Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 25 січня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Право на риск

Переглядів: 19922
Додано: 13.10.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Сканував: Didpanas Джерело: М. Дашкієв
Микола Дашкієв
Право на риск
Збірка оповідань
© Видавництво «Веселка», 1974 p.

ЗМІСТ
-- Земля і небо --
Пролісок
Довічні муки пекла
«Галатея»
Історія одного самогубства
Продана душа
Рабовласник
Будь мужчиною, Валю!
Право на риск

-- Еліксир життя --
«Радіоцвіркун»
Украдений голос
Незвичайне інтерв'ю
Нащадок Мафусаїла
Ощадкаса Часу
Зуб Мудрості
Хай торжествує істина!
Краса за десять центів
Як Альф Кавун у комунізм тікав
Найдосконаліша машина
Еліксир життя


-- Земля і небо --

ПРОЛІСОК

Море кипіло.
Ще годину тому воно лагідно лизало похмурі скелясті береги, неголосно мурчало, знічев'я перемиваючи камінці, хизувалося багряною смугою, що пролягла через нього аж ген до призахідного сонця. То було мирне, щире море — зовсім не таке, яким його звикли бачити на північно-західному узбережжі Норвегії.
Та ось наповзли сутінки, і море занудьгувало. М'яко, мов кицька лапкою, воно штовхнуло гранітні скелі, ніби запрошуючи побавитися вкупі, потанцювати під музику шквалу, який котився з півночі. Потім, ображене, випустило пазури, почало дряпати берег чимраз дужче і, зрештою, скаженіючи, полізло вперед, на штурм кам'яних фортець.
Отут у Нурлані — одній з північних областей Норвегії — вітер з моря приносить узимку тепло й дощі. Та цього разу шторм примчав, певно, з боку крижаної Гренландії. Він сипонув сухого снігу, застугонів над голими скелями, шугнув уздовж фіордів, вишукуючи все, що можна заморозити, придушити, скинути геть у прірву. Ось він учепився в якусь постать на крутому схилі фіорду, штурнув її і покотив до моря.
— Та-а-ту!— пролунав услід одчайдушний дівочий зойк.
— Ніч-чого... ніч-чого..— той, падаючи, встиг ухопитися за виступ над проваллям і тепер повільно виповзав на безпечніше місце.— Інгрід, а де мішок?
Висока струнка дівчина в благенькій жакетці злякано озирнулася.
Мішка не було.
З її мовчання чоловік зрозумів, що сталося. Він прискорив ходу, добрався до стежки, безнадійно провів поглядом по стрімкому схилові гори й зітхнув:
— Ходімо...
Старий Гуннар Нільсен та його вісімнадцятилітня донька Інгрід ішли далі мовчки. Все ясно без слів: на Новий тисяча дев'ятсот сорок третій рік у халупі не буде ані крихти хліба. Мішок ячменю, який дістався так дорого, щойно шубовснув у крижані хвилі Глом-фіорду.
На кого нарікати за прикру подію?.. На шалений норд-вест?.. На себе, немічного?.. Чи, може, на гітлерівців, які пограбували, сплюндрували Норвегію, змусили норвежців подаватися в далекі мандри на пошуки чогось їстівного?..
Хто видирався б узимку, вночі, оцією небезпечною стежкою над фіордом, якби на шосе не сновигали нахабні й брутальні гітлерівські солдати?!
— Клята погода!..— Нільсен спинився, видобув люльку, спробував її припалити.— Ач, як шаленіє!
Шторм наростав. Вітер уже не стугонів, а верещав, гудів, гримів. Велетенські вали гупали об скелі, аж земля здригалася.
— Бомблять...— стурбовано сказала Інгрід, дослухаючись до чогось у хаосі звуків.
Старий витяг люльку з рота, приклав долоню до вуха.
В одну з пауз між подувами вітру почулося глухе гуркотіння літака.
— Чого це вони сюди внадилися?—Нільсен занепокоєно поглянув уздовж фіорду в бік затемненого висілка Гломф'юр.
— Кажуть, на Гломф'юрській гідростанції фашисти видобувають з морської води якусь страшну отруту. Одного кухля цієї отрути нібито вистачить, щоб знищити всіх людей на Землі... Але...
Інгрід не докінчила. Гуркотіння двигунів усе наближалось, посилювалося, і ось, прорвавши хмарну запону, низько над скелями шугнув літак. Його сигнальні вогні було ввімкнено, з вихлопних патрубків струменіли пасма голубуватого полум'я.
Старий од несподіванки впав, а коли підвівся — літак був уже далеко. Та гуркотіння не вщухало. Скидалося на те, що сталевий птах кружляє над хмарами, не знаючи, куди податися.
— Заблудив... — сумно сказала Інгрід. — Загине... Я встигла помітити: це — рус. З червоною зіркою.
Нільсен промовчав.
— Підемо лісом, тату?
— Так.
До халупи на околиці Гломф'юра навпростець було кілометрів п'ять, але стежка тут спускалася майже до моря. Під час шторму нею не пройдеш. Дорога через ліс давала гаку, зате була цілком безпечна. Хижих звірів тут не водилося, а гітлерівці сюди боялись потикати носа, та й не мали в цьому потреби.
І все одно батько з дочкою мимохіть намагалися ступати якнайтихіше і озиралися навсібіч.
— Тс-с-с!.. — Інгрід вхопила старого за рукав і вказала пальцем на дерево край галявини. Там серед гілок вовтузилося щось велике, темне. Може, ведмідь?
Нільсен схопився за ніж. Але нараз у гущавині блиснув електричний ліхтарик. Промінчик перебіг по зеленій блискучій тканині, на мить освітив обличчя незнайомого чоловіка і зупинився на переплутаних мотузках над його головою.
Міцно стискаючи доньчину руку, старий позадкував у кущі, і тільки відійшовши від того місця з кілометр, а то й більше, прошепотів :
— Затям, Інгрід: ти нічого не бачила, нічого не чула!.. Ти забула все!

Може, згодом і забула б Інгрід оту нічну пригоду й того парашутиста, якби він сам не завітав до їхньої хати вранці наступного дня.
Високий, широкоплечий, в латаній одежині лісоруба, він став на порозі хижки і ніяково кахикнув. Інгрід хутко обернулася, одразу ж упізнала його, чомусь спаленіла, підхопила напівзаплетені золоті коси і чкурнула в комірчину.
— Сідайте, чоловіче добрий! — старий Нільсен вказав рукою на лаву біля вогню і простягнув незнайомому скриньку з тютюном. — Здалеку?
— Даруйте... Де живе механік пан Фарстад?.. — незнайомий вимовляв слова якось чудно, розтягуючи на фінський манір.
— Пан Фарстад?.. — Нільсен неквапно натоптав люльку, припалив її, випустив чималу хмару диму і аж тоді сказав: — Не запитуйте про пана Фарстада. Його вчора заарештували гестапівці.
— Он як... — незнайомий був прикро вражений. — А мені радили звернутися до нього. Я з Фінмарка. У нас голодують. От я й подався сюди. Кажуть, тут можна влаштуватися на заводі в німців. Мене звуть Сігурд. Сігурд Корхонен. Мій батько фіни...
Інгрід стояла за дверима комірчини, притиснувши руки до грудей. Її серце стукотіло шалено: ні, це не лісоруб, не фіни, а росіянин, парашутист,— отой, що стрибнув учора з літака в темну прірву ночі над чужою країною і тільки випадково не потрапив у фіорд або до рук гітлерівців... Так от чому літак кружляв над лісом!... Льотчик чекав на сигнал. А сигналу не було, бо дядька Фарстада заарештовано.
— Кепська справа... — долетіло до Інгрід. — Куди ж тепер податися?
«А й справді, — подумала дівчина. — Куди подінеться зараз оце сміливе русяве хлоп'я, коли воно навіть не втне до ладу норвезької мови?»
Інгрід забула в цю мить, що той, кого вона назвала хлоп'ям, був старший за неї років на п'ять, вищий на цілу голову і, напевно, далеко досвідченіший. Вона знала тільки одне: його треба врятувати за всяку ціну.
— Тату...— дівчина вийшла з комірчини і підійшла до батька. — Дідусь Екеланд відбудовує тартак. Чи не візьме він на роботу й пана Сігурда?
— Можна поспитати... — неохоче відповів Нільсен, кинувши на дочку невдоволений погляд.
А вона нібито й не помітила цього:
— Ну, то я зараз побіжу запитаю. Скажу, що Сігурд — твій небіж з Фінмарка.
Не чекаючи дозволу, Інгрід вибігла з хати і повернулася за годину сяюча: все влаштувалося гаразд.
Старий Нільсен сумовито похитав головою: отака була й її небіжчиця-мати. Сорок років тому й вона влаштувала його, приблудного безбатченка, на роботу в Гломф'юрі, а через рік вони побралися... Кров — не вода. Нільсени всі такі: закохуються раптово і назавжди... Тепер настала черга Інгрід... Та що ж — дівчина на порі, хай шукає свого щастя сама.
На мить у грудях старого ворухнувся сумнів: а чи це часом не той парашутист, що завис на сосні в лісі за Гломф'юром?.. Але, позирнувши на Сігурдові руки, Нільсен заспокоївся: на них були тверді, мов кістка, мозолі сильної роботящої людини... Та й що треба парашутистові тут, у цій глушині?.. Той, мабуть, уже подався кудись на Тронхейм чи Осло...
Ось так першого дня нового тисяча дев'ятсот сорок третього року сім'я інваліда Нільсена поповнилася ще одним членом.
Сігурд був компанійський хлопець і дбайливий хазяїн. Після цілоденної роботи на тартаку він брався за сокиру й лагодив халупу або ж морочився до глупої ночі над якоюсь там хитромудрою поличкою для Інгрід. І все це з жартами, з примовками.
Старий Нільсен, неквапно смокчучи люльку, сидів отакими вечорами біля вогню, грів покручені ревматизмом ноги, поглядав на Інгрід з Сігурдом і думав про те, що, може, оце й надійшло нехитре бідацьке щастя, якого він так давно прагнув... Поберуться молодята. З'являться онуки... Чого ще треба старому?.. Війна гримить десь далеко-далеко, тільки вряди-годи її відгомін докочується до Глом-фіорду, коли над ним у нічному небі проповзають бомбовози... Скрутнувато, голоднувато, зате спокійно. А потім скінчиться війна — все на світі кінчається свого часу...
Інгрід поралася біля печі або плела рукавички, і теж раз по раз кидала погляд на Сігурда. Та в цьому погляді було вже зовсім інше. Вона покохала веселого русявого хлопця,— покохала не як того, хто був скинутий над чужою територією для виконання важкого й відповідального завдання, а як Сігурда, лісоруба, — і сама не знала, коли і як це сталося.
То була дивна любов. Інгрід сама не впізнавала себе. Ще зовсім недавно їй здавалося, що любов повинна бути такою... ну, щоб усе співало, танцювало; щоб квіти розквітали на морозі, щоб усе було не таким як завжди, а в тисячу разів красивішим, яскравішим, величнішим... А от прийшла справжня любов, і виявилося, що вона проста й світла,— не райдуга, що на хвильку блисне в небі та й розтане, а ніжний і сильний пролісок, який пробиває собі шлях крізь сніги.
Може, в цьому й було щастя — покохати саме так. Інгрід заплющувала очі на те, що Сігурд,— коли його справді так звуть,— довіку не стане її чоловіком. Із спостережливістю закоханої жінки вона помічала, як Сігурд нашорошує вуха, коли крізь стугоніння зимового вітру долітає гуркіт літака; фіксувала в своїй пам'яті кожну з прогулянок коханого в хащі, нібито на полювання. Ще тиждень чи місяць — і зникне русявий хлопець з її життя назавжди. Хай так. Але досить йому тільки сказати: «Будь моєю!» — і вона одразу ж твердо відповість: «Я твоя!» Він цього ще не сказав уголос,— отже, не настав час. Сказали очі. Цього досить.
Отак минули три місяці. Спадали на силі зимові вітри. Яснішало небо. Задзюрчали перші несміливі струмки.
Серце в Інгрід чомусь почало стукати сильніше, хотілося дихати глибоко, на повні груди, сміятися, співати. А Сігурд, навпаки, щодень хмурнішав. Він нудив білим світом, змарнів; крадькома тоскно позирав на небо.
Інгрід відчувала: ось-ось надійде неминуче, їй хотілося плакати, але вона забивала сум буйними веселощами, дитячими витівками, жартами. А вранці четвертого квітня вона зрозуміла: сьогодні!
До Сігурда прийшов якийсь незнайомий підстаркуватий чоловік. Це була, власне, не дивина: русявий лісоруб за якихось там два тижні познайомився з усіма мешканцями невеликого Гломф'юра і навіть з кількома німцями. До хатини старого Нільсена почали вчащати різні люди — погомоніти, порадитися, пограти в шахи. У Сігурда виявилося безліч земляків. Заходив такий собі, передавав вітання від якогось там Жормі Віталла чи пакунок від Хенріка Гретте та й мандрував далі.
Сьогоднішній гість затримався надовго. Вони з Сігурдом неголосно радилися про щось, а потім пішли стежкою в ліс.
Інгрід кинулася за ними. Їй здалося: оце й усе — Сігурд зникне так само несподівано, як і з'явився.
Але він стояв на пагорбку під густою ялиною і дивився в хащі, за якими зник незнайомий.
Інгрід підійшла ближче, сповільнила ходу, сіла на галявині. Важко дихаючи, покликала:
— Ходи сюди...
Сігурд дивився на неї якось чудно — і радісно, і сумовито,—але не рухався з місця.
— Ходи...
Він підійшов, сів поруч, рвучко притис її до грудей, поцілував.
У Інгрід зайшлося серце. Зм'якло, обважніло тіло...
— Заспокойся, люба!— Сігурд випустив дівчину з обіймів, потер долонею лоба, зірвав і простягнув їй один-єдиний пролісок... — Збережи! Віддаси мені після війни.
Вона обережно, як найдорожчу річ, узяла квіточку, загорнула в хустинку, сховала на серці.
— Пробач, любий... Кров — не вода, як каже мій батько... Скажи, яке ти повинен виконати завдання. Я знаю все. Я бачила, як ти спустився на парашуті вночі під Новий рік.. Може, тобі важко буде одному — я допоможу...
Сігурд не здивувався з її слів,— так, наче сподівався на них, і тільки повторив задумливо :
— Кров — не вода... Інгрід, гітлерівці добувають у підземній гідростанції за Гломф'юром так звану «важку воду». Запам'ятай цю назву!.. Німці не наважуються переправляти «важку воду» залізницею... Сьогодні вночі з підземного сховища випливе баржа. Якщо тільки оця баржа дійде до Німеччини неушкоджена — проллється кров сотень тисяч людей. Не питай більше нічого.
І вона зрозуміла: так, він не скаже більше нічого — ні під страхом смерті, ні в ім'я кохання.
— Гаразд, любий... Коли?
— О дванадцятій ночі.
В них ще лишалося чи не з десять вільних годин,— ціла вічність!
— Любий, давай одсвяткуємо заручини. Хочеш?.. Не знатиме ніхто, тільки ми з тобою.
— Хочу!..— він схопив її на руки, закрутив млинка, аж у обох запаморочилося в голові, гукнув: —Лови!—і кинувся навтьоки.
Це й справді був незабутній день. Вони побачили й відчули протягом нього стільки, що іншим часом на це не вистачило б і тижня.
Весна вступала в свої права. Дзвінко гомоніли струмки. Тяглася до світла несмілива зелень. В усіх тридцяти тисячах озерець Нурлану хлюпалося яскраве сонце... Саме в такі дні й годиться справляти заручини!
О десятій вечора молодята на хвильку забігли додому.
— Татусю!— закричала Інгрід з порога.— Ми ще погуляємо.
Старий Нільсен побурчав та й вмостився спати. Не тягло вже його на вулицю — одгуляв своє. Хай шаліють інші, молодші, у них ще вітер в голові...
А молодші в ці хвилини пробиралися потаємними стежками до Глом-фіорду,— під ту скелю, з якої три місяці тому мало не шубовснув слідом за мішком ячменю старий Нільсен.
Там, у глибокій розколині, лежить привалене камінням хитромудре спорядження легкого водолаза та плескаті магнітні міни, кожна з яких може висадити в повітря чималий пароплав.
 
Наші Друзі: Новини Львова