Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року

Три долі

Переглядів: 47426
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 3
Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов його не
було; а нас наче не бачить перед себе: хто увійде — не оглянеться; хто озветься
— не слухає.
А Чайченка того нема та й нема!.. І матері його не видно... Вже Катря сама до їх
бігти заривалася — дак мати впиняла.
— Коли вже ти мене не послухаєш, доню, то бог із тобою: роби тоді, як ти сама
знаєш, а я вже батька не проситиму.
— Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте... Тільки пустіть до ного!..
— Ні, не пущу, доню! Я тобі на порозі стану, не попущу йти!.. Не годиться!
— Я втечу од вас! — озивається Катря. — Я або втоплюся, абощо! Я так жити не
здолію!..
— А він же як? — інколи спита її Маруся, слухаючи того нарікання. — А як ти його
зажуриш?.. Те своє горе ти не пести так; яково йому тепереньки — ти не
помисляєш... Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаєш.
— Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тільки б
сказав, що мені робити! Нехай він мене в огонь пошле — я піду... Чому ж бо він
не йде і досі! Хіба він мене покине?
— Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди... Та, може,
маєш що йому переказати, зараз негайно... Перекажи через мене: я хоч і сходжу до
їх.
— Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?
— Піду. Говори, — що сказати?
— Ти скажи — що я пропадаю, що живая гину!
— І нащо отаке йому говорити? Лучче нехай він почує, що ти його вірно любиш, що
ти його будеш дожидати, що будеш батька благати...
— Нехай би він знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе він кидав, щоб ішов
мене одвідати... батько не знатиме... а хоч дознається, гірш, мабуть, вже не
буде...
— Нащо таке казати, Катре? — знов їй Маруся. — Хіба ж йому й так не важко?
— Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся...
Того ж таки дня Маруся каже:
— Піду я, мамо, у Любчики!
Пилипиха дуже подивувала, да не боронила... Вже як Маруся виходила, убравшись, —
вона запитала:
— Чого се ти у Любчики?
— Піду, мамо, прогуляюся.
— Іди, доню. — Сама її за ворота провела та тоді вже услід, схаменулась,
покрикнула: — Не барись довго, Марусе!
А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала — коли
прийде; перейняли ми її ще на дорозі.
— А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?
— Треба тобі, Катре, ще потривати... — каже Маруся.
— Вже несила моя тривати! Так він не прийде? Пощо ж і ходила? Чому він не
прийде? Що казав?
— Дуже він печаловитий щось, — говорить Маруся.
—Печаловитий? — покрикне Катря. — Коханий мій! — Сама так слізьми й розлилася.
— Я піду до його сама, — піду — хоч нехай мене потім киву замучать, — я піду!
— Він велів, щоб ти не приходила...
— Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хіба б я тепер
зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть мені за плечима по
ому?
— Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вірно, то послухаєш.
— Авжеж я його послухаю!..
І довго вона по тому слові своєму плакала — сидячи край дороги.
Тільки бачу, Маруся щось так як не домовляє: то у землю очі спустить, то щось у
думці має собі... Як вилучилася мені годинка, нишком побігла сама до неї.
— Марусе! — кажу, — щось мені той Чайченко не певен!
— Як то? — питає.
— Не любить він Катрі щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!
— Та я не знаю, Химо! — одкаже мені, роздумуючись.
— А я дак знаю, що ти Катрі розказала не все. Аже не все?
— Ні, не все.
— Кажи ж мені усе.
— Та нічого, Химо! Я що там чула, од Катрі не потаїла, й се, бач, в мене мої
думки...
— Дарма! Розкажи тії думки свої!
— От, прийшла я туди, — розказує, — мене стріла його мати, та смутна така,
господи милий! А як я сказала, чого я прийшла — вона заплакала сильне... Нічого
й не одмовляла вона на мої слова, тільки усе плакала... Уступив і він у хату...
Десь він, Химо, сам у великих мислях, у скорботі... Так змарнів на виду... Я
говорю, що мене Катря присилає — і здалося мені, — чи то так, може, здалося, —
що він, почувши, не обрадів... Не каже мені свого слова, не пита мене... Тоді
вже я сама усе переказала, і що Катря хотіла сама до його прийти; а він зараз
похопився: «Нехай не приходить вона, скажіть їй, будь ласка, — нехай вона не
приходить!" — Вклонився мені та й з хати пішов...
— А стара? — питаю.
— Постояла я трохи та й беруся йти додому; тоді вона мені, плачучи, заговорила:
«Дівчино-ластівко! — каже, — велика туга на моєму серденьку, та, може, ще доля
на нас ізглянеться... перекажи 'тсе Катрі — щоб вона так не вбивалася; ще, може,
усе на добре вийде...» Та я й пішла...
— Що 'тсе там у їх — тайності? Щось непевно... Чи не довести сього Катрі?
— Та що ж ми їй доводити маємо, коли не знаєм самі гаразд, — каже Маруся.
Та я вже знала, що Чайченко не любить щиро Катрі; нехай же й вона відає.
Колись-таки ся правда справдиться, — лучче нехай тепер. Скажу їй, та й годі! А
чи пойме ж віри вона мені? Та й чим мені довести? І як тоді вона прийме?.. Якби
на мене, то правда гіркая краще кривди солодкої, — воно й здоровіш до того, — та
не всі ж бо таку вдачу мають.
Думала я й передумувала довгенько собі... Ні, таки я їй скажу!.. Я таку часинку
вигадала, як вона не плакала, а вже по сльозах, втомившися, сиділа собі тихо.
— Катре! — кажу їй. — Чи ти знаєш певно, що Яків тебе любить?
Вона глянула на мене, як на дитину малу — осміхнулась.
— А що, — кажу-таки, — як він тебе та покине?
Вона ще веселіш до мене засміялась.
— Ти ще нічого не розумієш! — промовила.
— Може, розумію краще, ніж ти, — говорю їй, — збоку усе вбачається видніше!
Зводжу на очі їй чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули та ще й
насміялися; інші вишукують того кохання так, аби замутиться; а є й такі, що
вимагають щирості, не скажи для того тільки, щоб зоставити повік нещасливими
ймовірних!.. Усе світове я їй доводжу гарно, беруся розсудливо, як могучи, — та
шкода мого розуму клопітного! Як хто кого любить, то любивий — і найкращий у
світі, і все вже добро від його. Не думки нам, що робить він, як і інші люди, —
не гаразд; а така думка, що нехай люди його робом роблять, то усе добре буде.
Так-то мені Катря одмовляла, що їй розкажу — яку зраду — вона й одмовить: я б і
зроду такого не кохала парубка!
— А чому твій Яків сам не йде і не хоче, щоб ти приходила? Чому його мати хоч не
навідається?
— Се він знає; він мені скаже.
Я вже тоді і доводити їй, і говорити годі. Коли б вона хоч розсердилась за
що-небудь, а то приймає мої речі так, наче я їй кажу, що Чайченко птах, а не
парубок, — і з мене ще вона сміється: нічого не розумієш!
У хаті у нас несогласка, сум. Батько хмурий ходить, мати плаче та журиться...
Катря за своєю тугою та за коханням, то й не зважала на материну журбу.
— Матусю! Годі вам плакати! Або ви Катрі не потурайте, або не плачте вже!
— Вам, скорим отаким, лучче у світі, — одкаже смутно, — ви собі як вже покладете
— "так буде!" — та й ведете до того. А я, нещаслива, я не знаю, що мені перш
діяти: не гарно Катрі потурати, та жалко і впинять — як я згадаю, як вона, моя
голубка, побивається! Химо, моя дитино! Хто його й зна, що тут і краще! Тут
Катря моя гине, а тут чоловік скипається проти мене, — вже й на очі не хоче
приймати...
Окрім Шеляха, ніхто ще Катрі не сватав; а Шелях, того ж таки тижня, як Катря їм
згордувала, засватав другу дівчину та й одруживсь. Та було прибере свою молоду
 
Наші Друзі: Новини Львова