Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Три долі

Переглядів: 47502
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 3
— Годі, годі вже! — вмовляє священик. Батько усе нічого не говорить.
— Напишу, що батько й мати благословляють.
— Ні, батюшка, батько не благословить ніколи — се напишіть, коли хочете, —
правда буде. Щасливо!
Уклонився та й додому побравсь.
Мати не просить, не озивається — тільки плаче та тужить.
— Що ж се таке? — говорить священик до матері. — Чи ж так рідну дитину покинете
на вбожество, як сироту?
Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а І'батько хоч сам не казав
давати, та й не забороняв, — зібрала мати гроші, зараз однесла священикові, щоб
переслав Катрі.
— Це добре, — каже священик, — колись, може, він і поблагословить, а тепер
напишу, що мати благословила...
А тут люди прочули, ідуть — радіють — до нас: «Дочаса ваша жива! Дитину вашу бог
береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? Можна одвідати, хоч і далеко. У доброму
місці знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив».
Мати до усіх озивається то жалем своїм, слізьми, то исловом, — батько ні до кого
не озветься. Хтось з людей йому каже: «Ваша дочка». — "В мене нема дочки",
—одмовив. «Ваша дочка черниця». — «В мене нема дочки», — знов одмовив.
Тижнів у три одібрав священик знов лист, що дякує Катря батька й матір за ласку
і за гроші і просить, щоб її не забували.
— Як же їй там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? — се мати питалася. А священик
каже:
— Авжеж!
А дяк:
— Хто се знати може? Вона там, а ми тут.
Не сподіваючись Катрі, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку. Старий
батько сивіє; на високому чолі .морщина у всю довж лягла, глибока та понура.
XV
По усіх тих випадках та бідах мати якось стрінулася із Чайчихою: заплакали
обидві та з того часу почали знов одна до 'днії ходити та вкупі горювати. Частіш
ходила до нас Чайчиха, бо мати все недугувала. Зійдуться, згадають давнє — й
смутують. Прийде і Пилипиха... Була і в неї своя журба та ніколи вона не
жалілася і зроду не плакала. Отсе, як бачу її, прийде було, сяде вище усіх,
поглядає, наче судить судом, і розказує:
— Моя Маруся в'яне. Нічого їй не мило. Вбирається не глядячи, що бере на себе.
Між дівчата не йде; за гуляння байдуже їй... Тепер сватає Похиленко —.«не
хочу!..» А як ти, кажу, не хочеш доброхіть, то я тебе силою віддам. «Оддайте, та
ви мені, мамо, світ зав'яжете, — і мені, і йому. Не буде у нас в хаті ні любові,
ні ласки... Я його не знаю і не кохаю, і не буду... Згляньтесь хоч на його, за
що доброму парубкові світ зав'язати!»
Що ж, кажу, і ти хочеш у черниці? І ти мене думаєш при моїй старості покинути?
«Ні, мамо. Поки вас господь на світі держить, я вас ніколи не покину»...
— Може, кого любить та боїться признатись, — говорить мати, — може, якого сироту
вбогого покохала.
— Питала я: хто тебе з ума, з розуму зводить? — «Ніхто мене з ума, з розуму не
зводить».
Змовкне Пилипиха; зажуриться, не хилячи голови; мати з Чайчихою про долю та про
безталання світове почнуть, а зведуть усе на діток своїх...
— А що, Марусе, голубко, — було кажу їй, — що се у світі робиться?
Вона осміхнеться мені.
— Як ти живеш, Марусе? — питаю. —Чи усе любиш так само?
— Так само, — одкаже.
— Може, він хутко ожениться — його мати усе плаче: оженись та оженись...
хвалилася, що обіщавсь: оженюся...
— Нехай йому добре буде! Нехай щасливо!
Такеньки було і розмовляє зо мною, часом співає, ласкава та ввічлива.
Чайченко знов між нашу челядь уявився... Такий самий хороший, може, ще кращий...
бо як хороший та любий поболіе або потерпить, міцній до його дурне серце
прилягає... Знов він до всіх привітний, знов зо всіма говорить і знов нікого не
кохає... Удова його люблена тоді вже звінчалася з якимсь шинкарем.
Маруся бачить його... Розмови з ним не шукала, не наверталася йому на очі — хто
б пізнав, що кохає його! Тільки рум'яніти стала, як став він бувати...
— Отсе ти рум'янієш, — кажу.
— А мати усе говорить, що занепадаю. Піду — нехай побачить мене рум'яну.
— А чого все ти смутная?
— Невесело, Химо.
— Ти усе їм печалишся, — а чого? Йому у світі не гірш, як іншим, живеться!
— Йому не добре! — вимовить і на лиці побіліє.
Якось розмовляли та радилися у нас в хаті Пилипиха, Чайчиха й мати, — коли
Чайчиха й каже вдові:
— Дуже мені ваша дочка Маруся мила: коли б мені таку невісточку господь послав!
А Пилипиха каже:
— В'яне моя МарусяІ
— Та їй, здається, трохи получчало: буде здорова!
— Не кажіть — получчало: вона в'яне!
— Мій Яків — добрий парубок, — знов Чайчиха говорить, — я таки йому од господа
сподіваюся долі. Тепер вмовляю його: сину мій, одружися! — «Добре, моя мати, —
одкаже, — одружуся, чи не виясниться мені з хорошою людиною!» Нащо ж мені кращої
питати йому, як ваша дочка? Кажіть мені, голубочко, кажіть мені до вас старости
слати!
— Моя Маруся не схоче, — я силувати не хочу.
— Та хоч поспитайте її, любко, хоч поспитайте! А ми усе те з кімнати чуємо з
Марусею. І чуємо, як Пилипиха вимовила: «добре, я поспитаю!» Як вийшла до садка
і кличе Марусю.
Маруся тоді устала од шитва свого, йде... Я її за руку:
— Марусе! От диво!
— Яке диво, Химо?
Увійшла у хату.
— Марусе! — пита її мати, — Чи ти підеш за Чайченка за Якова?
— Піду, — одмовила.
Пилипиха аж руки зняла угору, — здивувалася. Чайчиха радіє так, боже мій добрий!
Усіх обнімає, цілує, плаче та дякує. І мати вітає, добрить, а смутніш їй,
мабуть, стало, — мабуть, згадалося...
— Се ти мені коришся, дочко, чи по своїй любові за його йдеш? — пита Пилипиха.
— По своїй любові, мамо.
— Давно се ти його любиш?
— Як його знаю, мамо.
Більш Пилипиха дочки не питала, тільки промовила:
— Я не бороню тобі, дочко!
Почали умовлятися та почали радитись... почалося за віно, за весілля...
Заручили їх. Гуляло багато людей на заручинах. Він був до неї привітний, як до
інших, трохи смутний, недбалий... Вона була спокійна та ясна...
Став він до неї ходити щовечора.. Іде до неї — не спішиться; прощається з нею —
не забариться...
— Марусе! — говорю. — Отсе ти за його заміж ідеш — чи ж тобі не приходить на
думку, що бере він тебе не по великій любові-коханню?
— Знаю, — каже, — що він мене не кохає; се я давно і добре знаю, — та він мене і
не цурається. Він до мене приходить, говорить... Я його розважатиму, я йому
догоджатиму, — веселіш йому у хаті буде зо мною, як тепер самітному.
— Трудно так жити, Марусе! Щоб ти колись не каялась!
— По чому мені трудно буде? Чого каятись? Я ніколи не думаю, трудно чи важко
мені буде: як буде, так і буде; я перетриваю: я роблю, як мені моє серце чує, що
лучче...
XVI
Повінчали їх восени.
Мені тоді було важенько. Усе було кажу собі: дурна, дурна голова, нерозумна! Усе
було міркую і обміркую добре, — а не помагається... Почала я тоді частіш до
Марусі ходити — легше наче мені стало... Одно, що Маруся була мені завсіди
добра, а друге, що цікавість моя; як то вони живуть із собою? Почала я до них
учащати.
 
Наші Друзі: Новини Львова