Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 22 травня 2019 року

Первінка

Переглядів: 51271
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
із-за халяви батога, цвьохкав ним у повітрі перед носом корови і знову їв
ковбасу.
«От як виросту,— думав собі Миколка,— буду їсти ковбасу день і ніч, доки не
наїмся і аж доки ці чуні не зношу, а як і зношу, то все одно, мабуть, не
наїмся... Але нічого, нічого, не сьогодні-завтра прийде мій батько з війни, то
все ще може бути, може, він прийде не з торбиною, а з повним мішком ковбаси, і
медалей у нього буде на грудях дзеленчати більше, ніж у вас двох, узятих разом
із вашою ковбасою!»
І Миколка вихопив із кишені окрайчик хліба з цибулиною, і не зводячи засльозених
очей з дядьків, з'їв свій харч як на вогні.
В цю мить увесь базар підняв голови в небо.
Навіть дядьки перестали жуватл і позадирали в небо напхаті ковбасою роти: низько
над базаром шугонула трійка «яструбків». А за нею ще одна, потім — ще! Вони
летіли дуже швидко: видно, когось мали виручати, бо фронт був десь недалеко, за
Синюхою.
Миколка навіть помітив у кабіні льотчика — хлопця у шоломі, Миколці начебто
здалося, що льотчик махнув йому крилом: мовляв, кому воювати, а кому... а кому
корову купувати!
Миколка похолов: ось уже скільки часу він заглядає цим брезентовим дядькам у
їхні ковбасячі роти, будь вони неладні, а корова?! А ще дванадцять кілометрів
вести її степом додому. А мати ж хвора, не може злізти з печі і думає, де ж це
він там на базарі і як.
Тим часом йшлося на післяобіддя, базар знелюднів, і ко- рів лишилося іще менше,
ніж було.
Миколка полічив — чотири корови.
Він підійшов поближче до однієї з них і, начебто нічого й нема, почав наслухати,
скільки за неї правлять і скільки дають...
Трохи перегодя до корови підійшли якийсь чоловік із жінкою. Чоловік одразу почав
обмацувати та м'яти коров'яче вим'я, боки, шию.
— І скільки ж дає ваша біленька? — запитав чоловік у власника корови.
— Так як на добру пашу, то до двох відер.
— А скільки ж ви за неї? — поспитала жінка.
— Та так, за чотириста — то можна було б і віддати...
Чотириста тисяч! — Миколка відчув, як його двісті тисяч за пазухою почали
холодно ворушитись, як живі...
Лишилося три корови, І Миколка почалапав своїми жовтими чунями до них.
Але ті дві корови були продані, а третя стояла за возами така, що до неї ніхто і
не підходив. Те, що вона була вся геть-чисто чорненька,— півбіди. Миколці навіть
сподобалося, що вона вся чорненька і ріжки віночком. Але вона хиталася од вітру
і світила ребрами, і вим'я під нею було як маленьке яблучко,— ну просто тобі і
не корова, і не коза. Продавала, корову така сама й тіточка: на ній не було
навіть куфайки, а лише сірий піджачок з рукавами по лікті та на ногах — одна
чуня, а друга калоша, прив'язана до ноги кабелем. Ніс її посинів від березневого
вітру, латана-перелатана хустина стовбурчилась на голові, як шпаківня. Під
пахвою тіточка тримала віхоть торішньої трави, на лигач і хворостину.
Так вони і трусилися удвох з корівкою на спорожнілому базарі, на сірій землі під
сірим небом.
Миколка обійшов корівку раз і вдруге і, оглянувшись, чи нема поблизу людей,
швидко прошепотів:
— Тьотю, а скільки ви за неї просите, і так, щоб оддати? У тіточки текли з очей
сльози, чи то від вітру, чи хто зна від чого. Не дивлячись на Миколку, дерким
від застуди голосом вона проговорила:
— Віддаю за сто п'ятдесят...
— А вона хоч доїться?
— Доїться, три стакани дає на день, але при добрій паші...— Аж тепер тіточка
повернула голову в Миколчин бік — хто ж це її все-таки питає?
Миколка стояв від тіточки по той бік корівки, так що вона Миколки не помітила і
здивовано оглянулася навколо.
— Тьотю,— Миколка виступив із-за корівки,— мені ще далеко йти, то чи беріть свої
гроші, бо не рано ж.
І не встигла тіточка надивуватись, як Миколка присів і до коліна червоними
тридцятками відлічив усі сто п'ятдесят тисяч — кожні п'ятдесят тисяч мати
.перев'язала йому мотузочком, так що три рази по п'ятдесят — і корова твоя! Ще й
п'ятдесят у запасі!
— Нате!
— А звідки ж ти будеш, що тебе самого оце послали?
— Та я тут недалеко, із Кумарів, може, чули, дванадцять кілометрів, а мати хвора
на печі та двоє малих, а батька чекаємо з дня на день із війни. Беріть! Беріть і
перелічіть самі !
Доки тіточка скоцюрбленими пальцями і сухими губами перелічувала гроші, Миколка
ще раз оглянув корівку.
Тепер вона була його, їхня, домашня, і з цієї хвилини корівка сподобалася йому
на все життя: вона йому сподобалася так, що навіть де не візьмись духи — і ті
знов запахли під носом!
Миколка глянув у темно-голубі корівчині очі і спитав:
— А як тебе звати?
Корівка кліпнула, і в її очах на мить промайнуло щось таке, як ото, бувало, у
матері над батьковим листом, що він живий і здоровий.
— Ну, синочку, бери її та веди, та гляди ж її там удома, бо вона була у мене
смирненька, не билась, не перебирала. — і тіточка віддала Миколці налигач,
хворостину та віхоть сірої торішньої трави.
—Буду йти, бо мені з нею і смеркне...—1, як тільки Миколка взяв налигач, корівка
слухняно потьопала за ним по сірій базарній землі у Миколчине село, додому.
Вони відійшли далеченько і вже здалеченька оглянулись:
тіточка стояла на тому ж самому місці і посинілою рукою витирала на очах сльози.
— Тьотю! — гукнув Миколка.— А як же звати її?
— Первінкою звати її, синочку! Первінкою...
Містечком пройшли спокійно. Даремно Миколка понаби- рав повні кишені каміння від
собак. Майже всіх собак у містечку перестріляли німці, інші десь порозбігалися з
переляку по лісосмугах та яругах, і коли вийшли з Первінкою за містечко на шлях,
Миколка повикидав каміння у болото, щоб легше було йти.
Зо два кілометри від містечка дорога була вимощена І йти було ще так-сяк. Але,
як тільки бруківка закінчилась, почалося непроходиме царство болота. Тікаючи,
німецькі танки і машини так погризли, погорбили, пом'яли, подушили землю, що йти
було неможливо.
Миколка ступав крок, чуня лишалася у болоті, і, доки він висмикував,
засмоктувало другу чуню — хоч стань та й плач.
А тут звечоріло просто на очах, І почало ввижатися, наче у покинутих німецьких
танках і машинах хтось є.
Первінка тулилась до Миколки і дрібно тремтіла, коли вони поминали постріляних
корів, чи коней, чи навіть верблюдів. Німці тікали на чому могли, і, коли коні
чи корови не в силі були під ними йти і падали у багнюку, тоді німці їх убивали.
Пахло чимось неприємно-солодким. Миколці хотілось затулити носа — руки не
вільні: однією рукою він вів Первінку, а другою раз по раз витягав чуні з
болота.
Так вони і посувалися вдвох під жерлами танків та гармат, поміж перекинутими
машинами, погорілими гарбами і возами.
І тихо та порожньо на шляху і в степу, хоч вий.
Біля машин валялися потрощені мідні скрині з усіляким добром з полотном, з
квітчастими рушниками, з хромовими чобітьми, але Миколка знав, що нічого цього
чіпати не можна, бо воно заміноване.
Пахло якимись ліками та горілою шерстю.
Смеркало. Смеркало й смеркло.
Первінка ледь тягла ноги, а Миколка ніс уже чуні в руці ї йшов у валянках по
болоту. Попереду замаячив горб з кам'яним давнім хрестом. Цей горб з кам'яним
хрестом мав означати Миколці половину дороги. На небо вийшли зорі, під ногами
трохи підмерзло. Вийшов червоний місяць, і танки відразу ж стали більшими,
ось-ось неначе загуркочуть і застріляють.
Миколка уже б і побіг додому, якби не пудові ноги набряклі,— мати ж удома не
спить і думає: де ж це він? Але ось і половина дороги.
Навіть при місяці видно у кам'яному хресті дірки від куль, але що це? Під
 
Наші Друзі: Новини Львова