Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 15 грудня 2017 року
Тексти > Тематики > Історична

Брати Грому

Переглядів: 31969
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Я за всі терміни не написав своїм катам
ні однієї заяви!
Я завжди й донині був гордий з того,
що я український націоналіст!
І так мені, Боже, допоможи!
Амінь.
Здружився у «двадцятій» зоні з художником-політв’язнем Опанасом Заливахою, який народився 26 листопада 1925 року на Харківщині. Із Гусинки, де проживала родина Заливах, втекли 1933 року аж на Далекий Схід. Мудрий батько зумів таким чином врятувати всіх від голодної смерті. Художню освіту в Ленінградському інституті ім. Рєпіна Опанас здобував довго — від сорокового року аж по шістдесятий, бо виключали допит¬ливого юнака із «храму науки». 1964 року Заливаху разом з Іваном Світличним заарештували і роз’єднали, тому побачилися друзі аж після ув’язнення. Звичайно, що покари позбавленням волі більшовикам було мало, тому художникові не дозволяли й малювати в таборах.
Зона має бібліотеку. Література в ній виключно російськомовна. Я перечитав майже всіх російських класиків. Українські газети й журнали передплачували всклад¬щину, іноді почерез рідних. Режим я порушував, на відміну від першої відсидки, крайньо рідко. В Мордовії не сидів у бурі жодного разу. На Всесвятській, правда, побував у карцері кілька разів, але то ще попереду.
У 1973 році нас перевезли з Мордовії до Пермської області, де було три зони — «тридцять п’ята», «трид¬цять шоста» і «тридцять сьома». Центральною вважалося «тридцять п’ята», що на станції Всесвятській. Дорога з Мордовії на Урал видалася важкою. Запаковані в’язнями два «столипіни» тряслися кілька діб. Чомусь не поспішали з перевезенням невільників. У сусідній секції нашого вагону стало погано хворому в’язневі, якого звали Григорієм. Бідолаха відбував другий термін. Після першого ув’язнення жив у Воркуті, звідки й «загримів» до Мордовії. Фельдшера на наші голосні вимоги конвоїри не привели, тому Григорія врятувати не вдалося. Так і помер молодий ще чоловік під гуркіт коліс невільницького потягу. Людини не стало тільки тому, що конвоїри полінувалися покликати фельдшера.
Привезли нас до невеличкого табору з одним бараком, де раніше відбували дівчата-малолітки. І барак, і швейний цех, де трудилися молоді невільниці, мали таки затрапезний вигляд. Тому розпочали з ремонту барака і «промислової зони». Замість швейних машинок з інструментального заводу в Свердловську привезли металообробні верстати. Звідти ж доставляли метал, який ми обробляли. Мені випало працювати на фрезерному верстаті. Виготовляв різці, якими проточують дула до гармат і ракетних установок, з вуглецевої сталі, так званого самокалу. Нагріту таку сталь жодним інструментом вже не обробиш, оскільки вона самогартувалася.
На зоні зустрів земляків: Василя Шовкового з Печеніжина і його «подільників» Миколу Мотрюка і Дмитра Демидова. З нашим етапом на Урал прибули Іван Світличний, Валерій Марченко, Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Іван Коваленко. З останнім пов’язана цікава історія. Коваленко себе поетом не вважав, але вірші писав добрячі. До арешту працював викладачем іноземних мов у якомусь навчальному закладі в Києві. Досконало володів французькою, англійською, німецькою мовами. Мав рідкісний дар навчати інших, тому багато політв’язнів були його учнями. Василь Шовковий і Валерій Марченко за якихось шість-сім місяців не тільки розмовляли англійською, але й перекладали несогірше. Надзвичайно здібний і вимогливий трапився їм викладач. Вірші Іван писав для душі, як любив говорити. Здебільшого то були поезії антирадянського спрямування, тому надрукувати він їх, звичайно, ніде не міг. Отож писав їх тихцем і складав на горищі цілими стосами, нікому не розповідаючи про свій творчий доробок. Пилюкою припадало кіль¬ка величезних ящиків рукописів, про які не відала жодна жива душа, окрім автора. Після «празької весни» шістдесят восьмого до Києва з’їхалося багато літераторів, серед яких були й українці-емігранти. У випадковій розмові з Коваленком приїжджі поети сказали, що у них, в Чехословаччині, з’явилася віддушина і можна багато чого надрукувати. Чи не знає Іван відповідних авторів? Признатися Іван не признався, але поета знайти пообіцяв. Наступного ж таки дня вручив гостям п’ятдесят власних віршів, «знайдених» на горищі. Ті аж ахнули. Вірші були вельми добротні. В скорому часі вся добірка була надрукована в Чехословаччині. Звідти пішли передруки в Канаді, США, інших країнах, де була українська еміграція. Книжки з Івановими віршами порозходилися світами. У Союзі КГБ розпочало гарячковий пошук автора. Шукали, як звично, за стилем. Але ж Коваленко ще ніде «не світився» зі своїми віршами, тому й знайти його було неможливо. Пошуки тривали цілих три роки. Знайшли, як то часто буває, випадково. Деталей я не знаю, але запроторили Івана Коваленка за вірші на п’ять років до таборів. Ще й пощастило чоловікові, бо за такі речі давали сім. Виручило Івана трохи те, що нікому в Союзі своїх віршів не показував і не розповсюджував їх. Отак Іван Коваленко опинився за колючими дротами на станції Всесвятській. Пам’ять колишній викладач мав феноменальну. Майже всі свої вірші пам’ятав і часто декламував нам. Після обшуку з його господи в Боярці кагебісти вивезли ледь не повну вантажівку рукописів, все, що Іван написав впродовж життя. Рукописи Коваленкові пропали, але з пам’яті ніхто не міг витравити бунтівної поезії. Вірші Іван Коваленко продовжує писати. Я навідував його в Боярці, підтримуємо дружні стосунки. Калинець, Світличний, Мельничук часто виносили на суд друзів-в’язнів написані в таборі вірші. Писали добре й декламаторами були чудовими. Але Коваленкові вірші найбільше торкалися моєї душі, бо були глибокі, яскраві і водночас доступні. Хоча інші дуже хвалили модерністську поезію Ігоря Калинця. Можливо, я не доріс до розуміння Калинцевої поезії. Хоча, як людина, Ігор мені був дуже симпатичний. Енергійний, різкий, сміливий, ерудований, відданий справі. Революціонер!
Народився Ігор Калинець 1939 року в Ходорові на Львівщині. У серпні-вересні 1965 року кагебісти заарештували двадцять п’ять осіб з Києва, Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Одеси, Луцька, Криму. Були то, здебільшого, творчі люди. Через сім років у розставлені недремним КДБ сіті втрапило подружжя Калинців. Щоби більше дошкулити Ігореві, спочатку заарештували дружину Ірину. В ув’язненні поетові не давали спокою, погрожували забрати доньку до дитячого будинку, як це зробили із маленьким сином Надії Світличної, знаходили привід, аби не дозволити побачення з мамою і донечкою, дошкулити будь-яким іншим способом. Проте Калинець умудрився написати в таборах вісім збірок поезій, які вдалося видрукувати за кордоном. Його нагородили премією імені Франка, прийняли до міжнародного ПЕН-клубу. Але все це за кордоном, на чужині. В СРСР поет мав ґрати, етапи, зони, «шмони»...
Два роки ми з Євгеном Сверстюком були сусідами по нарах. Людина надзвичайно скромна і врівноважена, справжній філософ-мислитель і естет. Євген Пронюк був до пари Сверстюкові — обидва розумні, добрі, чуйні, м’які. Але в питаннях принципових Євгени стояли на своєму, мов гранітна скала, не поступалися своїм ні на йоту, витримані, мужні, стійкі...
Іван Світличний запам’ятався із зони як добрий стратег, інтелектуал-розумаха, тримався відособлено, спілкувався лише з окремими в’язнями, не мав тісного контакту з масами, хоча й давав розумні поради, загал його особливо не визнавав. Справжніми провідниками в таборі зарекомендували себе Сверстюк, Пронюк і Валерій Марченко. Вони були душею зони, натхненниками усіх табірних справ. За такими поводирями-трибунами люди йшли безоглядно. Організаторськими здібностями і молодечим запалом у цій трійці виділявся Марченко.
Відвагою і мужністю з-посеред невільницького люду вирізнявся Тарас Мельничук. Постійно був у перших лавах, якшо йшлося про якісь акти непокори владі, вимог щодо прав людини, ніколи не ховався за чиїсь спини. Я гордився молодим своїм краянином, уродженцем Уторопів на Косівщині. Тарас з’явився на світ Божий 20 серпня 1938 року і дуже шкодував, що не раніше, бо воював би в УПА. Про це молодий в’язень неодноразово говорив. По закінченні Уторопської семилітки Тарас навчався в Яблунові, а далі — університет у Чернівцях. Зарекомендував себе талановитим поетом. 1967 року зумів видати в Ужгороді збірку поезій «Несімо любов планеті», а в січні сімдесят другого поета заарештували. Суд, який відбувся 11 травня 1972 року, присудив йому за збірку «крамольних» віршів «Чаґа» три роки таборів. А саму збірку кагебісти також «заарештували» і заховали до архівів на десятиліття. Мельничук зумів у неволі написати на цигарковому папері десятки віршів, які дружина Марія умудрилася передати до Канади його дядькові Федорові Мельничукові. Цивілізований світ довідався про поета-невільника Тараса Мельничука. Три листи написав Тарас у таборі до влади: до Президії Верховної Ради УРСР, генеральному прокуророві СРСР і прокуророві Пермської області. У них пропонував, аби його розстріляли. На такий відчайдушний крок могла зважитися тільки дуже мужня і вольова людина. Після звільнення вороги не давали поетові спокою, його запроторювали навіть до лікарні для психічно хворих. Але не зламали борця. Тоді кагебістські вислужники спровокували п’яну бійку, і у квітні 1979 року Тарас Мельничук, людина добра і чуйна, потрапляє за ґрати як карний злочинець на чотири роки. Відбував у Вінниці. 20 серпня 1990 року, на поетові уродини, «добрі» люди спалили батьківську хатину в Уторопах, де замешкував Тарас. Згоріли рукописи десятків книг. Так конаюча комуністична система помстилася великому поетові. На зоні Тарас не пропустив жодної групової голодовки, жодного разу не відмовився поставити підпис під актом протесту. Ми часто спілкувалися, згадували рідні Карпати, які обидва любили понад усе. Тарас шив рукавиці, бо, окрім металообробного цеху, відновили швейний, в якому шили рукавиці й фільтри для установок з переробки урану. Фільтр являв собою верету завдовжки в два метри і завширшки в метр з якогось грубого білого, папероподібного полотна.
Євген Пронюк теж трудився у швейному цеху. Світличний не мав пальців на руці, тому бібліотекарював на зоні, але лише кілька місяців. Табірна адміністрація поспішила зробити з опального поета пожежника, оскільки побоялася, що в бібліотеці він займатиметься чимось забороненим. Адже із-за колючих концтабірних дротів часто виходили твори поетів-політв’язнів, різноманітні листи-звернення, різна інформація. Режимники з ніг падали, але за сім років мого перебування на «трид¬цятьп’ятці» не змогли виявити каналів, якими те все просочувалося на волю.
Євген Сверстюк працював у металообробному цеху на якомусь верстаті, Ігор Калинець з Василем Шовковим токарювали.
Голодовки, акції протесту, непокори прокочуються табором все частіше й частіше, вихлюпуються за колючі дроти зони, відгомін чутно і поза межами догниваючого Союзу. Протест проти порушення прав людини, відмова від радянського громадянства, вимога зм’якшення табірного режиму, заява-протест до міжнародного суду на захист незаконно посадженого до буру Валерія Марченка... Всі ці «операції» розробляв і планував Світличний, втілювали в життя невгомонні Сверстюк, Пронюк, Марченко, яким нерідко допомагав Антонюк з Волині, прилучалися інші в’язні. Мені, бувалому в бувальцях політ¬в’язневі, було цікаво спостерігати за горінням молодих. Втім, я не тільки спостерігав...
Представники молодої ґенерації спочатку ставилися до в’язнів мого покоління дещо зверхньо і погордливо. Кілька конфліктів на цю тему я мав з Ігорем Калинцем. Дав йому зрозуміти, що вони ще не зробили так багато, аби аж зневажати нас. Так, вони освічені, здібні, навіть талановиті. Але ж і з нас теж могли вийти і поети, і політики, і добрі фахівці, якби не воєнні лихоліття. Свої книги ми змушені були писати власною кров’ю, а політика наша зводилася, здебільшого, до вмілого володіння автоматом. І не наша в тому вина, що молодість нашу погубили різної масті наїзники. Скільки моїх ровесників розпрощалося із земним життям, так і не встигнувши цілком розкрити свої найкращі риси. Та що там, гинули, не звідавши навіть дівочого поцілунку. А ви, хлопці, вихваляєтесь своєю освітою, напираєте ерудованістю. Ми ж не дорікаємо вам, що не були під кулями, навпаки, дай Боже, щоб і не воювали ніколи. Поступово «конфлікт поколінь» було погашено. Загалом я радів, що українська нація має таких синів. Можу тепер заявити, що ми, українські пов¬станці, в’язні старого гарту, доклали все-таки рук до виховання молоді. На початках окремі з них зайняли якусь таку незрозумілу, хистку, позицію — думали одне, говорили інше, а робили ще щось інше. Іноді пробували навіть загравати з табірною адміністрацією, іти на певні компроміси. Ми ж у цих питаннях були непохитні, на задніх лапах перед начальством жоден із нас, «старожилів», не ходив. Заповідь радянського політв’язня гласила: «Не вір, не бійся, не проси». Незабаром у всіх справах ми були єдині. Старі в’язні ділилися з молодими досвідом, навчали різних табірних хитростей. Ті ж, навзаєм, надавали нам юридичні консультації. Ми зажили єдиним дружнім і згуртованим колективом.
Інформація про радянські концтабори і політв’язнів у них розходилася світом все ширше й ширше. Окрім наших заяв, були й інші джерела. По смерті Сталіна з концтаборів звільняли німців, японців, інших іноземців. Вони поверталися додому і розповідали в своїх країнах правду про «комуністичний рай». Значно активізувалась українська еміграція, родинам політв’язнів почала надходити з-за кордону допомога.
Сорок сьомого року головний командир УПА ґенерал-хорунжий Роман Шухевич відправив делегацію до посольства США в Польщі. Завданням делегатів було розповісти світові почерез американське посольство про безчинства комуністів в Україні. Проте американські дипломати навідріз відмовили в будь-якій допомозі. Ситим чиновникам було байдужісінько до трагічної долі мільйонів українців, власний спокій дорожчий. Так само поводила себе стара, вгодована Європа. Ситий голодного не розуміє. Проте всі вони зарухалися, коли їм під самим носом совіти розмістили в Східній Німеччині свої ракети. Отоді вже пани-капіталісти спохопилися й згадали про українських політв’язнів, які чи не єдині свого часу відважилися стати на прю зі злочинною системою і яких комуністи винищили вже мільйонами. Втім, краще пізно, ніж ніколи. Будь-яка інформація із радянських концтаборів негайно озвучувалася за кордоном і набирала розголосу.
Концтабір живе своїм звичним життям. У ньому дружно повживалися і шістдесятники, і сімдесятники, і бандерівці, одним словом, усі українські політв’язні. З хлопцями-шістдесятниками вперше законтактував ще у штрафному «двадцятому» таборі на Тайшеті. Була то група Богдана Германюка. В 1955 році вони створили на Коломийщині ОПВУ — Об’єднану Партію Визволення України. Молоді патріоти тісно контактували з провідником ОУН Бистрим із Лісної Слобідки. Партія налічувала понад п’ятдесят членів, мала свої статут і програму, була розгалужена по території тодішньої Станіславської області. Хлопці намагалися продовжувати боротьбу ОУН-УПА проти більшовизму. Богдан Германюк був головою, Іван Струтинський і Богдан Тимків — ідеологами, Микола Юрчик і Василь Коневич очолювали Службу безпеки, Мирослав і Василь Площаки виконували функції зв’язкових, велику організаційну роботу проводив Ярема Ткачук. Видав організацію Петро Гайовий, який працював технологом на Брошнівському лісокомбінаті. П’ятдесят восьмого року провід партії заарештували. Комуністи не хотіли показувати громадськості розмах і масовість ОПВУ, тому судили лише п’ятьох керівників. Кожному дали по десять років таборів. Інші члени партії проходили на суді як свідки.
У штрафному таборі я зайняв невеличку кімнатину з фанерними стінами в кутку барака. Туди й розмістив своїх новоприбулих молодих краян. Фанерні перегородки захищали від сторонніх ока й вуха. Була змога зібратися й погомоніти з друзями без свідків. Молоді хлопці дивувалися з блощиць, що падали на голови просто зі стелі. Смоктали невільницьку кров не гірше за табірне начальство, але з ними ми собі якось давали раду.
Утім, повернемося до «тридцять п’ятого» табору. Вийшла у мене безглузда сутичка з колишнім прокурором-хабарником, якому чомусь впаяли політичну статтю. Зовнішність і вимову мав вірменські. Справа була дріб’язкова, але довела мене до буру. З роботи ми повер¬талися до барака просочені різними не вельми приємними запахами. Наші «роби» віддавали і соляркою, і мастилами, дихати в тісному бараці було нічим. Тому я завжди провітрював барак, бо змалечку звиклий до чистого карпатського повітря. Не встиг відчинити маленьке віконечко, як колишній прокурор мовчки його зачинив. Я так же мовчки відчинив повторно. А той знову демонстративно зачинив. Цього я вже стерпіти не міг. Щось там йому сказав, а відтак і вліпив по пиці, бо той бугайкувато кинувся на мене. Побив я його не те щоб дуже, але все-таки дошкульно. Я б його не чіпав, але він грав радянського патріота в зоні, хоча потрапив туди, бо обдирав радянських людей. Фальші я не терпів. Відсидів за нього в бурі кілька днів. Перегодя втрапив до буру повторно за якусь заяву, вже й не згадаю, яку саме. Більше на цій зоні до буру не потрапляв.
Фрезерую триклятий метал у дві зміни, бо хочеться вислати дружині й дітям якусь копійчину, щоби не почувалися цілковитими жебраками. Робота ладиться, бо вже маю навики токарювання. На фрезерному верстаті заробітки значно вищі, аніж на токарному. Фрезерую, тільки стружка летить. Друзі відмовляють мене. «Бійся Бога, не ґаруй так, у тебе ж термін великий. Доробишся до того, що витягнеш ноги і не побачать твої сини батька». Але я тільки відсміювався. Почував себе спокійніше, бо щомісяця висилав родині по п’ятдесят карбованців. Дружина акуратно складала поштові квитанції на кожну грошову суму, які я надсилав додому. Зберігаються й досі. Допомагаю родині, як можу, матеріально, але й виховую всіх — і синів, і дружину. Взяв її секретарем комсомольської організації, а зумів перевиховати на свідому українку, подругу багатолітнього політичного в’язня. Діти теж повиростали патріотами. Дорогою на побачення Ігор говорив попутникам, що він запорізький козак. Чимало допоміг у вихованні дітей Валерій Мар¬чен¬ко. Звільнившись сімдесят восьмого року, він навідував мою родину в Запоріжжі. Часто хлопці їздили до нього в Київ. Щоправда, Валерій свободою насолоджувався недовго. Після семи років таборів і висилки повернувся до Києва, а через кілька років радянська влада «потурбувалася» про новий термін для дисидента, цього разу значно більший. В скорому часі захворів у таборі на нирки. Лікували його в Ленінграді, де й помер. Марченко, куди б нас не закидала лиха доля, постійно контактував і зі мною, і з моєю родиною. Якось Раїса пові¬домила, що отримала від Валерія з Казахстану, де він відбував висилку, сорок карбованців. Знаю, що йому там не гараздується, тому докоряю йому в листі, аби пильнував себе. Але він відповідає, що якщо не допомагати іншим, то навіщо на світі білому жити. Отакою людиною був Валерій Марченко. Сім’ї своєї створити не встиг, жив чужими радощами. Зберігаю, як дорогу реліквію, понад сотню його листів. З табору я привіз дві великі фанерні валізи листів від друзів — Ірини й Ігоря Калинців, Світличного, Марченка...
Часто згадую своїх друзів по табору на станції Всесвятській. Мертві навідують мене у снах і роздумах. Розмовляю з ними, звіряю по них кожен свій крок. Пам’ять людська, як і душа, невмируща.


Між двох вогнів

Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї.
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї...
Іван Франко

Відбуті за колючими дротами «тридцять п’ятого» табору сім років завершили моє двадцятип’ятилітнє ув’язнення першої судимості за політичними статтями. Але ще зосталося п’ять років за статтею 59.3.16. — «табірний бандитизм», тобто побутова стаття.
Викликає мене особіст і повідомляє, що мій «політичний» строк минув, тепер я вважаюся в них за бандита, і перевезуть мене в табір для карних злочинців. Маю ще друга по нещастю — Василя Підгородецького із міста Сколе на Львівщині. Василя також свого часу судили повторно в таборі і дали «побутову» статтю. «Воронок» хутко привіз нас обох до залізниці. А там — «столипін», і завезли нас на пересилку до районного містечка Ільїм. В пересильній в’язниці протримали місяців зо три. Камера малесенька, смердюча, задушлива, а в мене гіпертонія, про що добре знали тюремники. Задумали, мабуть, мене тут закопати. Пишу листи в усі можливі інстанції. Добився таки свого, вивозять мене нарешті на «чисте» повітря. Василя залишили за перукаря.
Але перед тим ми з Василем мали розмову з начальником управління. Викликав для розмови «в чотири ока». Запитує, чому ми, знаючи, що Радянський Союз наймогутніша держава в світі, невеликою «кучкою» піднялися проти нього, тим паче, що українці й росіяни — брати-слов’яни. Чому я став на шлях злочину? Відповідаю, що ніколи не вважав простих росіян своїми ворогами. А відтак, не довго думаючи, розтлумачую йому, що у нас, українців, причин було аж надто багато, аби взятися за зброю. Провів йому екскурс в глибину історії. Розповів про Батурин, де Меншиков вирізав двадцять п’ять тисяч українців, не пощадив ні дітей, ні жінок. З квітучої гетьманської столиці царські вояки залишили лише згарище і руїни. Перейшов на Запорізьку Січ, яку зруйнувала російська цариця Катерина, на Гайдамаччину. Розповів, як люди рятувалися від польської шляхти втечею на Лівобережжя, але тут москалі виловлювали втікачів і виривали їм ніздрі, випалювали очі, передавали польським панам. Пройшовся українською історією аж до сорок першого року, коли енкаведисти залишили по собі в Західній Україні повні в’язниці трупів розстріляних, закатованих, замордованих ними українців. Він сидів за столом, юрзався туди-сюди, то багровів, то полотнів, але слухав мовчки. Наприкінці мого монологу полковник тяжко зітхнув і витиснув з себе: «Ну ладна, ідітє». «Лекцією» з історії я заробив собі найгірше місце на лісоповалі кілометрів за сто сорок від залізної дороги.
Сиджу в бурі — маленькій камері з двоярусними нарами. Людей, мов у церкві на Великдень, тільки свяченим тут і не пахне. Жульня умудряється грати в карти навстоячки, бо присісти немає змоги. Густий камерний сморід час від часу розшматовують їхні дикі верески. Начальники запхали мене до тісного буру з блатярами, гадаючи, що ті збиткуватимуться з мене. Але хитромудрий план підступних оперів зазнав цілковитого краху. Несподівано для них і для себе самого я став у камері «авторитетом» для злодіїв. Вони часто сперечалися поміж собою, а мене, як тюремного «довгожителя» просили розсудити. Старих злодіїв 1953 року повипускали на волю, молоді ж не знали всіх їхніх порядків і законів. Їм хотілося бути «порядними ворами», а «вчителів» у зоні вже не було. Тому часто підходили до мене і запитували: «Батя, як то має бути?» Я постійно тлумачив, що законів їхніх не знаю, бо я політичний в’язень. Але щось трохи чув, щось бачив, і на фоні їхнього незнання виглядав у їхніх очах авторитетним зеком.
Якось у блатних ішов серйозний «процес». Вони вбили двох своїх учорашніх товаришів за те, що ті ходили зоною з червоними нарукавними пов’язками. «Ссучені злодії» твердили, що зеківський самосуд неправомірний і вимагали суду над вбивцями. «Чесні злодії» твердили, що все зроблено згідно «закону». Вдалися до мене за порадою, і я в міру своїх скупих знань пояснив, як умів, всі їхні розклади.
«Чесний вор» — краде і гордиться своєю «професією». Намагається красти у багатих, якими тогочасно були здебільшого люди при владі й на різних «теплих» посадах. В таборі він не мав права знущатися з «мужика», охороняв того від сваволі табірного начальства та інших зеків. «Чесний вор» виступав своєрідним оборонцем «мужика», який працював на нього. Не мав права на будь-яку співпрацю з адміністрацією, навіть, скажімо, бути бригадиром. За порушення його судили і карали згідно із злодійським «законом».
«Ссучений вор» — це злодій, який пішов на співпрацю з адміністрацією. «Кумівським», тобто донощиком, не був, але вже міг займати посаду бригадира, заставляти інших зеків працювати. Міг бути вже навіть членом СВП — «совєт внутрєннєво порядка». Вигадливі зеки розшифровували по-своєму — «сука випрашиваєт половінку», себто, половину терміну ув’язнення.
«Вор безпрєдєл» був злодієм поза «законом». Співпрацює з адміністрацією, збиткується з «мужика». Міг програти в карти і не погасити борг, тимчасово рятуватися від кари смерті. З цієї категорії за певні проступки скочувались до нижчої — «ломіком подпоясаний». Якщо ж і тут не зумів втриматися, то ставав «одін на льдінє». З ним ніхто не спілкувався, промислом злодійським займався одинцем. Втікав, як загнаний вовк від розлюченої зграї. Кінець для такого злодія був незмінно однаковим — його неодмінно виловлювали на зоні чи на етапі і вбивали. Якщо вдавалося вирватися живим на волю, знаходили там і виконували присуд.
«Мужик» — проста радянська людина, яка втрапила за колючі дроти за якийсь проступок. Такі ув’язнені здебільшого поводилися сумирно, не йшли на співпрацю з адміністрацією. Радянські люди мали якусь певну долю відрази ще з волі до «стукачів». Правда, як і скрізь, в таборах були винятки. В’язні цієї «масті» нагадували
тер¬плячих волів, мовчки тягли невільницьку лямку, самі нікого не чіпали і хотіли, щоб до них ніхто не прискіпувався. Така собі сіра маса, яка працювала, виконувала щоденну норму, заробляла гроші державі, блатним і якусь дещицю собі.
Тогочасні злодії виглядали досить таки імпозантно — закочені халяви чобіт, бажано буксових, або валянків, сорочка поверх штанів на випуск, спілкувалися тільки на жаргоні. Чоботи, скажімо, у них «прохаря». Лексикону злодійського я не осилив, бо не мав до того тяги.
Найнижчою кастою у таборах були «пітухи» — пасивні гомосексуалісти. Активні ж гомосексуалісти навіть гордилися собою. «Пітухами» ставали за різні «гріхи» — несплата картярського боргу, крадіжка у своїх, доноси адміністрації... Згідно злодійського «кодексу» за кожен проступок карали по-різному. Вирішувала «сходка», встановлювала міру покарання і тут же виконувала присуд. Винного, за наявності доказів, або вбивали, або робили «пітухом». Все залежало від ступеня провини. Судили «чесні вори». «Пітух» у таборах був цілком безправний. Не мав права сидіти в їдальні поруч з іншими зеками, спав окремо, посудом користувався тільки власним. «Пітухами» ставали, здебільшого, блатні, але могли бути й «мужики» за доноси адміністрації. Гіршого нещастя, аніж бути «пітухом» в совітських таборах вже, мабуть, не було. Торкатися «пітуха» або якоїсь його речі не можна, інакше автоматично стаєш «законтаченим», тобто тим самим «пітухом». Навіть били тих нещасних тільки ногами, інакше не дозволяв «закон».
Злодійський «закон» вимагав смертної кари за несплачений програш в карти, видачу злодія табірній адміністрації, співпрацю з нею, за крадіжки у своїх злодюжок-«крис» робили «пітухами». Злодії не вживалися в одному таборі, між ними щохвилинно точилася жорстока боротьба з кривавою різаниною. Мене ж тюремне чи табірне начальство жодного разу не зуміло покарати руками злодіїв. Я ніколи не пас ласки перед блатними, але в їхньому оточенні все-таки поважали силу волі і безком¬промісність, а «закони» злодійські вимагали шанувати довголітніх в’язнів.
Працюю на будівництві дороги до лісоповалу. В бригаді багато блатних. Моє завдання — палити вогнище для зігріву всієї зеківської братії. Дрова мені рубають і підносять, я лише підкидаю в полум’я. Сиджу собі годинами біля палахкітливої ватри, гріюся й читаю. Ніхто мене до якоїсь іншої праці не заставляє. Заробляємо в бригаді всі однаково. Така собі зеківська комуна з чітко визначеними функціями кожного «комунара». З блатних запам’ятався тільки Льонька з Боярки, «вор у законі». Засадила його якимось робом власна співжителька. Співбесідником Льонька був вельми цікавим, ерудований, досить непогано орієнтувався у багатьох речах, тому в розмовах ми торкалися багатьох тем. Злодійські ж теми мене не цікавили, через те й не зосталося багато в пам’яті.
Зона знаходиться у Верхній Косьві, у місці, де Макар телят не пас, осторонь найменшої цивілізації. Болота, бездоріжжя, якими довелося якось моїм дружині й дітям добиратися від залізниці три доби, аби побачитися зі мною.
З моєю «справою» ознайомилися начальник режиму майор Башкіров і начальник табору капітан Дюкін. Від прочитаного в паперах очі в них полізли на чоло. Обидва просто засипали мене запитаннями. Я знову не стримався, аби не провести невеличкий «лікнеп» з нашої історії — далі вже не зашлють. Поступово офіцери заспокоїлися. Справедливості заради скажу, що обидва ставилися до мене досить таки непогано. З настанням холодів перевели мене ближче до тепла — кочегарити в лазні. Дроворуби приносили готові дрова, а я палив піч, майже не працював фізично. Всі у зоні — і начальники, і зеки — не могли не рахуватись із в’язнем, який відсидів у різ¬них таборах і в’язницях Радянського Союзу понад чверть століття. У цьому ж таборі я пробув шість місяців.
Тоді був такий порядок, що в’язня бажано було утримувати в таборах у межах його області, аби родина мала змогу на нього впливати і виховувати. Це стосувалося тільки побутовиків, а саме ним я останні п’ять років вважався. Отож дружина якимось чином дізналася про це і почерез Кремль зуміла добитися, аби мене перевели до колонії в Запорізькій області.
Втішаюся, бо «столипін» пливе поміж російських снігів на Вкраїну, везе мене ближче до рідних. Та й несприятливий клімат нарешті поміняю на м’якший. З моїм «букетом» хворіб це було дуже доречно. По більшовицьких концтаборах «заробив» собі гіпертонію, радикуліт, поліартрит, дві виразки і ще купу різних болячок. Етапом потрапив до «Красної Прєсні» в Москві, яка стала ще смердючішою, відтак до харківської в’язниці, звідти — на Запоріжжя. Камери «пересилок» переповнені стриженим людом, кругом сморід, бруд, свинство...
Мала Токмачка — село в Запорізькій області. Зону збудували край села. Роздивився її ззовні, коли їздив туди за довідками для оформлення пенсії. Два з половиною роки, відпрацьовані в Малій Токмачці добавилися до загального трудового стажу. Хочу відмітити, що порядок в колонії на той час все-таки зберігся. В зонівській бухгалтерії досить оперативно знайшли необхідні документи. Добряга-бухгалтер навіть дописав мені кілька днів, яких не вистачало до стажу, бо дні, проведені в бурах, санчастинах, не зараховувались. Начальник табору без зайвих розпитувань прибив печаткою власний підпис. З російських колоній на мої запити відповіли, що довідок не видають. А я ґарував, як навіжений, на Всесвятській по дві зміни впродовж семи років. Отака справедливість у «старших» наших братів.
Табір у Малій Токмачці — побутова зона суворого режиму. Двоповерхові цегляні бараки, довкола чистота й порядок, на клумбах з весни до осені цвітуть квіти. Вітерець приносить з-за мурів солодкий запах садовини й городнини, але в зоні яблучка не побачиш. Раціон в зонівській їдальні той же, що й в російських таборах. Основним виробництвом вважається виготовлення ресор до всіх марок «союзівських» автомобілів. Цехи надзвичайно погані, низькі, тісні, печі чадять, мов вулкани, у виробничих приміщеннях висока заґазованість. Для роботи набирали молодих і здорових в’язнів, які в дуже скорому часі захворювали. Мені вже було майже шість десятків, тому втрапив до тарного цеху, де збивав ящики на помідори. Норму — сорок два ящики за зміну — я ніяк не міг впорати, адже змалечку навчений робити все доброякісно. А тут вимагалося абияк, тільки б багато. Насилу вибивав двадцять злополучних ящиків. Аби знову не сидіти по бурах, змушений був піти на невеличку хитрість — купував ящики у жуликів за гроші, за чай, за куриво. Трохи пощастило, бо трапився майстер, який був одружений на двоюрідній сестрі моєї Раїси. Звали його Циганом. Майстер і приносив мені гроші від дружини. Зароблені гроші я відсилав додому, а звідти мені передавали частину, так що родина особливо не страждала. Що ж до мене, то один раз я все-таки «загримів» до буру.
До Малої Токмачки я прибув етапом ранньої весни 1980 року. Ще з Уралу написав на ім’я Брежнєва заяву на тридцяти двох сторінках, в якій детально описав свою автобіографію. Начальник спецчастини виписав мені довідку про законність заяви. Обидва документи зберігаються в мене й сьогодні. Місяців через п’ять приїжджає до табору полковник Гончар, до якого мене викликають. Полковник повідомляє, що своєю заявою я наробив шуму на цілий світ. Виявляється, вона потрапила до західнонімецького журналу «Шпіґель». Звідти її попередруковували в багатьох часописах світу. Відповідаю полковникові, що мою заяву цілком законно відправили до Кремля, яким чином вона потрапила до Західної Німеччини, не відаю. Раджу високому офіцерові, аби запитав у Леоніда Брежнєва, який, на відміну від мене, в’язня, має змогу спілкуватися з усім світом. Я сиджу за сімома парканами. Хіба можу почерез них щось передати? Каже, що дружина моя була на побаченні, і це її рук робота. Відповідаю, що наглядачки так ретельно її обшукують і перевіряють, що й родимку на тілі виявляють, а не те що тридцять дві сторінки тексту. Раджу, аби «тиснули» на Кремль. Полковником підкинуло, мов на їжака сів. «Не клей дурня!» Відповідаю спокійно, що й не пробую, але хай і він не клеїть дурня. Переконався, що мене не залякати, і пропонує напряму, аби я заставив дружину написати відповідь західноєвропейським «наклепникам». Відказую, що не силуватиму дружину писати брехню. Балакайте собі самі з нею. Адже хто така моя дружина? Донька вірного комуніста-ленінця, який актив¬но будував радянську владу, ударно варив сталь на танки, якими ви пройшлися по Європі, загинув на війні з німецькими окупантами. Дружина моя з жовтеняти стала піонером, комсомолкою, навіть секретарем комсомольської організації була. Вихована вашою системою. Я, за¬хід¬няк-бандерівець, і вона, східнячка-комсомолка, — дуже різні люди за вихованням і світоглядом. Розмовляйте з нею. Ви мали б знайти спільну бесіду, бо виховувала вас одна система... Насправді ж я був твердо впев¬нений у своїй дружині. Полковник Гончар крижаним тоном погрожує, що дістану ще десять років. Спокійно відповідаю, що відсидів тридцять років, відбуду з Божою поміччю ще й десять. Повернувся, не чекаючи дозволу, й пішов на вихід. Гримнув дверми, аж вікна задзвеніли.
За три дні до мого звільнення на зоні з’являються два кагебісти і розпочинають опитувати в’язнів, з якими я бодай трохи спілкувався. Гарячково збирають на мене «матеріали». «Ужинок» офіцери мали непоганий. Понад сорок «свідків» заявили, що я зводив наклеп на прекрасну радянську дійсність, критикував радянську економічну й національну політику, виступав на підтримку польської «Солідарності», гуртував навколо себе молодих хлопців і виховував їх у націоналістичному дусі. Хутко назбирали на мене чимало отого усього «добра» й почали «накручувати» на обіцяні полковником десять років.
Капітан Тіщенко пред’явив мені ордер на арешт. А далі звична справа — наручники на руки, і повезли до в’язниці. Дружина з квітами приїхала зустрічати свого звільненого чоловіка, а мене «воронок» повіз до обласної в’язниці на нове слідство. Пропали квіти...
Хтось якимось чином зумів дати знати на Захід про цей випадок. Розпочалася кампанія на мій захист. Чоловік відсидів тридцять років у комуністичних концтаборах, його не звільнюють, а хочуть домучити. Чекісти дали задній хід, але затії своєї не облишили. Пере¬ква¬ліфіку¬вали тільки з «політичної» статті на «по-бутову» — 178 прим. За цією статтею в Радянському Союзі судили єговістів, п’ятдесятників, інших сектантів.
«Давали» за нею від шести місяців до трьох років. Мені ж «відміряли» два з половиною роки особливо суворого тюремного режиму, які я відсидів від «дзвінка до дзвінка», ледве не віддавши Богові душу.
Все слідство, награне й напрочуд відпрацьоване, провів у запорізькій в’язниці. Перед відправкою на етап кожен засуджений проходить медичну комісію. Вирятували мене тоді з великої біди начальниця санчастини Людмила і головний лікар запорізької тюремної лікарні Іван Іванович. Прізвищ тих добрих і порядних людей, на жаль, не запам’ятав. Людмила в одній із чисельних наших бесід призналася, що мене хочуть вбити, але вони постараються не допустити цього. З усього було видно, що лікарі не боялися одне одного, довіряли й мені. Пообіцяли зробити другу групу інвалідності, з якою мене відправлять до інвалідного табору, де не буду змушений працювати. «Не перевтомлюючись, якось витримаєте отих два з половиною роки. Досвід і гарт маєте, дай Боже кожному». Чуйне ставлення чужих мені людей зворушило до сліз. Я часто ходив на прийоми до лікарів, аби «збагатити» історію хвороби. Зрештою, й поспілкуватися з грамотними й порядними людьми було цікаво й приємно.
Інвалідний табір в Зміїній Балці Луганської області являв собою насправді в’язницю з надзвичайно поганим режимом. Саме до нього я й втрапив. Начальник у таборі почуває себе ледь не Богом, що заманеться, те й витворяє. Всі двері триповерхових бараків замикаються на ключ. В одному з бараків розміщена робоча зона. Здоровіші в’язні працювали, виготовляли пластмасові кришки для скляних банок. Я постановив собі не горбатіти більше в неволі на комуністів, тому в таборі не працював жодного дня.
Квітень 1985 року. До звільнення залишилося вісімнадцять днів. Думки про довгождану волю заполонили все моє єство. Гуляю з колегами по ув’язненню заґратованим двориком під недремним наглядом конвоїрів, а думками вже біля родини. Повернувшись до камери, застаю біля свого ліжка двох наглядачів. Кожен тримає в руці по ножаці. Кажуть, що знайшли ті ножі в моїх речах. Провадять до оперуповноваженого. Той без зайвих церемоній виписує мені дванадцять діб суворого карцеру. Замкнули в холоднющій камері. Віконце не засклене, хтось «випадково» розбив шибку. Рвучкий весняний вітер жбурляє мокрим снігом аж до дверей. Всю камеру і в’язня в ній продуває наскрізь. Наглядачі «не забули» мене перед тим роздягнути до білизни. Думав, що наступить мені кінець від холоднечі й голоду. Сісти в карцері ні на що. Бетонна долівка мокра й студена, оббиті металом нари примкнені до стіни. Вночі на нарах також особливо не розлежишся, бо примерзнеш до холодного металу без одежі. Днів п’ять-шість я не піддавався, ходив з кутка в куток, аби остаточно не закачаніти. Але на сьомий день ноги розпухли, аж почорніли від холоду й багатоденного стояння. Намагаюсь трохи ходити, а якийсь час перепочивати, припершись до стіни. Не знаю, як витримав, допомагали молитва й бажання вижити. Через дванадцять днів охоронці попід руки привели мене до барака й кинули на ліжко. Термін перебування в неволі добігав до завершення, але я морально готувався до наступного. Не вірилося, що живим випустять на волю. Пороздавав хлопцям зайві речі. Був готовий до етапу. 30 квіт¬ня приходить наглядач і супроводжує мене до вахти. Думав, що заверне в бур. Ні, веде до штабу. Там буденно виписали довідку про звільнення. Поза штаб вздовж високої огорожі виводять мене до кімнати для перевдягання. Ледь живий, але вільний і щасливий, втрапляю в Раїсині обійми. Дружина вже чекала там з одежею.
Автобус везе до Запоріжжя, а мені ніяк не віриться, що вільний. Все здавалося, що автобус ось-ось зупинять і мене завернуть на зону. Відчуття це переслідувало ще кілька років, аж поки не почав розвалюватися зшитий докупи гнилими червоними нитками Союз. Довго не міг призвичаїтися до міської метушні. В таборах все було розмірене, суворо реґламентоване.
Вдома очікувала сестра священика Ярослава Лесіва з донькою. Її чоловік, дніпропетровчанин, сидів у Володимирській централі. Ми раніше перебували в одному таборі, то вона розпитувала за чоловіка. Не встигли ми сьорбнути кілька разів чаю, як у двері подзвонили. Зайшли капітан і старший лейтенант міліції і ввічливо просять поїхати з ними. Причину пояснять у райвідділі. Чотирнадцятирічний Мирослав вчепився в мене обіруч і не пускає. Міліціонери великодушно дозволили синові поїхати зі мною. В міліцейському відділенні мені оформили рік нагляду — своєрідний домашній арешт. Я не мав права від шостої години вечора до шостої години ранку знаходитися за порогом своєї домівки, а також мені не дозволялося ходити в «громадські» місця — кінотеатри, театри, універсами, стадіони... Щоденний маршрут мій мав пролягати на роботу і назад додому. За порушення покарають двома роками в’язниці. Відвідувати дачу дозволили, поспитавши у начальника відділу. Тричі на тиждень працівники міліції перевіряли мою присутність вдома, а щосереди я мусив навідуватися до них, аби відмітитися.
Якось я запрацювався на дачі. Труджуся собі й гадки не маю, що старий годинник відстає. Залишив дружину досапувати ділянку, а сам чимдуж поспішив додому. На трамвайній зупинці виявив, що запізнююсь на цілу годину. Аж впрів. Не дочікуюся повільного трамвая, а виловлюю таксі і мчу додому. На щастя, того дня перевіряльники не навідувалися, а то потрапив би був на старості ще за ґрати.
Мій кум і старий табірний приятель Борис Ладний працює в тому управлінні, звідки мене заарештували. Має багато знайомих. Сам Борис бригадирує. Через начальника управління влаштовує мене слюсарем в транспортний цех. Слюсарую собі помаленьку. Якось я дав професійну пораду молодому токареві в цеху. Начальник цеху випадково почув. А років через два пам’ятливий начальник попросив мене тимчасово потокарювати, бо токар звільнився. «Тимчасовість» та протривала аж до виходу на пенсію, цілих п’ять років.
На другий день мого перебування вдома приїхав син Ігор, який навчався на другому курсі Псковського елек¬тротехнічного інституту. Мирослав тоді вчився у восьмому класі. Посходилися знайомі, друзі. Довго балакали, затягли навіть пісень. Я ж ледь ноги переставляв після «гостювання» в бурі, з нетерпінням вичікував, аби всі розійшлися. Хотілося спокою...


Кінець червоних привидів

Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам — в серце кривди влучать.
Дай працювать, працювать, працювати,
В праці сконать!
Іван Франко

Секретар комсомольської організації цеху налаштовує, либонь, не без вказівки відповідних органів, людей проти мене. Тому відчуваю дещо прохолодне ставлення колег по праці. Тим паче, що компаній уникаю, ні з ким не випиваю, бо спиртного не вживав ніколи. Попередній токар за найменшу виточену дрібничку брав якщо не пляшку, то три карбованці. А я роботу виконував, а «платню» не вимагав. Водії, а їх було в цеху сто двадцять, не розуміли дивакуватого токаря, гадали, що сектант якийсь. Розставити все на свої місця допоміг випадок. Одного понеділка з прохідної прошкую, як завжди, до верстата, а не на «п’ятихвилинку», як всі. Не встиг ще й налаштувати верстат, як до цеху вривається юрба шоферів, поспішають один поперед другого до мене. Ще здалеку викрикують: «Дєд,... твою мать! Почему нє пострєлял всєх коммуністов? Вон іх сколько, сволочєй, єщьо ходіт вокруг!» Що б це мало значити? Довго ламати голову не довелося, бо простягують газету «Индустриальное Запорожье» з величезною статтею якогось Леґейди про Симчича-вбивцю. Описує, як багато комуністів убив, ледь не живцем їх поїдав, бідолах. Статтю зачитали колективові цеху на «п’ятихвилинці» з розрахунку на громадський осуд. Але зреагували на неї прості запорізькі робітники по-своєму. Вони ніколи не були бездумними радянськими ура-патріотами. Після прочитання статті з незрозумілого дивака-«дєда» я зробився для них враз героєм, хоча зайва реклама тоді мені була ні до чого.
Ще перед останнім арештом пообіцяв Раїсі збудувати дачку, оскільки мали на самому березі Дніпра клапоть землі. Із зрозумілих причин майже двадцять років не міг виконати обіцянку. А це вирішив нарешті порадувати свою половину, проте коштів належних не маємо. Після ознайомлення з нашумілою статтею водії цікавляться, які в мене потреби. Я взяв, та й бовкнув про дачу. За кілька днів на ділянці біля Дніпра лежав весь необхідний матеріал. Мало того, товариські й майстровиті шофери ще й допомогли збудувати невеликий будиночок. Я копійки не вклав у ту будову, бо звідки візьмуться гроші в людини, яка ледь не все життя провела за колючим дротом. Дошки для підлоги хлопці стругали у вихідний день в сто¬ляр¬ному цеху. Багато допоміг начальник цеху, який ледь не всі дошки перепустив через верстат власноручно. Але треба їх якось вивезти з підприємства. Хлопці лише підсміюються. «Дєд, єслі нада, всьо руководство пяноє вивєзєм, а нє только твоі доскі!» Я не знав через свою довголітню ізольованість від суспільства, що крадуть всі — від перших керівників до «вохрівців» на прохідній. Але крадене хтось мусить вивозити, тому й дружить «доблесна» охорона з водіями. Їдемо вантажівкою, повною струганих дощок, до прохідної. Суворий на вигляд охоронець у форменному кашкеті височіє над ворітьми у своїй будці. Водій висунув з кабіни чубату голову. Бравий «вохрівець», мов ґенералові, козирнув хвацько шоферській усміхненій пиці й натиском кнопки на пульті відчинив важку металеву браму. Вантажівка помчала шосейкою до Дніпра. Ось і вся операція.
Зі здивуванням помітив, що на роботі до мене після випадку з газетною статтею почали ставитися значно краще. Люди, які першопочатково бокували від мене, тепер підходили, про щось розпитували, щось оповідали своє, просто посміхалися при зустрічі. Я зрозумів тоді, що народ наш не втратив душу, не зуміли комуністи за довгі десятиліття свого владарювання вихолостити з українців притаманні їм щирість, доброту, товариськість... Нація українська, хай і зросійщена вкрай, все-таки жива! Відкриття це втішило невимовно.
«Перебудова» для мене засвідчила, що гнилій комуно-більшовицькій імперії наступає нарешті крах. Я свідомий був того, що разом з друзями доклав рук до її розвалу. Всі ми свято вірили в перемогу добра, в торжество правди й справедливості. Ще далекого літа 1955 року в колимському таборі на Широкому молоді солдати відмовилися стріляти у в’язнів-страйкарів. У карагандинських таборах солдати не підчинялися команді офіцерів і не стріляли в невільників. Це щось та й значило. Ось, коли ще дала тріщину Система.
Постійно підтримував тісні стосунки з політв’язнями Антонюком, Марченком, Сверстюком і надзвичайно муж¬ньою жінкою Іриною Калинець.
Ніщо до нас не прийшло само собою, за все необхідно було боротися, працювати постійно, наполегливо. З начальником цеху перші два роки сварилися майже щодня. Він намагався перевиховати мене. Проте поступово мені вдалося його переконати в хибності комуністичних ідей. З часом ми знайшли спільну бесіду і навіть заприятелювали. Запорожець Михайло Морщ з комуніста-інтернаціоналіста став свідомим українцем.
Зміна в ставленні до мене на підприємстві відбилася в кращу сторону й на моєму здоров’ї. Двічі на рік мав змогу заліковувати нажиті в концтаборах болячки на курортах і в санаторіях. Побував у Бердянську, Хмільнику, Трускавці... «Запоріжсталь», гігант, на якому працювало сто п’ятдесят тисяч працівників, мав фінансову спроможність забезпечити трудівників безплатними лікуванням і оздоровленням. Заводські цехи були настільки величезні, що ешелон в цеху виглядав, мовби до стодоли заїхали тачкою.
Часто навідують друзі й знайомі, які проживають в Україні. Навіть з далекої Чуни біля Тайшету в Іркутській області навідався якось Дмитро Дем’янюк — учасник колимського повстання каторжників 1946 року. Один з організаторів геройського повстання був нарядником і часто ходив на вахту. Зумів відібрати в охоронця пістолет. Далі каторжники роззброїли гарнізон, позаганяли солдатів до казарми і виставили варту. Зі складів забрали харчі й одежу і всім табором подалися в тайгу. Задум був зухвалий і простий водночас — дійти п’ятсот кілометрів тундрою до берега Північного Льодовитого океану. Там захопити пароплав і перебратися до Аляски. Дорогою повсталі каторжники розгромили ще два табори, обірвали між ними зв’язки. Величезна маса визволених каторжників ринула із селища Горького на північ. На повсталих спішно скерували всі наявні тоді на Колимі гарнізони внутрішніх військ. Колишні вояки УПА розгромили ті гарнізони до ноги. Тоді більшовики кинули з повітря на каторжників величезні десантні сили, обстрілювали майже беззбройних повстанців з літаків, кидали їм на голови бомби. В пустинній тундрі заховатися було важко, тому повсталі понесли величезні втрати. Понад п’ять тисяч чудових хлопців наклали головами у вічних мерзлотах. Живим не здавався ніхто. За кілька тижнів боїв з багатотисячної повсталої маси залишилося тільки троє важко поранених в’язнів — Дмитро Дем’янюк, Іван Гой і росіянин з-під Москви. Їх не дострілювали на місці, а забрали, щоби провести показовий суд. Дмитрові дали двадцять п’ять років каторги. Відсидів їх колишній студент Київського університету від «дзвінка до дзвінка». Звільнившись, Дем’янюк бухгалтерував у Тайшеті, де зійшовся з бухгалтеркою-українкою, діда якої свого часу більшовики спровадили «на ведмеді». Через якийсь час дружина померла. Дмитро з її сином так і залишилися в Чуні. Вирощують в холодних краях овочі, живуть обидва з теплиці, бо мізерної пенсії не вистачає. На переїзд немає коштів, а молода Україна неспроможна поки що зібрати докупи розкиданих світами всіх дітей своїх.
Дем’янюк, Польовий, Марченко надзвичайно багато зробили для того, щоб і я, і моя родина вижили в скруту. Поки я «загоряв» під сибірським сонцем за дротами, друзі допомагали моїй родині і словом, і ділом. Я ніяк не міг навчитися в таборах ходити по одній дощечці, не хотів прощати наруги, не терпів несправедливості, тому навіть листи писати рідним мені часто забороняли. Але з допомогою справжніх друзів і з Божою поміччю нам з дружиною і дітьми вдалося вистояти.
До Незалежності я готовий був давно, адже змагав за неї все своє свідоме життя. Не вважаю, що вона впала з неба, або хтось подав її нам готову. Неправда. За неї пролито море крові, виплакано океан жіночих сліз. Десят¬ками мільйонів кращих своїх синів і дочок пожертвувала Матір-Україна. Це і вбиті, і ненароджені. Вільна Україна є результатом енергії мрії мільйонів борців за її волю, мрії, втіленої в дійсність. Хай держава наша поки що не зовсім така, про яку мріялось у лісах і таборах, але вона наша Держава. І нам її розбудовувати і зміцнювати, а не плакатись по закутках і нарікати. Основа закладена — Державу маємо! Треба взяти добрі мітли і вимести з неї сміття, щоб аж курява до неба. Отаке моє розуміння.
У житті моєму не було жодного дня, аби я бодай трохи не зробив щось для приближення Незалежності, а тепер для утвердження Держави. Працюю як умію і скільки можу.
Часто скиглять: за що боролись, навіщо нам незалежність? Відповідаю, що за Державу Українську боролися ще з XII століття, коли впала Княжа держава, і по сьогод¬нішній день. Завжди знаходилися люди, готові віддати своє життя за Україну. Саме завдяки їм маємо сьогодні Незалежну Україну. Кріпаччина, тяжкий московський гніт, здається, все — України немає. Але народжується пророк Тарас Шевченко. Своїм ґенієм утверджує Україну, відроджує рідне слово. І так було в усі віки. Були козаки, гайдамаки, опришки, відтак січові стрільці. В сорокових змогутніла ОУН, зуміла створити і змонолітити незбориму Повстанчу Армію. Була Божа воля на те, щоб і я доклав скромної праці в лавах ОУН-УПА. Думаю, що Бог покарав український народ за якийсь тяжкий гріх, можливо, за княжі міжусобиці, а може, й ще за щось. Але завжди Всевишній давав нам змогу де зброєю, де словом і працею виборювати і відстоювати свою Державу. Якщо за націю нікому вмерти, вона помирає, коли народжує героїв — живе. Українці вмирали щедро, тому й нація вкраїнська вижила. А скільки народів бурі історії змели з арени, вони назавжди канули в Лету. Нація українська вистояла, хоча мала захланних сусідів. Бог давав нам постійно спокуту і пов¬сяк¬часно знаходилися герої, що жертвували собою заради Держави, тому й маємо її сьогодні. Я горджуся тим, що бодай чимось прислужився Україні, від якої не відрікався в найтяжчу хвилину навіть в найпотаємніших думках. Волею Божою я не склав свої кості ні в боях із наїзниками, ні в чужій неволі. Мав сотні можливостей загинути в УПА, опісля смерть чигала за мною в гулагівських таборах. За тридцять два з половиною роки в неволі на моїх очах загинули сотні тисяч українців. Я запросто міг опинитися в їхньому числі. Ніколи не мав ані найменших привілеїв, жодного разу ніде не заховався за чиїсь спини.
Неслухняними, ослаблими ногами долаємо понад десять кілометрів до місця праці. Вранці, ще трохи здоровіші, якось протопчемо дорогу, а за день її замете снігом. Вертатися нема жодних сил. Падаємо щодесять кроків, допомагаємо один другому, знову падаємо. Навіть автоматні черги конвоїрів над головами неспроможні підняти зморених в’язнів. Ноги в кожного опухлі, набряклі, наче гнилі колоди. Обличчя, мов у мерців. Дибаємо, як неживі. У нас кажуть: то їхала, то везлася. Дехто ще й спромагається тягнути якесь полінце, аби нагріти трохи барак. Але конвоїри теж тепло люблять. Тому біля гарнізону звучить безапеляційна команда: «Брасай драва!» Ніхто на неї не реагує. «Брасай драва!» Ще голосніше й лютіше горланять конвоїри. Жоден невільник не ворухнеться. «Брасай драва,... твою мать!» Московська брудна лайка підкріплюється довгими автоматними чергами над головами ледь теплих в’язнів. Глухо гупають під ноги поліна. Знову холод, знову голод... І так щодня. Через поріг барака переступити несила. Пересаджуєш крижаними руками одну ногу, другу і так втрапляєш до барака. А там ні води, ні тепла, ні хліба — лише холод і сморід. Лягаєш на голі холодні нари у промерзлій одежині, скулишся і скнієш у напівзабутті. А через кілька годин штурханами і лайками піднімають і знову женуть до виснажливої праці.
Табір кілометрів за сорок від траси. Борошно для випікання хліба возять трактором, який часто ламається. Лагодять його «безконвойники» чотири-п’ять днів, а вся зона без хліба. Начальник табору обіцяє видати хлібні пайки за пропущені дні, проте слова жодного разу не дотримав. «Зекономлений» таким чином на в’язнях хліб з’їдали конвоїри і табірна обслуга. В’язні робили на нарах карб на недоданий кусень хліба. Нари скидалися на мадлівницю, але хліба від того не прибавлялося. Кожен так і контетувався лише тими зарубками. Тижнями в’язні не мали в роті крихтини хліба. Перлова крупа на воді вважалася найкращим наїдком. Після шести місяців такого, з дозволу сказати, харчування з тисячі двохсот в’язнів половину закопали на недалекому могильнику. Ті, що зосталися, протрималися недовго. Василь Пірус з Тернопілля, я та ще зо кілька десятків найвпертіших зуміли якимось незбагненним чином вижити, а від решти зосталися лише дерев’яні таблички з лаконічними написами. Отаке було наше невільницьке життя. Василь осів на Херсонщині.
Іноді вночі заплющу очі, сон не йде, згадується пережите, переболіле. Бачу все, як на екрані кіно, кадр за кадром. Бачу себе, бачу друзів і не вірю, що пережилося ту страшенну біду. Сняться сни з арештами, допитами, етапами, в’язницями, конвоями, таборами... Сни ці, мабуть, не покинуть мене до самої смерті. Іноді сняться табори, в яких я ніколи не був. Чи вони з розповідей інших людей, а чи ще звідкілясь? Але сни дуже реальні. Сниться УПА, завзято воюю вві сні і з коричневим, і з червоним окупантом, роблю в Карпатах засідки на ворога... Але частіше сняться табори. Довголітня неволя робить глибоку криваву відмітину на душі, і кровоточить душа безкінечно.
У неволі значно відрізнялися хлопці упівці, тобто ті, які боролися зі зброєю в повстанській армії, і хлопці цивільні. Останні якось спокійніше зносили знущання конвоїрів, тюремників, «побутовиків»... Ті ж, хто на волі тримав у руках зброю, і в таборах поводили себе відповідно. Люди відчули свою силу, звикли говорити з поневолювачами на рівних. Всі бунти, повстання, страйки в концтаборах піднімали саме колишні вояки УПА, оунівці. Гордого гірського орла неможливо втримати в клітці і годувати з рук. Орел завжди залишається орлом. Я й досі інстинктивно негативно реагую на форму з червоними погонами.
У Запоріжжі виявилося чимало колишніх політ¬в’язнів, свідомих інтеліґентів і робітників. Я законтактував з багатьма із них. Василь Маркович родом зі Львівщини. Арешту й суду свого часу зумів уникнути втечею на Східну Україну. Закінчив у Запоріжжі вечірнє відділення будівельного інституту, працював головним інженером у будівельному управлінні. Олександр Черненко — людина дійова й порядна — поїхав до Львова, де зв’язався зі Славою Стецько, з Кандибою. Зумів організувати в зросійщеному Запоріжжі ДСУ. Активний і знаючий Олександр Айбабін створив у козацькому краї обласну організацію УРП. Хлопці виявилися відданими справі, досить організованими і метикуватими. У прокомуністичному, пролетарському місті ми зуміли на виборах 1994 року обрати до Верховної Ради Сергія Соболєва, нащадка запорізьких козаків Соболів. Розділили Хортицький виборчий округ на райони, квартали, окремі будинки. Буквально за кожним будинком була закріплена наша людина. Вибори ми виграли з величезною перевагою, хоча говорили, що без грошей це нереально. Інші кандидати сипали грошима, мов сміттям. Але люди вартніші за гроші. Ми це довели. Не знаю, як зуміли вирости у тих умовах українськими патріотами такі хлопці, як Черненко, Соболєв та інші. Очевидно, ті слова з «Декалогу»: «Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя...» дуже правдиві. Саме той нескоренний дух нас виніс із пітьми. Ніяка сила його не здолає, не вб’є, не зітре...
У місті на берегах Дніпра всі здорові національні сили гуртувалися, жили дружно, проводили велику роботу. Частенько спільно збиралися на Хортиці для обговорення плану дій. На зібрання Братства ОУН-УПА нерідко приходили представники різних партій і організацій. Вчилися в нас дисципліни і порядку. По моєму від’їзді в рідні краї головою Братства став Василь Ромащук, який воював з німцями і більшовиками в УПА на Волині. Колишній чотовий відбув чималенький термін у колимських таборах.
Я часто ходив на кладовище на могилу двоюрідного брата моєї дружини Івана Закутька. Цвинтар більше складався на окопище, аніж на місце, де покояться людські останки. Ніде не видно хреста. Якщо не червоніють п’ятикутні зірки, то лише чорніють написи на нагробних плитах. Таке враження, що там почивають не християни, а Бог зна хто. На могилі Раїсиного брата, льотчика-фронтовика, також красувалася червона зірка. Роздивляюся по намогильних пам’ятниках, а там написи: птічкін-сінічкін, іванов-сідоров... Думаю собі, Господи Ти мій, невже і мене так похоронять? Аж плакати хотілося. Навіть пожалкував, що не загинув у Карпатах. Хоча могилка людська була б, з хрестом, калиною і барвінком. Такого червонозоряного сусідства я навіть мертвий не витримав би. Благав Господа, аби похоронили мене на рідній землі, яку як міг боронив від загарбника, посеред людей, з якими пліч-о-пліч ставав на ворога... Багато не просив, лишень сажень землі на цвинтарі у рідному селі. Допоки не розвалився «вєлікій і нєдєлімий», це було неможливо, бо на невеликому клапті сіруватого паперу зловіснів напис: «...вьєзд воспрєщьон». Мусив я скніти останки свого нелегкого життя в чужому краї і кості мої мали тліти посеред чужих людей. Про могилу на рідній землі залишалося тільки мріяти.
Напровесні 1996 року телефонує з Коломиї Надія, дочка Миколи Сулятицького, що мав у Березівській сотні псевдо Козачок. Повідомляє, що є змога перебратися до Коломиї. У місті над Прутом нова влада надасть житло. Через два дні їду швидким поїздом, а здається мені, що потяг тягнуть повільні воли. Птахом хотілося линути в рідні краї. Рій дум обсів сиву голову. Дожився... Дочекався... Слава Тобі, Господи! Згадалося, як часто сидів темної ночі на високій горі і споглядав Коломию в електричних вогнях. Стрільці солодко спали на постої. Сон їхній сокотили стійкові. А мені не спалося. Хотілося до людей, до міського гамору. Праглося затягнути голосно пісню, вслухатися в дівочий сміх... Натомість — зброя, переходи, бої, засідки, щоденна нелюдська напруга. Чим я завинив перед людьми і Богом, що змушений вовкувати по лісах і нетрях? Хто і за яку кару наслав оцю погань, від якої мусимо звільняти рідний край? Але швидко брав себе в руки і сам собі відповідав: «Якщо не ми, то хто? Якщо не я, то хто ж?!» Жорстока, нерівна боротьба, яку ми провадили, вимагала неймовірної напруги всіх сил — фізичних і духовних.
У вимріяному місті на березі швидкоплинного Пруту мене гостинно зустріли міський голова Ігор Довганюк, людина розумна й порядна, його помічниця Ольга Руданець, друзі й знайомі. Завдячуючи їм і клопотанням Євгена Пронюка, Левка Лук’яненка, інших знаних народних депутатів, 27 березня 1996 року мені виписали ордер на отримання однокімнатної квартири на бульварі Лесі Українки. З того дня відчував постійно щиру турботу краян. Іван Грималюк і Василь Джаман допомогли перевезтись із Запоріжжя і облаштуватись. Щиро заопікувалися нами з дружиною Галина Грабець і її син Любомир, Іван Романюк з Городенки, Василь і Марія Симчичі, Іван Романюк із сусідньої з Вижнім Березовом Текучі — колишній кравець куреня Скуби, його син Ярема... Всіх не перелічити. Запорізькі хлопці також доклали рук, хоча довго відмовляли перебиратися на Прикарпаття. Не скажу, що розлука з вірними друзями-козаками була легкою, та й з містом зріднився. Ще колись, у молодості, я вимріяв собі, що житиму або в Карпатах, або на Дніпрі. Збулося й одне, і друге, хоча довелося пожити і в чужій стороні. Ой довелося...
Петро Горецький, Володимир Глива запропонували вступити до міськрайонної організації Братства ОУН-УПА, а невдовзі збори обрали мене головою Братства. Маємо чудовий хор, яким керує Марія Маївська, пропагуємо українську пісню, рідне слово, намагаємося в міру сил і можливостей впливати на державотворчі процеси...
У рідному селі на батьківському обійсті за літо 1998 року звели мені односельці толокою добротну дерев’яну хату, як дзвін. Безмежна моя дяка добрим людям. Якось на Різдво хор заспівав мені у церкві «Многая літа». Співали усі присутні. Проте знайшлася жінка, колишня партактивістка, що не вельми була тим задоволена. Деякі навіть раділи з того, що якісь недоброзичливці спалили мені стодолу. Є й такі у рідному Вижньому Березові. На щастя їх дуже небагато. І зла я на них не тримаю.
Отримав листа від тітки Юлії з Варшави. Просить приїхати на її столітній ювілей — 1 червня 2000 року. Юлія Голинська — рідна сестра мого діда Михайла і командира Гуцульського куреня Гриця Голинського — приходиться мені ще й хресною матір’ю. А ще... врятувала мені, маленькому, життя. У півторарічному віці ми з моїм братчиком-близнюком Ромчиком захворіли на черевний тиф. Наша мати-селянка не мала ні належних знань, ані відповідних коштів, аби вилікувати діточок. Тітка, яка десь вчителювала, довідалася про трагедію і примчала до Березова. Братчик вже погас, а мене тітка зуміла вирвати з ціпких пазурів смерті. Вона і Гриць Голинський багато доклали рук до мого виховання. По закінченні Краківського університету Юлію Голинську залишили для праці в Польщі. Там вона вийшла заміж, народила четверо дітей і пропрацювала все своє життя. До війни тітка регулярно відвідувала Вижній Березів, опікувалася мною. Після війни все полетіло шкереберть, зв’язки надовго обірвалися. Воєнні й повоєнні роки для українців в Польщі були дуже й дуже важкі. Не гараздувалося й тітчиній родині. Проте, дізнавшись якимось чином про мій арешт, тітка регулярно писала мені в табори листи. Зверталася також в Міжнародну амністію, інші міжнародні інституції, Кремль, проте всі кінці сходилися й обривалися в «червонозоряному», де до її голосу ніхто й не думав дослухатись.
Вперше ми з дружиною провідали тітку Юлю ще ві¬сім¬десят дев’ятого року. Зустріч видалася надзвичайно теплою і багатою на спомини. Тоді ж побачили по польському телебаченню львівські майдани, переповнені людьми із тріпотливими жовто-блакитними знаменами. Рідні прапори довели тітку, велику патріотку України, до сліз.
На сторіччя дорогої людини подалися до Варшави із сином Ігорем. Тітчине трикімнатне помешкання на третьому поверсі переповнене людьми. Тут і родина, і представники влади, колеги по праці, учні, друзі... Квартира, мов квіткова клумба. Нагомонілися ми з тіткою за кілька днів і ночей!.. Додому повертався переповнений враженнями і душевним тітчиним теплом.
Коломия купається в добрій енергії трьох гірських річок, тому, либонь, місто багате талантами й майстрами, щедро дарує Україні патріотичні кадри. Саме в Коломиї формувались, як лідери, обласні керівники Михайло Вишиванюк, Зіновій Митник, Богдан Томенчук. Придивляюсь до не завжди ординарних в перебігу підготовки до Гуцульського фестивалю в Коломиї дій Михайла Вишиванюка і душа радіє за односельця славного сотенного Спартана. Віриться, що Коломия буде, як писанка, а вслід за нею і вся Україна. Має Коломия в собі такий могутній заряд, який здатний розбурхати всю Україну, має!
Своєю душевністю, щирістю, добротою і діловитістю полонив мене народний депутат України Василь Ткачук, з яким доля звела нас у місті моєї юності. Простий сільський хлопець з підколомийської Королівки сягнув адміністративних і політичних висот, зумівши залишитись людиною надзвичайно скромною. Свої патріотизм і любов до України Ткачук декларує не з високих трибун, а добрими справами, щоденною виснажливою працею, благодійністю... В ранзі депутата Верховної Ради СРСР Герой соц¬праці Василь Ткачук ввійшов до міжреґіональної групи академіка Сахарова, осудив злочинні діяння компартії і пірвав з нею назавжди. При своїй агрофірмі «Прут» створив першу в Україні легальну демократичну газету «Агро», яка не побоялася на повний голос виступити проти червоної імперії, проводила велику просвітницьку роботу. Багато добрих справ звершив на посаді міністра сільського господарства незалежної України. Ще стало мені відомо, що розважливий господарник фінансував пер¬ший фестиваль «Червона рута» в Чернівцях, допомагає людям творчим, дітям-сиротам, всім, хто потребує матеріальної і моральної помочі. Працює, не покладаючи рук, на посту народного депутата. Завжди серед людей. Тому цілком заслужено Президент України Леонід Кучма нагородив народного депутата України Василя Ткачука орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
Іноді можна почути, що воювати, навіть загинути за Україну було легше, аніж будувати її зараз. Говорять це ті, хто ніколи нічого путнього не робив і не бідував. Так, будувати, перебудовувати, відбудовувати завжди нелегко, але Боже нас борони, щоб повернулися пережиті нами лихоліття. Це кажу, як людина, яка пройшла і війну, і неволю, щось трохи бачила у своєму житті. Паніку й зневіру сіють люди слабкодухі або й скриті вороги молодої України, догоджаючи своїм імперським господарям. Боляче нам, людям, які все своє життя змагали за Ук¬раїну, слухати зусебіч іншомовні пісні, витримувати засилля чужого в усіх сферах, спостерігати за антиукраїнськими діями проімперських сил. Міркую так, якщо волею Божою нам відведена роль борців, мусимо боротися до згину за своє, рідне, за Україну. Мусимо працювати, не покладаючи рук, залучати до праці молодь, юнь...
Найбільше задоволення приносить конкретна праця, виконана власноруч. Ніколи не ганявся за званнями-нагородами, похвалами-грамотами... Не задля цього нас виховувала ОУН, не для цього гартувала УПА. Поважаю людей безкорисливих, бо й сам із тієї когорти. Найбільша нагорода для нас — Незалежна Україна, а ще — шана людська, добре слово...

 
Наші Друзі: Новини Львова