Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 17 жовтня 2019 року
Тексти > Тематики > Релігія  ::  Тексти > Жанри > Повість

Остання надія серед чужих повість

І життя почати мені тим самим поможи».

Романова вирішила уявити собі Володю, щоб зрозуміти, кого вона в ньому бачить: друга чи хлопця. Вигляд його складає приємне для неї враження: стрункий стан, могутні плечі — справжній козак. Трохи кирпатий ніс дуже пасував до його синьо-зелених очей. чорняве волосся спиняло погляд. Рум’яні щоки робили лице надзвичайно живим. Кожного дивувала завжди лагідна посмішка, а при цьому погляд — серйозний! Юнак був переповнений добрими рисами характеру: турботливий до кожного, також до всякого милосердний, безмежно щирий, дуже працьовитий і з кожним рахується. А при цьому всьому хлопець має власну непохитну думку — ідеальний з нього вийде чоловік і батько! «Я закохалася!» — збагнула Єлизавета, зашарівшись від самої думки, що таке з нею можливо. «Сьогодні ж ввечері повідомлю Володі своє рішення. Нащо його мучити чеканням!» — відважилась на рішучий крок помазанка Божа. А тим часом реаліст теж не мав спокою. Хлопець не міг зрозуміти власних вчинків. Хлопець хотів вмолити в Бога цього розуміння. З кожним рядочком молитви хвилювання юнака зменшувалось:

«Дивна є, Боже, воля Твоя:
Я — росіянці рятую життя!
Я росіянок зовсім не люблю,
Але одну з них додому веду!

Чи Ти кралю даруєш мені?
Всі ж росіянки є саме такі!?
Ледве знайомі, може женюсь.
А якщо з пихатою я так зійдусь?

Боже, є милосердний Ти
І нам пробачаєш усі вже гріхи.
Якщо кари мені Ти не шлеш,
Іншими стежками тоді поведеш.

Я вірю, Боже, дарунок це є
Й мене до щастя лише поведе.
Я вірю, що Ти найкращу обрав
І дивним чином до мене послав.

Після цих роздумів Володя поплентався на збори сільської громади, бо зі столиці прислали нового голову сільради, а жителі боялись, щоб він не писав про них доноси. Громада почала вводити нового керівника в курс справ: «Ти знаєш, наскільки зараз ти далекий від столиці? Всі наші голови керували по давнім українським законам. Якщо будеш на нас рапорти за таку самоуправу писати, то до приїзду вищих чиновників не доживеш! Ти знаєш, скільки довкола сіл і міст, переповнених українськими юнаками — патріотами значно міцних, ніж ваші всі війська, разом взяті! Та й дряхлі вояки доберуться пізніше, ніж ти тут загинеш! Ну, що, згоден управляти тут по наших законах?» Новий сільський голова злякався і вирішив, що таких запальних людей краще мати друзями, а не ворогами. Тому він й погодився піти на їхні умови. Вперте українське село тріумфувало над російським боягузом — чиновником.
Чутки про ті переможні збори громади докотились до Єлизавети ще до приходу Володі — розмова про це звучала під її вікном. Про одруження вона не хотіла говорити так відразу, тому спочатку підняла не менш важливе для неї питання: «Чому ти мене врятував? Ти ж недолюблюєш росіян!» Відповідь реаліста ошелешила дівчину: «Я сам не знаю. Я тієї миті неначе знову став наївним і жалісливим хлопчиком, який не знав столичного життя. Дев'ять років ділись кудись в одну мить. Всі образи, настрій борця, життєві принципи зникли. Мене пройняв невимовний жаль і внутрішній протест. Здалось, ніби мене хтось змусив. І навіть зараз ця наївність нікуди не зникає, тому Я ні про що не можу шкодувати». «Я подумала про те, як бути далі і вирішила стати твоєю дружиною», — сказала, червоніючи дівчина.
Відповідь Єлизавети ніяк не здивувала реаліста: «Гаразд! На днях одружимось. Ти не бійся мого поспіху. Я просто переймаюсь, щоб про нас по селі поголос не пішов — ти ж не зможеш завжди вдома сидіти, а люди не те можуть подумати». Далі Володя міркував, чи не зчинить галасу Уляна: «Та, ні! Вони ж присягли на вісім років, а цей час вже пройшов. Чого перейматися?» Петрусь не розповів братові, що сам присягнув на дев'ять років, тому реаліст ні за що не переживав.
Все могло бути значно гірше: хоч і Уляну здивувало недотримання хлопцем присяги, та дівчина не стала бити на сполох. Вона була задоволена своїм одруженням з Дмитрусем. Він видавався дівчині кращим за невпевненого і ні на що не здатного Петруся: працьовитий, життєрадісний, любить дітей. Що може бути краще для сім'ї ? А мрійник, сам як дитина потребує нагляду. Нащо їй такі турботи? «Я щаслива, то нехай буде щасливий і він», — думала Уляна. Крім того дівчина боялась поголосу: «Де така дівка взялась, що хлопцем командувати схоче? Сама перша вірності не дотрималась, а ще від юнака щось хоче! Таку кралю варто вигнати за порушення старосвітського порядку!»
Дівчина подумала про себе «Нащо мені це? Мені так добре живеться в рідному селі. Та й ні за що невинному Дмитрусеві проблем нароблю — ніхто його не буде поважати, через те, що собі таку жінку вибрав. А як без поваги буде суддювати? Вижене мене через всі ті турботи. Нащо мені своє щастя руйнувати? Краще хай собі Петрусь живе з своєю нещасною дівчиною, бо як ще можна назвати ту, котра відважились на життя з ним? Так от, хай він собі щасливо живе, а я собі. Який сенс згадувати ту дитячу присягу, яка була напівсвідома? Тепер це нічого вже не змінить!» Таким чином Володі перестало загрожувати небезпека викриття, а заодно смерть.
Спільне господарство Володі з Єлизаветою проходило гладко: під час спільного проживання вони не розчаровувались один в одному, а навпаки — захоплювались. Єлизавета хоч була і царської крові, але вона швидко вчилась.
За півроку тренувань всяка домашня справа вдавалась їй так, неначе дівчина з діда — прадіда господарка. Помазанка Божа у будь-якому ділі була охайна, дбайлива, а також ретельна. Володі було приємно повертатись додому з полювання чи риболовлі: вдома прибрано, подвір'я виблискує, худоба нагодована, городи прополоті, сади доглянуті. Він почував себе краще, ніж навіть за часів, коли батько часто був вдома — тепер він сам став господарем і в домівці не було сварок.
Щодня реаліста зустрічала усміхнена молодиця, на печі стояла тепла вечеря. Нічим не засмучений хлопець з задоволенням допомагав своїй дружині по дому у вихідні, а також розповідав справи в краї. Дівчина завжди його вислуховувала, а інколи навіть давала слушні поради. Хлопець непомітно для себе збагнув, що йому подобається проводити час разом з Єлизаветою, бо дівчина його завжди розуміла і підтримували. Між ними не виникали навіть найдрібніші суперечки. Згодом Володя навіть закохався в дружину, від чого став раптово, ніби проти всієї своєї рішучої природи сором'язливим.
Через це він не зміг признатися Єлизаветі про своє почуття. Відчуваючи, що ставлення реаліста до неї стало ще м'якшим, молодиця про все здогадалася. Від цього їхні відносини настільки покращали, що всі тутешні жителі дуже дивувалися.
Ці люди, знаючи про російське походження помазанки Божої нерідко говорили: «Вирісши біля темного середовища, вона спромоглась принести багато світла на нашу землю, лише чуючи про справедливість, та не бачачи її. Наскільки дівчина могла б змінити наш край, народившись у доброму середовищі!» Правда, сільські жителі не знали всього — вони НІЧОГО не відали про знайомство Єлизавети з Андреєм Шептицьким. Саме він був джерелом її віри і зробив помазанку Божу такою, якою вона є зараз.
Здавалось, Митрополит львівський пов'язав цю пару собою, адже був їхні єдиним спільним знайомим. Він неначе передбачив, що реаліст зустріне помазанку Божу. Хіба це можливо? Такі думки в пари з'явились не безпідставно! Якось прямо перед очима Єлизавети розірвався ремінь Володі вилетів молитовник. «В мене є такий самий. Правда, перше слово якесь інше. Це єдине, що я з свого молитовника не могла вичитати. Я тримала під час пострілу його за пазухою, де він знаходиться зараз. Твій брат, коли лікував мене, не помітив молитовника». — розпочала несподівану розмову Романова і дала чоловікові Божу книгу.
Юнакові вдалось прочитати перше слово молитовника і його вхопило глибоке здивування. Реаліст з радістю пояснив свій подив помазанці Божій: «Це перша частина мого молитовника. Ось яке слово ти не змогла зрозуміти! Просто воно на церковнослов'янській. Цієї мови мене навчав старий кобзар. Це просто диво: дві частини потрапили в руки однієї сім'ї!
Звідки він в тебе взявся? Розкажи мені будь-ласка!» «Мені дав його митрополит Шептицький, сказавши, що це «твій шлях, дитино, до Бога, то не дозволь його нікому відібрати». А як до тебе потрапила друга?» — зацікавилась Єлизавета.
Володя відповів, але менш чітко: «Я не можу відповісти тобі точно, хто мені його дав. Я знаю лише, що це був дивакуватий монах і те, що я його бачив вдруге десь в двадцятих числах серпня вісім років назад». Помазанці Божій цього було достатньо, щоб впевнено заявити: «Друга частина також від Андрея Шептицького. Цими днями він якраз повертався з Росії назад до Львова». Тоді реаліст заявив: «Митрополит Львівський знав, що ми познайомимося. Цей чоловік — справжній дивак!» Романова збавила його запал: «Він просто відчуває серцем Божу волю». Реаліст погодився з думкою своєї дружини. Дівчина була права: просто Митрополит Андрей знав, що Господь захищає своїх вірних, з'єднуючи їх докупи. І Шептицький не помилився — між Єлизаветою і Володею склались міцні стосунки.
Одного несподіваного дня, коли помазанка Божа розмовляла з реалістом на ґанку, на подвір'ї будинку з'явився вовк Романової. Дівчина довго дивилися на звіра, пригадуючи прекрасні роки разом з ним. «Якщо хочеш, можеш забрати його до нас додому» — сказав Володя, здогадавшись про мрії дружини. Хлопець мав відносно вовка свої спогади — юнак згадував день стрільбища. Тоді цей кудлань нагадував йому Україну своєю вірністю, а собаки, що повтікали від першого пострілу полохливістю — Росію, що ні на що не відважується — так себе береже! Саме через ті теплі думки про Батьківщину Володя випустив звіра. Та, як виявилось тепер, він не дременув у пошуках волі, а слідував за господинею. Там, далеко від свого села він вперше за всі ці роки усміхнувся. Та все ж на його очах тоді виступила гаряча сльоза, бо згадалась давня правдива українська дума з її гострими і влучними словами:

Що таке Батьківщина?
Що таке Україна?» —
Син в матері запитав,
Бо нічого не знав.
Мати гірко заридала,
Бо, що сказати не знала:
«Ну я там народилась...
Там діда кров пролилась...
Ну люблю її і все!
Як смієш питати це?»

Батько його підійшов
Й відповідь знайшов:
«Вона для нас усе робила:
Сиріток наших прихистила,
Хлібом нас годувала,
Із нами бідними ридала.
Любимо, бо нас любила
І по світу не пустила.
Вижили нас з дому,
Вона втримала сірому.
За це її землі палили,
А води чисті сушили.
Казали: «Погинеш,
Як себе не відчиниш»
Матері ми шкодували
І її самотню полишали.
Нерозумні ми були:
Ворогів її не вбили.
Наших не відновити —
Кордони до неї закриті.
Та наша Батьківщина —
Рідна й мила Україна
Є вірна, волею повита,
Не пиха та сердита,
Як Росія та є зла —
Ворог наш здавна.
Україна — вовк,
Що від горя замовк
Росія — забіяка,
Як прелюта собака.
Як звірі не ладнають,
Держави правди шукають».

Вовків буду любити,
А собак губити» — '
став він говорити
І давай лісом бродити.
За правдою пішов, її там не знайшов,
І далі він її шукає,
І давно звідти не вертає».

Разом з Володею Єлизавета переживала не лише добрі часи, а й лихі. До таких можна віднести голод після громадської війни. Хоч парі і бракувало куска хліба, вони не нарікали на Бога, а лише просили, щоб Всевишній допоміг їм пережити цей період. Раптово зник їхній звір і Єлизавета з реалістом думали, що він здох від голоду. З часом сім'я збагнула, що причина цього зовсім інша: в них всі ці роки жила вовчиця і вона в цей скрутний час привела потомство. Володя не знав що робити, бо вдома було навіть на двох хліба найбільше на тиждень. «Ах! Якщо погибати, то гуртом!» — подумав Володя і лишив вовченят вдома. На наступний ранок ця малеча вполювала чотири зайця і поділилась з господарями дому. Володя переконався в правильності рішення, бо вовченята не заважали, а навпаки — допомагали пережити голод. Хлопцеві пригадалась давня українська дума, актуальна до даної ситуації:
«Милосердя завжди доречне,
Хоч не повсякчас безпечне.
Не бійся загрози й ризикни —
Собі й комусь життя спаси.

Як серце б'ється відчуваєш,
Хіба смерті йому ти бажаєш?
Хіба проти нього піде твоя рука?
Чи є в твоїй душі аж стільки зла?

Я знаю: вбивця ніяк не є ти
Тому руки на створіння не здійми.
Чую душею: милосердя в тобі живе
Воно Ж НІКОЛИ нікого не вб'є!

Я знаю, що чув ти, як матір плаче.
Візьмеш на себе її сльозу, юначе?
Чи зможеш ти в очі її заглянути
Й тоді зневаги про себе не відчути?
Чи хочеш ти таке життя здобути
Лише, щоб ним не ризикнути?
Що хочеш: коротке добре життя
Чи довго ридати, що нема вороття?»

Після ситуації з малюками Володя став ще більше довіряти вовчиці. В селі начебто все стало налагоджуватися: люди потроху почали виходити з голоду, зібравши перший врожай. Та спокій був не довго — ні з того ні з сього якийсь звір в селі став красти продукти. Злодія ніхто не бачив, але всі ж подумали на вовка — лише на їхньому подвір'ї продукти не зникали. Реаліст вирішив постояти за свого друга, адже на гарячому звіра ніхто не спіймав. Хлопець зажадав справедливості: «Я визнаю вину вовка лише тоді, коли його спіймають на крадіжці. Хай сьогодні все село чергує біля своїх комор — до когось все-таки злодій навідається. Спіймавши звіра, той чоловік повинен покликати трьох своїх сусідів, що засвідчать особу винуватця. Його визнають крадієм і здійснять над ним громадський суд».
Люд погодився на цю умову, адже він боявся осуду сусідніх сіл: «От вже до ручки докотились: по здогадках карають!» Вночі усю вулицю насторожив гавкіт якогось собаки і люди, забувши пильнувати свої доми линули туди. Там було несподіване видовище: вовк бився з собакою Барсом, щоб захистити майно господарів. Дивовижно: першим окраденим будинком був дім господаря його собаки. Людям стало зрозуміло, що після голоду Барсові так сильно захотілось їсти, що він змолов всі харчі свого господаря. Але ненаситному звірові цього стало замало: він став красти їжу щоночі. Він опорожнив комори більшості села, де собаки були більш ослабленими. Цієї ночі він дійшов до комори Володі. Та вовк виявився сильнішим за непроханого гостя і Барс став скулити, щоб люди відчепили від нього цього навіженого захисника майна господарів.
Знайшовши крадія, селяни стали невблаганними і присудили в один голос: «Убити Барса!» Наляканий собака, щоб уникнути кари втік в невідомому напрямку. Десь місяць його шукало все село, а потім заспокоїлось — вкраденого все одно не повернеш. Якраз десь саме в цей час господар крадія помітив, що почала зникати їжа, яку він залишив на випадок, якщо блудний собака повернеться. Чоловікові стало цікаво. Хто їх їсть і він залишився на своєму подвір'ї вночі чатувати. Господар був шокований, коли помітив на ґанку вовчицю і те, що звір волік харч не вбік свого дому, а в бік лісу.
Чоловіка замучила цікавість і він став слідувати за кудланем. Звір зайшов дуже глибоко в ліс, куди не ступає людська нога, а потім звернув у вузеньку печеру. В ній сидів наляканий Барс і боявся КОЖНОГО шарудіння, думаючи, що щосекунди його може схопити ворожа людина. Вовчиця вийняла з зубів харч віддала її собаці, тихенько спостерігаючи, як Барс їв. Господар крадія, боячись що обережні звірі виявлять його як небезпеку і загризуть, повільно повертався додому. Чоловік був вражений: його собаці допомагала вовчиця, що є ворогом Барса. Він ж все бачив на власні очі: і ворожбу звірів, а також милосердя кудланя!
 
Наші Друзі: Новини Львова