Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 квітня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Спогади

У моєму житті було так багато добра...

Переглядів: 10367
Додано: 17.02.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
На мій захист виступило дві особи, в тому числі моя колега, в
майбутньому дружина Мариновича — Люба. Важко висловити, що з
нею виробляли пізніше... Мені дали спокій, а її проблемам не було
кінця, нарешті, її змусили піти з роботи. КГБ намагався ізолювати
мене, залякати завідувачку мого відділу, моїх співробітників, в особ-
ливо складній ситуації опинилася моя безпосередня начальниця.
Саме з огляду на неї я вирішила \"кинути кістку\" начальству, сказав-
ши, що подумаю над своєю поведінкою.
Щоб ви зрозуміли, якими були ті часи, я розповім про одну дуже ;
особисту справу, про яку я раніше ніколи не говорила. Я вже згаду-
вала, що Борис Антоненко-Давидович був чи не найближчою мені
людиною. Жилося йому дуже важко. Його дружина була психічно
хворою, а син став кримінальним злочинцем (зважаючи на те, ким
був Антоненко-Давидович, я думаю, що до цього мало причетність і
КГБ). Коли померла його дружина, Борис Дмитрович опинився у дуже
складній ситуації. Йому потрібна була допомога. Оскільки я з донь-
кою й онукою жили в одній кімнаті, він запропонував мені переїхати
до нього. Він хотів, щоб ми одружилися. Я переїхала до нього, опіку-
валася ним, як могла. Наш дім був теплий і затишний. Із плином часу
Борис Антоненко-Давидович дедалі більше прив'язувався до мене.
Його бажання одружитися зі мною дедалі міцнішало, і саме тоді й
розпочалася наша епопея. Я й досі маю папку з документами у цій
справі. Мені про це складно говорити. Ми подали офіційну заяву на
одруження до ЗАГСу. Її прийняли. За три дні перед шлюбом надійшла
заява його сина (який перебував у тюрмі), в якій він просив звернути
на мене увагу, бо я аферистка. Такий же лист надійшов і на місце
моєї роботи. Коли ми прийшли до ЗАГСу, начальниця викликала мене
у свій кабінет й повідомила про заяву сина Бориса Дмитровича, ре-
зюмуючи, що вони мають на цю заяву якось відреагувати. Моя донь-
ка збагнула, що щось не так, увірвалася в кабінет начальниці й ви-
словила все, що думала з цього приводу. Я і дружина Світличного
намагалися вгамувати її. Наступного дня після подій у ЗАГСІ по мою
доньку прийшов міліціонер. Він сказав, що троє свідків (в кабінеті
крім нас з Льолею Світличною нікого не було) посвідчили, що вона
нецензурно лаялася і кидалася на завідувачку з кулаками. Її приве-
ли до суду, де розпитували в основному про те, чому вона мене,
свою матір, захищала, і присудили до штрафу.
Ми тричі подавали заяву на одруження, й тричі нашу заяву відхи-
ляли. Пізніше у судовому порядку Бориса Антоненка-Давидовича на-
магалися визнати недієздатним. Намагалися довести, що Борис
Дмитрович неосудний. До нас приходили лікарі-психіатри, мене про-
довжували цькувати на роботі, у це втягнули сина Бориса Антонен-
ка-Давидовича. Нарешті вони довели мене до того, що я виїхала з
його квартири. Одначе, незважаючи на це, Борис Дмитрович надси-
лав листи, петиції й протести до різних інстанцій. Він звертався до
прокуратури, до суду, до ЦК партії — усе безрезультатно. Невдовзі
після цієї історії Антоненко-Давидович тяжко захворів і помер.
Така система тиску застосовувалася скрізь, навіть у найінтимні-
ших сферах життя. Ця історія з Борисом Антоненком-Давидовичем
була однією з найдошкульніших у моєму житті, адже мене намагали-
ся виставити корисливою особою, створити враження, мовби я опі-
куюся ним із розрахунку отримати його квартиру.

Прем'єра фільму Параджанова була тією подією, яка консолідува-
ла київське середовище. Ще за два роки до цього відбулася подія,
яка збурила громадську думку — йдеться про пожежу в бібліотеці
Академії' Наук. Якими збереглися ці події у Вашій пам'яті?

У день пожежі мене не було в Києві. Наступного дня я приїхала
до міста й відразу ж пішла на місце пожежі. Разом з іншими праців-
никами Академії Наук працювала на згарищі: розгрібала загашені
гори спалених, змочених водою книжок, які ще тліли. Це було шоку-
юче видовище. Риєшся в усьому цьому й раптом витягаєш примірник
\"Історії Запорозької Січі\" Боплана чи ще якийсь раритет. Якщо книж- {
ка сяк-так тримається купи, відкладаєш її вбік, щоб висушити. Риєш-
ся далі, й раптом натрапляєш на нове джерело вогню. Починається
гасіння пожежі, потім знову продовжуєш розгрібати наступні стоси
книжок. Два дні я працювала, рятуючи книжки з бібліотеки, на третій
день захворіла: не знаю від чого: може, отруїлася випарами згари-
ща, а може, просто надто тяжко все переживала.
Загалом же обличчя чоловіка, звинуваченого в підпалі бібліоте- і
ки, — Погружальського — було мені знайоме. Він працював у кабі- !
неті марксизму-ленінізму бібліотеки. Я жила поруч із бібліотекою й
проводила там майже половину свого життя, а оскільки ж читацькі
зали були незатишними, величезними, любила працювати саме у
цьому кабінеті. На процес Погружальського я не ходила.

Коли покоління шістдесятих входило у культурне життя, то по- ;
ряд з Вами, Сверстюком, Світличним, Стусом, Горинями, Чорно• і
волом, Ліною Костенко до нього входили також і Дмитро Павлич-
ко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Віталій Коротич, тобто
митці, які певним чином завжди були присутніми в офіційній літе-
ратурі. Чи після першої хвилі арештів ви підтримували з ними якісь
контакти? Чи ці офіційно визнані поети допомагали вам?

Я не пригадую таких випадків. Ми якось так — на певний час, а
то й остаточно розійшлися. Дехто з них намагався поводитися нейт- ;
рально, наприклад, Іван Драч. Були й прикрі випадки. Дружина
Світличного, наприклад, не може й досі вибачити такої ось історії: ;
під час свого приїзду у відпустку із заслання Світличний відвідав
Миколу Лукаша і зустрів біля будинку Вінграновського. Той при на-
годі вичитав Лукашеві за те, що останній наважився прийняти ко-
гось такого, як Світличний. Якщо й можна було на когось розрахову-
вати, то це на деяких письменників старшого покоління. Зокрема,
по допомогу зверталися до Олеся Гончара, який, якщо тільки це було
у його силах, допомагав. Але ці окремі випадки потопали в морі до-
носів і свинства. У публічних доносах перед вела \"Літературна Ук-
раїна\". Я пам'ятаю фейлетони про мене й Бориса Антоненка-Дави-
довича. У них нападали навіть на мою доньку, що вчиться, мовляв,
погано, а от одягається виклично у все закордонне, мабуть, із за-
океанських пакунків. Уявіть собі, що після цієї публікації з місця моєї
роботи вислали комісію до школи, в якій вчилася моя донька, щоб
перевірити, як там із нею. Директор школи дуже здивувався такому
набігові, але не злякався й відповів комісії, що є учні, які вчаться
іначно гірше, але про них у газетах чомусь не пишуть, а вдягається
•она так, як і інші діти. У кінці статті зазначалося, що фейлетон на-
писано на основі листів, надісланих до газети обуреними трудящи-
ми. Я ходила до головного редактора \"Літературної України\" Віталія
Ииноградського й вимагала, щоб він показав мені ці листи. Я ще
ніколи не бачила людини, яка аж так боялася б подивитися мені
просто в очі. Він втупився у підлогу і, зрозуміло, жодного листа мені
не показав.

Настав 1972 рік, почалися масові арешти, які заведено називати
\"великим погромом\"...

Великі арешти розпочалися у січні 1972 року. Дзюба все ще зали-
шався на волі. Мене почали викликати на допити до КГБ. Вже після
иізрших таких розмов у мене склалося враження, що кагебісти вирі-
шили використати моє прізвище, поєднавши його з прізвищем Зіновії
Франко, для того, щоб ми разом виступили з каяттям і осудом своїх
 
Наші Друзі: Новини Львова