Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 04 квітня 2020 року

Інститутка

Переглядів: 88797
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
МАРКО ВОВЧОК

ІНСТИТУТКА

Т. Г. Шевченку
І
Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така
вдалася. Уродись, кажуть, та і вдайся... Було, мене й б'ють (бодай не
згадувать!) — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — і сміюся. Бува
лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так і моє лишенько. Якби мені за кожною
бідою моєю плакати, досі б і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою
зросла я, при чужині, у людях. Хоч не було діла важкого, — так забували про
мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я...
На десятоліттях взяли мене в двір. Стара пані була не що, сумирна собі, — може,
тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить — тільки шам-шам,
одразу й не розбереш; так куди вже бійка! не на умі. Увесь день на ганочках;
нічка йде — охає та стогне. А за молодого віку, славлять, вигадочки були чималі
і в неї... та треба ж колись і перестати.
За мене, то вже в дворі жили ми спокійненько; одно було горе, що з двору й
ступити не пустять. Хіба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в
неділю й не думай. «Розволочитесь, — було, каже пані гніваючись, — не пущу!.. Не
той ще вік ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, — не зараз вам умирати».
Сидимо, було, день при дні у дівочій та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано.
Тільки пані заоха або хто з дівчат на ухо за чим озветься, котора зітхне з нуду.
Докучає, було, та робота, докучає, — аж пече; та що врадиш? Спасибі хоч за те,
що не б'ють десять раз на день, як от по інших чуємо.
А як коли, то, було, звеселіємо не знать чого. Веселенько нам, — аж серце
трепече! Коли б воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало... Не всмілимось!..
Ізглядуємось, та сміх нас так і бере. То одна моргне бровою, а друга їй
одморгує; то прив'яжуть тую до стільчика косою; інша зскочить та почне
вистрибувати дибки-дибки, щоб пані не почула, — крутиться, вертиться, тільки
рукава май-май-май... Чого, було, не виробляємо!
У старої пані не було роду, окрім мала собі унучечку, — у Києві обучалась у
якомусь там... от коли б вимовити... ін-сти-ту-ті... Було частенько до старої
листи шле; а стара тії листи щодня вичитує, — і попоплаче над ними, і
попосміється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати...
Мати божа! увесь будинок зворухнувся: білити, мити, прибирати!.. Панночки
сподіваємось! Панночка буде!
Стара пані немов одужала: коливає з кімнати до кімнати, виглядає у кожне віконце
на шлях і нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми
за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то біжимо-летимо...
Весело зочити степ, поля красні!. Степ зелений наче втікає в тебе перед очима
далеко кудись, далеко... Любо на волі дихнути!
Квіток, було, назриваєм та позаквітчуємось, як молоді, та до самого двору тими
вінками величаємось. А вступаючи в двір, схопимо з себе, позакидаємо, — та так
було жалко тих вінків кидати, так жалко!

II
Діждали панночки, приїхала... І що ж то за хороша з лиця була! І в кого вона
така вродилася! Здається, і не змалювати такої кралі!.. Стара як обійняла її, то
й з рук не випускає; цілує, й милує, та любує. І по кімнатах водить, усе
показує, усе розказує; а панночка тільки обертається туди-сюди та на все цікавим
оком спозирає.
Посадовила її стара за стіл. І плаче, і радіє, і розпитує, і частує: «Може, тобі
того з'їсти? може, того спити?» Наїдків, напитків понастановлювала; сама сіла
коло неї, — не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й
чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них і слухаємо, що то панночка говоритиме,
— чи не дійдемо, які там у неї думки, яка вдача, звичай.
— Яковось-то жилося тобі, серденько, самій? — питає стара. — Ти мені не кажеш
нічого.
— Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!
— Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?
— От захотіли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волі; а що я
витерпіла за тим ученням!.. І не нагадуйте мені його ніколи!
— Голубочко моя!.. Звісно вже — чужі люди: обижали тебе дуже... Чому ж ти мені
зараз сього не прописала?
— Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..
— Бідолашечко моя!.. Скажи ж мені, як тебе там кривдили тії невірні душі?
— Ох, бабусечко! І морено, й мучено нас — та все дурницею. І те вчи, і друге, й
десяте, й п'яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо мені те знати, як по небу
зорі ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх
недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати...
— Та нащось же учаться люди, моє золото. От і наші панночки — на що вже бідота,
та й ті верещать по-францюзькій.
— Е, бабуню!.. — защебетала панночка. — До французької мови і до музики добре і
я бралась, — до танців тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен і
похвалить; а все інше — тільки морока... Учись та й забудь! І тим, що учать —
нуда, і тим, що вчаться — біда. Багацько часу пропало марно!
— Так як же оце? Погано вчать?
— Кажу ж вам, що й нудно, і погано, й марно. Вони тільки й думають, як би їм
гроші виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили... Чого ж ви
задумались, бабусю?
— Та то, серденько, що гроші брали за тебе добрі, а вчили погано. Що ж, як ти
далі і все позабуваєш?
— Чи подоба ж се, бабуню? Бог із вами! Як же б то між гостями або в гостях
позабувати музику, або танці, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську
нісенітницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсім-таки не
знаю. Цур їй!
— А як же часом хто в тебе спитає, як там тії зорі по небу ходять, абощо? Люди й
осудять зараз: вчилася, та й не тямить!
— Та що се ви, бабусю? Та се я тільки вам призналась, що не знаю, а чужі зроду
того й не дошимраються, нехай хоч цілий день питають. Я зо всього викручусь, іще
й їх оступачу, — он як, бабусю! Хочете, я вам заспіваю? Слухайте!
І заспівала, затягла, — наче теє срібло пересипається. Стара її цілувати:
«Серденько моє! Втіхо моя!» А панночка до неї ласиться та просить:
— Купіть мені, бабусечко, по новій моді убрань хороших!
— Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царівна над
панночками!
Ми, дівчата, ізглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А найбільш,
бачця, людей туманити!

III
— Ходім лишень, голубко, — говорить стара пані, — я хочу, щоб ти собі обрала
котру дівчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку
й збилися.
— Се ваша панночка, — промовляє до нас пані. — Цілуйте її в ручку.
Панночка, чи глянула на нас, чи ні, простягла дві пучечки поцілувати.
Стара всіх нас показує, — се Ганна, а се Варка, а се Домаха...
— Боже мій! — аж крикнула панночка, разом стрепенувшись і в долоні сплеснувши: —
Чи зуміє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?
Стоїть і руки заложила, і дивиться на нас.
— Чому? — каже стара. — Зуміють, серце. А ні, то навчимо.
— Як тебе зовуть? — питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панії: — Ся
буде мені!
— Так і добре ж; яку схочеш, серце: нехай і ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи
добре, — панночка тебе жалуватиме.
— Ходім уже, бабуню; годі вже! — перехопила панночка; сама скривилась і
перехилилась набік, і очі чогось заплющує, і з місця зривається, — от стеменний
кіт, як йому з люльки в вуса пихкають...
— Треба ж, голубко, — каже стара, — її на розум навчити: се дурні голови. Я
скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.
 
Наші Друзі: Новини Львова