Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 17 липня 2019 року
Тексти > Тематики > Художня

Учителька

Переглядів: 5168
Додано: 12.04.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Марія Дмитренко
УЧИТЕЛЬКА

Велике вантажне авто затрималося при вулиці Городецькій у Львові. Воно викинуло на брук кілька десятків учителів зі східних областей і з півсотні дерев'яних чемоданів.
Авто від'їхало. Учителі на бруку випростовували кості, витирали з обличчя грубу верству куряви, обтріпували на собі одяг, збиваючи хмари густого пилу, деякі обступили перекупку, що недалеко від них продавала огірки, купували їх, тут же їли, витягаючи з кишені по шматкові чорного сухого хліба. Деякі зразу пішли до облвно, інші за цей час пильнували валізи і чекали, що принесуть перші.

На великому чемодані сидить Таня. Її маленького носика ледве видно з-під грубого волічкового шаля, яким вона ще в дорозі закуталась, а її червоний беретик на сивому від куряви волоссі під'їхав догори, що не знати було, як він там тримається. Тані дуже цікаво, як буде їй тут, \"у западній\". Вона свердлить очима все довкола себе. І кам'яниці, і високі вежі, перехожих. Їй хоч чужо, та не лячно. В її Харківщині було голодно і бідно. Небагато пакунків має вона зі собою, але небагато й залишила. Таня праці не боїться і, певно, тут скоріше доробиться чогось. При тім цікаво як. А далі, Таня - комсомолка. Вона страх як спішиться і сюди занести світло їхньої науки, розказати тутешнім людям, що дав большевизм, пожаліти їх за їхнє дотеперішнє життя і класову несвідомість, навчити думати і працювати по-большевицьки.

Таню приділили в село Гринівку. їй усе одно. Вона докладно записує собі назву села і району, розпитує, куди треба їхати. Завтра вже зранку буде чекати, аби впроситися на яке авто, щоб взяло її туди.
Гринівка - село невелике, але біле і гарне. Таня інакше уявляла собі село, де ще нема колгоспного ладу.

Господиня Тані - по-чоловічому висока, кремезна, огрядна жінка, вдова Настя. Вона говорить грубим голосом, має владні рухи та певність себе у поведінці, видно, що вже давно сама собі господиня. І зачіпатися з нею, здається, недобре, бо рука в неї велика і сильна, а слова плинуть різко і жваво. Типова з неї козачка, чоловік якої забарився в Січі. На щастя, на її обличчі світиться великий передній золотий зуб, яким вона приязно всміхається, і, окрім усього, видно, що вона добра. \"Тітка Настя\", як з місця охрестила її Таня, приймає її теплим молоком і великим окрайцем хліба. Щодо кімнати,то справа гірша. Якщо вже так \"голова\" налягає, то вона може дати, але то зовсім недобра кімната. Господиня вела Таню в призначену для неї кімнату кругом, поза хату, через високий ґанок, хоч Таня бачить, що тут можна ввійти крізь двері в сінях. Від цих дверей \"немає ключа\".

Таня стає на порозі просторої кімнати, та ця кімната - одна руїна. В долівці місцями повиривані дошки, полуплені і пооббивані стіни, діра в печі, з обстановки - тільки розложене ліжко та стіл без ноги, на підлозі - пір'я та порозсипуване збіжжя. Здивованій Тані господиня коротко вияснює, що щойно перед тижнем тут була остання енкаведистська ревізія і вона (тітка) вже навіть тепер не прятає тут.

Таня дивиться на тітку здивованим поглядом. Запертим відрухом їй, радянській людині та ще й комсомолці, робиться неприємно за цих варварських енкаведистів. Та потім виринає в голові ще інша думка. Вона ж чула, що всі тут - \"бандерівці\", бандити. Вона підозріло придивляється до тітки - може, вона попала в їхнє гніздо? Таня чує, як зароджена її симпатія до цієї широкої огрядної тітки дещо остигла.

Та все-таки Таня в кімнаті залишається. Куди ж інде піде? Вона вносить свій чемодан та закочує рукави до роботи.

Однак відносини Тані з гринівчанами ніяк не складаються. Не помагає їй тут комсомольський запал. Вона чує, що навіть він їй шкодить. Та, власне, із цього, із своїх переконань не може зрезигнувати, на це ж вона приїхала сюди.

Почалось, зрозуміло, від тітки Насті. Зразу ж, першого вечора, Таня не втерпіла і почала навертати тітку на колгоспну віру. Тітка обізлилась, наговорила Тані всякого, і з цього часу всякі сантименти між ними закінчилися. Сидять вони на двох кінцях хати чужі, неприязні; стрінувшись, ледве обізвуться. Тітці Насті це ніби й байдуже, а Тані не раз добре прикро. Таня самітня та й всякої сусідньої допомоги потребує.

Таня зразу подумала, що сварка першого ж дня з Настею - це поганий знак.

І на праці Тані повелося не краще. Зразу ж другого дня вона у своєму червоному беретикові представилась директорові в його хаті, високому, худому, сивому вже тутешньому чоловікові. Його жінка - теж учителька. Директор з жінкою мешкали на другому боці старого шкільного будинку У них було загосподарьовано, та видно було колишню заможність. Таня пред'явила свої документи і комсомольський білет та заявила, що має завдання і хоче - не лише вчити, а й виховувати, усвідомлювати тутешнє населення, а передусім організувати комсомол, піонери.
Директор подивився на неї з-під окулярів:
- Так ви, значить, комсомолка... гм... гм...
- Наталко, - закликав він свою жінку. - Ходи-но, в нас нова товаришка - комсомолка.
З кухні вийшла стара, сива, скромна, у темне одягнена жінка. Вона приймала Таню чаєм у тоненькій порцеляні і була дуже чемна та уважлива, та Тані від цього ні разу не було приємно.

Чим частіше бувала у директорів, чим більше радянського пафосу вносила в їхню хату, тим більше відчувала вона за холодною чемністю, з якою її приймали, стримувану неохоту. Не раз, коли несподівано входила Таня, в кімнаті, де часто бувало ще більше людей, розмова раптом вривалася, і всі зразу зверталися до неї з окремими, для неї призначеними темами, і з окремими, теж для неї призначеними, аж надто чемними усміхами. Таня сиділа в своїй блискучій дешевій шовковій сукенці, одній у неї і на холод і на тепло, на краю піднесеного їй крісла, і було їй чужо і немило. Вона якнайскоріше тікала з цієї нестерпної хати.

Ще гірше було їй у школі. Таня любила свій фах учительки, любила дітей. Вона хотіла не лише заробляти гроші, а й дати своїм учням все багатство своєї душі. Хотіла виховати їх розумними, чесними, щасливими. Колись нею, донькою бідної повдовілої матері-колгоспниці, зайнялась радянська влада, допоміг їй комсомол. Завдяки стипендії і всякій допомозі, вона скінчила школу, могла влаштуватись на працю. Тані здавалося, що світ стоїть перед нею відкритий - вона могла учитись, читати, ходити в театр і на танці, гратись на спортивній площі, ідейно працювати в комсомолі. В історії ВКП(б), в громадянській війні, якої вона не бачила, Таня вбачала героїзм і великі ідеї, для яких варто було жити. Скільки підступних і злющих ворогів вони били, як дуже трудились для добра працюючих, яку велику розпочали будівлю. Хоч біди і нужди у них ще багато, але без цього й майбутнього не було б,- розумувала Таня. Вона вірила партії і Сталіну. Її молоде серце хотіло ідеї і віри і не бачило інших, крім тих, що давала, пхала кожного дня партія, комсомол. Таня була чесна і думала, що те, що дають їй, дають чесно, що воно велике і святе, таке, як у гарно розмальованих підручниках чи на пишних парадах.

Свою віру дитини, вихованої комсомолом, Таня хотіла передати і цим тридцятьом босоногим Івасям і Ганусям, що засіли в лавках її четвертої кляси.

На вступ вона придумала зворушливу і гарну, на її думку, історію про малого Леніна. Вона пробувала розказати її дітям. Та діти, що зразу виглядали Тані, як тридцять витріщених, трошки переляканих її новою особою, жовтодзюбих писклят, під впливом її оповідання почали нагло перемінятись у злосливе шершеняче гніздо. Таня бачила, як вони зразу почали крутитися, а потім щораз голосніше шепотіти, а далі вже можна було чути і тут і там понурі півголосні викрики та найзлосливіші завваження на її адресу. Тані гаряча кров ударила в лице. Спочатку вона здивувалась і збентежилась, а потім обняв її пекучий сором і гнів. Вона була до глибини душі вражена і як учителька, і як ідейна большевичка.

Шум у клясі Таня опанувала. Та це не була її перемога. Вона відчувала, що засадничо розійшлась із своїми дітьми. Учителька і діти опівдні покинули школу, як два вороги.

Антипатія шкільної дітвори швидко вийшла зі школи і перенеслась у село. Куди йшла Таня, чула, як на її вид рвались розпочаті розмови, як за нею слідкували підозрілі очі. Коли вона входила в якусь хату, чула попередню метушню і часто мала враження, ніби щось швидко заховувано. Таня набрала переконанню, що в світі йде друге, незнане їй життя, що діється щось, що для неї дуже пахло \"бандерівським бандитизмом\", про який чула в райкомпартії і райвно.

В обидвох цих інституціях були добре відомі Танині вперті комсомольсько-піонерські й інші щиро радянські заходи і пляни. ЇЇ тут добре бачили, завжди не забували остерігати перед \"бандерівською\" небезпекою. Та й сама Таня неодноразово уже чула про якісь вбивства, бої, засідки.

В райпарткомі знайшовся навіть її земляк - Ілля Васильович Сидоренко, що викладав колись марксизм-ленінізм в їхньому Харківському педінституті.

Він тепер був першим секретарем у райкомпартії, погруб, розжився. Ділові справи часто тягли його у Гринівку, де він ніколи не поминав Таниної хати. У Таниній самотності він став їй єдиним другом, довіреником.

У Тані не було гараздів. І її велика кімната майже порожня. Тут, поза згадуваним уже ліжком, чемоданом, поправленим уже столом без ноги та кількома стільцями із школи, не було більш нічого. Бракувало і найпотрібнішого - миски, ложки, та, по-правді, і класти в них не дуже було що. Зарплата скупа і повривана, допомоги нізвідки. У великій Таниній кімнаті довгими осінніми вечорами, що вже надійшли, гуляють голод і, холод.

Нині надворі шаліє зимова хуга. Та в Тані день винятковий. Вчора вона таки вивоювала в голови сільради дві фіри дров і платню теж отримала вчора. Нині вперше вдосталь напалила і повечеряла вже. Але спати не хочеться. Таня погасила лямпу (нафта коштує) і притулила обличчя до шиби у вікні. Дивилася в мерехтливі сніжинки і мріяла, їй хотілося бути доброю і з усіма жити по-доброму. Таня бачила, що шкільні діти любили і гарно вчились у неї, вона бачила, що тітка Настя добра до старого і малого, до всіх, крім неї, вона бачила, як село працювало, жило чесно, без крадіжок, бійок, незгод - вона не могла сказати, що всі вони злі, нечесні.

Одного не могла вона зрозуміти: чого вони так ненавидять совєтську власть і її. Були, щоправда, арештування, навіть розстріли якісь, але це не задурно. Це, власне, за цю ненависть. Не було б її, не було б спротиву - не було б, певно, і кар.

Ах, і жити хотілось якось інакше, краще і повніше... Світ минав білою казкою. Хотілось любити і радісно працювати. Та цього вона не бачила перед собою.
Любити - кого, за що? А працювати? її праці не хотіли, не потребували. Все тут жило своїм життям і без неї. Її за її працю лише ненавиділи. А їй самій - що з цього всього? Не має морального вдоволення і не має нічого іншого. Доросла і самостійна, з патентом в руках, працює і не потрапить давіть заробити на власне людське життя. І не видно тому ніякого кінця. Щасливою хочеться бути. Добре мріяти, задивленій у казку, коли в хаті палиться, тихо і тепло, - далі побачимо. Не таке вже рожеве це радянське життя.

У хугу десь близько понеслись автоматні серії. За хвилю група озброєних людей пробігла через її подвір'я. Таня зжахнулася та скрита темрявою не відходила від вікна. З-за рогу хати, дивно кульгаючи, підходила скулена постать. Вона трималась за груди і йшла помалесеньку. \"Якийсь ранений\", - подумала схвильована Таня Постать підсунулась під саме вікно і піднесла руку, щоб застукати. У темряві Таня докладно не бачила її. Вона лише завважила війському большевицьку шапку і зброю. Таня швидко з розмахом відчинила вікно і зворушеним голосом скрикнула:
- Ви ранені?!
Постать здригнулась і живо зашепотіла:
- То-о-о... пустіть...
Таня завмерла: \"Певно, бандити близько... нещасний!\" Щоб не стягнути до хати бандитів, вона відчинила двері тихесенько і, не говорячи, потягнула бійця в хату. Він поволікся в кімнату і безвладним упав на долівку. Таня приклякла біля нього, безрадна, дрижуча. \"Він зараз умре\", - була її перша думка. Та зараз закрутилися ще сотні інших. Треба рятувати. Лікаря нема. До лікарні далеко. Вона мусить сама все зробити. У неї є аптечка для школи. Світити не можна, бо бандити побачать і прийдуть. Хто він властиво?
Таня задає бійцеві по-російськи різні питання. Та він не рухається і не відзивається.
Таня в темряві розпинає його куртку і гімнастьорку та кладе руку на серці. Воно легесенько стукає, та в пазусі зовсім мокро.
Ранений починає щось шепотіти. Таня нахиляється над ним:

- Я український повстанець. На засідку вийшов... енкаведисти ранили... Сховайте мене... Ви ж українка... Не світіть...

Таня остовпіла. Був би ж це \"бандит\"? Він чогось хоче від неї за те, що вона українка... Ще ніхто до неї так не звертався. Його треба дати їм, НКВД, владі.
Ось чути, як десь близько стріляють. Але вони зразу вб'ють його, вб'ють напевно. Він слабий, може, вмре.
Ніч така... собаку не викидається нині. Він не втече.
Коли інше може бути... Він же ранений... Так мав би говорити бандит? Ну, вона побачить вже, всього довідається про \"них\". Таня робить йому перев'язку... трудно, годиться...

Вона йде по бандаж. Шукаючи, чує, як руки в неї дрижать від схвилювання і ляку.

Таня відчиняє дверцята від печі. У багровій смузі видно його молоде шляхетне обличчя і білу вузьку руку. Таня намагається присунути його ближче.

Ранений просить:

- Тепер ні, тепер не перев'язуйте: вони можуть прийти. Наперед сховайте...

Таня не слухає. Ні, вона наперед перев'яже, а потім уже побачить, що робити. З легко прикушеними вустами Таня тягне раненого до світла... Досить з неї цієї конспірації, вона і так, властиво, не знає, чому слухає його і не світить.

Ранений зрезигновано посувається за Танею і рівночасно тягне за собою свій автомат. Таню це зворушує. \"Не хоче здатися живим\". Вона вже чула таке про \"них\". А все ж таки це не по-бандитськи.

Коли Таня заходиться біля його прострілених грудей, вона чує на собі його мудрі спокійні очі. їй дивно, що він ніби не чує болю, ніби не боїться нічого, ні її, комсомолки, ні небезпеки.

Таня плутається в його одягу, їй перешкоджає темрява, руки в неї тремтять. Вона відчуває, що дуже ятрить рану. її саму болить його біль. Вона бачить, як у нього по обличчі пройде часом легке дрижання. Та стогону не чути ні разу. \"З заліза якийсь\", - думає Таня. Коли перев'язка уже кінчилась, по його обличчі заблукало щось ніби усмішка:

- Пані, буде вже цієї косметики. Ви таки зразу сховайте мене, бо можуть прийти за мною.

Таню злостить його певність себе. Звідки він знає, що вона сховає його. Вже таки вона бачить, що треба остаточно зважуватись. Та вона далі не знає ще нічого.
Обов'язок каже: \"видай його\", а щось інше в душі протестує, рветься аж. Таня дурить себе: вона сховає наразі до ранку, а там буде час думати.

Біля Таниної кімнати є невелика, теж призначена для неї, комірка, де між різними старими непотрібними речами є стара подерта тітчина канапа. Туди під руку завела Таня свого гостя.

Сама Таня взяла стирку і пішла, щоб витерти кров біля печі. За цією роботою застає її голосне стукання прикладами об тітчині двері і рівночасний вереск
багатьох голосів. Вона чує стривожений голос тітки Настуні: \"Нема! Нема нікого. Шукайте, як хочете!\"

Таня із стиркою задеревіла. Тепер час - треба видати, інакше візьмуть обох - його і її. Та Таня не може ворухнутись. Вона стоїть і слухає. У тітки рух і крик.
На клямку від Таниних дверей кладеться тяжка долоня.

- А там что такое?
- Нічого. Там ваша учителька, комсомолка живе, - чути відповідь тітки.
- А, та новая, в красной шляпочке?
- Так, вона.

Енкаведисти потупотіли.
Таня чує їх голоси на подвір'ю і чує, як скрипнули ворота, її груди підносить глибоке зітхання і дві сльози котяться з очей, не знати чого.

Клопоту напитала собі Таня із своїм раненим. Він \"бандерівець\". Це знає Таня докладно та разом з тим він такий, що годі викинути його. Та й куди буде викидати: в селі вічно якісь розшуки, зразу знайшли б, а в ліс такий слабий не піде. Таня не хоче, щоб його вбили, він розумний і лагідний такий. Він сам не бандит, це певне. А з \"ними\" хто знає, що лучить його? Може, їй вдасться відібрати \"їм\" його. Може, він ще \"навернеться\", злегалізується, буде жити. Тані не хочеться, щоб він пропав між \"ними\" в лісі. А у неї безпечно йому.

Таня не говорила з ним багато. Прострілені груди не дозволили на це. Він лише чемно дякував їй за перев'язку та, зокрема, за всі її заходи і лежав такий поважний, терпеливий. Його рідкі і ніби численні слова - всі були гарні і якісь дивні, нечувані. Таня мусила над ними думати довго і багато.

Найбільше хвилюється Таня, як у село приїжджають енкаведисти. Вона біжить тоді в комору, щоб повідомити його. Він присуває тоді \"фінку\" і спокійно, ніби йдеться не про його життя, говорить:

- Нічого, смерть - кожного революціонера дружка. Я живим не дамся. Але вас, Таню, вас дуже шкода, - і він дивиться на Таню лагідно, поважно і так якось гідно, ніби вона є іконою в церкві. Тані добре по цих словах, і вона вже не так боїться. Зрештою, вона добре знає, що до неї, комсомолки, не прийдуть, їй хотілося б багато говорити з ним. Багато і про все. Вона вже навіть пробувала його \"навертати\". Але це не йде. Він насміхається з комсомолу і партії і оповідав про них такі речі, що якби це була правда... Та це, певне, \"їх\" так учили з цих їхніх фальшивих підручників, про які вона чула. Та вона ще побачить, і він обіцяв їй ще багато оповісти і якісь книжки обіцяв.

Тані трохи соромно перед ним. Але вона таки не має що дати йому їсти. Ще спершу по отриманні приділу дещо було, але тепер... що він подумає собі про радянських людей?

 
Наші Друзі: Новини Львова