману поведінку на сцені, гру в чисто оперному стилі: перш за все співати, а не грати. Гру, та ще оперну, та ще для тенора, артист завжди здобуде з досвідом, якщо не піде за прикладом тих співаків, які переграють, маскуючи цим відсутність вокальної майстерності і справжніх голосів. Таким чином, образ Голинського-співака складається з першорядних елементів: гарна школа, майстерність співу, чітке музичне фразування, ясна дикція, рідкий від природи тембр і характер голосу, вміння тримати його в належній тональності,– все це безмірно приваблює і заповідає йому видатну кар’єру. На жаль, чути, що артист від нас виїздить...”
Так, Голинський не зміг вписатися в тогочасну Київську оперу. Він проспівав на її сцені не 100, а лише 58 днів. Шовіністична, навіть ворожа позиція директора опери і головного диригента до українізації Державної опери змусили Голинського припинити свої виступи в Києві і виїхати в Берлінську оперу.
Наслідком цього директора було звільнено з посади, а Голинського знову запросили в Україну, на цей раз до її столиці – Харкова.
Харківський період творчості Голинського можна вважати найпродуктивнішим. Не випадково сам Михайло Теодорович не раз підкреслює, що ті чотири роки в Україні, зокрема в Харкові, були найщасливішими в його довгому і такому багатому на цікаві події житті. Тут він почув себе щасливим сіячем на рідній український ниві. Разом з тим зі сторінок “Спогадів” Голинського читач переконається, що тільки в жорстокій боротьбі з життєвими перешкодами, в постійному цілеспрямованому самовдосконаленні огранюється справжній талант, щоб яскравим діамантом вписатись в райдугу вселюдської духовної краси.
“Спогади” Михайла Голинського цінні для нас й тим, що це своєрідна історична достовірна оповідь про події першої чверті XX сторіччя, в здибленій війною Європі, в яких брав безпосередню участь сільський юнак в тій ролі, яку йому доводилось виконувати в конкретних життєвих обставинах. Але скрізь і завжди Голинський ніс в гордім і не сплямованім серці незгасну любов до рідного народу, захищав і возвеличував його між чужими людьми.
Надзвичайно цікаві персоналії постають зі сторінок “Спогадів” Голинського. Чутливим оком митця Голинський виразними штрихами ніби оживляє цілу галерею відомих і призабутих постатей, які пройшли перед його спостережливими очима. Тут і Великий князь Сергій Романов, з яким Голинський вчився у знаменитого професора Гарбіна в Мілані, і Василь Вишиваний, Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський, Марко Черемшина, вчений Володимир Гнатюк, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, студент Січинський, Станіслав Людкевич і багато інших цікавих людей, в тій чи іншій мірі причетних до періоду становлення майбутнього всесвітньовідомого співака. Цей ряд персоналій продовжується і в період 1926-го–1930 років. Тут і сам Сталін, який слухав Голинського на концерті в Колонному залі Московського Будинку спілок, і Луначарський, Скрипник, Косіор, Чубар і Постишев. До речі, про Постишева Голинський так згадує: “Кожен день зранку я ходив від готелю до опери на репетиції через площу повз пам’ятник Тарасу Шевченку. І майже кожен раз бачив Постишева на прогулянці. Я намагався його не помічати, обминав його понуру фігуру в українській вишиванці. Адже я знав, що людей в таких вишиванках Постишев висилав до Сибіру”.
Визначною подією в житті співака і в історії української Державної опери був виступ Голинського в Московському Великому театрі в опері “Аїда”. Ось як писали про це харківські “Вісті”:
“В Московський Великий театр запросили на два гастрольні виступи прем’єра Харківської опери драматичного тенора Михайла Голинського. На долю артиста випала роль вперше на сцені Великого театру в Москві співати українською мовою, бо в історії цього театру ні за царських часів, а ні в післяреволюційній добі таких випадків не було.
6 квітня Михайло Голинський виконував партію Радамеса в опері Верді “Аїда”. Участь артиста в виставі викликала надзвичайне зацікавлення серед московських музичних кіл, наслідком чого театр був переповнений.
Значний художній успіх свідчить про те, що артист прекрасно справився з своїм завданням. З самого початку М. Голинський заволодів увагою слухачів.
Емоційний підйом, рельєфний виразний образ, вокальні дані і вміння володіти своїм голосом, який часто перекривав оркестр, забезпечили артистові надзвичайний успіх і висунули його в перші ряди кращих сучасних артистів-вокалістів.
Треба сказати, що художнє керівництво Великого театру надзвичайно уважно поставилось до артиста: ансамбль було складено з кращих оперних сил, диригував оперою народний артист – Сук, а це не так часто буває в московських умовах”.
Голинський активно допомагає організації і становленню Державної української опери не лише як зразковий її соліст, але й як організатор творчих сил театру на збагачення репертуару.
Саме Голинський, користуючись підтримкою Наркома освіти Скрипника, зумів добитись того, що у всіх трьох Державних театрах України вперше була поставлена опера західноукраїнського композитора А. Вахнянина “Купало”. До постановки цієї опери в Харкові були залучені кращі мистецькі сили. В головній партії виступає Голинський, а художнє оформлення здійснив видатний художник Анатолій Галактіонович Петрицький, що обумовило надзвичайний успіх опери Вахнянина.
Але назрівали складні часи в житті українського народу. Голинський відчував це по цілому ряду, здавалося б, дрібних обставин: з оплатою його роботи, з нечітким дотриманням з боку нового директора угоди і контракту на наступний сезон.
З великим душевним болем повертається Голинський з дорогої серцю України до Польщі. Тут він знову співає в театрах Львова, Варшави, в Поморських оперних театрах. І хоча кожен його виступ був позначений суцільним тріумфом, душа рвалась до Харкова, до щирих друзів, які навічно викарбувалися в його серці. Але не судилося.
Але це, очевидно, й краще, адже його не спіткала доля Курбаса, Остапа Вишні і багатьох інших, з ким ділив радощі й надії в трудах і боріннях за українську культуру.
Вісім років після повернення з України Голинський був не лише неперевершеним учасником оперних вистав і концертів, але й активним громадським діячем, навколо якого консолідувались здорові сили культурного громадянства Галичини.
В 1938 році на запрошення заокеанських друзів Михайло Теодорович їде до США і Канади в гастрольну подорож з надією на повернення додому. Але історичні події в Європі перекреслили всі плани і надії, і не лише Голинського. Так він і залишився, хоча преславним і скрізь жаданим, проте ж мандрівним перекотиполем на чужих світах.
Музична громадськість Америки і Канади захоплено вітала перші виступи Михайла Голинського, починаючи від його першого виступу в Нью-Йорку, на який першим відгукнувся телеграмою Павло Печеніга-Углицький:
“Дорогий маестро Голинський, сердечно вітаю з блискучим виступом, з блискучим голосом, який Ви продемонстрували в Нью-Йоркському “Концерт Холі”. Вірю в Ваші успіхи”.
Цей виступ, перший виступ Голинського в Америці, відбувся в великому залі “Таві Хол” на Бродвеї в Нью-Йорку восени 1938 року. “Нью-Йорк Таймс” писала: “Тенор Михайло Голинський виявив дзвінкий, великий оперний голос. Було видно, що його голос – інструмент великої могутності”.
Ось що писав критик Водсон в торонтській газеті “Евеню телеграф” 15 жовтня 1940 року:
“Велика аудиторія “Маргарет Ітон” слухала концерт українського тенора Михайла Голинського. Його програма включала твори Балтаровича, Людкевича, Вахнянина, Придаткевича, Лисенка, Недільського, Бобикевича, Гайворонського, Дензу. Арія Каварадосі з опери Пуччіні “Тоска” і твори понад програму викликали бурхливі овації”.
І ніби відгомоном на численні газетні публікації 1926–1930 років з України на виступи Голинського критик продовжує:
“Пана Голинського називають “українським Карузо”. Ця назва зовсім не перебільшена. Розмах його голосу такий же широкий, як у Карузо. Минулого вечора він легко співав верхнім “до”, а в програмі Лисенкового романсу “Не забудь днів весни” він показав понад дві октави. При цьому виконанні весь діапазон не втратив рівності і приємності. Він є драматичним тенором буйної потуги й величі, в меццо-воче його голос відзначається глибоким проникненням. Арія Пуччіні, характерна своїми речитативними фразами і кінечною знаменитою палкою декламацією, виконана бездоганно.
Ліричні номери того вечора були його найкращими презентаціями, їх музика була хвилюючою, чутливою, а конструкція художньої імпровізації свіжою і виразною...
Хоч слухач не розумів жодного слова (мова йде про слухачів–не українців), але він не міг не перейнятись красою мелодій і виконання. Бо Михайло Голинський щасливіший, ніж Карузо. Українська пісня схожа на валійську або ланкаширську. Її ніжність не сентиментальна, а щира, її потужність – це не штучні переживання, а щира і глибока емоція.
Голинський співає, ніби той пророк, який возвеличує віру. Його щирий прегарний спів величніше будь-якої Гранд-опери!”
А ще раніше, 18 травня 1939 року, газета “Рідне слово” з Пітсбурга писала:
“Артист-співак на концертній естраді завжди в гіршому стані, ніж оперний на спектаклі, де є декорації, грим, костюм і оркестр, який допомагає співакові приховати музичні огріхи і прикрашає голосові недоліки. На концертну естраду співак виходить лише з тим, чим володіє. Тоді неприємно слухати в концерті артиста чи артистку з гарним голосом, але з такою зовнішністю, що краще б слухати не дивлячись, щоб не псувати собі настрій. Так само й навпаки – гарна зовнішність, але спів такий, що аж вуха в’януть.
Михайло Голинський в концерті справляє ціле, гармонійне враження – від зовнішнього вигляду – до сили, енергії, темпераменту і інтелігентної інтерпретації кожної пісні.
З досить не акустичного “Литовського Залу” під впливом співу Голинського (концерт 5 травня) моя уява переносить мене до Метрополітен-опери, я ніби бачу співака в художній оздобі сцени і в костюмі Радамеса. Як би його імпозантна фігура, голос і темперамент пасували б героєві Вагнерівських опер!
Знаю наших інших знаменитих українців-тенорів – Олександра Мишугу, Модеста Менцінського, обидва вже належать історії, тоді як Голинський ще має перед собою світлу дійсність життя і успіхів. Безумовно, він нагадує більше Менцінського своїм героїчним тенором.
Олександр Мишуга в моїх споминах закарбувався як не зрівняно солодкий, ніжний лірик, його “Цвітка дрібная” і “Бо настане прецінь час кращої долі й для нас”, які я чув ще в 1907 році, ще й досі звучать в моїй душі і довіку не зітруться з пам’яті. Можливо, що поруч з тим спомином буде стояти потрясаюче “до” – “У неволі край”... Але від першого звуку того сильного голосу, який міцно захопив увагу всієї аудиторії, аж до самого кінця всі були зачаровані не лише самим голосом, а перш за все виконанням кожної пісні. Хотілося ще слухати й слухати, щоб душею і серцем летіти за тими могутніми звуками, за тією мальовничою красою, якою була перейнята кожна точка програми.
Українська пісня визнається за найкращу в світі, але завжди це говориться, маючи на увазі пісню хорову. Ніби вже стверджено, що Італія співає соло, а Україна – хором.
Але це далеко не так, бо Україна ще має провести цілу реформу своєї свідомості і переконатися в своїй здібності перевищити славетну Італію. Досі наші співаки виступали як “русскіє” на славу “москалям”. Досить пригадати, що “Імператорська сцена” в Москві чи Петербурзі забирала собі найкращих солістів-артистів... з Києва, який був на першому місці в тодішній Росії по якості і кількості оперних співаків і хорів. Тому скрізь і завжди українці повинні не забувати про своїх здібних співаків, підтримувати й допомагати їм на великому шляху до успіхів і слави”.
А голос газети “Рідне слово” з Пітсбурга підхоплює інше:
“...Місцевий щоденник подає, що того вечора Михайло Голинський своїм чудовим голосом “цілковито збив з ніг слухачів”.
Володіючи таким голосом і з такою силою, багатством і гнучкістю, дехто може дивуватися, чому ми не чули його перед тим.
Річ у тім, що це його перша поїздка по Північноамериканському континентові, але ім’я його загальновідоме в оперних і театральних колах Європи.
Блискучі вістки з Торонто про спів Голинського ніяк не були перебільшені. Було б, проте, приниженням геніального співу Голинського, коли б не говорити про нього в суперлятивах. Голос, в його сильній фізичній будові, б’є променевою гостротою, він вдосконалений і очищений поетичною чутливістю і красою. Своїм героїчним тоном Голинський грав на людських почуттях, як на музичному інструменті. Огонь його геніальності горів рефлекцією на лицях слухачів, які раз по раз бурею оплесків викликали співака.
Чого більше хотіти? Чого більше бажати? Лишається хіба сказати:
Співай ще нам, наш голубе,
Про Січ, про могили,
Коли котру насипали,
Кого положили.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляжем в чужу землю
В чужій домовині...”

***

У п’ятницю 16 грудня 1938 року українська “Робітнича газета” подає звіт про прийом Голинського в мера Торонто.
“Нашому славному землякові Михайлові Голинському, а разом з ним і нам, міська рада влаштувала 14 грудня офіційний прийом. Він відбувся рівно о 10-й годині ранку і тривав всього 15 хвилин. Учасниками церемонії були близько 100 запрошених українців і кілька десятків не українців. Започаткував цю церемонію контролер Канбой, який представив гостя членам міської ради. Після нього проголосив дуже теплу промову мер міста Дей, у якій щиропохвально відзначив голос Голинського і при тому похвалив українців, які живуть в Торонто, як добрих і надійних канадців. Під кінець промови мер міста вручив Голинському великий золотий ключ, як доказ, що він є дуже милим гостем Торонто і що йому брами міста завжди відкриті.
Голинський на англійській мові щиро подякував мерові за прийняття і велику честь. Потім мер і Голинський по-дружньому поговорили, Голинський вписав своє ім’я до книги почесних гостей, і на цім церемонія скінчилась.
Прийом Голинського сприяв возвеличенню нашої пісні між чужинцями, які тепер, коли українська справа почала бути “модною”, нею зацікавились. Цей прийом посилить їх бажання ближче познайомитись з такою загадковою дотепер Україною”.
Другий концерт Голинського в Ітон Аудиторії того ж дня пройшов у присутності 100 слухачів. Голинському було вручено безліч букетів квітів. Захоплення небувале.
Наступний виступ Голинського відбудеться в Монреалі – де для Голинського готують виступ перед королем Великобританії під час його відвідання Канади в травні наступного року.
Нью-йоркська газета “Русское слово” умістила 12 грудня 1938 року таку замітку:
“Успех концерта Михаила Голинского.
В Торонто в Итон Аудиториуме состоялся концерт украинского певца Михаила Голинского. Местные газеты отмечают исключительный успех Голинского и сравнивают его голос с голосом Карузо в расцвете его таланта. У Голинского необычайно мощные верха и превосходное бельканто. Это тенор в чистом виде, могущий петь одинаково Вагнера и лирический репертуар.
 
Наші Друзі: Новини Львова