Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Три долі

Переглядів: 47497
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 3
то смуток на світі живе!» — «Се, — каже, — се такеньки бог дає тільки дівчатам
та пташкам співочим...» Такий він, такий, Химо! І говорить, і жалує смутно; а
потому ще мені любіиіий, ще миліший...
Постерегла мати, що діється щось, поспитала. Катря призналась матусі. А мати
головою журливо похитала:
— Отсе і твоя пора прийшла, доню! Гляди ж, се на весь вік, Катре! Гляди, кого
обираєш, та й нехай тебе мати божа і благословить, і допоможе!
Батько не питав нічого; чи він здогадувавсь, чи ні — того не знали ми. Правда,
що двічі, а може, й більш він якось пильненько на нас споглядав. Ми, було, собі
говоримо, що як се буде — Катрине весілля, та яке життя їй красне, гадаємо, а
батько уступить до хати, — ми й пополошимось усі: одна схопиться, друга шукає
чогось за запічком, третя голку загубить, — батько сяде у стола, дивиться
бистрим оком та й каже: «А в якому кутку пожар в нашій хаті?»
Ми й скаменіємо перед ним... Він почне про господарство що говорити матері, яке
діло загадувати, ми візьмемось робити щиро як, боже єдиний!
Чого б то й опасувагься були? Ми думали, що він прийме Чайченкове залицяння
ласкаво, бо Чайченко і багатий, і молодий, і дочці любий, і люди Чайченка не
цуралися — чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його часом. А мати вже для
своєї дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже стрінуться з Чайчихою,
посядуть рядочком і потиху розмовляють собі любенько, а прощаються, то
обіймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у неділю, а в середу вже мати до
Чайчихи йде. Чайчиха знов і собі не забариться нас одвідати; та й пішлося так,
що аби яке свято, то або Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи...
Катря нам з Марусею призналася, що буде її сватати Яків восени. Мати вдалися до
Пилипихи за порадою; розказали їй усе, що дочка вподобала парубка, що то хороші
люди — за ними нажиться!
— Дай боже щастя! — говорить Пилипиха.
— Ох, голубко моя! Я ще не знаю, як чоловік згодиться... Та чого б йому не
згодиться? Сей хіба не гарний? Сей хіба не добрий парубок? І заможний...
— А ти мати чи ні своїй дочці? Як почне він примхати, то ти й рученьки попустиш
— нехай мойму дитяті доля гине.
Вже як тільки вчула удова, що батька бояться, вона жваво вхопилась за сватання:
«Що з того буде, що ви головами розкивалися? Добре діло — доводьте ж йому краю!»
Та й одпочити не дає часу; підмовляє та підговорює: «хутчій, хутчій!» Було, моя
годинонько, аж за рукава трясе, щоб хутчій...
Почала мати заходити коло старого та свого слова домовляти; почала усе про
Чайчиху провадить та йому нагадувати, та хвалити, а разом вже й сина молодого:
— Що то за парубок хороший, роботящий, удатний, — се матері втіха від бога, а не
син!
— Вже того не знаю, який він до діла, — каже батько, — а щодо танців, то вдавсь:
дівчатами, як мухами, увиває.
— А що ж, мій голубе? Як веселого норову, то весело із ним і жити буде, кому
судить господь. Сам не сумуватиме і подружжячку смуткувати не дасть.
— Не жодну й тугу танцюра розтанцює! — на те їй одмовив.
Удруге знов примощується мати Чайченка добрить: «а моторний, а розумний, а
славний». Пильно батько їи у вічі поглянув.
— А що се хвалиш, — змовив, — неначеб зятя?
— Як воля божа та твоя вгода, мій голубе! — одкаже йому тихо та умовно так
уже!..
Ми з Катрею сидимо — не д'хнемо...
Старий подививсь на жінку, подививсь на дочку.
— Не шукай дочці пари, стара, — промовив, — вже я їй сам пару знайшов; осені
заждіть.
Стара зирк на дочку, — дочка обмертвіла либонь; сплеснула мати руками та на
його:
— Мій ти голубе милий! За кого ж ти її 'ддати хочеш?
— Се вже мені знати. Та й вийшов з хати.
— Годі, доню! Годі, дитино моя! — вона до Катрі. — Не печаль свого серденька,
Катре моя мила, годі! Я для тебе на все зважуся; я поклонюся ще твоєму батькові;
я його буду за тебе прохати...
— Ідіть, мамо, йдіть-бо — просіть зараз! Ідіть, мамо, йдіть!
— Не можна так, доню! Так гірше буде: зажди трохи...
— Мамо, мамо! Яково мені зажидати!
Ми її вговоряти стали... Та коли ж умовив хто молоду тугу нетерплячу словом
розсудливим?
Слухаючи, Катря поливалася слізьми та все своє, знай, правила: «йдіть, ідіть
зараз!»
— Катре, — говорю, — буде гірш з тим поспіхом: ми кинемось до батька — благати,
а як він прийме тепереньки? Що ж як він згукне нам оте своє «годі!» та й
нагадувать іще не звелить?
— Горе моє! Горе моє! Добре! Я ждатиму... Як же мені важко! Чи се смерть моя
приходить!.. Треба ще дожидати! Коли ж се буде? Коли? Скажіть, мамо!
— А от зараз, по обіді, ви з Химою вийдіть з хати, — я тоді йому скажу... Я тоді
скажу і поблагаю... Для своєї дитини й голову під сокиру покладають, а то б мені
ще не попіклуватися тобою...
— Я ждатиму, — промовила Катря: — я терпітиму. А ждала вона так, як от пташки
сидять у клітці, — що вже нікуди летіти, то б'ються, де зачинені.
VI
Обідаючи, батько наче не добачав, як мати блідла, як Катря плакала, — сидів
такий, не гадки, як і вчора.
Після обід ми з Катрею зараз зійшли з хати, стали по вкупі під дверима.
Довгенько у хаті тихо було...
— Голубе мій! — заговорила мати: — нашу Катрю хочуть сватати...
— А що ж! Нехай сватають, хто хоче, — з того догани нема!
— Се молодий Чайченко хоче сватати... Яка твоя вгода?
— Я за Чайченка не 'ддам.
Я вже живосилом одволікла Катрю од дверей хатніх:
«Катре! Катре! Усе пропаде!..»
Затрусилася вона і стала нерухомо на прислух знову.
— Дитина дуже парубка вподобала, — просить мати: — нехай же вона в нас щаслива
буде!
— Не на те я дочку викохав, — гримнув батько, — щоб я її первому пройдисвіту мав
оддати, який там їй в око впаде!
— Чим вони не люди? І добрі, й заможні; усі їх на повазі мають.
— За що поважають? Хіба за те, що зайшла вона невідомо чого та й осіла у селі
чужому.
— Знали б люди... чулись би непокори на їх, а то усі шанують... Ти сам перве з
ними заходив...
— Я по усіх шляхах битих блукаюся і багато людей набредеш усяких, що на ворота б
свої не пускав їх ніколи...
— Велику ласку мені зроби, послухай!
— Годі!..
Катря як скричить, зарветься до хати, — я її за поперек вхопила, у сіни назад
одкинула...
— Що таке? — пита батько з хати, біжить мати...
— Се ми йдемо в берег по воду, — одкажу голосно. Та відра на коромисел, та Катрю
обіручки за собою...
— Не журись, — вмовляю її, — не журись! Може, ще батько власкавиться — він же
тебе жалує! Як же нападеться на мене Катря!
— Куди се мене тягнеш? Що на мене замишляєш? Аж я сама трохи ізлякалася:
— Та бо'? із тобою, Катре, — кажу, — обміркуйся гаразд!
Облилася вона слізьми дрібними.
— Коли б же я хоч його побачила, своє серденько хоч трохи розвеселила! Химо!
Бігаймо у великий гай, — він сьогодні у гаї дерево рубає.
— Бігаймо, — кажу, — утрися, не плач!
Вона тоді зараз обітерла очиці, і побігли ми до гаю, приховавши відра свої понад
ровом у бур'янах.
До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливій людині на добру
годину ходп, а ми перебігли не зупиняючись. Чуємо вже — сокира цюкає і голос
вітер до нас зносить — пісні хтось співає.
— Се він, — впізнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидві заразом, ще
 
Наші Друзі: Новини Львова