Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року

Три долі

Переглядів: 47428
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 3
Непорушимо вимовила свої слова... Згадують такеньки давнього давна поховане і
придлакаие. А ми ізмовкли. І отсе ні ласкою, ані жартом не визволить її і на
хвилину з того льодуватого суму...
Мати терпіла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрі... Батько теж
слова не ронив; тільки батько одміннвся якось... Якийсь погляд у його часом був,
що я ще в його ніколи не бачила... Не постерегла того мати, і вже ж ні Катря, а
щось у йому одмінило. Се я, цікава, сама тільки я завважила. Став він ніби на
виду похмурніший, а ласкавший; мовчущий як перше, а унятливий; став піклуватий
такий; казав би, ніжний... Якось Катря, дивлячись у віконце, промовила:
— Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли тепліш стане! — То як він
виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив і дививсь пильно
та вважливе округи на небо!
Катря легко спати стала, не досипала уночі; а, лучалося, удень засне коло свого
віконця. Увійшов одного разу батько — дверима грюкнувши, Катря іздригнулася...
Як він після того тихенько уступав завсіди або пережидав надворі, на пекучому
морозі, щось ніби там роблячи, а нудячись без діла, поки довідається, що Катря
обудилася!
Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку — хвалилася, що добра.
— А справді добра, — казала Катря.
— Добре, коли б і тобі таку, — говорить Пилипиха.
— Добре б і мені, — каже Катря.
На другий день рано батько із двору поїхав, — у тиждень повернувся — аж у
другому повіті був: привіз нам усім нові кожушанки. Дає Катрі — яке понуре його
обличчя було і як трусилася рука даючи! Як він прийняв якось покірно, що вона
брала, не глядячи, що бере, і дякувала... Як він поспішився у місто, коли вона
сказала, що там кращі черевики, ніж у нас!
Чайченка ми не бачили ані старої його матері. Часом було перечуєш через дівчат,
що зустріли де, або так їх на ім'я згадають — тільки ми й знали.
XIII
Чую, той мені каже: «Маруся з лиця спала», той мене питає: «чи Маруся нездужає?»
Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в'яне, і хвалиться, що хутко їй
поможеться, а часом по чванливому обличчю біжать сльози дрібні... І сама я бачу,
що Маруся занепадає.
— Марусе, що тобі? Ти чогось журишся? — кажу їй.
— Ні, — говорить, — мені нічого, і я не журюся.
Катря бачить, слухає—і все їй байдуже. Одного ж разу ми сиділи з нею самі, я
почала про Марусю їй згадувати: що се їй таке сталося, що вона така, а ніколи не
жалиться, і не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати б, мати неласкава, так
мати й перше була така сама — а тепереньки тільки що ради не просить — жалко
дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думає, думає, мов що пригадує, — та
обертаючись до мене:
— А знаєш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка любить!
— Отсе! — покрикну. — Що ти, Катре!. Схаменись! Та вона знала, що він її не
любить...
— Дарма! Та вона його кохає! Я не знаю, як давно я сього не зрозуміла ще тоді...
А потім я вже не думала, забула усе...
— Та по чому ж ти вважаєш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене, здається
б, не крилася... Вона ж тепер нікуди не ходить... А може, кохає, та кого
іншого...
— Його! Його! Се напевно. І давно вже кохає. Вона ж його перше нас зазнала.
Пам'ятаєш, як усі ми тоді, веселі та дурні дівчата, прибираючись на весілля, як
ми питали в неї про його і як вона од нас втікала, як не хотіла розказувати і як
нічого не розказала, — пам'ятаєш? А як мене питала, чи я справді його кохаю? А
як заступалася за його передо мною? Чи усе ти пам'ятаєш?
Тоді я усе згадала собі, і те весілля, і слова усі Марусині; згадала багато
чого, що перше знала, та не дбала, — та й сама задумалася: може, воно й справді
так. А все ще віри мені не йметься. Як же се я не постерегла б того? Очі ж мої
усе бачили добре — де ж провидливість моя непомилешна? Де мій розум бистрий?
Я хоч так собі не приказувала, та такеньки думала.
Тільки мені хвилиночка вільна, — я зараз до Марусі побігла, постукала у віконце:
— Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!
Вона виходить, а я до неї тим-таки словом:
— Марусе, ти кохаєш Чайченка?
Вона іздригнулася і пильно на мене поглянула, тихо. Її очі засяяли; личко
спалахнуло рум'янцем, і каже мені:
— То що?
— Правда сьому, Марусе? А я Катрі віри не йняла, я не думала... І дуже ти його
любиш? І давно вже?
— Я за його умерла б, — говорить, дивлячись поглядом своїм добрим, а смілим, — я
для нього б у світі жити рада... а люблю я його давно, давно... завсіди люблю,
як зазнаю.
— Він же до тебе не залицявсь ніколи, Марусе? Він до Катрі... до іншої.
— Нехай здоров буде та щасливий із тією, що покохає собі...
— А тобі ж, Марусе? Тобі тільки мука, печаль та горе?
— Хоч горе, — я від його усе прийму за добре.
— А мати ж твоя?
— Що ж мати моя? Я їй тим не докучаю.
— Та вона замічає, що ти в'янеш, вона тим печалиться...
— Коли б же діялось по моїй волі, коли б моя сила, то я б рум'яніла!
— Як же ти заміж підеш?
— Я не піду заміж.
— А мати стане силувати.
— Що ж? Важко мені буде.
— Та вже ж важко за нелюбого йти!
— Ні, я кажу — буде важко, що мати вмовляти стане, а я не піду...
— Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш?
— Я нічого не дожидатиму й ні на що не вповатиму.
— Та він не знає і не дбає, що ти його кохаєш!
— Нехай! Аби я його кохала.
— Лихо тобі із тим коханням буде та горе, а радощів я не сподіваюсь.
— Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде...
— Прощавай, Марусенько! — кажу їй.
— Бувай здорова!
Провела мене трохи, ще попрощалася й пішла до господи, тиха та ясна.

А я додому. Іду собі та думаю: чого-то на світі не бува, аби здорова наша
голова! І той Чайченко! Чи він у барвінку купаний, що так дівчат чарує? Коли вже
на правду йде, то й мені він чи одну нічку снився? Вже я ходила, ходила до
голови по розум, поки схаменулася... Подумала, зітхнула та й сказала: «Годі!» І
годі.
— А що? — пита Катря в мене всміхаючись, — чи ж я не вгадала?
— Твоя правда, — кажу. — Нещаслива дівчина! Жалко мені її дуже! Гірка їй доля
судилася!
— Гірко даремне кохати, — промовила Катря, — гірко даремне дожидати, а ще гірше
не кохати й не дожидати!
З Марусею вона про се не заходила у розмову, хіба так, навдогад, що скаже Катря:
«Нащо те кохання у світі?» А Маруся: "А коли серце кохає — як не кохати?" Катря
собі: «Який прибиток з тих любощів, — чи ж варті?»
Маруся: «Не знаю, тільки ніхто не залишить свого коаиня...»
Часом Катря як посмівається, часом ніби як завидно їй чогось стане...
Все вона світом нудить, все ні до чого у неї нема охоти, ні до чого жадоби.
— Катре! — кажу їй, — так ти діло робиш, голубко, як мокре горить!
— Аби то! — вона мені, — аби день до вечора! Мати їй убрання хороші та пишні
купує, — вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила її в гостину —
ехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди світом удить.
Мати дуже тужила, та ще и страхалася — що буде з нею. Мене просить:
— Не одходь ти од Катрі, покинь усе, ходи із нею!
Батько нічого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрізь стрінемо
несподівано. Нічого не скаже, — спогляне на Катрю і мине...
Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лісі. Ходимо з нею — я на неї
дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такі, було, ходимо, що й птаства не
 
Наші Друзі: Новини Львова