Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Три долі

Переглядів: 47498
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 3
Минув ранок, минув день, поминув вечір, ніч минає — у нас в хаті ридання
голосне, та гірке, та розпачливе. З утоми переставала плакати, а скоро занесе їй
голосу людського, гомону денного, скоро у тиші ночній зітхне мати або я
ворухнусь — усе те, кожен бдголос наче побуджає, наче додає тузі сили — і тужить
вона знову, і ридає, і побивається.
Прийшла до нас Маруся. Сидимо усі тихо собі у смутку. Ніхто не порається, не
робить нічого. Так і сидимо.
Бралися заговорить до неї, коли Катря як крикне на нас:
— Ну, кажіть мені, що ви казатимете, — кажіть, чи не мерлі вставатимуть? — Та
одхиляючи нас від себе, та не слухаючи нас, нарікати стане, жалкуватися: — Коли
б же хоч попрощатись прийшов — коли б же хоть ще раз його побачити! Як я гляну
на його? Та мені з-за його плеча удовине личко красовите движітиме... мені їх
любі слова чуються, я їх кохання спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!..
Бач, чого він смутував! А я, щоб ви знали, я його ще більш за той смуток любила,
я його ще лучче жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж мені!..
— А чим він винен, що перше любив? — вимовила Маруся.
— Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?
— Коли ти його вірно любиш... — щось почала знов Маруся...
— Чи ж я не любила вірно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер мені що? Лучче б я його
поховала!
XI
Час збігав; туга якось потроху втихла — та на усе розляглася. Пішлися тоді Катрі
оті ранки довгі, а ті вечори ще довшії, ті дні, ніяк не перебутні, — що все
сидиш та думаєш, яке лихо твоє, і як прийшло на тебе, і як не покине тебе
ніколи.
Уночі вона мало спала; устане — ні об чім не дбає; сяде коло вікна, ізложить
руки, сидить та в віконце дивиться. Такеньки тижні сходили, що вона, живуща,
була наче мертва. І ми ходимо — наче що в хаті вмерло. А разом, якогонебудь
веселого променистого ранку або тихого темного вечора, вона як оживіє, — такими
ревними, гіркими сльозами обіллється! І тужить, і ридає, і б'ється до втоми... —
і знов стихне, і знов наче ніщо їй не доходить дожива. Хотіла з нею мати
говорити, хотіла питати, — просить: «не говоріть нічого і не питайте нічого». Ні
зо мною, ані з Марусею розмови не хоче; часом ніби з нас сміється.
Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не знаходила, хоч яка
була мислива собі. Вона тільки судила та сварилась, що мати кориться чоловіку,
що з того усе лихо встає, — та більш вона доводила того гнівом своїм, аніж
словами. Діждали ми батька з дороги. Повернувся він такий, який пішов —
неласкавий. Осмалений сонцем та обвітрений, здававсь він ще похмурніший, ніж
був. Повернувся додому увечері; ми ще не лягали, а вже всюди було тихо, як його
голос грізний почувся. Ми кинулися, я і мати, йому назустріч, кличемо Катрю за
собою: «іди батька стрічати». Він у двір уступив, нас минаючи, тільки мовчки
вклонився, — ми так і стоїмо; він опорядив усе, — тоді у хату, сів на лаві
оддалік од усіх. Мати вечеряти просила — він кивнув головою, що добре, і вечеряв
усе мовчки, усе не дивлячись на нас. Тільки одного разу його очі бистрі
споглянули на Катрю пильно, — начеб осмалене обличчя побіліло трохи, а він
нікому не сказав нічого.
А Катря стоїть коло стіни, сама як стіна біла, — бачу — зомліває. Добачає те й
мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити.
— Втомився я, — каже батько.
— На добраніч вам, — кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за собою з
хати у світлицю. Вона сіла і трусилася уся.
— Що тобі, Катре? — питаю. — Чи ти батька ізлякалася?
— Ні, ні... я тільки спогадала... як тоді благала я батька, як нарікала!.. тоді
в мене було щастя... тепер вже ні об чім мені просити дома, нічого сподіватись з
сторони... Нема в мене нічого, — я сама нещаслива!
— Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, —годі! — вговоряю її.
— Втиши ж ти перш моє серце! — одмовила ридаючи. Ніч ішла в тузі та в жалю.
— Темна ніч яка! — промовляла Катря сумуючи, — яка темная та довгая! — А стала
зоря розсвітати, стало сонечко ясненько сходить, — каже: — Вже й зоряється! Вже
сонце; день, як його перебути до ночі — боже милий!
Мати тим тільки свою журбу тішить, що сеє безталання Катрине буде батькові
вгодне; хутко й поспішилася сказати йому:
— Катря вже не хоче сама за Чайченка.
Дуже батька слова її зрушили.
— Повісти, як усе було, — не вмини нічого! — велить. І усе йому мати повістила,
що було.
— Зглянься на дитину бідну, друже мій, — просить батька: — вона послухала,
покорилася, а нещаслива.
— Вона не мене послухала, — одмовив батько та й задумавсь.
Мати боязко на його споглядала — гніву не вбачала, тільки думу-думу на чолі
високім похмурім.
Далі він пішов собі із двора — так, як ік гаю побрався, — а тії пори вже не було
ніякого діла в полі...
— Як він прийняв теє, — не знаю, — говорила мати, смутно виглядаючи його додому.
Він повернувся увечері пізно.
Увечері всі у хаті зібралися, усі вкупі перебули його, довгого вечора того. Усі
робили кожен своє діло.
І багато тих вечорів довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, — от як,
бува, при недужому, що к смерті недугує, сидять люди, не зглянуться, бо смутний
кожен погляд, не розмовляться, бо нема їм у слові поради, а час іде, тихо йде,
дуже тихо, — то ніби разом як промигне кілька годин і знов ледве точиться, а
кожна хвилина важко прилягає на душі.
XII
Що далі, то гірш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий сум. То
було коли озветься до нас із Марусею словом сердечним: «Ой важко, Марусю! Ой
важко, Химо!», а то зовсім одцуралася усіх. Ласку прийма, не вважаючи; що
спитаєш в неї, заговориш — «що треба? чого хочете?» До матері як нерідна дитина;
від батька далеко сторониться... Де там в селі пригода, дослухається: яка, хто
журиться, плаче — і їй наче любо вдивлятися, обміркувати тут — і дивиться і
слухає вона так, що ніби їй не жалко, що серце болить, а жалко, що чоловік
нікчемен у світі, і говорить, було: «Отсе люди! Що той розум людський!»
Стала вона якась холоднувата, спокійна, хоч і сумна, і смутная.
— Боже мій, Катрусю! — згадаю їй: — як колись — що ти за весела була!
— Була весела, — одкаже, — бо перше було жити легко у світі, як дурному з гори
бігти... Тут мені дещо нахватилося — зупинило мене... Спитала я тоді: що то за
життя наше? І нащо чоловік живе? Пощо у світ родиться? Живе ыа муку — родиться
на смерть. Нічого шукати, ні по чім боліти — усе проходить, як дим, усе минає,
як зілина...
Почне було такечки говорити, тільки слухаємо з Марусею. Нагонить було холоду
своїми словами.
— Скажи мені, Катрусю, — питаю одного разу, слухаючи тії мови її суворі, — чи ти
вже не любиш?
Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всміхнулася.
— Не бійся, не бійся, — каже, — я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не
кохаю...
— Як? Вже забула?
— Ой, Химо, — промовляє, — як усе світове минає! І кохання, і радощі, і горе —
як усе минає! Що було нам дороге, над душу, — бачимо, аж порошинка пильна!..
Змагається з нами, що нема у світі ані добрих людей, ані правди у людей.
— А де ті правдиві? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правді. А де ті
добрі?
— Мати ж наша? — кажу...
Перехопила мене:
— Мати, батько, родичі? Та свій своєму поневолі вже брат! А нехай-но в одну річ
вкохаються та вдадуться, — побачиш тоді, які добрі і яка правда!
— О, є у світі добрі люди, є правда! — говорить Маруся.
— Хіба у наших мислях із тобою!
— А що се, Катре, — кажу, — се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на
світі?
— Що певного у світі? От мені певно те тільки, що я безщасна...
Непорушимо вимовила свої слова... Згадують такеньки давнього давна поховане і
 
Наші Друзі: Новини Львова