Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Три долі

Переглядів: 47494
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 3
всюди — хоч між дзвонами! А Катря наша? Де ж тії жарти? Де ті вигадки колишні?
Вона ледве парубкам на добраніч оддала.
IV
У тиждень по тому весіллі були у нас молоді і запрошали до себе. Ми поїхали у
Любчики всією сім'єю. Поїхала й Пилипиха з дочкою. Катря ще звечора усе
наготовила убрання; прокинулась удосвіта, та чи й спала вона — не знаю; а мені —
то все такі сни снилися дивні тієї ночі. Снилось мені, що виходимо ми з Катрею і
з Марусею на якийсь шлях великий між степами, і всі степи тії, і весь шлях усе
Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у один хороші...
Катря мене будить — я їй розказую: «а чи ж не дивний сон?»
Як же вона вжахнулася, почувши!
— А що те віщує? Що віщує? — притьмом іскажи їй.
— Не полохайся, Катре, — вмовляю, — се сон недільний: як до обід не справдиться,
то й не ждати нічого.
— Боже, боже! Що то буде! — бідкається вона...
Зоря розсвітала, день починав біліти; ми сиділи коло віконця, — розчісувала й
плела вона свої коси довгі; рум'янець густий спахував на личку, а личко було
бліде.
Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, зарані виїхали.
— Катре! — говорю їй стиха: — чи побачимо ми там Чайченка?
— Не знаю, — сама одвернулася.
— А в жадібку його побачити? Не чує.
— Катре? А хочеш, — кажу, — побачити? Хотіла вона осміхнутися, та не
всміхнулась, а розсердилась.
— Отже, остили, коли хоч, жарти!
Далі що почну, то нічого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря усе ганить;
то усе в неї вже й злишнього славне, то усе в неї ні до чого не згарне й
недокладне.
Приїхали у Любчики; ще тільки були там самі родичі у молодих та ближні приятелі,
от як Пилипиха; у хаті було просторо; ми першого очима зустріли Чайченка: сидів
він проти дверей...
Старі собі розмовляли; ми попліч з Марусею та з Катрею, так одсторонь, сиділи.
Тихесенько я Марусі свій сон переказала.
— Чи не диво ж? — питаю.
— Усе дива в бога! — одказала задумавшися.
Між родичами молодого сиділа стара бабусечка у темній хустці, у темній юпчині,
біленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама вона говорила
небагато, а людям одмовляла любенько, ввічливо, якось учасливо, місто б вона
пожалувати хотіла. Вона частенько поглядала на Чайченка і на нас. Се була
Чайченкова мати.
Обідня година; ніщо не правдить мого сну... А по обіді понаходило такого людей;
розлігся гомін; музики заграли; танці вистроїлись.
Танцювали вже із добру годину, а Чайченко усе сидів собі та тільки дививсь, як
другі підківками крешуть. Коли його мати до його нахилилась і щось говорила
йому; після того він зараз пішов у танець і взяв перво Катрю, там Марусю, там
мене, там і других дівчат, знов як тоді, не подивившись і в вічі жодній. Мені
довелось сидіти коло Чайченка, може, заговорить, кажу; подивлюся на його — де
вже сей заговорить!
— Якого тут людей! — знімаю річ сама. Він озирнувся на мене і по хаті поглянув:
— Багато гостей!
— Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..
— Недавно.
Так вже мені хочеться попитати, чи зостануться вони тут, — так вже!..
— Тутечки усі люди живуть доступні такі, привітні... жалко вам буде їх кидати...
— Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчівські.
В мене аж в очах ясно стало, як він похваливсь.
— Добре вам жити буде!
— Де жити, то жити, — почула я од його...
Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужає? — «Здужаю»,
каже.
Ведеться місяців зо два, що ми Чайченка бачимо врядичаси: то любчівської церкви
не проспимо, а з церкви зайдемо до роду, — просять на обід; по обіді гуляємо
потам увесь день; то запрошали якось наші їх до себе, то знов вони нас.
Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату; нас звано і Пилипиху з
дочкою: то ми усі на вхідчинах тих були.
На господі у себе Чайченко такий самий небалакливий, як і в людях, мати ж його
дуже ласкава і привітно до всіх ставилась. Як вже ми додому виходили од їх, то
вона нас проводила за свою леваду та й каже Катрі: «Коли б мені до сії хати таку
пташечку, як ти!»
Ніхто того слова не чув тихого, окрім мене. Я Марусі се говорю, що чула я. Вона
тільки поспитала: чи добре я чула?
З якого часу-години осмутніла наша Катря весела. Не раз я на свої очі бачила, що
вона отеє думає-думає, та й обіллється сльозами дрібними. Або не знать з чого, з
доброго дива обрадіє: тоді співає, всміхається, червоніє. Яким вже я тихим видом
не підходила розмовитись з нею, розпитаться за все, так вона ж од мене
посторонь. Ні мені нічого не каже, ні Марусі. І вже до нас так не горнеться, як
давно: вже вона з своїми мислоньками і вже любіш їй на самоті із собою. Тепер
вже сама не промовляє слова — не залюбила і других чути — як говорять. Стала
вона до діброви учащати.
Був гай, такий густий, пущі такі за річкою — все вона туди ходить. Як я
настерегла, що вона береться одного разу, — я й собі за нею назирцем побігла.
У самій гущавині дубрівній, де там липина і горобина, і дуб кучерявий
поспліталися вітами зеленими над холодною криничовиною, — забралась аж туди та й
сидить, схиливши голову. Уявилася я — вона зараз схопилась, охмурилась... Я до
неї слово зговорила... «Годі вже тобі! — промовила, —в мене голова болить!»
Попоходили укупі по гаю, послухали, як листя шумлять, як вода точиться, та й
додому прийшли. Така-то вже стала Катря недоторклива: ані поспитати, ані
загомоніти до неї! Коли б думок-гадок своїх, а то й так нічого мені не скаже...
Побреду до Марусі, а Маруся наче стала ще тихша, ніж була; усе вона шиє та
вишиває, усе за ділом, усе тож в якихсь мислях... Ніякої мені поради і од
Марусі. То було усе нас тройко у любій купці, а то якось розійшлися, як зозулі в
лісі...
Однії неділі смуткувала я дуже сама. Катря покрилась десь, — пішла я собі до
Марусі. Приходжу — вона сама у хаті, старої Пилипихи не було.
— Здоровенька була, Марусечко! — кажу їй. — Чого се ти сама дома?
— Та мати у гостину пішли.
— А ти ж? Чи не болить в тебе голова, — кажу, — як в нашої Катрі? У дівчат, як
серце наброїло, то зараз на голову звернуть...
— Я чогось нездужаю трохи, — промовила Маруся. Придивилася я на неї пильно, та
аж у крик покрикнула, — такеньки змарніла вона дуже, А в очу ж який смуток!
— Марусе, голубко! — кажу їй: — як ти змарніла! І чого в тебе такі очі смутні?
— Да того, може, що нездужаю, — сказала на одвіт. — А як там Катря? — питає.
— Та нема її дома давно: мабуть, у дубах сидить та думає думку. Вже, — кажу, — й
мати давно помітили, вже й питали саму Катрю і мене. Катря не признається... А я
що скажу? Хіба свою догадочку? А бачу вже, що біда якась коїться: батько на
Катрю позирає, — от як він її поспитає!..
Маруся поруч зі мною сидить і слухає, а сама словечка не промовить.
— Боже мій! І що се лихо таке сколотилось несподіване? І ти, Марусю, вже не
така, як колись була!
Отеє такеньки сидимо, а вечор темніє, — коли й Катря вбігла. Обійняла Марусю,
стиснула мене, поцілувала, сіла коло нас. Мовчимо усі довго.
— Ну, бувай же здорова, Марусе! — кажу. — На добраніч! Вже час додому. Чи підеш
і ти, Катре? Тебе, — кажу, — мати, мабуть, давно дожидають. Вже й спати пора.
— Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати... Я, — каже, — я того
Чайченка покохала!
— Та хіба не знаємо! — веселенько я їй одмовляю: — отсе нам новина велика!
А Маруся так-то навсправжнє її питає ще:
— Чи так се, Катре? Чи справді, Катре?
— Нащо ти мене так питаєш, Марусю? Я його люблю.
— Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!
— Та боже ж мій, боже! — одкаже Катря: — та я його од першого.разу покохала. Вже
 
Наші Друзі: Новини Львова