Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Три долі

Переглядів: 47493
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 3
руки в кишенях, на шиї червона плетена хустка, сам пикатий, усатий,
витрішкуватий, — стоїть та свистить — якусь жовнірську ходу висвищуе.
Хіба чай іспиває, то перестане, а випив самовар чаю — знов на порозі, знов
свище...
Подякувала Маруся — її пустили до чоловіка побачитись. Вона на другий день знов
проситься, знов дякує, — стали її пускати щодня. Сидів Чайченко тиждень ще, —
вона усе ходила до його. Грошей вже не було, стала спродувати товар... «Отсе
добрая жона», — хвалив справник з порога, як вона проходила мимо його... Вже суд
вибирався з нашого села виїздити на завтра, вже Чайченка випустили, — коли
вишукавсь якийсь родич шинкарю небіжчику, що скаржити прийшов, ніби шинкар
колись йому узивав Чайченка «своїм ворогом» і казав, «що тісно їм обом у світі
жити». Знов суд судити почав; знов питання — Чайченка знов узяли за сторожу, а
там у два тижні повезли його у місто, посадили в острозі.
Маруся за ним пішла.
— Прощавай, — каже мені, — спродай усе, пересилай гроші.
— Марусе, — говорить їй мати, — усе ти спродуєш, а в тебе дітки...
— Я знаю... я не забуваю.
Попрощалася з нами, діток пригорнула, — пішла, її до острогу не впускають.
— Мій чоловік там, — доводить вона усім.
— Твій чоловік повинувачений — йому там і сидіти, — тобі не можна.
— І я винна.
— У чому винна ти?
— Винна й я, коли він винний.
— Годі! Іди геть собі! — кажуть їй, жаліючи. Вона не йде.
— Що ж ти признаєшся, що винна ти? — питають в неї знов.
— Винна.
Казали їй руки ізв'язати. Посадили між злодіями, між убійниками, молоду та
добру. Два місяці із тижнем вибула вона з чоловіком там, поки їх випустили.
Дітки в нас були. Усе питають: «де мама?», усе кличуть: «мамо!»
Маруся не одмінилася — тільки пішла молоденька, а повернулася сива, як голубка.
А я ще, стрічаючи її, дивуюся, що вона краси своєї не стратила: ті ж очі, чоло
теж, — коли вона стала другу хустку зав'язувати, аж шовкова сивина забіліла.
Оселилися вони знов у своїй хаті, у глухім дворі, бо вже не було там нічого
живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло — усе вже спродане було... Дітки
гомонять самі одні, і вже така їм утішка з того, як горобці прилетять —
зацвірінькають або голуб попогуде; не полохають, самі притуляться під тином,
радіючи.
Чайченко усе хворів, усе болів; від людей наче ховався; з хати не виходив хіба
пізно, крадькома, за горілкою у чуже село. Пити він став дуже.
Я його бачила двічі. Одного разу він сидів без жодного діла, склавши руки, очі
приплющував, — десь сильно в його голова боліла... Другого разу бачила — він
спав... Маруся дивилася на його таким поглядом, як і перше, прихильна була, як
перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати чоловіка у красі його, у
квіту, в силі, як зазнати його доброго, а час піде та усе ізможе, то інше
покажеться, ніж гадалося. «Мислі ж мої, мислі! До кого ж ви прийшли?» — сказати,
та й годі! «Багато жалю мого буде, — не буде вже моєї любові».
XX
Мене сватало два женихи... Еге ж! Згадується мені часто чоловік Палій, що як в
його дитина втопилась, хата згоріла, — він ішов улицею та весілля забачив і
каже: «А ті люди ще женяться!»
Згадувався мені чоловік Палій... Сватало ж двоє. Перший жених вбогий був
парубок, добрий, смутний — я не пішла за його! Не було в мене кохання смуток
його розважати; не було грошей хату неогороджену впридобити — не схотіла
робачком стати... Він пожурився за мною та з іншою оженився. Другий жених був
багатий, норовливий: конче хотів мене взяти за себе. Йому мати його забороняла,
просила: не жадалося їй для свого сина, чепурного, сироту брати, — він таки
матір присилував, що вона ще сама мене вмовляла. Я не пішла. Сей був мені зовсім
не до сподоби: ревнивий, незвичайний — він і любив якось, наче бився.
Як вже одцуралася я його сватання, то треба було жити, як на чеку: боялася його
сама одна стрінути. Як він очима на мене світив! Мати жалкувала, що я не пішла
заміж; батько тільки дослухав: йому байдуже було усе з того часу, як Катря
покинула. Він об неї не говорив, та вже й ні об чому не говорив. Сумував, ходив
по дорогах; багатів не дбаючи. Його Катря одцуралася, — він усіх за те
відцурався людей: і своїх рідних, і чужих. І вже до смерті такий остався
самотній і неласкавий. Як занедужав він на смерть, то мати просили священика,
щоб написав Катрі, чи не приїде вона з батьком попрощатись. Написав священик, і
гроші їй послали.
Тяжко було одного дня батькові дуже, — мати сиділа біля його та й каже:
— Друже мій! Дитина наша приїде до нас.
Він разом підвівся сам, дивиться на неї. Мати знов каже:
— Катря до нас приїде.
Дожидали Катрі — Катрі не було. Смерть вже за плечима. Старий дожидав — як
дожидав! І мертвів, і оживав. Ані слова ніколи не промовив — чому не їде, чи
буде — ані одного! Тільки звечора казав: «я помру завтра». На завтра і вмер він.
Як поховали його, то в кілька днів лист од Катрі прийшов, що, пише, «молитимуся
за батька мого душу, а гроші, що мені прислані, на церкву божу віддала, — будуть
поминать, будуть гріхи ізбирать...»
Знов жилося...
Була в нас у слободі бублечниця, а в неї наймичка — велика, чорнява дівчина,
роботяща, а вже непотороча така, як рідко, — то, було, стрінешся із нею, питаєш:
"Що робили ви?" — "Воду носили, бублики пекли", — одкаже вона спокійно. «А
завтра що робитимете?» — «Води принесемо, бублики спечемо». — «А позавтрому?» —
«Будемо воду носити, будемо бублики пекти».
Вмер в їх хазяїн — дівчина трохи заклопоталася, поки його поховали.
— А що в вас?
— В нас хазяїн вмер, і поховали.
— А тепер як?
— Воду носимо, бублики печемо.
Дівчина було говорить спокійно, стоїть свіжа — а тут б слухати ніяково:
дивуєшся, як це вона живе довольна такеньки, що бублики пече... Бувають такі в
бога!
Нам день минав, день розсвітався, весна йшла гріючи; наближувалася зима з
морозами — усе здавалося якось нудно, якось докучливо... Були в нас давні
радощі; були в нас старі сумування — до їх тепер душа не озивалася, не
стрепехалося серце. Коли б!.. То б не так, зовсім не так було! Тоді, як серце та
душа живі, то вийдеш, забачиш дерево, що вже роки стоїть знакоме, а тут
вітаєшся: яке дерево! Зеленися, дерево, розвивайся! Отеє як шелестить! Глянеш на
поля, на луги — які поля, які луги! Аж сміється щось в тобі...
А вже як життя лічиш своє понеділком та неділею, то все тобі байдуже: що нове,
то заклопоче тільки спершу, а що старе, то вже таке старе буде, таке знайоме та
безв'їішне!
Такеньки ми жили. Коло нас одні люди вмирали, нарождались другі... Часом звали
нас на весілля — ми ходили на весілля... Найчастіш я ходила до Марусі.
Марусі не так жилося, як нам. Пила вона хоч од гіркої, та од живої води... їй
сонечко не так світило, як нам; їй і пташки іначій щебетали...
XXI
Чи великий, чи малий час збіг — мати занедужала. Сказав би, рада вона своїй
недузі була:
— Отсе й мені вмирати, — каже, — отсе і моя година! Біжи, Химо, до священика,
проси — нехай пише зараз до Катрі, щоб приїхала поховати матір. Біжи, любко, не
барися!
Знов написав лист священик, знов туди гроші послали.
— Отсе, не їде Катря! —мутиться мати. — Хто ж мене оплаче! Мабуть, не пускають
її там; коли б я видужала, то б я вже сама до неї поїхала одвідати, побачити...
Чи побачу її вже коли? Коли б я одужала, то б я її одшукала, де вона... Чи я вже
її не побачу?
Од Катрі такий самий лист одібрали, що: «молитимуся за материну душу, а гроші на
поминання віддала — будуть поминать, гріхи будуть одпрошувати».
— О, дитино мила! Не побачу вже я тебе! — промовила мати і заплакала. — Поховай
мене, Химо, — говорить мені. — Поховай мене гарненько. Тобі буде нехай наша
хата, се тобі нехай буде. Пом'яни мене, голубко. Сядь до мене ближче, любко!
 
Наші Друзі: Новини Львова