Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Три долі

Переглядів: 47496
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 3
блідла...
На завтрий день вона знов у Любчики і на позавтрий — щодня йде. Коли було я за
нею піду собі — вона мене і не завважить наче; а заговорю до неї, "годі, годі!"
— перехопить мене... у Любчики увійде (я вже було усе веду її попід городами, як
із нею, потайно), прийде до Чайченкової хати, подивиться на двері позачинювані,
на втихлий двір, постоїть та й додому вертається...
Х
Одного ранку Катря вже убиралася йти у Любчики, коли сама Чайчиха до нас у хату.
Усі ми такеньки до неї й кинулися..
Сіла стара на лавці, питає, що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на неї
дивлюсь — змарніла вона чогось дуже за той час, що ми її не бачили.
— Та не так-то добре, — одказує мати, — як би серденько моє жадало!
— А що старий каже про діток наших? Чи він коли над ними власкавиться?
Катря, що все коло неї сиділа та трепеталась, при цім слові як кинеться, як
обхопить її руками, як заридає:
— Де він? Де Яків? — вимовила.
Стара її жалує, — говорить, що він хутко буде до неї, що здоровий... Мати взяла
Катрю за руки, я дала водиці...
— Коли буде він, скажіть мені! — просить стару Катря.
— Та завтра б раненько прийшов, коли б не батько твій...
— Нема батька!
— То раненько прийде.
— Завтра раненько! — промовила Катря, обняла голову свою й важко зітхнула.
— А що ж батько вам каже? — пита Чайчиха, — що каже він?
Тоді їй мати усе й розказали... Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче!
— Господи милий! За що моєму дитяті щастя нема!
Мати, сама у сльозах, поглядає на свою Катрю та промовляє:
— Годі! Що се ви!
— Вже довіку буде доля його гірка! Се так йому пороблено! Не буде йому пари
довіку! Не буде йому щастя!
Катря схопилася; мати устала, усіх як хвилею прибило до Чайчихи.
— Як пороблено? Хто йому поробив?
— А та ж удова, те моє лихо пекуче! — каже Чайчиха, дрібні сльози виливаючи. —
Не судив господь нам поріднитись, та ви мені як наймиліша родина... Слухайте ж
усього горя мого!
— Знаєте, що спершу ми у Хмелинцях жили і була там у нас в селі удова прехороша,
пишна... Терничихою звали. Така-то вже жвава, говірка, така — що й летючі слова
хапає... така-то до кожного прикидчива, приладна, лесна... Я таки ще уперве, як
її побачила, подумала: непевні очі удовині! Се ж серденько моє чуло!.. Одколи
зазнався із нею мій Яків, ні до чого став парубок — ні до роботи, ні до
господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його і очі, там і гадки
його...
Мати слухає, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухає й Катря пильно; стоїть,
уста стиснуті. А Чайчиха усе розказує:
— Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона до його
прикинулась, так присербилась, що й світ йому весь зав'язала. Без неї, мовляв,
мов неживий ходжу. Вже як мені і за невістку не хотілося приймати, та вже бог із
тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостів... А вона ж? Насміялася з його,
матінко! Не пішла! А що,-сину, кажу тоді, не на моє вийшло? Вона усім рівно
очима світить, як тобі... Покинь, забудь стидку! Він усе не кидав. Діждавсь, що
виявився багач з чужого села, і засваталася вона з тим багачем, а його, як на
воді лишила. Що він поскорбів тоді, що він поболів — я знаю! Та що ви думаєте?
Яка недобра, яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед віконню — йому
жалю завдає. Іде хороша, уряджена та весела і дивиться, чи нема його де;
угледить, на добридень дає, на здоров'я питається... Таку покинути б, та ще богу
подякувати, а він усе любив... Дала вона якесь дання йому, — якісь чари
зачарувала...
Я, моя матінко, ріки сліз вилила — благала: сину, оженися, — коханий, оженися!
Нехай же вона з тебе не сміється. Довго він мене не слухав, — а далі сам
схаменувся. Була у нас дівчина, що його давненько вже любила, ми до неї сватів —
дівчина не хоче... Мабуть, вже перечула що таке або вже то заподіяно так було: з
другим парубком дівчина повінчалася... А тая безбожниця йому, під вікном нашим
стоячи, вигукнула: «Бурлакуй увесь вік, Якове, та люби тільки мої очі ясні!» І з
реготом пішла собі — у долоні плеще; а він за нею услід біжить, як дитина, а
він, як дитина, плаче... Вона побралася із тим своїм багачем, поїхала із ним, та
хутко з його родичами усіма посварилася, з людьми поневірялася — не схотіла жити
там: вмовила чоловіка у Хмелинцях хату купити і знов у Хмелинці вкинулася...
Тоді вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що він і нездужав, і марнів.
Люди вже стали хитати на його головою... Я усе спродала своє, і селитьбу, і
товар, який був, та в Любчики ми перебралися від неї... І бог мені допомагав:
Яків одужав, став неначе трохи забувати, на вечорниці став ходити, — колись він
у мене між усіма парубками так і сяяв! От він вашу дочку вподобав... Я вже долі
йому сподівалася, — сподівалася, що старий ваш таки змилується — коли Яків: «Не
хочу женитись! Не буду!» Я плачу, я питаю, я падаю: «Не хочу!» І прочула я, що в
неї чоловік вмер: де вже з нею на світі задляється! Несподівана його, кажуть,
смерть спостигла; а вона зараз Якову знати дала, щоб до неї їхав... Він і
поїхав... Я за ним; прохала, ночі не всипляла, дні не вгавала — він не слухає,
він для неї і матір стару, і самого себе забуває... Дивлюсь, що по ярмарку за
нею юрма жене і мій Яків поміж іншими... Я вже хотіла додому та до вас, усе лихо
сказати, — коли Яків до мене прийшов та й впав на лаві... Що таке?.. А се вчора
ізнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тоді Якову говорити, вмовляти
— і він слухав мене... Думали — як вашого старого вблагаємо, так і весілля
буде... Та, мабуть, вже подія така! Мабуть, вже йому не буде щастя! Маятись
йому, одинокому бідолаці!
І стала Чайчиха плакати сильне, і мати плаче. Катря швидко із хати вийшла; я —
за Катрею...
— Катре! Катре! — кличу, — не озивається, йде улицею швидко. Догнала я її, беру
за руку, спиняю: —Та куди ж ідеш, Катре?
— Не знаю... куди-небудь дальш від хати... Так от чого він такої пісні співав!
От чого він смутував! Він не мене любив — її.
— То було, та вже тепер пройшло — і ти не думай... Добре, що обміркувався він, —
збач йому: нема того древа, щоб птиця не сідала!
— Боже мій, боже! Він мене не любив і не любить!
— Бодай тебе, Катре! Хіба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки? Ти вже
лучче з Яковом поговори, — нехай сам він скаже усе, чи він тебе любить...
Вона озирнеться на мене, — як схопить мене за руку:
— Ти мені не згадуй його на ім'я. Я його вже не побачу! Не хочу!
Та й сльози ревні її слова перехопили... Господи! Як Вона плакала, як ридала!
Якими допріками палкими, якими гіркими його дорікала! Мене не слухала — не
чула...
Там утерла сльози і знов швидко завернулася до хати. У хаті мати з Чайчихою
горюють удвійзі.
— Я не піду за вашого сина, — промовила голосно Катря.
— Як? Що? — питає Чайчиха, перелякавшися чи її голосу, чи її постаті. Злякалася
й мати.
— Не піду за вашого сина, — ще голосніш говорить Катря, — не хочу. Хоть і батько
даватиме — не піду!
Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слізьми вливалася.
— Чари, — каже, — чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: «бурлакуй довіку!»
Усі плачуть; Катря стоїть нерухома у стола, тільки дише.
Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так свої
слова вимовила непозибко, Чаичпха тільки сказала: «така вже доля!», — ще
поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона, Катря аж
іздригнулася) та й пішла собі додому горюючи.
Катря за нею услід подивилася. Сіла на лаві й дивилася по хаті, дивилася на нас
пильними та бистрими очима, наче вона що поховала — та недобре ще обміркувалася.
— І добре, доню, — озвалася до неї мати, — батьку покорилася... перейде туга,
знайдеш собі до пари... — та й хотіла її пожалувати...
Як же заридає Катря, як затужить! І невгаває плачем своїм. Ми коло неї ходимо,
ми коло неї падаємо, а то вже склали руки та й не поворушимось.
Минув ранок, минув день, поминув вечір, ніч минає — у нас в хаті ридання
 
Наші Друзі: Новини Львова