Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Подорож ученого доктора Леонардо :

Книга Друга

Переглядів: 12669
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ростислав Мельників, Максим Тарнавський Джерело: Літературний ярмарок. — 1928
Але Альчеста не слухала далі. Розгніваним жестом вона наказала Перебийносові не читати.

«Еспанець! — закричала вона. — Еспанець, і він наважився!.. він посмів!..» Спазми здушили їй горло, вона поточилася, повіка зімкнулися під вогненними очима. Перебийніс легко і зручно підхопив її правою рукою. Лівоювін підібрав весла і побіг стежкою вниз до ріки.

Щось тепле і м’яке ласкаво залоскотало шию Альчесті. Вона опам’яталася і схопила рукою пухнате руно рогозу. Під собою вона побачила воду. Перебийніс стояв коло причалу і, тримаючи її правою рукою, одмикав човна.

«Як мені звати вас, мій спасителю?» — тихо спитала Альчеста.

Перебийніс не одповів нічого. Він одімкнув човна, заправив весла в бабайки, улаштував сало на носі, посадив Альчесту на кормі і двома могутніми ударами вигонив човна на середину ріки. По тому він звів голову; і його ясно-блакитні очі зустрілися з темними очима Альчести.

«Ви можете звати мене Орестом, — сказав він. — По-нашому це буде Яресь. Ви чуєте, як солодко ячать бджолоїди і шугають надкручею. Ви бачите, які золоті їх тіла і які блакитні їх крила. Я, дужий і веселий, повезу вас у далекіозера».

«Оресте! — Ні... Яресю! — мовила Альчеста. — Подивіться, як грає вода під сонцем. Подивіться, як дугою зігнулася куга і в дузі найніжнішою плівкою устряг водяний шар. Він грає сімма фарбами райдуги, він тремтить усіма фібрами своєї ефемерної душі, але він живе, і повз його вода, його мати, тече в далекі озера. Яресю! Наша зустріч — як це невічне водяне око — настане ніч — і назавтра його може не бути. Яресю! Пливім у далекі озера!»

«Альчесто! Вже минають гори, і от вищі й буйніші підходять до берегів очерета. Мов кінне військо, стали вони коло води напувати коней, і значки їх хиляться і мають над головою. А коли звечоріє, вони стануть чорні й грізні, як незчисленні інтеграли у книзі професора Струве, що по ній мені, леле, доведеться складати іспит. Трудні ті інтеграли для козацького внука і селянського сина. Та я подолаю їх, як цей човен перемагатиме очерета в озерах, пробиваючи стежкy. Дивіться, очерета стали, мов кінне військо, над водою. Вони кивають головами й списами, це вони кажуть вам, що я люблю вас, Альчесто!»

«Яресю! Вже минають гори, і ліс на них тремтить. Він тремтить, і нікель сиплеться на нього з сонця, обсипе ясен, блисне в землю і знову займається на коронах. Ніби зелені шовкового паперу корони розмінюються на нікелеві гелери і падуть униз, підкопуючи ясеневий бюджет. Нікелем блищать ясени і минають на горах. Вони видзвонюють вам, що я люблю вас, Яресю!»



XI
Минули гори — Дінець розбивсь на Тридінчя й пішов один на Гомільшу, один під дюни ліворуч і один посередині. Перебийніс не вигрібав, бо човен сам нісся середнім Дінцем. Береги стисли його, він був як блискуча залізнича колія з двадцяти дзеркальних рейок, щільно споєних одна з одною. Човен летів по сталевій смузі, качки хмарами здіймалися на луках і з свистом летіли над головою. На березі сидів кроншнеп і встромив кривий ніс у мулку землю надбережжя. Чайки-тічитки чвалали бурими крилами в повітрі і раптом, як сніг, сипалися на луках.

Просто перед човном мрів Черкаський Бешкинь.

«Через міст від Черкаського Бешкиня буде Руський Бешкинь, — сказав Перебийніс. — Коли б я був ваш доктор Леонардо, — додав він похмуро, — я почав би розповідати вампро слово Бешкинь і що може значити це тюркське слово, далі — що таке Черкаси і як воно вийшло, що воно, оце слово, означує український народ, а наприкінці, щоб зробити вам приємність, ще раз сконстатував би, що Руський Бешкинь є село сифілітичне.

Але я не доктор Леонардо (як, утім, і він не доктор Леонардо, а просто собі якийся еспанець Дон Хозе Перейра) і замість статистичних даних про сифіліс у Бешкині розповім вам казку про Велику Любов, бо, нарешті — що таке є й той сифіліс, як не знак від Великої Любови.

На однім хуторі недалечко Дінця жив вікодавній мудрий дідусь-пасічник. Багато років він добував меду з вуликів, багато років райдужні бджолоїди ловили його бджіл, аж от одного року зазнав дідусь любови.

Але полюбив дід не дівчину молоденьку і не ловку молодицю і не cтapy бабусю. І не хлопця полюбив дід, як подумали б стародавні елліни, коли б довелося їм послухати моєї казки.

Дід полюбив собаку — і собака полюбив діда. Укупі вони ходили на пасіку, і бджоли, поважаючи діда, шанували також його собаку. Уночі собака з’являвся на піч, і дід спав, поклавши сиву голову на його велике кошлате тепле тіло.

І от завжди в любові буває біда, коли нерівні віком ті, хто люблять одне одного. Старий був дід, а собака був зовсім молодий, йому хотілося гасати на полях, полювати, ловити все, що лякалось і тікало. Отож одного дня собака задавив курку.

Дуже гнівалися хазяї, сини дідові, але старий так сумував, що вони простили собаку. І знову щасливо жили дід з собакою, коли одного вечора собака не витримав спокуси і знов задавив курку.

Коли дід це побачив, у нього аж захололо на cepцi, і він зробив те, проти чого опиралася вся його душа, — він узяв дрючка і з слізьми на очах побив свого собаку. Та не помоглося й це, і сини дідові, щоб не було шкоди в хазяйстві, посадовили собаку на цеп. Уже не міг дід обідати вкупі з улюбленцем своїм, ходити з ним на пасіку й гуляти в полі і тільки щовечора приносив йому добрий шматок від свого злиденного обіду. І собака, сумний і невеселий, лизав дідові руку, аж сльози стояли тому в очах. І дід ішов сам спати на тверду незатишну піч.

Уранці наклав дід у торбу хліба, вийняв у миску меду, накрив чистим рушничком і поніс продавати в місто. На цілий день ішов старий, тож, підійшовши до собаки, довгойого гладив і потішав, а тоді оддав йому половину свого хліба, поцілував у писок і пішов геть у місто.

Собака поривався, вив і скавчав, і стрибав на цепу, але дід уже вийшов з двору. І до кола, що на ньому прикутий був цеп, підійшли кури.

Не знаю, як то сталося, тільки собака знов согрішив. Вибігли хазяї, бо була неділя і вони лежали в хаті, і, побачивши що собака задавив курку, зарубали його сокирою і одтяли йому голову

Надвечір дід повернувся з міста. Він зберіг ще кусень хліба, а на гріш, що зверх карбованця прийшовся за мед, купив скибку ковбаси. Та, коли він увійшов у двір, собака не кинувся на цепу і не привітав його радісним криком. Дід підійшов до кола й побачив, щособаки не було.

Значить, сини схаменулися й спустили його улюбленця з цепу, — подумав дід. І він пішов у садок шукати собаку і умисне не гукав, щоб самому знайти улюбленця й дати йому поїсти.

Він найшов його серед бур’яну — тільки якось чудно стояв собака й мовчки, зовсім незрушиме дивився на нього. Дід гукав і манив, але собака не поворухнувся. Дід підійшов ближче і побачив мертву голову, настромлену на палю.

Недовго постояв дід, а тоді зняв голову з палі, погладив її і обережно поклав у торбу. Узяв він і палю і уломив від неї саме стільки, щоб добрий був ціпок. Потім він повернувся, вийшов з двору і пішов світ за очі».



XII
Уже минули бешкинські луки, уже Три Дінцізіллялися в один і розляглися широким плесом, уже одна сага пішла за Черкаський Бешкинь, уже засиніло за мостом друге пасмо гір, а Альчеста все ще сиділа нерушимо й не сказала ні слова на Орестову казку.

Синілося друге пасмо гір, а за ним бовваніло ще щось, куди більше й величніше і ще синіше, і ще темніше.

«Гроза», — сказав Перебийніс. Ще навколо пекло полуденне сонце, ще ні одної тіні не було на Дінці, а вже росла й набрякала сиза озія край неба. Дуже швидко вона неслася правим берегом, гору за горою вкривала тінь, сага за сагою темніли, і блиск сходив з води. Тіньгрянула по Дінцю, очерета стояли зовсім тихо, далекий і грімкий розлігся гуркіт над горами.

«Я боюся, що буде дощ, — сказала Альчеста, — а моє пальто зосталось в Леон... у цього підлого еспанця. Я промокну і застуджуся, і умру, мій Яресю — де ти мене поховаєш?»

Перебийніс не одповідав. Вибравши місце в лісочку на березі, він скерував туди човна. «Ой наступає та чорна хмара», — співав Перебийніс, і хмара справді наступала. Човен прянув об беріг, Перебийніс вискочив і допоміг вийти Альчесті. Подержавши її трохи в руках, він ніби з жалем поставив її на землю і взявся до човна. Він рвонув, і човен — плюскнувши, як качка, вискочив на беріг. Тоді Перебийніс акуратно вийняв весла, добув з човна сало, віддав його Альчесті і, ухопившисякрай човна, враз перекинув його долічерева.

«До корчми гулять», — доспівав він і, знову взявши Альчесту в руки, вигідненько влаштував її під кормою. Потім він нагорнув з одного боку човна піску, а з другого підпер борти гіллям. Після того він сам заліз під човна, а босі ноги, бо не вміщалися під ним, витяг далеко вперед, так що вони мало не сягали води.

Налетів вітер, по воді пішли жмурки, вітер yщуx і ліг штиль. Перебийніс саме встиг добре обдивитися рукою, чи Альчесті ніде не протікатиме, як грім ударив просто над головою, гунув шквал, грянув дощ, наче небо, як колосальна цистерна синього заліза, розривалося на друзки, гупало, лляло, знову рвалося і знову гупало і лляло.

Німий Дінець за Бешкинями враз ущерть наповнився звуками. Дощ сік дно човна, цебенів по дереву, мільйоном голок пронизав ріку, гілля тріщало, лист буяв і шумів і буй-блискавка розривала залізну цистерну неба. Альчеста притулилася до Перебийноса, як кошеня, він з насолодою витяг ноги ще далі під дощ, і вони сиділи мовчки, поки небесні грузовики гуркотали громовими рейками просто над їх головами.

На протилежнім березі над вербою проглянуло крізь хмарні кучми, як сльоза, чисте блакитне око, і Альчеста загомоніла.

«Ця дика, огидна буря, така, як твій народ, о Яресю, — сказала вона. — П’яний селянин Черепаха, що люто б’є свого вірного коня Володьку; звір-древонасадець, що вигонив свою жінку з малими дітьми на мороз, одрубав свому синові ногу і тепер стріляє в кущі, коли думає, що то іде його жінка; люті пси, що забили дідового друга собаку і настромили голову на палю за те, що собака задавив якесь курча, — всі вони у стократ гірші й дикіші за цю бурю, вониогидні різники, ці люди. Чи не правда ж, Яресю?»

Грім викотив уже свої чавунні барила ген за Бешкинь на Коропів хутір, блискавиці мовчки блимали десь далеко, і тільки дощ м’яко ллявся ще над річкою і берегами. Перебийніс добув сопілку й заграв.

Дитячим голосом, мов дівчина-школярка, сопілка сказала, як щука-риба одбила од берега ряску, як було літо та й стала зима, як мороз-морозенко скував воду, як прийшла красна весна і в гаї зелененькім орала дівчина воликом чорненьким. Коли сопілка про все це розповіла, Перебийніс звичайненько обтер її і сховав у кишеню.

«Альчесто! — сказав він. — Ти чула, як під час однієї полярної експедиції двоє італійців, закинуті серед льоду, забили і ззіли свого товариша норвежця, зжерли сирцем-сирового, бо не було вогню, щоб зварити з нього суп або хоч спекти, як шашлик, на ріжні?

Може, ти скажеш, що це були дикі огидні звіролюди, і я думаю, що ти це й хочеш сказати. Але тому неправда — це були дуже хороші культурні люди, виховані, освічені люди, здатні до делікатних і ніжних почувань. Можливо, що це були доктори або й навіть професори.

Як же вони могли так некультурно зжерти свого товариша, сирового норвежця?

Народ, про який ти кажеш, дійсно чудний народ. Він створив чудесну музику і надзвичайне малярство, що його примітиви здаються паризьким мистцям за акме досконалости, небувале декоративне мистецтво. Він скомпонував епічні пісні, незгірші від кодексів Гомера. В особі своєї інтеліґенції він навіть спромігся створити таку-сяку літературу та, хоч і паршивеньких, істориків літератури.

І от цей самий мистецький народ, що дорівнюється в художній умілості навіть негрському, а не тільки японському талантові, цей самий народ зовсім не розуміє краси. Краса для нього не існує.

У цій прекрасній ріці він убачає тільки деякий спосіб комунікації — можливість пересуватись довбаним човном. Крім того, він хижацькими методами винищує в ній рибу і в плесах її качок.

З м’якого ласкавого рогозу, що так тихо лоскотав тобі шию, коли ти сідала в човна, Альчесто, він плете рогожі і продає їх за безцінь у Слобожанській Столиці, продає їх за злиденні копійки, що ти їх охоче заплатила б удесятеро, аби рогіз зостався красувати в затоках.

Більше того, в голодні роки він викопував саме коріння цього рогозу, винищуючи його зовсім, підсікаючи саме рогозове життя тільки для того, щоб собі пожерти і дітей тим корінням нагодувати. Уяви собі, вони жерли коріння рогозу, ці люди!

Ці гори для його просто нерівні місця, на яких не можна орати землю, а плеса, саги й затоки — це, на жаль, затоплені водою сіножаті.

Сама літня година, ґрандіозне сонце і ясне, і чисте, і ясне небо тільки нагадують йому, що треба б дощику на посів, а коли він дивиться на орні океани жита, створені його виснаженими руками, він замість упливати мрією за хвилями колосся, рахує, скільки копиць його він назбирає сей рік.

Ліс! Він хотів би вирубати цей ліс і продати його. Очерета! Він косить їх і укриває ними свою злиденну, погану хату. І навіть оту сіру чаплю, що летить над бором, він ззів би, коли б міг її спіймати, хоча вона, та чапля, страшенно одгонить рибою.

Я син цього народу, Альчесто, і я викопував рогіз і їв його. Я спав під очеретяним дахом і я забив колись рудого собаку, щоб пошити собі на зиму шапку з його шкіри.

Тепер я викопую з книги професора Струве інтеграли. Я хочу вивчитись робити краще життя. Десять років, Альчесто, — це дуже короткий час, і за десять років трудно підняти життя, налигане двома стами років рабства».

Перебийніс виліз з-під човна. Дощ перейшов, Слобожанська Швайцарія вигравала під сонцем. Перебийніс одним легеньким рухом перекинув човна і в ту ж мить спіймав на руки злякану Альчесту. Оберігаючи її шовкові панчішки і елеґантні черевички від вогкости, він поставив її, наче порцелянову статуетку, в човна. Він одшукав сало і акуратно уклав його на носі човна. Далі він легенько піддав човнові коліном, і той вкупі з порцеляновою богинею плавко спустився на воду. Перебийніс улаштував весла і лагодився сідати. В цей момент щось зашаруділо в кущах, і на беріг вискочив бандит з рушницею в руках. Альчеста заніміла від жаху, Орест Перебийніс ураз повернувся ліворуч, колосальним стрибком упав у ліщину і зник з очей.



XIII
Альчеста встигла тільки побачити, що бандит був увесь обсипаний тирсою, наче він, замість грабувати подорожніх, цілісінький день пиляв дрова. Обсипане білою тирсою обличчя бандитове на одну коротку мить здалося їй страшно і незрозуміло знайомим, ніби вона довгі роки щодня бачила його уві сні. Але думки ці майнули Альчесті як блискавка, бандит, не спиняючись, кинувся до човна у те місце, де було заховане сало.

«Яресю!» — в смертельнім жахові скрикнула Альчеста. Бандит лівою загрозливо навів на неї рушницю, а другою рукою діставав з човна сало. Добувши його, бандит ступив до Альчести, вона заплющила очі й зомліла.

Довгі роки подорожі з доктором Леонардо, його любов до неї, остання подорож у Слобожанську Швайцарію, квас на базарі, селянин Черепаха, леґендарна баба, добрий древонасадець, його жахлива біографія промайнули в її уяві. Немов удалині заграла сопілка, і раптом усе затулила гігантська постать Перебийноса...

З крахом хруснуло гілля, з кущів вилетів Орест Перебийніс і, підскочивши до бандита, одним могутнім ударом перебив йому носа. Бандит покинув рушницю і сало, схопився обома руками за ніс і втік у хащі, обтрушуючи все по дорозі білою тирсою.

 
Наші Друзі: Новини Львова