Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Три долі

Переглядів: 47492
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 3
їй.
І пішли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й сміялася, брала його за руку,
обернулася ще до нас, крикнула:
— Бувайте здорові! — Шинкар ішов не оглядаючись. У кілька день ми перечули через
людей, що зчинилась сварка між шинкарем і Чайченком і що вигнав шинкар Чайченка
з шинку. А зчинилася та сварка за те між ними, — казали, — що став шинкар свою
жінку зневажати — вона все оджартовувалась, сміялася, а Чайченко не переміг
свого серця, уступився — мабуть, вже у його бриніло. Як же зчепились вони — така
буча збилася, що ледве розняли їх. І казав шинкар Чайченкові: «Не приходь, —
каже, — у шинок більше!» А Чайченко кричить: «Чому?» — «Не приходь у шинок!» —
знов так само йому шинкар говорить. «Чому?» — «А то прийди», — промовив шинкар.
Люди вже їх розвели і за Чайченком двері зачинили. Шинкарка, кажуть, дуже бліда
була, дуже, хоч і не втеряла на той час ні хисту свого, ані всміху. Шинкар же
веселий такий, розвеселився і жарти підняв... Повістки розпорошив, таке!.. А
Чайченка з того грому ніде не бачив ніхто.
Я приходжу до Марусі: чи все гаразд, Марусе?
— Чоловік нездужа, — смутно вона мені одказала.
— Коли се він занедужав?
— Та вже три дні. І не їсть, і не п'є. А вже по тій сварці три дні вийшло.
— Та де ж він?
— Лежить у кімнаті.
А він тоді кличе: «Марусе!» Вона схопилася — кинулась до його.
— Хто се до нас прийшов? — питає.
— Се Хима прийшла мене одвідати.
Нічого більше не казав і не питав. Маруся до мене вийшла.
Я тоді їй говорю:
— Марусе, чи знаєш ти, що позавчора було?
— Не знаю. Що було? Яків повернувся недужий. Вчора вранці прибігла шинкарка,
задихана уся, до мене: нехай Яків не приходить, бороню йому, в нас біда! «Чуєш —
не приходь, бороню тобі, — крикнула на Якова, — в нас біда. Мій буде казати, що
у ярмарок їде, що до приятеля їде — не йми віри, не приходь». І побігла від нас.
Я більш нічого не знаю. Мені сумно, і боюся, що йому буде недобре!
Змовкли ми та й сидимо собі мовчуші. Багато дечого мені й чулося, і згадувалось!
— Жаль, — кажу, — жаль, та не вернеться!
— Чого жаль? — спитала Маруся.
— Життя молодого, віку загубленого дарма — чи я ж вже тобі не казала, чого
жалко?
— Мені не жаль нічого, — говорить.
Знов змовкли — сидимо... Вже вечір пізній. Дітки поснули, сплять спокійно сини
маленькії, а на городі вітер шумить вербами, надворі чорно; блискавиця
поблискує.
— Куди тепер підеш у негоду таку, — каже Маруся, — заночуй у мене.
А вже дощ гурчить, гурчить і грім, і блискавиця й вітер.
— Добре, зостануся, — заночую в тебе. — І зосталася. Чайченко лежав неспокійно,
в тривозі, на ліжку, — зітхав усе; Маруся прислухалася, а до його не ввіходила,
не насміла біднесенька. Раз чи два звечора він покликав її, спитав, хто в хаті в
неї, наче забував, що я прийшла, а що далі вночі, то все частіш, частіш її
кликав і все каже: «Хтось прийшов до нас!» — «Нема нікого». — «Хтось прийшов; я
чув, у двері стукало, хтось під дверима, — відчини!» Вона одчинить — нема.
Трошки згодом знов її шле: «Під ворітьми хтось стоїть», то: «Під вікном хтось
добувається». Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала — нікого не було
цілу ніч тую чорну, вітряну.
Мені почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не озивалася
словом...
Ha світанні, чуємо, стукають тихенько, там міцніш, — Маруся вибігла, я за нею.
"Хутче, скоріш!" — гукав нам услід Чайченко...
Одчиняємо ворота, а під ворітьми шинкар.
— Здорові були! — до Марусі. — А де ваш чоловік?
— Дома.
— Коли б ви до мене його викликнули, коли дома він.
— Він нездужає, лежить.
— Не можна й подивитись на його?
— Нездужає. Нащо ее вам так конче його треба?
— Я йому із ярмарку доброго гостинця привіз. Нездужає, кажете? А я, може, його
де стріну по дорозі! Щасливо!
Швидко пішов, швидко.
Маруся розказує чоловіку, — не дає своїм питанням промовляти їй. Велів їй ще та
ще розказувати. Вона розказувала.
XIX
Ще хмари чорні, важкі волоклись по небу, а тільки з краєчку рожево зорялося од
схід сонця. Ми вже й не лягали спати, ранку діждали. Я беруся додому йти.
Попрощалася, пішла. Се було в неділю. Бачу, йдучи, що коло шинку людей
скупчилося багато, гомонять такенькиБлижче сходжу — жінок бачу тут і бачу — ще
їх біжить дорогами; бачу, двері збитії виносять з шинку... «Що то таке?» — питаю
людей. «Шинкар з жінкою забився». Почали мені усе розказувати молодиці; тискають
мене подивитись на обох. Обоє на долівці лежали, сполощені кров'ю. В неї ніж у
персях великий стримів; руками вона його як стиснула за шию, так і замерли руки
— впились. Сорочки на їх порвані, подрані, намисто її розсипане у крові: дуже,
мабуть, вона одбивалась. Вона його задушила, видно, — бо не було на йому ніякої
порази, й лежав він зчорнівши, — вона лежала біла, біла, з чорними бровами. Як
прийшли чоловіки до шинку — зачинено; почали стукати — не відчиняють. Надійшли
ще люди, бачать — щось непевно — вибили двері, а вони обоє лежать... Я метчій до
Марусі...
— Боже мій правий! — промовила тільки Маруся. А Чайченко вже кричить:
— Хто прийшов до нас?
— Лихо сталося, — кажу голосно.
— Яке лихо?
— Забився шинкар з жінкою.
Тихо... Аж ось увійшов він до нас у хату білий:
— Що, що? — питається, — сам шапку хапає, свиту на себе вдяга. Маруся біля його.
— Правда сьому? — запитав він Марусі.
— Правда, — промовила Маруся.
— Я на свої очі обох бачила, — говорю йому.
— Я сама піду подивлюся, Якове, ще розпитаюся! — заговорила Маруся.
— Йди, йди, Марусе, та хутко вертайсь. Скажи усю правду! Вертайсь хутко!
Просить її, як дитина маленька.
Маруся побігла. Він дожидав, не мовлячи слова, духу не зводячи, блідий,
замлілий.
Повернулася вона. «Правда», — каже.
Став Чайченко плакати дуже.
Біда тая зовсім його скрутила; у голові йому завернуло наче, почне говорити, то
путанину таку, що й не розбереш. Занедужав тяжче, гірше — тільки живий та
теплий. Громада тим часом дала вже віду справнику. Набігли судські утриконь з
бубенцями, із дзвониками; по троє, по двоє їх позирають з воза. Зараз усіх людей
зібрали, зараз деяких пов'язали. Прислали по Чайченка — ходив він до шинку
часто. Чайченка тоді гарячка палила; без пам'яті сливе був він. Не вважають —
беруть, везуть його судити судом. Питають: одкази його нерозумні, чудні...
Вкинули його у темну комору, зв'язали йому руки. Марусю женуть геть від його...
Вона до нас діток своїх завела — покинула, а сама зновтаки пішла туди до його.
— Не пустять, Марусе! — кажемо їй.
— Я ближче буду до його. — Пішла.
Деяких людей хутко повипускали й оправдали, хоч нікого і не було винуватого, а
інші, і багато, ще були за сторожею, поки аж доброї ради не послухали... тоді й
їм вільний шлях дали. А рада була така: справника подякувати. Хто вже був у
бувальцях, то зараз і зробив так, не вповаючи на безневинність свою, а хто
угинавсь, той сидів довго. Раду таку подавав усім справників чи слуга, чи
приятель, чи родич, хто його, нікчемного, зна. У чорному кожушку з червоним
комірцем ходив, шапка кругленька, зелена, з себе худий, жовтий, очі ямкуваті,
зубатий такий... Він радив усім дякувати, а хто не слухав, то він грозив,
наполягав. Справник сам не казав нічого, — дожидав: цілий день стоїть на порозі,
руки в кишенях, на шиї червона плетена хустка, сам пикатий, усатий,
 
Наші Друзі: Новини Львова