Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Поема

Сніг у Флоренції

Переглядів: 52461
Додано: 26.02.2006 Додав: Юлія  текстів: 1844
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0

ліпив. Творив. Вдихнув у неї душу.

(Натхненно ліпить порожнечу чіткими рухами вже закоцюблих рук)

Не спав. Не їв. Ні з ким не говорив.
Змарнів. Промерз. Втомився. Занедужав.
Але створив ту статую, створив!

Гігантську, всю, до самого чола
від льодової брили п’єдесталу!..

Старий

(з гірким сарказмом)

Аби ж хто знав, яка вона була.
Пригріло сонце, і вона розтала.

Статуї у глибині саду

(розгублено і тихо)

Пригріло сонце… і вона розтала!..

Флорентієць

То й що? Ну, примху виконав дурну.
Ну, догодив пихатому нездарі.
На це ніхто й уваги не звернув,
крім літописця геніїв Вазарі.

Старий

А потім папі статую зроби.
А папа Юлій усмиряв повсталих.
Під сміх, і свист, і тюкання юрби
її розбили. Теж, вважай, розтала.

А потім щось завершить не дали.
А потім запідозрили в крамолі.
А потім зацькували, довели…
І що митцю лишилося від долі?!

(Помовчавши, з глибокою печаллю)

Як важко бути в наші дні митцем!

Флорентієць

У наші дні… А завжди і понині?

Старий

Я, може, хочу срібним олівцем
птиць малювати на лляній тканині!

А я все мусив славити когось.
Чиюсь творить подобу гонористу.
Ліпити сніг у мармурі… І ось —
гіркий фінал приборканого хисту!

Флорентієць

Хто ти? Ніхто в своєму доживанні.
Всі знають: Мікеланджело — «Мойсей»,
Хто знає, що на церкві Сан-Джованні
твій Іоанн, Левіт і Фарисей?!

Десь високо вгорі — у відсвітах пожеж — скульптурна група: бронзові фігури, котрі вивершують вже майже п’ять сторіч портал північний церкви Сан-Джованні.

(Заскімлив Чортик, димом задимівся, чкурнув кудись за дошки риштувань)

Старий повільно зсунувся із лави, побожно дивиться на свій же власний твір, що ледве мріє десь там угорі, на тлі заграв і грозової хмари.

Старий

Мені, мабуть, уже й не до лиця
вважать себе творцем такого твору.
Але яке ж це щастя для митця —
на власний твір дивитися угору!

(Кланяється)

Спасибі тобі, Хрестителю Іоанне!
Життя було до мене невблаганне.
А ти мене уже й не бачиш звідтам,
стоїш між Фарисеєм і Левітом.

І хмари йдуть, і вітер їх жене.
І коли-небудь, десь там, за віками,
моє творіння, пригадай мене!
Я — Рустичі, я — рустика, я — камінь.

(Скрадаючись, у каптурі, нечутно, проходить, наче тінь, брат Домінік)

Брат Домінік

Ти що, старий, говориш сам з собою?

Старий

Це я з минулим. З долею. З судьбою.
Чогось приснилась молодість мені.
А ти куди?

Брат Домінік

У дірку в бузині,

(Зникає в тінях кам’яного муру. А згодом буде чутно плюскіт весел.
А потім завалують десь собаки — аж ген із того берега Луари)

Флорентієць

Але чому я долю змарнував?!
Мене ж і слава наче не минала,
І сам Вазарі навіть визнавав,
що ця моя скульптура — досконала.

Мені її замовив Цех Купецький.
 
Наші Друзі: Новини Львова