Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Подорож ученого доктора Леонардо :

Книга Перша

Переглядів: 8388
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ростислав Мельників, Максим Тарнавський Джерело: Літературний ярмарок. — 1928
I
Коли подорожній сідає в човна на Бахтині, щоб їхати в Слобожанську Швайцарію, то коли він, цей подорожній, не вміє бачити, він нічого не побачить путнього.

Він залюбки погоджується, що дорога була довга і що дорога була курна — не жаль йому доріженьки, що куриться курно — сказав би він, коли б він умів оцінити курну дорогу.

Так само він готовий визнати, що була дуже труська дамба, і що був міст через якусь нетечу, що її переїжджаючи, єсть порядок запитувати: невже ж це Дінець? Ніхто з них не знає, що ця фраза ріднить їх з тією леґендарною бабою, яка, погостювавши в Харкові в кума, розповідала потім у доповіді про подорож — а доповідь ця відбувалася перед хатою на колоді, де вже багато було налузано насіння — сказала в своїй доповіді:

«А в Харкові Дінець поганий!»

І хоч оця баба і передбачала пишний проект провести в Харків Дінець — проект, почасти зреалізований фотографом Довбнею, бо фотограф Довбня, зробивши знимок Лопані, пофарбував її в усякі кольори, зробив утроє ширшою, намалював на ній пароплава, а над нею аеропляна і навіть, здається, чи нe пустив десь у береговій піні пухкеньку німфу в купальному костюмі — хоча баба це все передбачала, казавши, що в Харкові Дінець поганий, але подорожній ніяк би не згодився з тією бабою поріднитися.

Тим часом баба могла б дечого навчити подорожнього — назвім його Леонардо — і умовмося, що він з фаху свого доктор і бачив усякі краї. Бачив справжню Швайцарію і сходив на Монблан, але не наважився зійти на Маттергорн, бачив справжню Баварію і, нехай буде, бачив червону Баварію під час повстань у Німеччині і бачив також Нову Баварію.

Отже, Леонардо, подорожній і лікар, обіймаючи за талію, скажемо просто й без претенсій, Альчесту, не спостеріг нічого окроме куряви, дамби і нетечі, яку він ще й до того взяв за Дінець.

Але для леґендарної баби (створеної нашою фантазією) було по дорозі багато цікавого. Був терофазеритовий завод і багато хат під терофазеритовими дахами, були ворота, що над ними стремів хрест — якимсь старовинним звичаєм, а самі ворота мало не всі були вимазані дьогтем — теж якийсь старовинний звичай.

Але надаремно фантастична баба копилила губу, уявляючи собі дівку, в якої знайшлася самосійна дитина чи, конкретніше кажучи, безкоровайний син. Буває, що старовинний звичай набуває нового змісту — так, доктор Леонардо обіймав рукою за талію Альчесту, хоча вони сиділи не в кареті, а на лінійці. Так і хлопці парубочого віку мастять тепер ворота не тій дівці, що грішила, а тій дівці, що не схотіла.

Щулячи своє старе око (вигадане, як сказано нами), баба спостерегла б хатку з двома віконцями і забитими тепер дверима, щоякось химерно виходили просто над призьбу. Це була колись монополька, сказала б баба.

А величезні три літери на терофазеритовім дахові тієї хати, літери М. С. П., що доктор Леонардо вважав за марку терофазеритової фірми, виявилося б, були просто візитова картка і значили вони — Микола Семенович Половинка, а не Московська Сільська Промисловість, яка, відома річ, терофазериту не виробляє, а виробляє інші речі селянського вжитку, як-от праліне, зефір, мікадо, крем-мокка і інше.

Так само доктор Леонардо не звернув достатньої уваги на каланчу, з верху якої невсипущий пожарний оглядає Слобожанську Швайцарію саме в ті дні і години, коли він не спить під грушею. Проминув він і невеличку камінну будову, що містить у собі електростанцію, а ще раніше, в Замості, не побачив повороту на Ззідьки.

Щоб бути справедливим, треба сказати, що доктор Леонардо, піддержуючи на дамбі однією рукою Альчесту, а другою рукою портманто, указав їй на одинокий димар ліворуч десь за Мжею. Але й тут доктор Леонардо, занадто стурбований цілістю двох об’єктів, піддержуваних його правицею і лівицею, не встиг визначити точно, що то був за димар.

«Тут, мабуть, цегельня, о Альчесто, — сказав він, — де виробляють цеглу, з якої околишні селяни не будують своїх домів. Та й що інше може бути в такій містині! Може, якийся химерний фантаст сказав би, що це паперовий млин!»

«Ні, це не те, — обізвалася б вигадана моєю фантазією баба, коли б вона випадково опинилася б коло підводи. — Це не млин. Це в нас, бачите, бамажна хвабрика!»

Але в цей момент підвода перегнала б бабу, зап’явши її завісою куряви, і Альчеста так і не почула б слів цього нереального персонажу.



II
Отож доктор Леонардо і донна Альчеста ще не сіли в човна на Бахтині, щоб їхати в Слобожанську Швайцарію, а, навпаки, допіру в’їхали в місто Зміїв, і перед їхніми очима промайнули інваліди, що торгують хлібом. У Змійові хлібом торгують перекупки та інваліди, і до цього затишного місця не доходить і поговір про те, що в Слобожанській Столиці хлібом торгують виключно греки по формулі: що ріг, то грек, що грек, то хліб. Так само не чували в Змійові й про війну, що її воюють харківські греки з церобкоопом. Кожного місяця благородні елліни відступають церобкоопові ріг за рогом, подаючися на околиці скитського міста.

На базарі Леонардо і Альчеста спостерегли низку яток просто під небом, що нагадали їм життя рідної Італії, напо-
літанські житла і сонячне калабрійське вино.

Бо на ятках стояли безкраїми рядами пляшки, пляшки повні й пляшки порожні, а коло них мостився народ, закушуючи хлібом.

«Це не вино, — сказав доктор Леонардо, — це навіть не «хлібне вино», як на Україні називають картопляний спирт, розведений нa шістдесят процентів водою. Це той питомий напій, що його дійсно роблять з хліба на Україні, а в Росії роблять з клюкви, бо там клюква заміняє людям хліб.

Це «куасс» (kwass)!»

«Я хочу попробувати цей «куасс», — сказала Альчеста. «Люба моя», — почав був Леонардо, але доктор Леонардо, хоч і подорожувавши довгі роки з Альчестою, ще не мав щастя любити її остаточно і повно, а тому він допоміг Альчесті зійти з приступців лінійки і підвів її до ятки.

Елеґантною ручкою, затягнутою в лайкову рукавичку, Альчеста взяла шклянку, але негайно поставила її назад.

«Ти могла б сміливо пити, о Альчесто, — сказав Леонардо. — Сифіліс найбільше поширений у селах над річкою Уди, селах великоруських, де немає ні одного, хто не був би хворий. Ці старовинні оселі, старіші від усіх українських осадів, були основою для військових селищ державного експериментатора Аракчеєва. Він не мав повного успіху в своїх експериментах і виплекав у селищах тільки один бік військової доблести, а саме венеричні хвороби.

Але Зміїв — це відносно недавня колонія західніх українців, і тут сифілісу немає. Отже, ти могла б сміливо пити з цієї шклянки, о Альчесто!»

«Бач яка, щоб її правці взяли!» — сказала перекупка услід Альчесті, що, мов злякана пташина, пурхнула назад до підводи.

«Чи вас везти до Провалля?» — запитав візник, мужчина на вигляд Ахіллес, а на прізвище Черепаха.

«Дорогий Черепахо, — одповів доктор, одсуваючи портманто. — Я хотів би, щоб ви повезли нас на Бахтин. І це не тому, що Провалля, від якого Зміїв дістав своє леґендарне прозвисько, було б нецікаве для нас, бо великий і грізний мусив бути той Змій, що провалив землю і перший з сухих житніх полів глянув на вогку розкіш плавень, плес, заток і колін синього Дінця, а тому, що ми мусимо їхати човном від Бахтина, більше того, ми мусили їхати човном уже в початкові першого розділу цієї книги і в початку другого розділу цієї ж таки книги. Закони фабули, милий Черепахо, непорушні й непохитні, як фізичні закони, що ви знаєте добре й самі. Згадайте, як ви, розповідаючи про спійману вами на доріжку щуку, казали своїм приятелям і іншому козацтву, що щука була не більша й не менша, як вісім фунтів завважки, а вже потім додавали, що щука тая перебила хвостом поводок і зірвалася, навіть не дійшовши до корми вашого дощаного човна. Отже, я мушу просити вас, друже Черепахо, скоряючися фабульним законам, везти нас на Бахтин».



III
«Володько, — сказав селянин Черепаха, звертаючися до свого коня, масти гнідої, — Володько, хіба вони понімають! Він заплатив мені рубля, щоб я їх віз у Бахтин, і я везу...»

«Володько!» — сказав ще раз селянин Черепаха, поточився і впав коло возу на шлях. Альчеста зойкнула і затулила обличчя лайковими рукавичками. Але Черепаха уже звівся на ноги, вибрався на лінійку і хльоснув по коневі.

«Він, мабуть, пив багато куасс», — сказала Альчеста.

Та Черепаха не погодився б із тим, коли б він чув ці слова. Він випив просто свою ранішню порцію, потішаючи себе, як і кожного дня, тим, що його скривдила баба-перекупка. Він згадував цей факт кожного разу вранці, коли особливо гостро відчувалася потреба випити, згадував мовчки й про себе.

А випивши, він починав про цей факт розповідати і завжди в тій короткій формі, в якій він звернувся до свого коня Володьки.

Увечері він вертався назад до Змійова і, вкрай роз’ятрений уже своїми власними промовами, випивав знову.

Другого ранку йому сильно кортіло випити, і він знову згадував про факт.

Так минало життя селянина Черепахи і його коня Володьки.



IV
Коли подорожній сідав у човна на Бахтині, то перед його очима розгорнулася така картина. Ліворуч поблизу берега селянин Черепаха ховав у кишеню паперового карбованця і, очевидно, лагодився їхати випивати, тільки-но востаннє повторивши свою коротку промову. Праворуч у човні вже сиділа Альчеста, поклавши ніжки на купу йору, вкинутого в човен, щоб не було мокро. Просто за спиною подорожнього, доктора Леонардо, скажімо, розлігся перший краєвид.

«Те, що ти бачиш перед собою, о Альчесто, — сказав подорожній, — виключаючи звідси фігуру добре збудованого і добре одягненого чоловіка, доктора Леонардо, що, втім, зараз розбереться і зостанеться в самих трусах, те, що ти бачиш перед собою, виключивши цю фігуру, це ще не є Слобожанська Швайцарія. Це, я сказав би радше, Слобожанські Прерії, по яких, як ти можеш бачити в бінокля, пасуться не бізони, а довгорогі корови й бики сірої масти, сумирні й флегматичні онуки степового тура, що так безрезультатно носив на своїх рогах князя Мономаха. Вони скорилися людям, і їх привчили, принаймні в коров’ячій їхній частині, давати людям молоко, лише зрідка перекидаючи дійницю.

Навпаки, того птаха, що, як ти бачиш, ніби спинився над бором у долині, люди ще не привчили класти яйця і жити на дворі. Це степовий орел...»

«Це орел! — скрикнула Альчеста, хапаючи бінокля. — Я думала, це ворона. Невже ж тут ще є орли!»

«Це степовий орел, — сказав доктор Леонардо. — В бінокль тобі видко його тупі, незагострені крила. Один такий орел сидів тут, у зміївськім лісництві, років двоє тому, поки його не перевезли в Слобожанську Столицю. Я дізнався про це з еспанських газет.

Тепер подивися на цей широкий поділ, на ці сотні озір, колін і заток. Ліворуч ти бачиш піскову дюну і на ній бір. Праворуч од нас — Бахтин, а далі почнуться гори. Колись увесь цей поділ був одна широчезна синя ріка, і це було не за царя Томка, коли була земля тонка, а значно пізніше, приміром, за князя Мономаха.

Навіть доплив допливу допливу цієї ріки, славнозвісна річка Лопань, колись була чималою рікою. Журавлівський крамар Нечипір Убийбатько міг би розповісти тобі про те, як у Лопані за його пам’яті ловили аршинних коропів і навіть точно показати довжину такого коропа на своїм прилавкові. І в не таку сиву давнину, значно ближче до наших часів, коло молдавського млина утопився не зовсім тверезий візник.

Взагалі глибінь вод у всім Союзі колись була куди більша й страшніша. Є таке місто Ряжськ десь у Тамбовській губерні, і перед вокзалом там є й досі чимала калюжа. Але коли мій батько був ще студентом і віддавався всією душею своєю вивченню римського права, в тій самій калюжі перед вокзалом, випадково туди забрівши, утопився дорослий нормального розміру кінь».



V
«Епіорніс, у яйцях якого і досі чорні тубільці носять воду, як у цебрах, зник, і ми вже ніколи-ніколи його не побачимо. Але ріка весною показує, яка вона була колись, коли вона затопляє ввесь поділ і лівим берегом для неї бір, а правим — ліс. Вона збиває телеграфні стовпи і примушує задончан ходити до лиманської церкви замість до зміївської. Вона збиває телеграфні стовпи, й покірні стихії задончани тепер замість стовпів становлять соснові дрюки, зваживши, що все одно й стовпи знесло б водою. А раз знесе, то навіщо їх і ставити, вирішили задончани, і пустили стовпи на сволоки...»

«Леонардо, любий, — сказала Альчеста, — в дитинстві я була така ж розумна, як вони. Я не хотіла мити рук, бо вони ж усе одно забрудняться. Тепер я мию, правда, але ж я завжди, завжди ношу тепер рукавички».

Вона схопилася і простягла до Леонардо пару незвичайних рученят. Човен злегка схитнувся, і Альчеста оперлася правилкою на борт. Човен нахилився трохи направо, і Альчеста, в чарівнім зусиллі вирівняти його, налягла на лівий борт. Човен перекинувся і накрив собою подорожнього, доктора Леонардо, і елеґантну Альчесту, яку він ще не мав щастя любити остаточно і повно, хоч і подорожував з нею вкупі протягом довгих років.

Степовий Дінець не глибокий, і доктор Леонардо не злякався ні на мить. Домінантне почуття в його душі була радість. Він дочекався того моменту, коли можна врятувати Альчесту, винести її на руках на беріг, зняти з неї щасливими руками її мокру одіж, піти з нею берегом, несучи в руках її ніжну білизну, і скромно дивитись на маленькі пальці ніг, що переступають у сонячній траві.

Вони йшли радісно і просто. Сонце стало в зеніті. Струмінь Дінця, підкрадаючись до берега, віяв злегка холодом, і Леонардо почав складати вірші. Він почував, що несе у руках своїх свою найщасливішу річ, і довгі роки подорожі склалися в два мовчазні рядки:




Як ми з нею луками ішли,

Розцвітали луки на путі...



 
Наші Друзі: Новини Львова