Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 вересня 2019 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Повість

Прибраний

Переглядів: 2891
Додано: 10.03.2015 Додав: Мирон  текстів: 7
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.victoria.lviv.ua/wolodin.php
Розділ 1


Мати щось там базікала без угаву, та слів було не розібрати. Гнат щільно позатуляв вуха, аби не чути настанов. Він вже знав свої вади напам'ять: лінь, нехлюйство, егоїзм та знову лінь. Прослуховувати вкотре увесь список не мало жодного сенсу. Його самого поміж тим заступало бильце крісла, на разі 118 сантиметрів зросту вкупі з кросівками йому це дозволяв. Хоч і що кажи, а з усього можна отримати зиск.
Може, час зробити перерву? Він спробував відтулити вуха. Уф, здається, мати вже зосередилася на таткові.
– Та ми навряд чи в стані відмовити Сушницьким. У кожному разі не зараз. На Великдень це було моє горло, за іншим разом твоя робота. Тепер вони угледять у цьому безпосередній натяк. Уявляєш, що про нас казатимуть: ото вже зарозумілі ці Малежки! Не встигли переселитися до нового району, як вже забувають старих друзів. Ні, я цілком поділяю твої почуття до цієї пані Сушницької. На мене вона теж нудьгу наганяє своїми скаргами якщо не на здоров'я, то на комунальні служби. Але задля пристойності...
Мабуть, він поквапився відпустити руки. Мати й сама примудрялася не гірше за будь-кого наганяти нудьгу. Теж мені, знайшла проблему! Який йому клопіт, хто про нього що патякатиме?..
Та й взагалі, довго ще вони там вовтузитимуться?
– Гнате! Оглух, абощо? Я до тебе звертаюся!
Гнат визирнув з-поза крісла.
– Перевдягайся! – почув він. – Поїдеш з нами.
Батьки мали їхати по закупи.
– Навіщо це? – поцікавився він понуро.
На час відсутності батьків Гнат вже виношував власні плани. Новий район відкривав нові можливості. Вони тут жили щойно другий тиждень, а він вже наглянув майданчик для ігор, що знаходився на сусідньому подвір'ї. Ні, не просто майданчик, це було справжнє футбольне поле, не надто велике, дитяче, а проте огороджене, з лавками для уболівальників, не кажучи вже про ворота. У подвір'ї, де він жив раніше, ворота зображали двійко пластмасових ящиків з-під пива, роздобутих на задвірках тамтешньої крамнички. Щоправда, Гнат на разі лише придивлявся до гравців. Схоже, ті не надто йому раділи, терпіли, та й годі. Зазвичай він стояв побіч та спостерігав. Ці хлоп'ята були дещо старші за нього. Йому десять, їм по одинацять-дванацять. Ясна річ, вони дивилися на нього зверхньо. Клятий зріст! Він йому скидав ще декілька років...
– Слід придбати шкільну форму, – відповіла мати. – До початку занять залишився тиждень.
Застогнавши, Гнат знесилено сповз на підлогу.
– Та не намагайся мене розчулити, – додала вона суворим тоном. – Марно, це не допоможе.
...Спостерігаючи збоку заздрісним поглядом, він врешті добрав способу, як подолати їхню неприступність...
Несподівано йому збігло на думку поторгуватися. Він схопився на ноги.
– А м'яч? Купите м'яча?
– Атож! Йому аби лише у футбола поганяти! Коли ти нарешті прийдеш до розуму?
Гнат з розчарованим виглядом впав назад у крісло.
– Побачимо, як ти поводитимешся, – додала вона дипломатичніше. Немає обіцянки, та немає і категоричної відмови.
Своєю чергою, Гнат і це визнав за маленький успіх, позаяк зажевріла надія…
...Слабина місцевих футболістів полягала у м'ячі. Ні, м'яч був, але господар його теж мав суворих батьків, які не дозволяли йому вештатися надто довго. Саме о шостій лунав один і той самий заклик: «Сашко, додому!» – відразу ж по чому слухняний хлопчик йшов геть з майданчика, природно, захопивши м'яча з собою. Розчарованим приятелям нічого кращого не лишалося, як задовольнятися якимсь дірявим шматком гуми, по якому вони продовжували гамселити з похмурою завзятістю…
А коли бажання велике, та засобів брак:
– Гаразд, побачимо!


Це, мабуть, Гнат здебільшого у батька вдався. Той був кремезний чолов'яга, та за кермом – одна річ, а от коли доводилося дістати щось з багажника, самі ноги стирчали, здавалося, туди й западеться. Вдачею, напевно, теж.
– Вона мені тисне, – невдоволено пробурчав Гнат, приміряючи маринарку.
– Де тобі тисне?
– Під пахвами.
Мати недовірливо покрутила ним навсібіч.
– А у тої рукави були задовгі?.. Та годі вже вигадувати! Памороки забиваєш мені тут!
Спантеличена продавчиня утретє поткнулася до вішаків з костюмами.
– Може, приміряєте ось цей?
– Не потрібно! – роздратовано зупинила її матір. – Останній саме впору. Запакуйте, будь ласка!
– Ви справді вже обрали? – про всяк випадок перепитала та. – Не розмислите?
– Не хвилюйтеся! – кинула матір. Гнат спав очима на її суворий погляд.
– Хвилину, будь ласка, зачекайте!
Продавчиня подалася пакувати костюм.
– Що ти собі дозволяєш? – обсмикнула матір сина.
– Ходитиму наче опудало! – огризнувся той, з зненавистю роздивляючись манекен, вбраний у точнісінько таку ж саму шкільну форму. Саме його він і мав на увазі.
– Дурня!
Продавчиня повернулася з запакованим костюмом.
– Ось, прошу! Підійдіть до каси.
– Тримай! – мати тицьнула згорток йому в руки.
Гнат зім'яв його з навмисною недбалістю: йому ще й нести?
Батько очікував з іншого боку каси. Теж із згортком. Усі щось купують.
– Яких підручників бракує?
Питання було заадресоване Гнатові. Він сквасив губи: ще один зайвий вантаж! Так для м'яча і рук не стане. То коли ж нарешті вони підуть за м'ячем?
– Мені кортить поглянути на кухонні меблі, – звернулася мати до батька.
Гнат поволочив свій кульок повз вітрини.
Потрібна секція постала зовсім несподівано. Тут він їх і побачив. Ого, скільки м'ячів! Футбольні, волейбольні, матові, блискучі, гладкі, рифлені. Аж дух перехопило.
Він смикнув матір за рукав. Але та дивилася в інший бік.
– У Сушницької такий же капелюшок. Непогано виглядає, еге ж?
– Він тобі до смаку? – поцікавився батько.
– То й що з того! Не покажуся ж я у такому ж самому капелюшку! Сушницька лусне від пихи!
Гнат смикнув удруге. Цього разу мати зреагувала.
– Та що тобі?.. Несила мить постояти сумирно?
Він тицьнув пальцем у вітрину.
– М'ячі!
– О Господи, як ти мені набрид зі своїм м'ячем!
– Ти ж обіцяла! – нагадав він. Перебільшення, звісно, та хіба це тепер має значення? Час минув, усе забувається. Та й зрештою, кожен має право тлумачити обіцянку на власний розсуд.
– Я казала, що все залежатиме від твоєї поведінки. (Ти диви! Це ж треба, яка пам'ять!) А вона попросту огидна. Поглянь на себе. Що за виставу ти мені щойно влаштував?
Відмовка! На підтвердження цьому вона правила своєї.
– А що буде, коли купити тобі цей м'яч? Тоді ти геть станеш некерованим? Знаю, навіщо він тобі потрібен. Та щиро кажучи, не у захваті я від твоїх нових друзів. Самі розбишаки! Пошукав би собі інше товариство.
– Ходімо поглянемо на меблі, – запропонував батько, так немов і не було жодної суперечки.
– А м'яч?! – заволав Гнат у розпачі. Як вони не збагнуть, це ж найнеобхідніша річ на сьогоднішній день! Без форми ще можна перебутися, а от без м'яча...
– Не канюч! – обрубала матір. – Я тобі вже відповіла: жодних м'ячів! Ти не заслуговуєш.
Він голосно шморгнув носом.
– Це ваше останнє слово?
Мати підвищила тон.
– Усе! Годі скиглити! Кладу цьому край, удома розмовлятимемо.
– Он як! – задихаючись від люті, вигукнув він погрозливо. – Гаразд! Позаяк вже мої батьки не бажають купити м'яча, доведеться мені самому стати біля входу з довгою рукою.
Мати розгнівалася.
– А це що знов за вигадки?
Проте батько зневажливо відмахнувся.
– Та най собі йде! Облиш його, нехай робить, що хоче.
Гнат був приголомшений. Насправді він мав на меті їх лише подражнити, у глибині серця він вже змирився з втратою, але вважав за свій обов'язок завдати їм прикрощів, аби й вони поділили горе його. Непередбачена свобода сплутала йому карти.
Він спіткав глузливий погляд батька.
– То на що ти чекаєш? Гайда, йди собі!
Він зашарівся: батько ніби читав його думки.
– Ну ж-бо, вперед!
Ні, такої образи не знесе ніхто. Відступати запізно. Або вони купують м'яча, або він вирушає на жебри.


Та справа все ніяк не йшла в лад. Час спливав, а на нього не звертали жодної уваги. Хоч би хто над ним зглянувся! Іншим кидали: що не хвилина, то дратуючий брязкіт монет. А от Гната чомусь оминали стороною. Якийсь хлопчисько, той взагалі нахабно розреготався йому в обличчя. Ні, щось тут негаразд.
Гнат скосив очі. За два метри від нього стояла якась бабця. Може, й не бабця, і навіть радше не бабця, а попросту замотана в хустку рум'яна панночка. Але вона була така нещасна у своїй німій скорботі! Неначе статуя на цвинтарі. Аж самому плакати хочеться.
А може, й справді слід заплакати?.. Він додивився, сподіваючись побачити сльози. Ні, обличчя йому не розгледіти, марні спроби. Голова у неї понурена, очі одразу в землю встромлені. Чи то від сорому, чи то від фотоапаратів.
Гнат сорому не відчував, він міг сміливо дивитися у вічі перехожим. Йому червоніти немає через що, це нехай батькам буде соромно. Нехай усі бачать! То де там їхні знайомі, колеги по службі? Ото б сюди цих Сушницьких! Довідалися б правди, як вони над ним знущаються. Усі дивіться: син адвоката Малежко змушений жебракувати!
Так, збагнув він, виявляється, стати собі під тином та простягнути руку, це ще далеко не край. Слід ще викопати глибокий рів поміж собою й тими, кого ти маєш розчулити своїми стражданнями. А що він? Поглянь на себе, як мама каже. Свіжий, охайний, причепурений, щойно від перукаря. Білі, наче сніг, шкарпеточки, футболочка ретельно випрасувана, та ще й пахтить ароматизатором, що його додають до прального порошку. Справжнісінький чепурун. У такому вигляді стій хоч до пізнього пізна, жоден тобі не дійме віри.


– Я його не бачу, – зізналася мати, зупинившись біля виходу з супермаркету.
Вона стала посеред дороги, анітрохи не переймаючись тим, що примусила всіх себе оминати. Допоки не попросили відійти набік.
– Отож, він біля авто, – запевнив батько.
По цих словах вона сама заквапилася до паркінгу. Але й там хлопчика не виявилося. Мати навсібіч закрутила шиєю.
– Та що ж це таке! – зронила вона спересердя.
– Всідай до автівки, – запропонував батько, – як побачить, що ми від'їжджаємо – одразу з'явиться.
Мати всіла у деякій невпевненості. Авто поволі виповзло з паркінгу на алею. Гнат надалі не давався чути. Батько надалі її заспокоював.
– Накинемо дещо круга. Не може ж він нас не помітити!
Але Гната як лизень злизав. Вони майже сягнули шосе. На виїзді батько раптом вказав пальцем руки, що лежала на кермі:
– Онде він!
Мати, вочевидь, зашвидко перебігала поглядом від однієї групи до іншої, через те вчасно й не зауважила.
Гнат стояв на самому кінці алеї, що провадила від супермаркету. З таким розрахунком, аби навернутися їм на очі, коли вони виїжджатимуть. До того ж не зауважити його було неможливо: їм довелося б проїхати усього за два метри від нього.
У матері мимоволі зринуло з язика:
– Господи милосердий! На що ж це схоже?
Волосся розпатлане та вже не виблискує, свіжовипрана футболка радше скидалася на ганчірку для миття підлоги, а від шкарпеток і сліду не залишилося. Брудні ноги стирчали з босоніжок, вкритих пилом. І це лише за чверть години? Вона додивилася: напевне він.
– Ні, це вже геть занадто!
– Дограється він у мене! – насварився батько, рушаючи з місця.
Вони під'їхали ближче. Він пригальмував, та Гнат ніби й не бачив їх зовсім.
– Якого він чекає від мене запрошення? – остаточно розлютився батько.
– Сигналь, – запропонувала матір.
– Дурня! Він чудово нас бачить.
Гнат наполегливо дивився в інший бік. Батько поклав ногу на педаль.
– Та хай йому чорт! Я маю ще його умовляти?
Мати злякалася.
– Що ти робиш?
Той знизав плечима.
 
Наші Друзі: Новини Львова