Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Три долі

Переглядів: 47491
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 3
— Я сама собі раду раджу, — одкаже на те Пилипиха.
— Подаруйте вже дочці своїй: вона ж його дуже так любить, Якова! — говорить
мати.
— І я її дуже люблю, — одказала Пилппиха.
— Хоч я вже одвідаю Марусю, — кажу матері та й пішла до неї.
Маруся сама була в хаті, сиділа на лаві, хитаючи в обіймах недужу свою дитинку.
— Боже поможи, Марусю! — вітаю її.
— Спасибі. Сідай, Химо.
— А що дитинці?
Вона глянула на дитинку й одмовила!
— Терпить малесеньке.
— Була у нас твоя мати, Марусю, — кажу.
— Яка вона була? Що говорила?
— Не хоче до тебе ходити; казала: не буду.
— Смутно мені те! — промовила Маруся.
Я вже більше нічого не говорила за се й питати ні об чім не питала.
Почали ми тиху розмову — згадування. Згадали нашї забавки давні дитячі, —
пригадали й дівочі безсумнії часи... Не зводячи очей з дитинки своєї, Маруся
розмовляла ізо мною, хитаючи недуженьке.
Чайченко усе не приходив, а вже вечоріло. Вже пізно — він не приходив. Вона його
дожидала любо: що там шурхле, шелесне — прислухається пильно; стихне усе знов і
нема нікого, — вона не зітхне навіть, знов дожидає... Я й пішла так — не бачила
його, — не повернувся при мені. «Скажи матусі моїй, що прийду до неї, як моя
дитинка ірохи одужає», — просила мене Маруся прощаючись.
А тут у кілька днів занедужала Пилипиха. Покликали ми до неї усіх знатниць і
лікарок, — здається, нікому не впізналася її недуга — яка була. В неї нічого не
боліло, казала вона, тільки ходила все кволій та кволій, поки не збулася сили
своєї — і тоді лягла вже, знемоглася і лежала понура.
Маруся приїхала з дитинкою — дитинка ще не зовсім одужала, — усе ще квиліло
кришенятко. Я пам'ятаю добре те врем'я, як було уночі не спимо всі, а вулиця,
село у сні, і всюди тихо. Заквилить дитятко, схилиться до його Маруся гойдати, а
Пилипиха блискучими очима в обох вдивляється. Вона не всипляла ночей і
хвилиночки. Як Маруся вже не падала коло неї, як Маруся не годила їй, — не
пригорнулася вже мати до неї ніколи; ніколи не всміхнулася ласкаво до самої
смерті своєї. Що було Маруся просить:
— Мамо, чого журитесь? Чого, мамо, не дбаєте о здоров'я своє? — Вона не прийма
нічого того. І останнє слово її було: «Лучче, мовляла, ображеному вмерти, ніж
так на світі жити». — І вмерла.
XVIIІ
Округи нас діялось, чулось, велося. Що радощів, а що журби зважали ми збоку;
скільки поженилось на селі, заміж повиходило, народилося, вмерло; як радощі
проминали і журба втихала, як одно по другому наставало усе нове у людей, — ми ж
усе жили своєю старою тугою.
Батько усе ходив по дорогах і вертався сивіший та похмурнішнй; матії усе
смутніла і слабішала. Од Катрі вісті були рідко, та й то неширокі. Отсе було
напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про здоров'я й життя, то й
одпише Катря на три листи одним листочком своїм: «Здорова, — напише, — живу,
богу молюся за свої гріхи і за ваші».
Скільки-то сліз виливалося матусиних, слухаючи, а опісля згадуючи, скільки
благалося благословення! У Марусиній хаті ще гірше повелося: що далі, Чайченко
зовсім дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що він у неї під тином
шинковим днює й ночує, а щоб шинкар не мав на його призри (бо ревнивий шинкар
був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили вже його й п'яного люди, а
недурно те ж кажуть: що в тверезого на умі, те в п'яного ка язиці, — він не
встерігся, миркнув там якесь слово чи друге до шинкарки, хтось цікавий підхопив
та розславив по селу, — от і поговір став недобрий. Тоді всі до Марусі молодиці
з питанням та з жалощами, усі старі баби з радами та з наукою; тільки Маруся на
усі питання і жаління, і на ради усі: «Він мені добрий і любий; я його над усе в
світі шаную». І жалібниці, і порадниці образилися, — покинули Марусю: нехай же
терпить, коли така! Ніхто й одвідати не одвідає.
Тільки й ходили до неї, що мати да я; ми — частенько.
Одного разу підходжу городу стежкою до хати, — се було у свято, — аж дзвінкий
регіт такий чути, що так і розкочується. Гості в неї якісь?
Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся і Чайченко, і гості — молодиця і
чоловік. Що то вже за молодиця була красовиця! Я її зараз пізнала, хоч ніколи не
бачила. Була чорнява, в рум'янцях, білолиця, уста червоні сміються, очі радісні,
убрана світло: змалювати б таку та дивитись, не впускаючи з очей, та самому
всміхатись на ту красу сміливу та веселу. Тільки оті брови її високі і зрощені
в'юнкою чорною гадючкою на чолі білому чорніли, — щось недобре віщували. Поруч з
молодицею, од вікна у затінку, сидів чоловік плечистий, приземкуватий, з чорним
щетинястим усом; чорне волосся посивіло в його космами; од лівого виска він
чорнявий як грак; а з виду дивився він спідлоба, або збоку, наче кого
підгледжував злими очима своїми, і Маруся, почастувавши усіх, одійшла; я в неї і
питаю:
— Хто се в вас, Марусе?
— Шинкар із жінкою.
— Чи давно се ходять вони до вас?
— Се уперше прийшли сьогодні.
— Як се здумали вони?
—Та шинкар схотів неодмінне до нас.
— Чого то?
— Каже, мене забачити.
— А ти ж до їх підеш?
— Та ще не знаю, Яків ще не казав нічого; як Яків мені скаже.
Спокійна собі, люба — от наче вона без жодної думки важкої по квітчастому полю
проходжає вечором тихим та теплим.
Чайченко сидів із гістьми дуже смутний, зітхав часто; шинкар поглядав на його —
неласкавий був погляд той: неначе яка іскра спахувала з чорного його ока...
Шинкарка '^j усе всміхалася.
— Нащо п'єш багато, не пий! —озвалась вона до шинкаря (а він чарку за чаркою
випивав).
— Чому не пити мені? Уп'юся — мене люба жінка доведе до господи.
— А як не схочу? — задзвеніла вона жартуючи.
— Не схочеш? — каже, а сам її міряє поглядом — яка. — Або ж хто тебе запитає, чи
хочеш?
Чайченко, слухаючи се, важко зітхнув й на шинкарку смутненько дивився, а шинкар
на його пильно. Маруся вже заговорює, питає, частує — не звів очей шинкар з
Чайченка, — аж той сам схаменувся, сам його погляд на собі почув, — тоді шинкар
очі в землю врив.
— Хутко у вас празник, — говорить Маруся до шинкаря, — гостей же до вас, гостей!
— Дякувати, мене добрі люди не забувають! — одкаже шинкар. — Не так за мою
щирість, як за те, що жінка хороша, славлють, — то прихильному приятелеві мило
подивитися на мою кралю!
Та й засміявся, а такеньки засміявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.
— А ваш брат у других, чи здоровий він з молодою жінкою? — пита знов Маруся.
— Пом'яніть його душу, шановна хазяєчко! Хіба ви ще не чули? То б я вам давно
вже повістив! Жіночку його молрду взято й завезено кудись... а він втопився.
— Як? Боже мій! Боже мій! Бідна ж вона людина!
— Чого — бідна! Вона у розкошах тепер, їй ще покращало у світі... Ну, як на
мене, то б не так було: я б не втопився ані повісився б сам один, а хіба вже
вкупці з коханкою!
Схиливсь до своєї жінки, оком іскрить.
— Удвох, кажуть, і вмирати охітніш! — додав.
Сумно стало. Мова не мовилася.
Стали гості прощатися і побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова і
махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив її за руку:
— Годі махать, пора перестати! Ходім ізо мною! — Отсе, не даси добре і з
хазяйкою попрощатися, — засміялась йому шинкарка: — чи ти мене загубити боїшся,
як тую голочку?
— Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! — відказав
їй.
 
Наші Друзі: Новини Львова