Інститутка
МАРКО ВОВЧОК
ІНСТИТУТКА
Т. Г. Шевченку
І
Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така
вдалася. Уродись, кажуть, та і вдайся... Було, мене й б'ють (бодай не
згадувать!) — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — і сміюся. Бува
лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так і моє лишенько. Якби мені за кожною
бідою моєю плакати, досі б і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою
зросла я, при чужині, у людях. Хоч не було діла важкого, — так забували про
мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я...
На десятоліттях взяли мене в двір. Стара пані була не що, сумирна собі, — може,
тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить — тільки шам-шам,
одразу й н .....