Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 20 жовтня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Релігія

Остання надія серед чужих повість

І дівчині тому життя врятував.
За батька, якого правдиво любив
Й надію тим йому ти подарив.

За справедливу віру у добро,
За те, що серце відрізняло зло.
Тому, що правду Господню знаєш
Й над прірвою брехні не блукаєш.
Що в біді душевній не лишаєш
І кожного до Господа навертаєш.
Що ціну й силу Божої віри знаєш,
Від інших Правди тої не ховаєш.

За вибір, що правильний зробив:
Ризикнувши, з Богом зажив.
За все поклін тобі свій віддаю
І щиро твоє життя благословляю:

Куди стопа твоя далеко не піде
З тобою благодать всюди буде,
Її загубити ніде ти не зможеш,
Нею іншим біля себе допоможеш».

Прочитавши ці три листи Володя зібрався писати відповіді, але їх було лише дві — третього листа вже не було кому читати: ні кобзар, ні Івась не були вже живі. Перед тим реаліст мовив до своєї дружини: «Пам'ятаєш, ти не розуміла, що таке минуле? Минулим є ці листи: звісно, вони є важливими для нас всіх, але ці аркуші паперу не здатні нічого змінити в житті. Ні в твоєму, ні в моєму, ні в Надиному, ні в житті мого друга, матері чи Петруся. Так, нас огорне спокій. Але це єдина зміна і вона не є суттєва!» Єлизавета погодилась: «Справді! Та зовсім по-іншому з зустріччю з Івасем: Надя потрапить протилежне лісовому самотньому життю в наповнене сільське, а ми здійснимо свою мрію мати дітей. І ми дійсно не повертаємось в давнє життя, а знаходимо щось третє нове. Хіба не про це ми мріяли всі ті важкі три роки!» Реаліст погодився з думкою помазанки Божої. Перед тим, як почати писати лист, майбутній батько спитав у дівчинки: «Як ці листи з України потрапили сюди? Як ви їх пересилаєте, що їх не помічає НКВС? Давно ці листи на Україні і чи є можливість написати відповідь і переслати її в столицю Російської Імперії?» Надя без сумніву відповіла: «З Російської Імперії ці листи прийшли десь чотири роки тому. Трохи давніше ми з батьком сюди переселилися. Вони перетнули кордон на голубах. Тим самим чином можна й зараз пересилати їх туди — в цьому нема жодних проблем, та й тим не несе небезпеки перед Народним Комісаріатом Внутрішніх Справ. До того ж зараз я при собі маю двох голубів». Володя вирішив скористатись цією нагодою: «Матір моя, я не знаю, де мій брат. Мені лише відомо, що ходять чутки про милосердного лікаря. Можливо, це він і є! Ти ж пам'ятаєш надзвичайну любов брата всім допомагати?! На тебе сердитись мені вже давно не має змісту. На Батьківщині я знайшов щастя: одружився, моїй поки що єдиній дочці Надії на днях виповниться п'ять років. Крім того я змінив справу: нині займаюсь тим, чому останніми роками займається Георгій. До речі добре було б триматись тобі його — він добра людина. Хоча, це напевно неможливо — не думаю, що він, так як я зможе легко пробачити зраду брата — він більш запальний... Порівнюючи з ним, мене можна називати м'яким! Так що, напевне, вам краще вести окреме життя! Більше в нас не буде можливості листуватися тому мені відповіді не пиши. І ще дам пораду на останку: тримайся доброго шляху, забудь те, що він для тебе новий. Нехай цей прикрий факт не стане перешкодою твого виправлення. Бажаю, щоб між твоїм минулим і теперішнім не було зовсім нічого спільного. Так хоч гідну старість проживеш!»
«Георгію, друже, лист від тебе мене приємно здивував. Дуже є радісною для мене новина, що ти пішов в священики. Цього року я також вибрав цей шлях, так що між нами, попри розлуку, стало більше спільного. До того ж тепер я теж сім'янин: маю п'ятирічну дочку Надю і дружину Єлизавету. Одружився я на тій дівчині, що її врятував. І зовсім не з потреби — я встиг в неї закохатися! Нарешті моє серце заспокоїлось і я знайшов своє щастя! В моєму селищі я знайшов те, чого моєму серцю бракувало в столиці. Я дуже вдячний, що ти не залишив мого брата сам на сам з матір'ю. Цим ти допоміг пережити йому такий важкий період. Георгію, я не рідко згадую роки на чужині. В цей час ти був єдиною справжньою підтримкою! Я не серджусь на вас з Петрусем через замовчану правду. Мені навіть ваш шкода: ви пережили ще важче випробування ніж я — були ще ближче до смерті!
Так, не всі мої роки були солодкі: ледве я встиг звикнути з думкою, що я в рідному краї та взятись за господарювання, як настав голод. Тут ще наша вовчиця привела малят в таку скруту! Так, тоді думки про смерть не були далекими, але я не чекав її в цю секунду! Загибель просто видалась мені не чужою І я рахував прожиті дні... Але ж не години, як ти! Знаєш переді мною стояло ризиковане рішення (чи залишити малят), але не таке небезпечне, як твоє! Мені не було легко спочатку зжитися і Єлизаветою, але не настільки, як тобі піти від свого тестя! До того ж між нами вже немає замовчаного, та, якщо врахувати відстань між нами, відносини все ж не мають сенсу! Як і це листування... Просто я вже не буду мати нагоди ні писати листи, ні їх отримувати. Тому прошу: не відсилай більш нічого... спасибі щиро за благословення. Я би теж послав тобі благодать, та ще не вмію, бо надто молодий священик — лише перший рік служу Богові. Через це просто по-людському бажаю тобі Господньої опіки і допомоги Всевишнього у всіх І твоїх справах».
Після того, як Надя відіслала голубів з листами, всі троє пішли в село як молода сім'я. В селі їх ніхто не осуджував. Маючи в серцях Страх Божий, селяни говорили навпаки: «Добрі люди! Не маючи власної дитини прихистили сироту. Себе ощасливили і подарували радість дитяті — тепер цій дівчинці не прийдеться тинятись по селу, просячи милостиню. Якби всі бездітні пари так робили! Тоді б сироти на Україні взагалі перевелися!»
Життя в Єлизавети з Володею і маленькою Надею. йшло добре — втрьох проводили вільний час, господарювали. Через деякий час дівчина навіть почала називати помазанку Божу з реалістом мамою і татом. З вовчицею і її малятами також проблем не було — вони без проблем поладнали з Надею: звірі нерідко грались з дівчинкою. Одного разу маленькі кудлані навіть врятували дочці роду Романових життя, коли вона перечепилась на мості і хлюпнулась в рівчак. Божа воля є справедливою — після трьох років страждань від бажання мати дітей Єлизавета з Володею все ж знайшли своє щастя у Наді.
Під час тих вагань молодята знайшли мету свого життя — для помазанки Божої нею є реконструкція сільської церкви, а для реаліста це є священство. Тобто ці роки можна згадувати неоднозначно — вони були сповнені розчарування від того, що в сім'ї реаліста і помазанки Божої не буде власних дітей, але щастя від знайденого призначення і можливості виховувати дитину, хоч не свою. Крім того таємниці минулого зникли і в спогадах з'явилась чіткість. Це знищило безсонні ночі з думками: чи зруйнували мої вчинки життя дорогих мені людей? Всі ці події народили одну впевненість: Бог дбає про Своїх слуг і посилає їм Господнє Милосердя. Та чи вміють вони це цінувати і правильно використати — справа самих людей. Володя не відносився до невдячних і тому його життя покращало і поповнилось Божим благословенням від імені Георгія як раба Господнього. Ці нелегкі роки навчили Володю і Єлизавету цінувати дрібниці.

Частина 8


Серце жадає рідну дитину
Існує на світі безліч особливих днів. В них є безліч значних відмінностей: деякі тривають одну мить, буває, що вони затягуються на добу чи кілька місяців, а іноді повторюються щороку в певний день. До таких передбачуваних подій належать свята, що приносять теплий спогад про важливі для всіх людей, однієї країни чи лише невеличкої сім'ї речі. Для кожного найважливішими є особисті (сімейні), а серед них День народження — час, коли відчуваєш, наскільки потрібен близьким і бачиш бажаних людей... Так буває часто, але є винятки... Інколи приходять люди, яких дуже хочеш зустріти, а понад усе в твій день. Своєю несподіваною і сповненою гостроти появою вони можуть зробити цей день спогадом глибокого розчарування. Тобі здається, що ці раптові неприємності вдасться забути, але все стає інакше: подія пожирає тебе зсередини!
Питання такого характеру постало в Єлизавети в день її двадцятип'ятиліття. До того ж настільки неприємну і неоднозначну людину наша знедолена іменинниця мала! Ще до знайомства з Надею помазанці Божій вийшло поділитись з одною жінкою своєю проблемою безплідності. Як згодом виявилось, ця проблема також мучила подружжя Лариси (так звали нову знайому) і між жінками вийшла відверта розмова. Згодом про молодицю пішли недобрі чутки і Романова стала її остерігатись. Це начебто вдавалось і в трьох людей продовжувало йти щасливе спільне життя. На сімейку насувалась спільна турбота, що навпаки скріплювала їхні відносини. Про що хвилюватись? Начебто немає причини! Бідності в сім'ї не було і Надя з батьками почали готуватись до дня народження Єлизавети.
Цього дня нав'язливу Ларису, що вперто намовлялась в подруги іменинниці не вдалось оминути. Єлизавета була змушена вислухати її пораду, хоч як помазанка Божа не боялась Лариси. Жінка була щаслива і це не насторожило іменинницю: «Чому мені хвилюватись? Вона знайшла собі хорошого чоловіка і всиновила маленьку дівчинку десь рік назад. Я зробила так само і теж щаслива — тепер я уже не побоююсь цієї жінки, бо вчинки Лариси видаються мені зрозумілими».
Начебто «подруга» почала ділитись своїм новим розуміння життя: «Я знайшла своє бачення щастя. І ним є зовсім не те, про що ти думаєш! Так, я щаслива від материнства! Але зовсім не через всиновлену Ліну... Мій чоловік Степан тут ні до чого так само! Вони обоє — в минулому. Я знайшла собі нещодавно нову сім'ю! Все в нас було десь рік начебто добре, та в душі все ж я хотіла власну дитину, проте довго не могла собі в цьому признатися.
Одного звичайного дня я збагнула, що причина нашої бездітності не в мені, а моєму чоловікові і в одну мить покинула Степана і Ліну. Не в довгому часі я знайшла собі Тараса в нас через деякий народився син Олежик. Лише після цього я осягнула справжню радість життя! Мені здається, що ти, Єлизавето, теж потребуєш цих змін. Зараз ти начебто цілком задоволена своїм життям, але так тобі лише видається. Все тому, подруго, що ти після появи у вашому сімействі Наді навіть не замислювалась про рідну дитину. Ти просто боялась втратити навіть те, що маєш! Ризикни і знайди повноту щастя!»
Єлизавета говорила Ларисі, що їй нічого кращого для себе не в змозі знайти, тим самим переконуючи в першу чергу себе: «Я цілком щаслива! Що може бути краще за богобоязного чоловіка і відданої дочки! Яка різниця, що вона мені нерідна, якщо я її щиро люблю і виховаю за свою! Таку міцну сім'ю, як моя, ще треба добре пошукати!» Та це не переконало ні Ларису, ані, на худий кінець, саму ораторку. Недоречна гостя лише лукаво усміхнулась, запевнивши: «Побачимо, що ти будеш думати про це через рік!» Зіткнувшись з невдачею в намовлянні, начебто «подруга» образилась і вийшла, грюкнувши дверима.
Хоч як цього не бажала визнавати Єлизавета, гостра розмова з Ларисою все ж не залишилась безслідно. Помазанка Божа стала дуже дратівливою і нерідко без причини дорікала дочці і чоловікові. Однією з таких дрібничок стало розташування посуду. Сім років для Єлизавети ця тема була непринциповою, а тут раптово молодиці закортіло змін і що разу — протилежних. Ще й до того нещасні Надя з Володею докір за це щодня отримують. В цю суботу конфлікт почався як завжди, закінчився він — зовсім не очікувано, бо дехто збагнув причину, а інший — наблизився до вирішення. Непорозуміння як завжди розпочала Єлизавета: «Любий, ти ні на що не звертаєш уваги. Вважай уже роками в тій полиці — тарілки, а в іншій шухляді — кришки! Що, за роки так важко запам'ятати?! Щодня те саме! Яке життя може бути з людиною, яка всюди встає в принципи і вперто не виконує прохань?»
Після місяця напружених ситуацій в сім'ї реаліст не змовчав, як це робив завжди. Крім того молодиця накричала через декілька секунд на Надю. Тому Володя захистив себе і дочку: «Невже, серденько, ти не пам'ятаєш, що причиною вчорашнього непорозуміння було те, що я поставив кришку і тарілку навпаки? В тебе щоденні зміни розташування предметів у будинку і я просто не встигаю!» Ці слова трохи охолодили запал Єлизавети і вона, шукаючи собі оправдання промовила: «Не знаю, що на мене останнім часом находить: серце рветься до змін, а розум їх побоюється. Я не можу порозумітися з собою, ось тому і стала така конфліктна. Я напевне піду прогуляюсь і може заодно знайду розв'язку проблемки». Єлизавета попрямувала до лісу, щоб навчитись володіти собою, а тим часом Надя з Володею шукали пояснення майже незбагненного, на перший погляд безпричинного погіршення в їхніх сімейних відносинах.
Надю хвилювали Єлизаветині скандали і вона не могла з ними ніяк змиритися. «Що ж змінилось останнім часом, тату? До того ж все було добре!» Реаліст схилив зажурену голову, бо мав зовсім не оптимістичну думку: «Я гадаю, що на Єлизавету вплинув прихід Лариси. Швидше за все жіночка з нечистою репутацією розповіла про свої зміни і напевне якось зачепила твою матір. Та все не настільки погано: і Єлизавета — людина високоморальна і не відважиться покинути нас. Нам просто потрібно підтримати твою матір і не дати їй зламатися. Проте є велика проблема: я не знаю як це зробити!»
Проте дочка не мала стільки розпачу: «Батьку, пригадайте того друга кобзаря! Пам'ятаєте, як він до всього ставився по-мистецькому: навіть перероблення замка і виготовлення нового ключа стало частиною його творчості». Це трохи підбадьорило Володю і він поділився своїми спогадами про кобзаря: «Ти права — мистецтво оточувало його з усіх боків. Якщо точніше сказати, творчість була його сутністю. Вона додавала йому життєвої наснаги і повертала останню надію».
Надя, піднята духом через запальні батькові слова, вирішила запалити надію в серці Володі: «Кобзар завжди був життєрадісний і ніколи не падав духом. Навіть очікуючи смерті ваш друг не хотів змінити життя, а навпаки оптимістично настановляв не плакати за ним. Це ж про щось говорить! То чому ми через якусь дрібницю, якою є наша проблема, якщо її порівняти з небезпекою для життя кобзаря, ми повинні зневірятися?
Особливо незрозумілим є падіння духу, навіть існує дума \"Усмішка помираючи\", написані десь в час його загибелі». Реаліст про кобзаря мав трохи іншу думку: «Не обов'язково, що ця дума про мого друга. Він на всій Україні є не єдиний борець за волю Батьківщини, готовий до самопожертви. Це можливо додавало кобзареві, як і помираючому надії. До того ж, враховуючи, що ця дума складена після смерті нашого кобзаря і героя даної думи, це означає, що в них є послідовники. Це все говорить про те, що в персонажа думи і в мого друга була поважна причина для надії. В нас такою й близько не пахне!» Незважаючи на все сказане, почувши думу, реаліст знайшов для себе ковток надії, якого так потребував:

«Курок натиснутий тепер
Й він майже вже помер
Та в нього розпачу немає,
Натомість усмішка сяє.

Чому? До смерті крок
I вже опущений курок.
Усмішка його ката лякає,
Той очей своїх не здіймає.

«Українці смерті не бояться,
Тому вороги їхні зляться» —
Якийсь перехожий сказав
Й тихенько заридав.

«Він для народу жив,
Тому й смерть заслужив». —
Наостанок поляк сказав
Й з переляку втікав.

Українець сміливим був
Й переляку не відчув:
Навпаки — з усмішкою став
І сльози не впускав.

Хоч це остання мить,
Та серце його не тремтить.
Він свій люд рятував
Й до смерті себе готував.

Не шкода прожитого життя,
Хоч знає, що нема вороття
І гадає: «Ще б одне прожив,
То так само би вчинив!»

Куля влучила тепер
І юнак сміливий помер.
Та катові спокою немає,
Бо усмішка й далі не згасає.

Вже поховали юнака,
Та спокою знову нема.
Усмішку всюди бачить кат,
Нічому вже сердега не рад.
Кат нічого не збагне,
Хоч як собі голову мне:
«Ми юнака убили,
Та усмішки не згубили!»

Усмішку всі пам'ятають
Та вість про неї зберігають.
І поки усмішка та живе,
Україна наша не впаде!»

Тим часом Єлизавета намагалась збагнути свої почуття. За одно помазанка Божа вирішила не гаяти час і назбирати лісових суниць: «До того ж буду мати причину помиритись зі своїми близькими!» Суниці навернули душу Єлизавети на думку про родинність: «Суниця пустила вуса і помножила біля себе багато кровних дітей — вони з її коренем. В нас з Надею є кровна спорідненість, адже вона дочка моєї сестри. Та все ж чогось бракує — ми з нею обоє суниці, але різних сортів. Ця умовна близькість і така ж нестійка віддаленість створила безліч проблем. Серце жадає рідну дитину... Що з ним зробити? Божа мораль заохочує виховувати сиріт і я хочу її додержуватися. Розум також не заперечує милосердя. Та як же серце скорити здоровому глуздові і побожності? В ньому забагато вільнодумства! Серце і людина стали ворогами... Дуже вже важко це усвідомити: суть душі людини бореться з Божим духом у ній. Невже Господньої моралі в мені не більше, ніж вільнодумства, бо внутрішня суперечка триває так довго! Невже є далека до милосердя! Так шкода, що через це все я зіпсувала такі добрі відносини з чоловіком та дочкою... Ну мусила ж Лариса ляпнути про зміну сім'ї і вирішення таким чином проблеми — до того ж усе прекрасно було! Навіщо начебто «подружці» перекреслювати два щасливих роки щасливого сімейного життя! Настирлива думка про те, що може бути краще, перетворила майже безхмарне життя на повну темряву. Нелегким є вибратись звідси! Особливо, якщо дієш сам і щоразу впадаєш у розпач після кожної невдалої спроби... Єлизавета боялась заговорити з Володею про бажання мати дітей крім Наді, переймаючись, чи не погіршиться відносини реаліста з зовсім нерідною йому дочкою. Розмову на таку тему можна ще якось зрозуміти від Володі, але ніяк від неї! «Якщо я хоча б трохи применшу свої відносини з дитиною Юлі, то так само зробить Володя і безневинна Надя в кращому випадку стане самотньою, а в гіршому — знову сиротою», — завжди зупиняла себе помазанка Божа, як тільки починала відважуватись розповісти про нав'язливі роздуми чоловікові. Доведена до краю, молодиця стала молитися:

«Гинути лише тоді можна,
Коли дорога твоя побожна.
Себе, іншого у прірву тягнуть
Нащо, як це — грішний путь?

Гинуть чесно заради родини,
Нащо тліти задля чужини?
Боже, не дай вбивцею стати
І рідним життя поламати.

Боже: як з прірви вернутись
І злого помислу позбутись?
Боже, від помилки захисти,
Мені згрішити не дай Ти!
Згуба дуже близько — бачу
Й від розпачі своєї плачу.
Душі моїй згинути не дай
Й біля прірви не покидай!»
 
Наші Друзі: Новини Львова