Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Три долі

Переглядів: 47499
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 3
хата, се тобі нехай буде. Пом'яни мене, голубко. Сядь до мене ближче, любко!
Близенько сядь! — усе прохала мене.
Перед смертю говорила:
— Може, коли побачиш Катрю мою, може, буде нездужати, боліти, — послужи їй,
серце, не покинь!
Усе богу молилась, все молилася — до останньої години. Тихо і сумно вмерла.
Як її поховали, то знов Катрі знати давали, що мати вже вмерла, що зосталися їй
лани, степи і гроші. Тоді одписала Катря, що буде сама, приїде сама опоряджати,
що їй у спадку дісталося. Ми стали її дожидати.
Діждали.
Як бачу той віз, критий, палубчастий, що притягає до нашого двору. Було се
ранком, — ранок славний, ясний, пахучий:уночі дощ перепав.
Я вибігла за ворота.
— Катренько, де ти?
Ніхто не обізвався мені. Вилазила перше з воза ополиста, рум'яна черниця і
хрестила мене. За нею Катря.
Катря теж мене перехрестила — ледве на мене глянула вона — і за черницею у хату
увійшла. Я за ними вступила. Чи ж вона мене не пам'ятає — забула? Серце, що було
стрепенулося, то притиснуло його тяжко...
— Ох, як же втомилися ми, — почала рум'яна черниця, скидаючи з себе чорні свої
ряси одну по другій. — Вже їхали ми, їхали, та й годі сказали.
Глас в неї був такий, що для глухих добрий. Катря стояла у стола, розбираючи
чотки у руках. Була ще вона з себе дуже хороша, хоч як змарніла, і очі впали, і
сама, як нитка, біленька стала. Вона якось захолоділа... На дух-мару вона
походила з своїм нездвиженим обличчям, із своїм поглядом безпричасним... А ще в
тій довгій рясі чорній, у тій чорній покривальниці!..
Хоч би вона що в мене спитала! Хоч би до мене слово промовила!
Черниця знов говорить:
— Втомилися як, боже милий! Ледве дихаємо! — А там додає: — Вже сонечко
підбилося на снідання...
Глянула на Катрю — Катря стоїть, не чує і не озивається.
— Сестро! — до Катрі, посмикаючи її міцненько за рукава. — Треба нам
підживитися?
— Як завволите, сестро Меланія, — одказала Катря. Я ледве дочула: безодголосно
такечки вона гомоніла.
— Дівчино! — прикликає мене сестра Меланія. — Ходи лишень ближче, — як на ім'я?
— Химою звуть, — кажу.
— Химо, чи не дала б ти нам поснідати?
— Зараз ізготую, — кажу.
Почала я готувати снідання, а черниця за мною у комору, пшона одміряє у глечик,
одсипає муки у миску, сметани у полумисок; слив'янку набирає; хліб крає;
порозчиняла столи, достала скатерку, стіл застеляє, — жвава та хапкая.
Господи-світе!
Катря усе стояла сама. Сестра Меланія одхилила її рукою од столу, накриваючи, —
Катря сіла на лавці тоді.
Готове снідання — стали снідати. Сестра Меланія Катрю ближче посадила. Катря
послухала, близенько присунулась, а їсти нічого не їла вона, окрім малесенький
шматочок хліба із водою. Сестра Меланія снідання впорала. Мала вона тридцять і
два зуби білі та здорові, та роботящі. О, які ж зуби! Усе молола ними, як жорном
добрим.
По сніданню стала сестра Меланін до Катрі говорити:
— Сестро! Треба усе тепер добре впоряджати, треба хутче, щоб тут нам не
забаритися... — А очі в неї почали прижмурюватись; говорячи якось мимовільно,
мостила вона ближче до себе дві великі подушки у краплистих темних пошивках, що
з воза я внесла.
— Не треба баритись, — ще промовила зітхаючи, — о... о... — вимовила ще раз, вже
зовсім на подушки схилившися головою...
Спала. Мухи понад нею гули, мухи її кусали — спала. Катря сиділа, схиливши
голову. Чи молилася вона? Бо шептала щось і рум'янцем закрасилася живим. Я до
неї близько підступила і кажу:
— Катре, чи ти вже мене зовсім забула? Чи не пізнаєш? — Рум'янці одразу збігли з
її обличчя; обернула на мене вже безпричасні очі свої і одказала мені:
— Я тебе пам'ятаю.
— Чому ж се така до мене неласкава? Чом не заговориш до мене?
— Усі слова пражні. Треба молитись...
— Катре, чи ти знаєш, що Маруся заміж пішла?
— Боже благослови.
— За Чайченка пішла.
— Боже благослови.
— Вона нещасна дуже.
— Божа воля.
Усе мені одказує, як наче по псалтирю читає.
— Чи ти коли згадувала нас? Згадувала людей?
— Я молюся за вас і за всіх людей.
— Спасибі. А ти вже мене тепер і трохи не любиш?
— Господь повелів усіх любити, — і ворогів.
— То ти мене як ворога жалуєш, чи що? Чи ж у тебе вже нема і в світі нікого
любого? Нема нічого милого?
— Мені усі рівні, за всіх молюся.
— И усі вороги тобі?
— Кожен чоловік другому ворог великий, ворог лихий, — промовила з опалом: очі
заіскрились, задрижали уста: пізналася мені давня Катря. Огнем да полум'ям од
неї пахнуло — як колись.
— А сім'я? А родина? — кажу.
— Усі! Усі! Прихиляють до себе душу, боронять до бога!
— Так усіх кидати?
— Кидати, кидати! В бозі спасете! Боже мій! Боже ній! Помилуй нас! — покликнула
сумно.
— Амінь, — одказала з лавки сестра Меланія глухо. Переспала вона свій дзвінкий
голос. — Амінь, — ще раз ркаже та й позіхнула такеньки, що в мене рукава
замаяли, а які мухи по столу лазили, то поскочувалися, як насіння од вітру.
Довго ще потягалася на лавці. Далі стала, прибралась у ряси: — Ходім вже до
батюшки, — приказує Катрі.
І пішли. І мені веліла йти із собою сестра Меланія, дорогу показувати.
Поки ми дійшли до священикового двору — біля церкви стояв з двома коминами і з
рундучком під піддашшя, — поки дійшли, кажу, то вже сестра Меланія зовсім чуйна
була: хоч очі од спання помаліли, та дивилися густо і жваво.
Священик стрів нас, увів у кімнату. Сестра Меланія посіла у якомусь великому
кріслі, що в ньому мало було придоби, а багато цвяхів. Катря стала біля неї, а я
поза Катрею.
— Сідайте ж бо, батюшка! — просить його сестра Меланія.
Батюшка сів проти неї та й закашлявся.
— А що се — кашель вас напав, батюшка? — пита сестра Меланія. — Липового цвіту
напийтеся увечері, на ніч. Та чого се ви такі на виду жовті? Чи не жовтяниця? Й
посивіли ви зовсім, а, мабуть, ще не дуже й старі, — боліли на голову?
Батюшка сам був розумний і розсудливий, та смирний — сторопів, слухаючи її та на
не! дивлячись — тільки головою кивав.
— Отсе ми до вас приїхали з вашою давньою парафіянкою, — починає другу вже річ
сестра Меланія. — Вона мені приручена. Спадок їй од родителів, як знаєте; вона
усе оджалувала на монастир. Ми приїхали усього того роздивитися, опорядити. Вам
звісно, що тут їй належить, — покажіть мені, коли ласка ваша буде. Разом вкупі з
нами для господа бога нашого потрудімось.
Тоді пішли по степах, по ланах оглядати, громадських людей кликали цінувати.
Сестра Меланія никала скрізь по всіх кутках, мутилася, підбігала, приглядала,
прислухала.
Катря ходила за нею слідом, не глядячи округи. Місця знакомі коло неї процвітали
— вона не вважала. Ніде не припинилась і разу не оглянулась. В хату як ми
повернулися, то там вже людей понаходило багато. Вітали Катрю, питали... Вона
наче нікого зроду не бачила і нічого не знала, хто й які прийшли.
Одчинили скрині, .стали лічити гроші, які там були. Батюшка усе зашептував і
записував; сестра Меланія теж собі пірцем черкала — Катря усе стояла оддалік, не
 
Наші Друзі: Новини Львова