Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року

Я (Романтика)

Переглядів: 587056
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 7 Відгуки 44
Я (РОМАНТИКА)
“Цвітові яблуні”
З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія.
Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани,
похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.— Тоді дума за думою, як
амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники
летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога,
а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати —
втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків.
Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І
мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим
прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу
голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли
росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу
брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний
хрест, зупинялись. То — молоде загір'я.
— Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну
безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там,
за отрогами сизого боку, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори.
Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в
передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул — ...глуха канонада.
Насуваються дві грози.
— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, м'ята вмирає в тузі.
Мати каже: “Надходить гроза!” І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.
І
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і
йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до
неможливости натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в “чека”.
Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні
портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з
усіх кінців мойого випадкового кабінету.
Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що
нагадує дальній вокзальний ріжок.
На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і
монотонне наспівує азіятське: “ала-ла-ла”.
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата
— в темряві столітніх дубів.
І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу
грандіозність і красу третьої молодости минулих шляхетних літ.
Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.
І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою,
я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це
зрозуміло:
— я — чекіст, але і людина.
Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й
царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як
миші,— за підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в мойому надзвичайному
кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.
Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель:
— Тут засідає садизм!
Я:
— ...(мовчу).
На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є годинник. З темного
степу доноситься глуха канонада.
Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній
вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію.
Зрідка за вікном проходять інсургенти.
Моїх товаришів легко пізнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).
Чорний трибунал у повному складі.
Я:
— Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
З давніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед князями, схиляються, чітко
дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по
оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат.
Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу не сила досягти навіть чверти
кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі — тьма. І тут — тьма:
електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі
від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі
в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його
трохи безумні очі, але я знаю:
— у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й
приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз
мусів стояти у відділі кримінальної хроніки.
Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає
на доктора. Я знаю, в чому справа.
Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в “чека”,
проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно
розписатись під темною постановою —
— “розстрілять”,
завше мнеться, завше розписується так:
не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім
незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик.
Я:
— Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?
Доктор (динамічно):
— Розстрілять!
Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячи і
непевним голосом, каже:
— Я з вами, докторе, не згодний.
— Ви зі мною не згодні? — і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі
покої.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені
здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить
кульмінацій.
І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері...
— ...“Розстрілять”???
І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б'є годинник.
Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у
телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва:
то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по
закутках міських підворіть. В городі тиша й мовчазний передзвін серць.
....Доктор Тагабат нажав кнопку.
Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його
кроки, віддаляються по леопардових міхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить
доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п'ють
пожадливо, хижо.
Я думаю “так треба”.
Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати.
Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не
роблять, що це — бакханалія і.т. д. і т. п.
Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко
написав своє прізвище під постановою —
— “розстрілять”,—
 
Наші Друзі: Новини Львова