Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 19 червня 2019 року
Тексти > Жанри > Стаття  ::  Тексти > Тематики > Публіцистика

!_Про автора :

Вінгран (авт. Григорій Штонь)

Переглядів: 5642
Додано: 23.06.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: Українська літературна газета №9(41) 6.05.2011
ВІНГРАН

Автор: Григорій ШТОНЬ

У покликаних до Слова самою Землею, яка хто зна чи й здогадується про такі поняття, як історія, культура, література, доля одна – у тому Слові жити. Бо поза ним земний Дух або втікає сам у себе, або силувано скніє у ворожій йому соціальності, повне порозуміння з якою для Поета неможливе. Якщо, звісно, маємо справу з Поетом діонісійського ще кореня, якого надихають не творчі всілякі задуми, а степова задума, заслуханий у себе ліс, ріка, що тече так само велично, як підбита сонячним світлом хмара.

Микола Вінграновський прийшов у Поезію саме звідти – із земного довкілля, котре з ним порозумілося без жодної науки; легенда про Еолову арфу тим і всечасна, що її звуки певні натури спивають так само природно, як сама вона – вітер. Можна тільки дивуватися з того, що ці природні завдатки у сільській дитині не вбила школа, віршувальні практики тогочасних метрів і навіть Слово Шевченка, яким Україна самоспізналася. Варто при цьому уточнити – Україна історична, тоді як у доробок Вінграновського вона прийшла з реалій напозір буденніших – баштану, ранкової роси, післядощових туманів, рипливого снігу, потривоженого плугом чорнозему, запахущості ярів і видолинків, де спить мало ким тривожена вічність.

Якщо комусь при читанні цих рядків спаде на думку слово «пейзажність» – рішуче заперечу: Вінграновський нічого й нікого не естетизував, а всього лиш звільняв. Від літературного лепу, пораблення змістами, де та чи та природна деталь обов’язково «служить». Будь-чому: ідеї, думці, враженнєвій душевній подряпині. Та ні – віршем Вінграновського промовляє найперше вірш, безшовно злютований зі звуками й зоровим духоовидом земного макрокосму, суто людська ланка якого важить багато лише для неї самої. У масштабі образу, яким, за Потебнею, стає кожне слово, світ не мислимий, а сущий; для нього наші почуття і наш інтелект є тим самим, що для Неба око – засобом ретрансляції змістів, якими вони не були і ніколи не стануть… Ретрансляції, варто уточнити, іззовні у середину, нейронна начинка якої, вочевидь, богорівна. Звідси й стихійний пантеїзм митців богообраних, в Україні до Вінграновського практично не присутніх.

Мені досі стає незручно при згадці про розмову з Миколою Степановичем у ресторані готелю «Москва», де владарювала, пригощалася і, цілком можливо, пригощала діаспора. Було це на початку 90-х, коли прибійні напливи різних міжнародних з’їздів, конференцій, зустрічей поступово підтопляли зашкарубло радянський ґрунт українськості, яка з території для обраних поступово перетворювалася на вигін для загалу. Всюдисущого, як тепер, під ногами «демократичного» болота ще не відчувалося і в нього не вірилося. Хоч те, що першими міситися по розмаїтих сценах і мітингових узвишшях почали учорашні кадебісти й колаборанти, мало б насторожити. Але не насторожило…

Микола Степанович (ми сиділи за малим пристінним столиком з видом на Хрещатик удвох) був при доброму настрої і довгасту чарчину не спорожняв, а притуляв лише час од часу до губ. На яких грала посмішка.

- Вам тут подобається?

- А чому ви про це питаєте?

- Просто… Такий ґвалт. Це, як на мене, літературу ображає.

- Яку літературу? – Повні губи Вінграновського знову втопилися у вині.

- Вашу теж… Гляньте, скільки людей пишучих. А на вас ніхто й не гляне.

- Хіба це важливо?

- Ще й як! Ви ж геніальний поет. Правда, – прохопилося невідь з яких закамарків мозку, – не знаю, чи розумний.

Вираз зеленкуватих очей Вінграновського не помінявся й усміхненість з лиця не сповзла. Але обопільної між нами відкритості як не було, хоч я мав сказати зовсім не те. І не знаю, чи скажу зараз…

Розум у справах поетичних – річ бажана, але не обов’язкова. Розум віддистильваний; той його різновид, що ближчий до мудрості, дуже рідко відміняється із займенником «я», а коли й спрягається, то без акцентації на душевній відрубності від земності як посестри Космосу:

Цієї ночі птах кричав

У небо відлетіле.

Цієї ночі сніг упав –

На чорне впало біле…

Питати, про що ці рядки, те саме, що питати у життя – навіщо воно? Хоч ми це, звісно, робимо, але не в станах цілковитої злитності з позаосібними свідомостями, які ми або озвучуємо, або вони озвучують нас. У першому випадку родиться вірш, у другому – невідомі нам ми. У Вінграновського щопослівно відбувається і те, і те: він нотує, здавалося б, частковість, а на її місці зринає Усесвіт, де вірш забуває про автора, проте автор цим не печалиться. Бо він – не річ, а реченець змістів, безкінечно більших від суми того, про що номінально промовляє рядок чи строфа. Є, звичайно, у Вінграновського й чимало творів однорівневих, але й в них нуртує магма енергій, яку поетична мова береже, умовно кажучи, про свято, котрим є, чи мав би бути, кожен акт викиду у довкілля його ж – довкілля – духовно-мистецьких сенсів.

Чи знав Вінграновський про свою цими сенсами веденість? У найзагальніших розумових актах так. Інакше б він не поривався (цілком, певен, свідомо) за межі столичного й кабінетного побуту, не втікав від книжок, від письменства як щоденної праці. Я запитав якось його:

- Що ви робите літом?

- Їду з Льоньою на Донець чи Дон і там живу.

- Ціле літо?

- І осінь.

З Талалаєм я тоді ще не був знайомим і не знав (як не знаю і зараз), що їх на відлюдді рятувало від них самих. Природа – це надто банально: можна урешті-решт збридитися і нею. А що зненавидіти один одного – це майже неминуче. Але – без чогось третього, яким у їхніх наметах і в їхніх рибальських успіхах-неуспіхах було, чомусь здається, мовчання. Як я їм заздрив! Літо під небом, при воді і без жодного суєтного слова… Микола Степанович так, скоріш за все, не думав і виключно так існувати собі не дозволяв. Інакше не хвалився б:

- Гріша, там мене знають. Піду в колгосп, наберу продуктів. А увечері приходять доярки. Співають, регочуться.

На всяк випадок уточню – йшлося цього разу про Білоцерківщину, яка й досі має Вінграновського за свого. На місці, де закопано камінь з написом: «Тут відпочивав видатний український поет Микола Вінграновський», я був. Берег там невисокий, течія Росі бистра і сильна. Над нею і в ній – не до ідилій. До того ж, недалеко за лісом траса. Але років двадцять тому у цій місцині, може, й було тихо. А як не там, то де-інде: Микола Степанович умів, зрештою, втікати у себе і в Києві. Або – поза себе, без чого він не став би Поетом унікального вишколу й штибу. Теж не в усьому самосвідомого, до чого я повертаюся заради у цій замальовці головного – наближення до мисленнєво невловного: шаманської сили поетичного мислення Вінграновського, яким наша мова повертала праісторичну здатність здійматися на духовні висоти, куди асоціативні риштовання культури не дістають. У світовій літературі це вдавалося небагатьом. Передостаннім у часі був Сен-Жон Перс, одне з суджень якого (вірш мислить інакше й про інакше) у розмові про конгеніального його колегу варто тут навести. «Аналітична й символічна думка, віддалений спалах опосередкованого образу, гра його співвідносностей в тисячах супутних ланцюгових реакцій і асоціацій, нарешті всемогутність мовлення, яке передає сам рух Буття, – все це наділяє поета тою надреальністю, яка не може бути приступною для науки». Сам Вінграновський з наукою, правда, загравав, хоч в його «Атомних прелюдах» наукова картина світу підривалася чи й не кожним поетичним тропом. І все тому, що означена Сен-Жон Персом надреальність навіть не віршем, а диханням вірша Вінграновського здобувалася на самодостатнє існування, мало чи й зовсім незалежне від аналітики щоденного практичного ужитку. Віщунська магія смислів первісного мовного ряду, коли дощ і його означення були невід’ємними від повівів вологої прохолоди, хлюпоту й дитинних скриків омиваного небом листя, творчими збурхами Вінграновського дарувалися людському щоденню як щось самозрозуміле. Поезія не вперше, але ще й іще раз поверталася у людський дух як його єдино повноважна виражальниця, що, не зайве нагадати, докорінно ревізувало українську поетичну традицію, де лемент, прямий смисловислів, боротьбистські всілякі інтенції й традиція огуди чи славлення домінували. Хоч що виражає, приміром, доробок Драча, окрім всього у нім наговореного, я так і не знаю. І хіба лише у Драча? Левова частка римованої й неримованої нашої продукції – це специфічно організована балаканина про все і ніщо, тоді як вірш пишеться мовою життя, а не судженнями про нього. Це ніби заперечує вищенотовану надреальність, але ж хіба не вона присутня там, де номінальна реальність не затуляє і не топить у собі павутинно тонке срібло смислів, протягнутих між видимими й невидимими осердями відлунь того, що існує в екзистенційних нуртовиськах духоплину.

Пригадую ошелешеність, що панувала в залі Ірпінського Будинку творчості, де творчо «відтягувалися», а одвертіше – просторікували, пили й знову просторікували про «нову літературу» учасники чергового семінару «Смолоскипу». Не думаю, що Осип Зінкевич уповні знав, що він робить, запрошуючи виступити перед розбещуваною скороспілими виданнями аудиторією Вінграновського, який, пригадалося, саме повернувся з Америки. Може, це спокусило речника заокеанського «дисиденства», а може, надія на те, що потенційних поетів справді можна чомусь за годину-другу навчити?.. Та менше з тим: Вінграновський приїхав і без жодного вступного слова почав читати. Із звичними голосовими афектами, чітко фразуючи кожен нюанс асоціативної оркестровки того, що розумовому «перекладу» не підлягає. Виховувана на тонкощах постмодерного дискурсу, де текст є текстом, алюзія – алюзією, а метафора – ширвжитковим інтелектуальним продуктом, молодь замовкла і всього лиш щулилася від зливи інверсійних бризків першоджерельної емоції, з яких раптом постає первозданна Любов, Вірність, Щирість, Ненависть… Така перевитрата смислотворчої енергії амбітні постмодерні «я» змітала, як реквізійний непотріб, на що смолоскипівці відповіли тим, що не поставили поетові жодного запитання. І не згадали про нього на подальших своїх «круглих столах» жодного разу.

Уайлдівське: «Публіка прощає все, окрім геніальности», – у цьому випадку засвідчило свою універсальність ще й тим, що сам Вінграновський себе спростовував ідеологізованою розповіддю про штатівські пригоди, де його зустрічали з апріорним упередженням, а він те упередження трощив своїми віршами. Чи було все саме так, хто зна: поезія з низовою (бо є й висока) «маяковщиною» малосполучна. Крім того, про ідеологію при вслуханні у вірш Вінграновського може думати лише духовний кастрат, які є, безумовно, скрізь, але не в переважаючій кількості.

Рівновелика небуденному його хистові саморецепція Миколі Степановичу не була властива, що, слід думати, закономірно: аналітичний спокій з вибуховими виверженнями поетичної «магми» і одномоментним накриттям останньої внутрішньо присутньою у ній формою малосумісні. Хоч ціну своєму хистові він, безперечно, знав, але підторговувати нею теоретико-критичним вдивлянням у себе в стані не творчому, а всього лиш робочому вважав заняттям малопотрібним. Сторонився він і літературної офіційщини, яка багато для кого з колег-шістдесятників була, що називається, другим крилом. Є підстави думати, що це його страх як дратувало. Інакше чим пояснити факт його вступу до партії саме тоді, коли учорашні поети-ленінці стали вискакувати на трибуни і громити ленінізм найголосніше? Славу у літературі здобувають літературою, а не другими чи третіми політичними шлюбами. Проте чи думав він саме так, чи інак, писемних свідчень немає. Зате є особисто мною чуте свідчення дивакуватости Вінграновського-посла. На цей раз не в ООН, а у штаб-квартирі Пен-клубу, куди він відвіз комп’ютерну дискету з прізвищами тих, кого самостійна Україна рекомендувала у члени високодостойного цього утворення. Так от, очолювали майже стоособовий цей список Павличко, Драч, Мовчан, Жулинський… Для статуту Пен-клубу це нонсенс, але місце у кравчуківські часи він мав.

– І де ж це було?

– Куди я їздив? На Мальорку. Грошей на пароплав уже не вистачало, то виручив Євтушенко. Вийняв сто доларів: «На, Коля, плыви». Я й поплив.

– Було цікаво?

– Страшенно. Океан. Потім поети, імпрези.

Чого саме у той день я опинився у кабінеті Миколи Степановича, убий не пам’ятаю. Але його темної шкіри крісло, халат, машинку і двох, здається, жінок, що ним опікувалися, не забув. І ще – срібний келишок, з якого він зі смаком пив щось заморське…

Не пам’ятаю й того, з якої такої потреби я сів за машинку. Власне, потреба була: скалічена рука Вінграновського, а от що мені довелося передруковувати – з голови вилетіло. Якийсь дво- чи тристорінковий звіт. Але не про іспанський вояж, розмова про який закінчилася ще до того, як висвіжений прийняттям голос став диктувати речення, що зрідка потребували правки. На яку Вінграновський легко погоджувався.

– Я пишу від руки. А коли стукаю на машинці, міняюся. Разом зі стилем.

– Вірші ж передруковуєте?

– Не завжди. – Біля нього зринула, думаю так, дружина, яку він весело вдарив нижче спини і продовжив: – У мене є помічниця. Яка мене любить. Правда, любиш?

Відповідь була стримано (я ж людина незнайома) ствердною, після чого ми продовжили моє секретарство, оцінене таким самим схвальним вигуком, як і мій комплімент його халатові…

– Мене завжди дивує, – я витримав сторожкий його погляд і тут же його влагіднив, – те, як мало про вас пишуть? Щось більш-менш путнє хтось друкував?

– Дзюба. Нас перед тим перезнайомили і повезли обох за місто. На шашлики. Але нічого не вийшло.

– Стаття ж вийшла. Чи передмова?

– Не вийшло товаришування. Він у кожному реченні викав, я так само чувся лише поетом.

– Хіба це не головне?

– Між чоловіками? Це для дівчат було головним. Прочитаєш вірш і море любові. Я від неї п’янів. І до Львова щосуботи літав з оберемком квітів і хмільною від любові головою. Поезія – то кохання. І свято.

– Зараз більше буднів?

– Менше радості. Навіть у свята.

Коли згадуєш його вічно усміхнені очі – про це забувається, проте я бачив Вінграновського й у мить, коли його щось пекельно боліло. Стояв я тоді з кимось у скверику навпроти письменницького будинку на вул. Гончара і увірвав розмову, коли Микола Степанович вийшов з подвір’я, ступив на хідник, біжки озирнувся і пішов уверх. З дияволом за спиною, якого я не розрізняв, але якого прозрів. У ході й зсутулених плечах чоловіка-мученика. Ситуативного чи вічного – гадати не беруся навіть при певності, що важкі роди шедеврів, то роди, а не всього лиш натхненне письмо. Проте з огляду на вдачу Вінграновського можна припуститися думки, що це був «не його день». Емоційно устократнений ніколи не стигнучою лавою свідомого й підсвідомого віршування, яке, довго лишаючись не «стравленим», тисло на середину не згірше хвороби. Хоч були й хвороби…

Насамкінець здобулося на чергу й те, чим Вінграновський-поет міг відкритися лише на дозвіллі від себе лавреата, кінорежисера, кіноактора, автора книжок, які й без його постави, голосу, манери поводитися будуть читаними, доки Україна буде Україною. Він або гостив воднораз на батьківщині Жулинського, або мав там іще когось із знайомих і з Жулинським всього лиш зустрівся, але розповідали про це вони обидва. Спершу Микола Степанович:

– Мене там (на Рівненщині, - Г.Ш.) пам’ятають досі. Як я співав у церковному хорі…

– Ви?

– Я. У мене ж знаєш який бас.

– То й що, що бас. Треба знати слова, ноти. Чи бодай басову партію.

– А нащо? Я просто гудів.

– Як то гудів?

– Отак став збоку і гудів. Низько-низько. Вони на мене озираються. Питаються очима, що за один, а я, коли починається спів, набираю повні груди повітря і залізаю навіть в октаву.

– Це, – до Жулинського, – правда?

– Я при тому не був, але мені розказували. Прийшов, кажуть, якийсь високий і не пішов, доки служба не кінчилася.
 
Наші Друзі: Новини Львова