Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року

Три долі

Переглядів: 47427
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 3
— Та боже ж мій, боже! — одкаже Катря: — та я його од першого.разу покохала. Вже
я з того весілля за ним пропадаю. Тільки ти не вважала, а з мене вже усі дівчата
сміються...
— Ні, — каже Маруся, — я вважала та думала: ее так... Я думала — забудеш...
— Хіба як очі заплющу!
— То поможи тобі боже, Катре! — промовила Маруся.
— Дай тобі боже, Катре! — кажу й я. Кинулась нас цілувати, жалувати Катря.
— А він же чи полюбить? — стала тоді гадати. — Може, насміється! Скажи, Марусю,
скажи, Химо! Чи він любитиме?
— Ой, трохи чи не більше ти од нас відаєш про це, Катре, — говорю, — десь ти
його бачила, абощо, бо ти чогось наче на світ одродилася сьогодні. Признайся ж і
нам, любко, щоб і ми знали.
— Я його бачила, — розказує. — Була я у гаях і забрела дуже далеко, аж туди к
чужосільським левадам; ішла собі, коли чую: «Здорова була!» Глянула — бачу його,
віри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася... А він усе говорить
до мене, усе говорить....
— Що ж він тобі говорив?
— Питав мене, чого зайшла, чом невесела...
— Що ж ти йому сказала? — я все її питаю; Маруся тільки слухала.
— Так зайшла, — кажу, — гуляю собі, і я, — кажу, — весела... Тоді він питав
мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, і казав, що у Красному церква згоріла... І
що був він у ярмарку оттоді, як ми ходили до церкви, а його не було — він-то у
ярмарку був, — говорив, що туга його обіймає... І провів мене аж до самісінького
нашого тину. Ішов усе поруч зо мною... Спасибі тобі, вечір темний, і ти,
доленько моя щасна!.. А Яковенко вже рушники побрав у Ганни; на тому тижню
весілля. Пита він, чи будемо...
— Отсе, — кажу, — тепер треба ще на те весілля прибиратись. Трохи й ми з тобою
там розважимось, Марусю!
— Та не знаю ще, — каже, — як мати схочуть!
— Хіба самій не манеться? Хіба не попросиш матусі?
— Та якось вже буде, — одказала.
— Ти, — кажу, — сумуєш чогось, Марусе; чи не пішла б ти із нами?
А Катря тоді:
— Сумує Маруся? Чого сумує?
— Голубко, — говорить мені Маруся, — мені не смутно, а коли й буде кому смутно,
люди не розважать!
— Тільки той, кого любиш, розважить, — озвалась Катря.
— Покохаймо кого-небудь, Марусе! — жартую. Маруся нічого не одказала.
— Щаслива будеш, — говорить Катря.
— Покохаймо ж, Марусе! — я знов до неї.
— Не жартуй, — одкаже тихо.
Надійшла Пилипиха. Попрощались ми й пішли з Катрею додому. А Катря сього вечора
да така ласкава була й весела, і смирнесенька така, що я такою її зроду не
бачила.
V
Ходила Катря у Любчики нібито заполочі позичати червоної та й повернулася додому
ік вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а
почувши де і пощо: «як така з тебе швачка, — каже, — то дбай, щоб не позичати
заполочі вдруге по чужих селах».
По тім слові батько вийшов з хати, запаливши люльку.
— Що тобі, моя дитино! — упада вже коло Катрі мати. — Уступила до хати біла мов
білочок... що тобі, доню?
— Нічого, мамо, нічого!
— Де вже там нічого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею.
Мати з старою зняли розмову, а ми, дівчата, у садок поскорилися.
— Що ж таке, Катре? — питаю.
— Сьогодні він увечері буде, — він сьогодні прийде до мене...
— А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?
— То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько, нехай чує
мати, нехай усі — я до його вийду!
— Та як батько почує, то не пустить, — кажу, — як вже ти собі там не ймися, а
мусиш зостатися тоді.
— Я не зостануся, я піду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дівчино?..
— Я тобі саму правду говорю, Катре; хіба ж я нападаюся на тебе?
— Не треба нені такої правди, не хочу я такої! Я вже бачу, що ти мені не щира
подружниця, ти мені не хочеш у помочі стати, я сама за все стану!
— Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнівалась? Я правду тобі виказала, та я ж тобі
і в пригоді стану, коли вже не можна інако...
Тоді вона мене цілувати, тоді вона мене обіймати! Почали ми змовлятись, як двері
відчинити Катрі і як їй вийти. Радились і Марусі питались, що вона думає, — сама
вона нічого не говорила й нічого не питала, сиділа собі тихо, як на могилці...
Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.
«Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, і жалувала мене любо, і
розпитувала, чи мене хто сватає, чи я кого вподобала... А він усе оддалік стояв,
не підходив... Так-то вже мені гірко стало! «Я, — кажу, — сії осені заміж піду».
Як я сказала, вона як покрикне: чи ж то правда? «Що?» — запитав він у матері, а
вона йому каже, що я заміж піду восени...
Я тоді попрощалась з ними. Вона зітхнула, провела мене трохи і каже: «Шкода мені
тебе, дівчино!..» — що я аж слізьми вмилася... Одіишла трохи, стала, — та нехай
хоч на їх хату подивлюся, коли він і виходить із воріт, і йде... Я хочу далі —
не можу... Діждалась, що він близько до мене зблизився... Зблизився: «Чи правда
сьому?» — поспитав... Дівчатонька, голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому
призналася, що я його кохаю одного у світі... Довго говорити не можна було: усе
знакомі люди доходжали улицею; тоді я йому сказала — нехай прийде до мене
ввечері, він сказав — прийде...»
Скоро наші старі поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сіла, щоб сон не
хилив, та мені не спалося: лихо та й годі дожидатись було! Нема, та й нема, та й
нема!
«Як се вона гаїться, — думалося мені. — Що їй добре, то й забула про мене, яково
тут мені дожидати, боячись... Такі-то люди на сьому світі!»
А там і те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при батькові-матері зросла,
живу у чужій сім'ї з ласки; що не пожалує ніхто мене щиро, не любить ніхто душею
усію... І за що я перше дякувала, з того самого тоді сліз гірких уточила; за що
було, хвалити бога, вік байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба
стало...
Горюючи-плачучи, ізвела голову, погляну — як-то округи мене сумно усе, а у вікно
вже світання синіє...
Очутилася я якось одразу, та й самій мені чудно стало; чого се я такеньки і чим
зажурилась? Хіба ж я не знала Катрі, що вона до світу забарить? Та й яка б то
дівчина з кохання поспіхом дбала? І чи я ж сьогодні всиротіла? Чи се тепер
тільки зубожіла?
Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрі назустріч — за ворота. За ворітьми я
ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибігла весела.
— А що, надивилася? наговорилась?
— Все я йому сказала, все... як же я його кохаю, Химо! Господи великий! Як я
його кохаю!
— А він же що говорив?
— Питав, чи дуже я його люблю... Він прийде завтра... Я його завтра
дожидатиму...
З того часу стали вже вони щовечора зіходитись. Прилучилося мені, проводивши
Катрю, того Чайченка зустрічати. У неділю або в свято яке ідемо удвійзі з
Катрею, немов погуляти ранком тихим, то й вгледжу, було, я Чайченка, — усе він
наче смутний... та й спитала якось Катрі:
— А ви із ним ніколи не сваритесь?
А вона мені:
— Що'тсе тобі бог дав, Химо! Отеє б із ним сваритись!
— Та чого ж вій наче невеселий ходить? — кажу.
— Такий завсіди, — заговорила, сама тут миттю впечалившись. — «Ти смутний? —
питала я його. — Чого ж ти смутний?» А він мені: «На світі більш смутку, ніж
радості!» — «Що говориш, серце, та я як знаю, що ти мене любиш, я забула, який
то смуток на світі живе!» — «Се, — каже, — се такеньки бог дає тільки дівчатам
 
Наші Друзі: Новини Львова