Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Три долі

Переглядів: 47495
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 3
згордувала, засватав другу дівчину та й одруживсь. Та було прибере свою молоду
жінку, мов тую крамарку багату, — там-то намиста дорогого, тамто дукачів; а сама
жінка маненька, коротесенька, та аж пихче під тими убраннями, — а він усе її
мимо наших вікон у свято проводить — сам у такій шапці, як решето, у поясі
шовковому, червоному, що аж очі в себе бере. Іде та поверх нашої хати поглядає:
«що це таке стоїть, що я його добре не бачу?» — таким, було, поглядом поглядає.
Пізно під вісень того року побрався наш батько у дорогу. Як виходив: «бувайте
здорові!» промовив усім нам за гурт та й пішов... Ми за їм ідемо проводити його
за слободу. Стали мати гірко плакати, — він трохи зупинивсь і говорить:
— Ви собі робіть як знаєте; кохайтеся, коли вхітні, — а я на своєму слові стану:
я за Чайченка дочки не 'ддам, поки жив. Бувайте здорові! — Підняв проти нас
шапку та й пішов дорогою, — а ми услід його дивимось, стоїмо, як холодом
прибиті.
— Катре! Катре! Дитино моя! — вимовила мати: — в яку се годину ти закохалася!
Господи світе! Пішов, ледве попрощався — коли се бувало? — Дивилася за батьком,
виливаючи сльози, а він усе далі та й за гору зайшов, тільки ще чули, як гукав:
«Гей! гей!»
Ще дослухалися — стояли, та вже тихо — додому тоді повертали:
— Катре! — питає мати. — Чого задумалася?
— Я хочу Якова бачити!
— Ой, дитино моя! Чи не чула, що батько казав?
— Я хочу Якова бачити!
Не тужила вона, не плакала і на все, що її прохала мати, і зупиняла, і жалувала
— на все вона одмовляла:
«Я хочу Якова бачити!»
IX
— Катре! — говорить мати, — нехай я лучче сама піду туди, — сама за все
розвідаю...
— Ні, мамо, ні! Чи таки ви самі не бачите, що мені не до жданків, не до
обітниць... Не збороняйте мені, мамо! Я не послухаю вас... я нещаслива — я на
все піду...
Побралися ми у Любчики, не гаявши часу. Нам важко було, а Катрю обняла якась
радість божевільна: усе вона позгадувала і балакала не стихаючи. Спом'янула, як
ми були на вхідчинах у Чайченка, як танцювала в Булаха на весіллі; пригадала
знайомих дівчат любчівських і парубків, усі жарти і вигадки веселі наші, — от
нібито вона була десь у тісній земній неволі, та се визволилася, і знов йметься
їй на життя веселе і любе, і забігає вона вже думками поманливими...
Уступили ми сперву до своєї родички; зраділи нам, приймають. В хаті у їх усе
так, як і було, тихо та сумирно. Чоловік Її привітний, сама весела та спокійна.
Він же сани ладна, вона кожухи перегледжує; добра їм осінь була, доброї і зими
сподіваються... Здоровий величенний кіт мурий, на сонці потягаючись, мрукає — з
свого доброго талану; воли високорогі половії дивляться з загороди у двір
поважно; білії гуси поспішаються на воду з гори; а чорнорябі каченята, крякаючи,
у двір садком беруться; кури різнопері по всьому дворищу розбрелися, а півні
невгомонні кукурікають, місто вихваляються. Садок вже безлистий, а не пустий,
добіляються полотна, розстелені по землі, і нитки розвішані по дереві; сушаться
на сонці грушки й яблука на тичках тоненьких; у городі гурки, на насіння
зоставлені, жовтіють та гарбузи...
Стали мати прощатися, бо вже Катря давно коло дверей стояла, а родичка просить:
погуляйте ще в нас, та погуляйте!
— Та я хочу ще Чайчиху навідати, — каже мати.
— Її ж дома немає.
— Де ж вона? — спитали ми усі, а Катря голосніш од усіх.
— А поїхала у Хмелинці ще позавчора, до сина.
— А син чого там?
— Хто його знає! Він же давненько все тиняється десь... Наші люди його бачили
востаннє у Хмелинцях, а се і мати доїхала туди до його; вони ж самі з Хмелинців,
в їх там якісь родичі...
І хати білі, й хазяї милі — немов пилом припали по тій новинці для нас...
Слухаємо, як вони розказують та хваляться і життям і людьми; та хто ж не зна,
як-то слухати легкі речі безнапасного щасниці, при своїй лихій годині? Се як
тяжко недужому припадають пахощі весняні, що й хороше дочувати їх, і томлять на
умір...
Пішли ми собі додому, а Катря звертає до Чайченкової хати; схилилася на тин і
подивилась у тихий та пустий двір, бліда сама як хустка.
— Завтра я знов прийду, — промовила, наче сама до себе. Тільки ми трохи вийшли
за село, на перехресний шлях, навперейми нам чоловік возом їде, воли поганяє —
зараз Іди впізнали Михайла Іваненка: як його не пізнати? Дуже був білявий
волосом, а засмалений вітром, опалений сонцем — то брови й ус наче вапном
пойнялися. До того, високого зросту, кощавий, похіпливий, жвавий... Сей Іваненко
напропале закохався у ярмарках, у куплі та в продажі: чи засівав пашню: «се
повезу у ярмарок», чи жав, чи косив, чи вигодовував що: «буде чим
поярмаркувати!» Часом він було й втратиться здорово, а стануть йому те доводити:
«то що, що втратився! аби свіжа копійка!» Жінка його горювала за ним: як
одружився, то він вже третю хату се перепродав. Як нема його, то все жінка
жаліється людям: «Які хаточки були придбані, які славні — поспродував; тепер
опоряджаю сю хату, та й сю, мабуть, продасть; мене не жалує, літ моїх яе
вважує!» А як він дома гостює, то знов вона, як не жада посваритися — не можна
із ним сварку зачепити. Він їй привезе і очіпок, і сережки, і хустку завсіди;
він свою куплю так красно покаже, а продасть — добре, такеньки словом перед
жінкою приміниться, такого їй новинок нарозказує, — а була жінка цікава з
цікавих, — що вона його слухає та й заслухається, — та тоді туман спаде, як вже
він знов з дому вихопиться куди у ярмарок.
— Звідки бог несе? — пита мати Іваненка...
— З якого ярмарку? — кажу.
Катря іде попереду, не слуха, тільки вклонилась Іваненкові, маючи звичай.
— А се, — каже, — був у Зайчиках, був у Лебедівці; у Хмелинцях був...
— Десь-то ярмарок добрий у Хмелинцях, — перехопила мати, — от і Чайчиха туди
поїхала, — не бачили її?
— Де то вже не бачив? Ходить і вона по ярмарку, мов гроші загубила.
— Чого ж ее так? Там же вони з сином?
— А син ходить, як пробу розум загубив. А гарна удова веселіє, що загублене
знайшла.
— Яка удова?
— Хороша, молода, свіжа... От коли б таких та спродувати чи купляти, — були б
торги, кажу вам...
— Чи не знаєте, як вона на ім'я прозивається?
— Вбачаючи, — каже, — диво та не спитати, звідки взялося? Вона Терничихою
прозивається.
— Чи ж Чайченко її сватати хоче?
— Там їх, зальотчиків, біля неї такого, що за день не перевішаєш; хто сватає, а
хто візьме — се то вже вона знає.
— Бувайте здорові!
— Щасти боже!
Катря нічого того не чула...
— Боже мій, боже великий! — промовляла мати з жалем, ідучи дорогою. — Боже мій
добрий!
Думали-думали, як то лучче Катрю завістити про те, що чули, та, порівнявшись,
просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовляє: «не журись» та просить
«забудь!».
— Нащо мене дурити? — говорить Катря з смутком. Ми присягаємось, що чули од
Іваненка.
— Годі! Годі вже! — тільки одмовляє.
Як у хату увійшла, припала на лаві, схилившись на покутнє віконечко, — дивиться
та думає; а там як звелася — бліда, бліда!
— Що тобі, Катренько, що тобі?
— Нічого! Я подумала: що якби тому правда була, що він іншу покохав... я тільки
подумала, я віри не йму... і не йнятиму...
На другий день вона таки знов пішла у Любчики; була і на третій. Що мати
говорила, сварилася — не слухала... усе вона собі думала і частенько на виду
блідла...
 
Наші Друзі: Новини Львова