Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Три долі

Переглядів: 47490
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 3
коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться... Уважай, яка
мати смутна, та й у якій вона тривозі... Не горнись ти вже так до його — і
дівчата сміятимуться з тебе.
— Нехай сміються! Я його люблю! Я щаслива!
— А як батько образився, — як не пустить більш по весіллях ходити — де тоді
Якова побачиш? Уранці вийти забороняє, увечері сам двері замикає...
Обсипалася вона слізьми ще дрібнішими.
— А таки я щаслива, — промовила. — їй же богу моєму, щаслива!
Перегодом знов нас на весілля прохали. Може, й не пустив би батько, дак родичі.
Ідемо туди усі вкупі, та аж нас улиця широка тисне... Приходимо. Зирк-зирк по
хаті, по кімнаті, по усіх кутках і закутках — бігма Чайченка.
— Ще рано, ще він прийде! — каже Катря. Ждемо та дожидаємо — нема. Вже пізно
уступила стара Чайчиха. Катря тільки її зуспіла, ураз опинилась біля своєї мами:
знає, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила — сіла вона собі оддалік.
Наша мати сама до неї добралась — сіла. Сидять мовчки. І Чайчиха і наша мати
неспокійні, бачу. От мов і хочуть спитатись, та не зважуться; хочуть говорити,
та не зміркуються. А Катря так і кипить у піджоді тому. Знає те наша матуся,
—дивиться на Чайчиху любенько-жалібненько, а Чайчиха на свій пояс доглядається
та й каже:
— Які то теперки пояси тчуть, моя голубко!..
— Чому він не прийшов? Чому? — вимовила Катря сама, матері не дожидаючи — своєї,
— чужої не соромлячись,
— Катре! — дорікнула мати. — Ох! моя дитино!
А Катря й не чує:
— Чому не прийшов? Чому його нема?
— Не знаю, не знаю, моя красо! Він казав мені — буде... : а нема!.. Мабуть,
притичина яка... я його поспитаю... я тобі скажу...
Такеньки стара Чайчиха словами мішається, і зупиняється, і перехоплюється — що
'тсе таке?
Далі вже каже, що Яків дожидав якогось чоловіка до себе, — якісь воли на спродаж
находяться... того він і не прийшов, мабуть.
Невзабарі вона похватилась додому і пішла.
Ми ще було по весіллях, а Чайченка — як пійма поняла — нема, ніде не буває. Мати
його ходить, і — то вона скаже, що він нездужає, то скаже — дома його нема. Сама
вона журна дуже, а Катрю вговоряє:
— Не печалйся, дитино, не почалися! Перейде лиха година, і горе перебудеться, то
й поберетесь!
Мати теж Катрю свою жалує:
— Лучче, доню, як він не попадається батькові на очі — батько не гнівиться, — а
там, може, господь дасть, старий мій і погодиться.
— Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, — благала Катря, — нехай він
хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!
— Зажди, зажди, не можна! — одмагалася Чайчиха.
— Зажди, зажди, не можна, — просить мати. Катря хоч смутує, хоч плаче, а слуха —
сподівається добра іще...
Одного дня увійшов старий у хату веселий:
—Чи не буде снігу, — каже, — там такі білі хмари драглють.
Стара, дивлячись на його,насмілилась:
— А що, мій голубе, — вимовляє любенько, — що ти бачив? Що чув?
— А що я чув? Нашу Катрю сватають.
Тим словом сполохнув нас усіх: хто сидів — схопився; хто стояв — у куточок
горнувсь...
— А хто ж сватає? Кого нам господь носила? — питає мати, ледве голос зводячи.
Катря біло збіліла.
— А старий Шелях за свого сина Дмитра сватає. Се жених! Се не лічозір, не
пройдисвіт який-небудь, се хазяїн добрий, що з срібного кубка своїх гостей
почастує.
— Що з тих кубків, як повні сліз! — мовить мати.
— Гм! — Більше не сказав нічого, тільки придивився на неї пильно. Вона сльози
свої нишком втирала — ховала.
— Я собі б кращого зятя сам не шукав, — знов батько озвався; насунув шапку та й
з хати вийшов.
Мати усі думки приплакали: «Що його робити і що його чинити!»
Катря аж білі руки ламле...
Як на ту ж пеню — і стара Чайчиха не завідає нас, і Пилипиха сердиться: нікому
поради дати, нікому розважити... А того любого як запав слід, то й запав...
Мати почали були Катрю умовляти:
— Покорись батькові, доню, покорись, дитя моє!
— І ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж моє!.. — побивається Катря...
— Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у світі, його не втечеш, — кожне
одбува... Що ж як ти батькової ласки одпадеш, а той, може, одцурається...
— Він одцурається? Може, і я його занедбаю! — Та й засміялася... Хотіла я їй
тоді сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що він цурається, та жалко
мені її стало... І мати за се більш нічого не змовила, — зітхнула важенько та й
стала знов її прохати: «Корись, доню, батькові!» — «Нехай же я лучче вмру!» Як
мати не плакали перед нею: «Або я вмру, або за ним буду!»
Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем своїм, то за сваркою тією межи
старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.
— Ходім, — кажу Катрі, — ходім до Марусі, що нам, що старі посварились — ми того
не знаємо; ми собі з нею утрійзі порадимось.
Маруся сидить — шиє; удови не було дома.
— Марусю! Марусю! — говорить Катря, — прийшла я до тебе свою тугу розділити, та
знаю, що й ти мене осудиш, як моє слово почуєш!
— Сядь, Катре, та розкажи, — каже Маруся.
— Батько мене за його не дає, — знаєш? За нелюба мене вже тепер прибирає. А я,
Марусенько, хоч і батька й матір то я для його покинула б — не пожаліла... Що
мені тсе? Нехай скаже — я за їм на край світу піду! Піду та й не оглянусь разу!
Мені нічого не треба: нехай іншим розкоші, іншим нехай достатки, — мені нехай
життя із ним вкупі!
Не зводячи очей, промовила Маруся:
— Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!
— Марусю! — покликну. — Се ти? Тая покірлива?..
— Голубко моя! Сестрице! — обіймає її Катря ридаючи. — Ти мене не судиш?
— За що? — стиха питає Маруся. — А ти ж його любиш?
— Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усі нападаються! Хочуть, щоб я його
покинула! Марусе! Якби ти любила?
— Я б не покинула.
Я все чую, та віри не йму.
— Марусе? Чи се ти говориш? — кажу. — А мати твоя якби почула?
— А що ж? Якби я любила, то вже мені нічого не страшно і нікого б я не боялася —
тільки того, кого любила...
— Ти моє серце розвеселила, Марусечко! — дякує Катря. — Дуже вже мені було
важко... хоч мене ніхто не переумить, та слова тії мене ображали... Спасибі
тобі, Марусенько, галонько!
Маруся їй осміхнулася.
— Ні за віщо дякувати, — згомоніла: — я правду свою тобі кажу.
VIII
У першу ж таки неділю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли,
пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, — а батько
говорить:
— Я собі кращого зятя не жадаю, панове ласкаві! Та треба дитини запитати.
Викликали Катрю.
— Катренько! — кажу їй тихо, — роздумайся добре! — Вона мов і не чує. Уступила
до хати біла, а сміла, необорная — хоч тут вмирати.
Питає в неї батько: чи піде за Дмитра Шеляха? Та пита він якся ласкаво і
грізно...
— Я парубку ганьби не даю і піти не піду! — одказала, Катря чисто, як
виспівала.
Поклонилися свати, — тихо та гордо геть вийшли з хати... Ми не ворухнемось;
Катря стоїть... Батько не промовив слова, вийшов і собі з хати...
Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов його не
 
Наші Друзі: Новини Львова