Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 18 червня 2019 року
Тексти > Жанри > Роман

Солодка Даруся

Переглядів: 376491
Додано: 09.06.2006 Додав: Gandalf  текстів: 483
Hi 0 Рекомендую 8 Відгуки 15
Марія МАТІОС


СОЛОДКА ДАРУСЯ

Драма на три життя



ДАРУСЯ
ДРАМА ЩОДЕННА

- Ви, Марійо, у кого георгіни1 брали, що такі дуже веселі та пишні? – питає Васюта почерез паркан сусідку. – Я свої як не пильнувала, а таки якась бола їх скосила. Скрутилися, як равлики, та й по всьому. Чи то в руки які недобрі дала, чи Варвара вночі вимикала, не мені вам, Марійо, казати, що то за відьма. Та Божка його знає, що з моїми квітками приключилося? Пропали – та й по всьому. А оцей бур 'ян ні до чого. Я люблю, аби були великі і пишні квіти, а не якесь дрібнизниче, – викидає оберемок айстр на стежку.

-Агій на таке чудо! Усі допитуються, у кого взяла та в кого... ще наврочать мені врожай, – не розгинаючись від грядки, відповідає – нібито сердиться – Марія. – А то мені солодка Даруся дала. І лілії, і оцю ружу. Сама принесла навесні.

- Ще до того, як їй знов лихо стало?

- Та ні, вже по тому. Вона, сирота, носила викопане коріння по селу, як дитину. Загорнула в ковдру, якою сама вкривається, притиснула до грудей та й гріє, а принесла – розповиває, ну чисто тобі, як дитину. Я вам скажу, Васюто, так мене серце тоді заболіло, що вже й сваритися із своїм Славком передумала, а він усе ж не каліка... шляк би го був трафив ще в моїй утробі, як мені дні коротає тою горілкою, згорів би був, дай Боже...

А най мій язик чиряки обсиплять, яке дурне сказала!

...А СОЛОДКА Даруся сидить у квітнику між айстрами, у трьох кроках від Марії з Василиною, заплітає-розплітає давно поріділу сиву косу, слухає незлобну розмову про себе, і лиш тихо усміхається.

Вони таки не мають смальцю в голові а Бога в череві, її сусіди, бо думають, що вона дурна. А Даруся не дурна – вона солодка.

Ну, то й що, що коріння жоржин загортала в ковдру? То було якраз тоді, коли сніг зійшов, а морози іще не попустили. Даруся роздавала по селу квіти, бо так багато їх викопала восени, що більше, ніж барабуль у пивниці було. Ото й понесла до хатів, коло котрих ніколи не цвіли квіти. Чи була би несла голе коріння в таку студінь? Васюта чомусь не носить свого онука в садок у одних штаненятах, а лиш загортає в коцик, а вже тоді бере на руки та й колише крізь село. То ж така сама дитина, як жива квітка.

Даруся сидить на теплій, іще майже літній землі, гладить веселі голівки айстр, куйовдить долонею запашні кучері, говорить до них, розказує, що хоче, сміється – і що ж тут такого дурного?

Чому вона дурна, коли вона все розуміє, знає, що і як називається, який сьогодні день, скільки яблунь вродило в Маріїнім саду, скільки від Різдва до Різдва людей у селі родилося, а скільки вмерло?! В сільраді за таким розумом у книжку дивляться, а Даруся все у своїй голові тримає. З курми вона говорить краще, ніж із людьми. Дерева її розуміють, пси не займають, а люди – ні. Не можуть люди лишити Дарусю на саму себе.

Але з людьми вона не хоче говорити, бо тоді вони можуть дати їй конфету.

Та що про це думати, як нема про що. Люди в селі часом роблять таке, що навіть Даруся хапається за голову, але їх дурними чомусь ніхто не називає, а про неї, що говорить з деревами і квітами, і живе собі, як хоче, хоч і шкоди не робить нікому, думають, як про дурну.

А якщо вона таки дурна, хоч і не є видима каліка?

...Федьо осідлав був свого барана і повіз на нім сина до школи, і ніхто не сказав, що Федьо дурний, хоч до сина відтоді так і прилипло прізвисько «баран».

А Степан приїхав з міста на храмове свято та й привіз блискучу круглу шайбу якогось дуже великого розміру. Коло клубу хлопці грали на спор, то Степан поспорив, що за пляшку пива натягне залізну шайбу на свого дурня і через півгодини стягне, і нічого дурневі не буде. А дурень із Степанових штанів Степана не послухав, спух, мало не тріснув у різьбі з шайбою. Так що Дмитро-газозварювальник розпилював шайбу на Степановій срамоті якоюсь пилкою. Та так довго, що самому руки тряслися, аби не поранити Степанове хазяйство, бо той мав скоро женитися. Посміялися в селі, побідкалися – та назвати Степана дурним забули.

Вони в селі собі думають, що Даруся не розуміє, що, аби не казати дурна, вони їй кажуть солодка.

Маріїн син Славко якось-то напився так, що виніс із стайні підсвинка, дав йому тринадцять ножів у груди, кинув у став коло хати і заборонив домашнім близько підступатися до води. «Най плаває гад проклятий! -кричав п'яний Славко на всю округу. – А хто зробить не по-моєму, сам буде у ставу жабів ловити!». Два дні плавало порося у воді, а літо стояло спечне, пішов сморід, та ніхто із Славкових домашніх не зглянувся над умертвленою душкою, боячись п'яного вар'ятського характеру господаря.

А Даруся видивилася, коли вся челядь з Маріїної хати порозходилася хто куди, взяла вила, знайшла у Славковій стодолі нову петельку для корови, принесла від ріки камінь, дістала вилами порося до берега, обв'язала круг нього камінь, перехрестила – лиш забулькотіло до дна невинно убієнне.

Увечері Славко бушував на подвір'ї і рикав, як бугай, через паркан до Дарусі, шкірячи зогнилі зуби:

-Дурна!!! Дурна, а цюці не хочеш? На тобі цюцю! На цюцю! – і кинув жменю барбарисок під самі хатні двері.

Був би ліпше не нагадував про цюцю. У селі ніхто розумний не нагадує і не дає Дарусі конфет: знає, що від солодкого болить її голова і блює вона дуже. Так дуже, що на ранок не лишається ані різочки життя. І мусить вона відходити тиждень, ніби вертатися з того світу.

Сталося так і після Славкових слів.

Даруся два дні не виходила з хати – так її боліла голова, що не могла дивитися навіть у стелю, лиш обв'язувалася хустками, накривалася подушкою і відверталася до стіни. Не їла, не пила, до виходка не вставала – лиш чекала, коли тріснуть залізні обручі, що стисли голову, ніби хотіли зовсім її розтрощити.

Марія пару разів зазирала до Дарусі. Мовчки клала на стіл півлітерку молока, тоді розвивала Дарусину голову і мастила борсуковим салом. Зверху клала капустяний листок, на листок – жмутик непареної вовни і знову зав'язувала біленькою хусточкою.

Даруся, зів'яла, геть зовсім безсила, змаліла, як дитинка, мовчки давала себе обертати, а потім сідала, тримаючи голову в колінах, поки Марія холодними руками мастила їй тім'я. Не мала сили сказати ані словечка. Голову зносило кудись так далеко, що вона чимдужче тримала її обома руками, ніби боронилася від злодія. Якби той злодій був такий добрий, та закликав якогось різника, а хоч би Семена, що ріже по людях свині, та щоб Семен вирізав біль з Дарусиної голови, то була б рада і, може, нарешті заговорила.

Але злодія не видко, лише шугає гострий нестерпний ніж попід тім'я – і Даруся з відчаю вже, цієї хвилини, дала б голову на відтин. Нема її сили терпіти той безконечний біль. Нема сили навіть слухати, як тихо плаче Марія за столом і шморгає носом. Краще ішла б собі до свого Славка або до кого хоче, лиш би не мордувала її схлипами. Маріїні схлипи здаються ударами молота в цигановій кузні. І Даруся дужче втискається у стіну, бажаючи лише тиші і спокою.

Так було кожного разу, як звалював біль. Марія, трохи поплакавши і поворкотівши під ніс нечутними словами, йшла собі далі. А Даруся лишалася з розірваною від болю головою у порожній хаті доти, поки щось не вдаряло їй ножем у серце – і тоді вставала і йшла, куди очі дивилися.

...І на цей раз ноги самі принесли до ріки. Даруся зайшла у воду по коліна – і вчула, як їй зразу стає легше. Холодна вода пливла крізь неї десь аж за край неба, а Даруся із заплющеними очима хиталася з боку в бік, чуючи, як розправляються обручі, що дві доби стискали голову. Десь там, глибоко всередині, вони потріскували так голосно, що, здавалося, іскри сипалися в ріку, але Даруся не розплющувала очей, знаючи, що, як тільки відкриє їх, – обручі знов звиють гніздо в бідній її голівці, як гаддя на Здвиження звиває в землі свої кубла на зиму.

Коли Дарусю болить голова, вона мусить іти до ріки і лізти до пояса у воду. Інакше біль розшматує її на дрібні кавалки. Добре, якщо літо і вода тепла. Тоді ніхто не боронить ставати у воду. Як падуть холоди, заходить у воду лиш до колін. І чим холодніша вода, тим швидше біль відпускає Дарусю.

Перший раз, коли після кількаденних нападів болю щось сказало Дарусі, що треба шукати холодної води, вона спочатку довго дивилася у криницю на своєму подвір'ї. Але до води було далеко, а довгої драбини Даруся не мала. Та, що вела в курник, давно зогнила і до дна не дістане. І тоді Даруся, обома руками тримаючи голову так, ніби та ось-ось має покотитися із в'язів, похиталася до ріки, лякаючи п'яною ходою сільських жінок у грядках і городах. Поки босими ногами спроквола заходила у воду, збіглося мало не половину її кута.

- Матір Божа, та вона прийшла топитися! В'яжіть її, Марійо, вона лиш вас до себе підпустить! – кричала з берега Варвара-злодійка до Дарусиної сусідки, розмахуючи скрученим шнуром від білизни.

Марія довго дивилася, як Даруся із заплющеними очима хилитається з боку на бік, зайшовши по груди у льодяну воду, і нарешті тихо сказала:

- Лишімо її, молодиці... Вона нічого собі не заподіє. Як Бог дасть, так буде. І не треба її в'язати, Варваро. Краще підв'яжіть собі язик тим шнуром... Розходіться по хатах, жінки, а я тут трохи посиджу коло солодкої Дарусі та й собі піду до свого дурного...

ВІДТОДІ ніхто більше не супроводжує Дарусю до ріки. Вона б туди і не ходила, хіба що лиш полоскати прання. Але прання пранням, а голова – важніше. Отож, як тільки після нападів болю щось її зганяло з ліжка, йшла до ріки, і ніхто не тримав більше за руки, хіба жінки дивилися услід, приклавши долоні дашком до чола, та хтось із шкільників посміювався тихо: «Ади, солодка Даруся знов купатися йде». За що не раз діставав потиличника від іншого шкільника, трохи розумнішого від себе.

Добре, поки ріка не замерзає. А перший раз, як Даруся стала на лід, а він не провалювався, хотіла пробити його головою, бо мусила зайти у крижану воду, навіть коли б це коштувало їй життя. Вона стала на коліна, ударила чолом раз-другий до льоду – і тихо заскавучала: лід був твердий і не піддавався. Даруся тупцювала босими ногами по мерзлій підлозі ріки, ослаблими від кількадобового лежання ногами гамселила кригу, ніби місила глину, і ломила руки з відчаю.

Аж тут звідкись, ніби йшов за нею назирці, явився Маріїн Славко. І Дарусю зразу перестала боліти голова: Славко був тверезий. їй здавалося, що вона зроду – хіба що лише в дитинстві – не виділа Славка тверезим, а тепер він рівненько йшов до неї на середину ріки з тремтячою простягнутою рукою. Завжди із повним ротом слів, Славко на цей раз мовчав як німий.

І Даруся також простягла йому руку.

Так вони і йшли берегом, з витягнутими одне до одного руками, ніби велися до шлюбу або на налигачі. Славко не промовив не те що кривого – жодного слова, і Даруся слухняно ішла за ним, не чуючи зимової холоднечі.

Славко привів Дарусю до сільської теплички. Невелике, майже кругле озерце із жменею фонтанчиків, що не втомлювалися бити з-під землі, ховалося за частоколом прибережних облетілих верб. Чиста вода пульсувала перед Дарусиними очима, і вона, безсоромно закотивши до пупа спідницю, ступила у рясне булькотіння.

Коли вийшла на берег, Славка ніде не було. Але вона і сама знала дорогу додому.

...ОСЬ І ТЕПЕР стоїть Даруся у холодній купелі осені – і бореться із цвяхами, забитими в голову чиїмось важким, безсердечним молотом. Та минає якийсь час -чорне залізо болю остаточно осідає на дно ріки, і тоді Даруся, підстеливши одну хустку з голови, сідає на камінь. Її босі ноги і далі – до кісточок – полоще чистенька прозора водичка. Вона чує, як їй нарешті легшає. Шум ріки остаточно заспокоює Дарусю – і вона знову вертається до свого безконечного думання.

Вона не вміє не думати. Може, тому, що ні з ким не говорить ні слова, а вона ж не є німа, тому вона думає безперервно. Отак про все на світі думає – і від того її завжди болить голова.

...Даруся дивується, чому ніхто не в'яже Славка, коли він напивається і дебоширить на пів-села. На Великдень він так набрався, що хотів підпалити стодолу, а потім синє полум'я пішло йому з рота.

Марія – непокрита голова – бігала по сусідах з криком і плачем: «Люде добрі, рятуйте! Христос воскрес! Славко гине!»

Микола – лісник, не встаючи з-за великодного столу, спокійно сказав розпатланій Марії, що стояла безумна на порозі:

- Марійо, висцяйтеся йому в рот, зразу попустить. Або розведіть коняків з водою та й влийте у рот конєчя, як не буде чим висцятися... Отамо на стежці коло Сокола колгоспні коні наслідили, а конєки зібрати ніхто не зібрав.

Бідна тота Марія... Отак, як була у великодній спідниці, заголилася посеред подвір'я і висцялася у синє полум'я із синового рота. А Славка, поваленого на землю, неначе кнура до зарізу, тримав його тато із якимось приїжджим гостем.

Дарусі стало шкода Славка, що міг від горілки згоріти ні за цапову душу, і вона увечері віднесла останнє червоне яблучко із своєї пивниці і мовчки подала Марії. На що Маріїн чоловік зітхнув:

- Люди з писанками до наромальних людей ходять, а солодка Даруся останнє яблуко принесла чорному п'яниці.

Марія сиділа на стільці коло ліжка, у Славкових головах, що харкотів з-під накинутої на нього куфайки, і тримала голову обома руками так само, як тримає її Даруся, коли на неї нападає біль, і хилиталася точно так само, як би її голову розривали іржаві обручі.

І хто з них тепер дурний, чи Марія, чи її син, чи обидвоє зразу, Даруся направду не знає.

Через те йде собі до ріки, сідає на березі просто на зелену травичку, що вже проситься до сонечка, і дивиться на воду. її сьогодні голова не болить. Сьогодні Великдень і вона вбулася у дуже давні, але все іще великодні черевики. А завтра Даруся їх скине до другого Великодня та й уже ходитиме на босу ногу доти, поки не замерзне ріка. А як замерзне – витягне татові валянки.

Коли вона ходить боса, біль її мучить менше. Вона часом навіть копає посеред городу яму на глибину до своїх крижів, спускається в неї, вгортається чорним живим покривалом, що лоскоче тіло перерубаними корінцями, червами і зотлілим листям, – і так годинами чи то стоїть, чи сидить у живій землі. Земля витягує біль і дає їй соки. Вони піднімаються тілом до самого тім'я, як по стовбуру дерева, і Даруся знову чує в собі силу, забрану з голови розпеченим залізом болю, коли воно вилазить, здається, навіть крізь вуха і шкіру.

То вона собі й думає: хіба годиться з неї сміятися, що часом днює напівзакопана в землю, якщо в селі таким же штибом рятували колись Тараска, коли його била електрика? Закопали по саму шию, і земля витягала смерть із нього. І ніхто не сміявся ані з Тараскового тата, ані з його братів, які клали його у викопану яму, як у цвинтарну могилу.

І нащо село роками сміється з нещасної Дарусі? Тараска один раз била електрика. А її б'є біль у голову майже щоднини. Що, їй чекати на чиюсь сторонську поміч? Вони самі собі помогти не можуть, хіба їм до неї? Вони мали би бути раді за Дарусю, що клопоту їм не приносить. Але вже... хай крутять пальцями коло скронь. Все одно, то лише дурні крутять. Аби лиш про конфети не нагадували.
 
Наші Друзі: Новини Львова