Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 21 листопада 2017 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Народжений блискавкою

Переглядів: 11254
Додано: 09.09.2009 Додав: Рудий Тигра  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://lib.rus.ec
Микола Руденко
Народжений блискавкою

Повість-феєрія

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА»
КИЇВ 1971

Себастьян був дуже самотній. Двадцять років тому мав дружину, сина. Син загинув на барикадах, боронячи права трудящих, а дружина померла з горя… Тепер він старий і немічний, живе на горищі. Над усе любить сидіти біля слухового вікна і вдивлятися в хмари, що пропливають мимо. І говорити до них. Власне, йому здавалося, що говорить він з однією хмарою — то вона тільки змінює свої обриси.
Та якось у грозу хмара вибухнула страшним громом, і перед Себастьяном зависла кульова блискавка. Старий відчув, що його мозок приймає невідомі хвилі, які випромінювала вогненна гостя…
Так розпочинаються події, описані у фантастичній повісті Миколи Руденка. Далі читач довідається, як у старого Себастьяна з’явився син, як цей син зруйнував Чорну фортецю і як здружився із золотоволосою Рут. Багато цікавих подій і пригод чекає тут на читача.

Художник ІВАН МАРТЬЯНОВ


Частина перша Співрозмовник у кисеті
I. Марсела дарує сина
II. Співрозмовник у кисеті
III. Підступи Марлона
IV. Візит чемності
V. Золотоволоса Рут викликає велику грозу
VI. У полоні
VII. Професорова таємниця
Частина друга Блискавка стає людиною
I. Блискавка стає людиною
II. Зустріч на березі
III. Несподівані гості
IV. Професор покидає острів
V. Життя людське
VI. Печера Хосе
VII. Втеча в підземелля
VIII. Арешт Себастьяна
IX. В підземеллі
Частина третя Люди — не блискавиці
I. Голос із юності
II. На кордоні
III. Велика спокуса
IV. Чекання
V. Мораль в’язня
VI. Зрада
VII. Поразка
VIII. Каміння палає


Частина перша
Співрозмовник у кисеті

I. Марсела дарує сина

Себастьян жив на горищі старого будинку у великому ящику, що був змайстрований із фанери. Влітку тут стояла задушлива спека, а взимку було холодно. Щоправда, сніг у його країні випадав рідко, але вологий вітер з океану пронизував до кісток. Тоді починали боліти суглоби, і Себастьян обмотував їх м’якими електричними грілками. Грілки виготовляв сам. За електрику не платив — крадькома брав її з мережі, що проходила на горищі. Заощаджень ледве вистачало на тарілку супу, яку Себастьян раз на день одержував у вдови Мірти.
Колись він був механіком. Давно, років двадцять тому. Мав дружину і сина Едмундо. Син загинув на барикадах, а дружина померла з горя. Відтоді його ніде не брали на роботу. А тепер він і сам уже не просився — надто старий.
Себастьян дуже карався своєю самотністю. Часто пригадував сина, особливо його дитинство. Нерідко ловив себе на тому, що бачив — просто-таки бачив! — його чорняву голову біля свого ліжка.
Тоді Себастьян мимохіть скрикував:
— Едмундо!..
І видиво одразу ж зникало.
Над усе любив сидіти біля слухового вікна, вдивляючись у вечірні хмари, що пливли над містом. Йому ні з ким було розмовляти. Розмовляв із хмарами. І здавалося Себастьянові, що найближче до нього завжди підходила та ж сама хмара. Вона міняла свої обриси, проте це їй не заважало бути тією ж самою, а не якоюсь іншою. Себастьян назвав її іменем своєї дружини — Марсела. Хіба Марсела не була отакою ж мінливою, як вечірня хмарка?..
З небесною Марселою він розмовляв так само, як колись із земною. Просто вголос марив.
Одного разу сталося таке.
Був сонячний день. Себастьян важко розігнув суглоби, що затріщали, мов ламке хворостиння, і, хапаючись руками за крокви, наблизився до слухового вікна. Місто своїми околицями сягало аж за небокрай. Тут, поблизу, можна було розгледіти і автобуси, і постаті перехожих, і стомлених спекою чужоземців, що в затінку під парусиновими тентами пили прохолодні напої. Далі все зливалося в хаотичне нагромадження сірих кубиків, мовби їх порозкидали діти казкових велетнів після гри, яка їм уже набридла.
Бережучи сили, Себастьян виліз по хисткій драбині на дерев’яний поміст, який він уже давно змайстрував для себе на даху поміж двома димарями. Тут його ніхто не міг бачити, і старий, оголивши хворі суглоби, вигрівав їх на сонці.
Надвечір небо затягнуло хмарами. Гнані вітром, вони хутко полинули над містом. Упав дощ. Себастьян був змушений покинути нагрітий сонцем поміст. Стоячи біля слухового вікна, він за звичкою почав розмовляти з хмарою, що зависла над його головою. Нічого нового їй не сказав. Вона для нього була Марселою. А Марсела вміла терпляче слухати ті ж самі слова день при дні.
— Слухай, Марсело, — бубонів старий, — чому ти подарувала мені тільки одного хлопчика? Хоч би двох. То, може б, я не знав тепер отакої самотності.
Саме тут це й сталося. Блискавка вибухнула так близько, що грім і спалах вдарили одночасно. Оглушений громом, засліплений полум’ям вибуху, Себастьян не відразу опанував себе.
Розплющивши очі, він побачив те, що трапляється бачити не кожній людині, — кулевидну блискавку. Вона якусь мить висіла в повітрі, потім зазирнула у слухове вікно і повільно, ніби чогось побоюючись, спустилася на горище. Вона рухалась ривками — то спиняючись, то рвучко посуваючись вперед. У її рухах була та незалежність, яка властива лише живим істотам.
Потім полум’яна гостя почала вгасати. Ні, то тільки здалося! Правда, її світло вже так не сліпило, вона змінювала колір від білого до синього чи навіть до фіолетового. Блискавка помітно пульсувала — як пульсує серце.
Якась дивовижна сила, здавалося, підняла Себастьяна над землею. Довкола панувала цілковита порожнеча, як у міжзоряному просторі.
Зовні Себастьян здавався мертвим або принаймні непритоміним. Його мозок був у владі променів, про властивості яких люди нічого не знають. Поволі почав усвідомлювати: струми його мозку гармонійно єднаються із струмами, які випромінює куля. Він був приймачем, який ловить невідомі хвилі. В такій розмові не потрібні ні словники, ні тлумачі.
— Тут хтось є, — сказала куля. — Якась розумна істота. Хто ти, незнайомцю? Ти називаєш мене Марселою. Мене звуть інакше. Але хай буде так.
— Марсело! — беззвучно, променево кричав мозок Себастьяна. — Я так довго ждав. Не тікай від мене. Подаруй мені ще одного хлопчика. Бо я дуже самотній.
— А що таке хлопчик? — запитала куля.
— Хлопчик — це маленький чоловік. Дівчинка — маленька жінка. Так діляться люди — на чоловіків і жінок.
— Розумію, — сказала блискавка. — Але так не діляться зорі. В них жіноче й чоловіче поєднується в одній особі.
— Стривай, Марсело… Хіба зорі живі?..
— Ким же ти народжений?
— Людською матір’ю.
— А людська мати? — допитувалась Марсела. — А та перша клітина, яка поклала початок усьому живому?..
— Не знаю, — зітхнув Себастьян.
— Краще скажи, як ти мене бачиш?
— Я бачу тебе кулею.
— Значить, ти бачиш тільки моє серце. А я тебе не бачу зовсім… Але ж ти є, ти живеш! Просто твої клітини виткані з того проміння, яке мені не властиво бачити.
— Із видимого світла, — уточнив Себастьян. — Так ми називаємо проміння, яке вбирають наші рослини і передають нам.
— Це для вас воно видиме. Я живу в іншому вимірі світу.
— Ти прийшла, Марсело, — болісно простогнав мозок Себастьяна. — І незабаром підеш. А я знову залишусь на оцьому горищі. І жодної живої душі біля мене! Дай мені сина, Марсело.
— Я живу так само, як живуть зорі. В одній особі чоловіче й жіноче. Можу залишити часточку себе самої. Моє повторення. Якщо хочеш, назви його сином. Але для тебе це буде тільки силове поле. Ти бачитимеш тільки його серце, як і моє.
— А розмовляти? — запитав Себастьян. — З тобою ж я розмовляю.
— Це явище рідкісне, майже неможливе. Природа нас вивела на одну хвилю… Розмовляти зможеш.
Коли Себастьян опритомнів, полум’яна гостя уже зникла. Але до його мозку стукалися чиїсь беззвучні слова. І маленький вогник, ніби світлячок, блимав на його долоні. То було серце невидимого сина.
— Тату, як мене звати? — запитала істота, народжена кулею.
— Едмундо, — знетямлено відказав старий і гірко заплакав. Він плакав тому, що не міг бачити сина. Бачив тільки його маленьке серце.
— Мені холодно, — заблимав світлячок. Себастьян загорнув його в електричну грілку, якою обмотував хворі суглоби. І вони обоє заснули.

II. Співрозмовник у кисеті

Прокинувшись, Сабастьян негнучкими пальцями відразу ж намацав грілку. Розгорнувши її, він мало не скрикнув з подиву: світлячок виріс до розмірів яблука. Тепер Себастьян уже не наважувався до нього доторкнутись — боявся, що серце Едмундо вибухне, як вибухають кульові блискавиці.
— Я ніколи так смачно не снідав, — весело заблимав невидимий син.
Себастьян зміркував, що їжею для його сина була електрична енергія. І хоч це спершу вразило старого, але потім він дійшов висновку, що людська їжа — це теж, зрештою, законсервована енергія сонця. Просто ця енергія по-різному засвоювалась. Люди беруть її із хліба. Зараз Едмундо брав її із дротів. Для нього це було так просто, як для людини з’їсти шматок хліба.
Одного разу, повернувшись від Мірти, Себастьян не застав Едмундо. Серце старого виповнилось горем. Тепер йому знов доведеться розмовляти тільки з хмарою.
Та ось він почув променевий голосок:
— Тату! Ти мене шукаєш? Я тут, біля тебе.
— Але ж я зовсім тебе не бачу, — полегшено зітхнув Себастьян. — Куди ти закотився? Для тебе це дуже небезпечно.
— Ні, — відказав Едмундо. — Коли я розгортаюсь — мене не зможе дістати жодна залізна змія. Я танцюю по них, а вони мене навіть не помічають. Тоді мені так весело!
Залізними зміями Едмундо називав телефонні дроти, водогінні труби — словом, усе те, що здатне викликати розряд блискавки.
Виявляється, природа подбала про безпеку променевих істот. Полум’яний клубочок розгортався в просторі, ставав зовсім невидимим, вільно мандрував по металевих спорудах, не боячись, що якась із них захопить і одним ударом зажене в землю.
Едмундо знов згорнувся в променеву кулю і наблизився до батька:
— Ти кудись ходив. А мене покинув. Не кидай мене, тату. Я хочу бути завжди з тобою.
— Спасибі, Едмундо, — зворушено проказав старий. — Але як же нам бути? Ти ж не хлопчик, а блискавка. Тебе не понесеш на руках, як носять людських дітей.
Кажучи це, Себастьян дістав кисет і почав натоптувати тютюном люльку. Так він робив завжди, повернувшись від Мірти. Кисет, виготовлений із чорної гуми, нагадував плескатий диск. Як тільки Себастьян виймав із нього пальці, отвір пружинисто закривався. Такий кисет можна кинути у воду, а тютюн все одно залишиться сухим. Це був подарунок моряка, з яким Себастьян колись приятелював.
Зараз пальці Себастьяна були занурені в кисет.
— У тебе є добра хата для мене, — сказав Едмундо. — Я вже якось там був. Але в тій хаті багато смердючого сміття.
Радісна думка змусила Себастьяна посміхнутися. Едмундо був у кисеті! Нічого кращого не можна вигадати.
Себастьян витрусив із кисета тютюн. Вимив, висушив на сонці.
— Ти — великий кмітливець, Едмундо. Я думав про одяг для тебе. Та, мабуть, мій мозок висох від старості. А ти сам собі знайшов і житло, й одяг.
Відтоді вони разом мандрували по місту. В кишені Себастьяна лежав його заповітний кисет, а в ньому жив Народжений Блискавкою. Ця несподівана, але така доречна схованка зовсім не заважала їхній розмові. Для хвиль, на яких вони перемовлялись, гума була прозора.
Себастьян намагався розповісти синові про все, що бачив довкола себе. Для Едмундо-Блискавки це був зовсім незнайомий і незрозумілий світ.
Ось до якогось добродія наблизилась жебрачка з консервною бляшанкою в руці. В бляшанці бряжчали дрібні монети. Чоловік недбало кинув кілька монет і заспішив далі.
Цей буденний епізод викликав цілу зливу запитань.
— А що таке жебрачка? — питав Едмундо.
— Людина, яка не має ні притулку, ні їжі, — пояснював старий. — У неї нема грошей.
— А що таке гроші?..
Виявилось, що на це запитання не так легко відповісти. А може, навіть важче, ніж на будь-яке інше. Їжа — це енергія Сонця, згущена в плодах. Плоди можна купити за гроші. Що ж таке гроші?
Після тривалих роздумів Себастьян пояснив:
 
Наші Друзі: Новини Львова