Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 17 жовтня 2019 року
Тексти > Тематики > Релігія  ::  Тексти > Жанри > Повість

Остання надія серед чужих повість

Хлопчині покажи її, благаю я.
О, Боже Могутній молюся Тобі:
Не кинь ти Петруся в біді.

Карати хочеш — мене покарай,
Йому життя Ти залишай.
Я безбоЖНИК, котрого шукаєш,
ПО ПРАВді Своїй мене покараєш.

Я знаю Петрусь Тобі вірний
І законам Твоїм покірний.
Тобі прислужить — шанс дай
І милосердя Своє пригадай».

Несподівано Георгій відчув, що хтось доторкнувся до його спини і став відсовувати від краю високого берега. Зять партійця відсахнувся. «Що ти робиш, друже? Навіщо ризикуєш?» — залунало з-за спини. Нарешті Георгій дозволив СЕБЕ відтягнути з краю високого берега річки. Через неповну секунду здоровенна берегова брила, де щойно був Георгій, УПАЛА В прірву. «Він живий! Слава Тобі, Господи! Хвала Твоєму безмежному Милосердю, Твоїм дарам, особливо найціннішому — диву життя!» — подякував Всевишньому, впізнавши голос Петруся. В час, коли молився Георгій, соціалісти змусили Петруся показати плече. Шрам, який не заживав протягом багатьох років загоївся за одну мить!
Соціалістам і матері таке навіть не могло спасти на думку, тому мрійника прийняли за Володю. На очах Григорія рясні сльози. Переповнений щастям, він раз за разом обіймав Петруся. На очах мрійника теж було здивування і радість, але зовсім з іншої причини. «Це були вони... Останні кроки перед прірвою... Ти її наче черкнув ногою, але не впав вниз... Ти прожив таке життя, що навіть зміг пройти прірву... І все це стосується нас з тобою і незнайомки. В нас всіх розпочалося нове життя. Між минулим і теперішнім розірвався зв'язок..». — стривожено зашепотав Петрусь. І він виявився правий — з цього дня змінилась книга їхнього життя. Розпочалась нова — книга служіння Богові, де не було в них окремого життя. Воно злилось в єдине ціле з буттям народу.
Дня їхнього від'їзду матері нарешті вдалася помста, а Петрусь випадково розкрив її суть. Та це не змінило їхнього життя: син довгий час не міг повірити і в побачене й почуте. І саме після сьогоднішньої зради перед соціалістами Петрусь повірив у корисливість матері. Вона під час розмови перед виїздом турбувалася не про дітей, а про себе! Особливо це було видно сьогодні, як мати, щоб її не вважали змовницею ризикнула життям синів!
Хлопець став розмовляти з матір'ю: «Я знаю, що батько неживий. Я чув, як ти продала націоналістичні списки військовому. Тепер ти ледве не погубила мене. Я знаю, що тобі були відомі можливі наслідки — вбивство нас з братом. Але тебе це не зупинило! Та, пам'ятаючи синівський обов'язок, я не буду грішити перед Богом і наше життя не зміниться. Добре, що брат уже далеко і йому нічого не загрожує!» Справді, Петрусь дотримав слова.
Та в серці панував глибокий неспокій і він не міг говорити з МАТІР’Ю. Сидячи за одним столом вони просто мовчали, неначе зовсім чужі люди. Щоб хоч трохи заспокоїти своє серце, Петрусь пішов до церви вночі, або повертаючись з роботи. Хлопцеві зовсім не хотілось йти додому! Ще однією розрадою був Георгій. Якось зять партійця приніс аркуш паперу, який юнакові передав незнайомець і він попрохав його зачитати, бо зовсім не вміє читати українською. Петрусь почав читати і був здивований, що це була дума і стосувалась його знайомого кобзаря:

В Україні, десь під Крутами,
Як й тиждень не були рекрутами
Упали молодці в нерівному бою,
Київ покрили скорботною журбою.
Вони бій останній за мрію почали,

За незалежності надію полягли.
Бунти для брехні кумира ведуть
Й державу свою тихенько гнуть
Леніна в Україні щирі всі друзяки,
І їм усе вірять вкраїнці-небораки.

Нещасні у руки ворогам попались,
Але ідей своїх ніяк не відцурались.
Наймолодший гімн Вкраїни заспівав,
Кожен звук цей щиро собі перейняв.

Всіх убили, надію останню лишили
Й сиріткою убогою по світі пустили.
І славу їх останню думали побити
Й заборону дали хлопців хоронити.

Землею як мати щира пустилась
Слава їх, що вижила і не згубилась
Про Крути, про ; гіркий останній бій,
Про гімн, про лун усіх теплих надій.

Кобзаря того ніяк не забувають —
Його, сердегу, добре пам'ятають:
Про Львів, околиці зблизу його —
Як землю рідну патріота того».

За рік неспокійного і напруженого життя Петрусь настільки ВИСНАЖИВСЯ, що одного дня перечепився об звичайний ліхтар на вулиці і став непритомний. Це якраз розпочався дев'ятий рік його життя і присяга у вірності Уляні вже не діяла. Згодом МРІЙНИК швидко прийшов до тями і тричі намагався підвестися, але щоразу вдарявся головою об вуличного велетня. Згодом він знову втратив свідомість, але вона до нього вже не повернулась.
Юнак лежав безпомічним на дорозі, якою ніхто з його знайомих не ходив. Невже гинути через таку дрібничку? Він неначе виконав свій обов'язок і зробив все для брата: лишився своєї улюбленої роботи, кохання, імені. Єдине що він залишив від самого себе — мрію, що була зашита в підкладку піджака. Нею був документ, який дозволяв йому самостійно лікарювати. Якби не було б тих подій, то він би був дійсний.
Петрусь був зобов'язаний цього лишитись? Без мрії хлопець загинув би ще швидше! Та ні, це нагорода за жертви ЗАДЛЯ брата! Це просто можливість почати життя з чистого ЛИСТКА! Нашого мрійника знайшла побожна дівчина. Вона змилостивилась і взяла його в своє село, щоб вилікувати.
Молодицю звали Ірина. Вона була цілковитою протилежністю Уляни: скромна, справедлива, тендітна, а головне — вірна. Зради дівчина боялась як вогню ще з того моменту, як батько покинув її трьохрічну з матір'ю. Тоді вони вдвох переїздили з міста в село і з'являлись в столицю лише заради ринку, бо ярмарок на їхню окраїну не доїжджав.
За дні хвороби Петрусь дуже змінився: виросла борода і очі стали не зеленими, а голубими. «Мені подобаються бородаті чоловіки!» — призналась Ірина. «А я люблю носити бороду», — сказав мрійник, бо симпатизував цій дівчині. Раптом хлопець помітив, що нічого не пам'ятає, навіть свого імені. «Зате маєш шанс, почати нове життя», — заспокоїла хлопця Ірина. Раптом дівчина захворіла, а хлопець без проблем назвав хороші ліки. «Ти часом не лікар?» — поцікавилась молодиця.
Тут розірвалась підкладка піджака і звідти вилетів папірець. Дівчина закрила його і попросила по пам'яті підписатися. «Ти справді ліцензований лікар!» — скрикнула з захопленням вона, бо підписи співпали. Правда на документі не було імені, тому його особу не вдалося дізнатись.
Ірина призналась, що в селі є місце лікаря і запропонувала спробувати туди влаштуватися. Юнак погодився. Оскільки йому потрібне було ім'я, дівчина запропонувала його кликати Семеном. Мрійникові сподобалося. Семен вдалося отримав цю посаду. Біля шпиталю він влаштував дім милосердя і приймав туди безпритульних. Люди з сусідніх сіл зносили будматеріали і розсаду. Згодом безхатьки зводили свій будинок, сади й городи, почали і самі давали милостиню. Багато з них навіть одружились. Десь через рік, як мрійник познайомився з Іриною, Семен зробив дівчині пропозицію руки і серця. При закінченні посту молоді люди справили весілля.
Від того, що серце матері пом'якшало чи ще по якій причині вона стала шукати сина. Одного дня вона дійшла й до села, де жив Семен. Мати зустріла мрійника, але не впізнала в ньому свого сина — настільки хлопець змінився. Після цього вона стала жебракувати і розповідати кожному зустрічному, що від грошей лише одне зло. Через них жінка погубила чоловіка і ледве не вбила своїх синів. Все тому, що вони стали ворогами ВЛАДИ! Для неї вона стала важливішою за рідню! Аж тепер жінка зрозуміла, що прожила життя неправильно та тепер було запізно!
Мати раптово згадала, що в молодості їй добре вдавалось вирощувати овочі. Вона переїхала в село і стала доживати роки ГІДНО. «Яка я щаслива, що хоч на старість стала жити по-справжньому! Хоч в цьому селі знайдуться люди, що будуть згадувати мене добрим словом». — думала мати. І вона була права: ЦІ ЛЮДИ не знали про її проступки і бачили в ній хороше. Неначе з життя викинулось декілька десятків років і вона починає життя спочатку. Тільки в матері більше не буде синів, а ці що є, її ніколи не пробачать! Та все ж її старість буде кращою, ніж могла б бути — з чистою совістю і добрим поглядом, хоч і чужих людей...
Після зникнення мрійника Георгій подався у священики. Для цього юнакові потрібно було віддалитися від соціалістів, а, отже, і від тестя. Але пішов з дому партійця не сам — з дружиною і дітьми, котрих вдалось переконати: «Я бачив аж три дива: вижив Петрусь і я виживав двічі. Я не стаю священиком, бо боюсь Божої кари. Я люблю Бога і вдячний йому за милосердя. Господь чекає від мене відповіді. Я готовий її дати». Одного дня до Георгія дійшли чутки, що на східній окраїні Росії з'явився лікар, що відкрив будинок милосердя і безхатьки обзаводяться будинками, садами і навіть сім'ями.
Григорій здогнався, що це мрійник, знаючи здатність до милосердя Петруся, і його серце заспокоїлось. Та юнак залишився служити Богові, розуміючи, що це його життя. Незабаром Григорія почали називати найкращим священиком, рівні якому є лише в Україні. Він мав на це пояснення: «Я хоч і росіянин за походженням, але мав найкращими друзями українців. В них я набрався Божої моралі та щирої віри. Не народившись українцем, я став душею ним». Також священик мав молитву, що допомагала просити Божої допомоги навіть найбільшому грішнику:

«На світі багато шляхів є,
Але один до правди веде.
Боже, Свій шлях покажи
І ним Ти мене поведи.

Боже, я знаю Правду Твою,
Але не завжди Нею живу.
Та каюсь тепер щиро я:
Прошу, пусти у Своє буття.

Боже, я вірю в Істину Твою,
Та не завжди я це визнаю.
Але зараз про це я шкодую,
Хай голос Твій в серці почую.

Боже, я знаю волю Твою
Та не завжди за нею чиню,
Та зараз жаль мене гризе,
Боюсь: без Тебе життя йде.

Господи, хочу тобі я служити
Та не знаю як це зробити.
Я знаю: Ти вірних приймаєш
І слуг Своїх в біді не кидаєш.

РОЗДІЛ 2. Подяка — чужині


Частина 6

Милосердя завжди доречне
Україна — держава, належність до якої визначається не народженням і проживанням, а поглядами. Багато людей, переїжджаючи закордон продовжують боротися за права своєї Батьківщини, залишаючись українцями. Нерідко трапляється що люди, живучи на свої землі, відрікаються від неї. Тоді вони стають чужинцями в рідному домі. Інколи трапляється протилежне — перебіжчики з інших окраїн Австро-Угорської Імперії чи навіть з Росії або ще більш далеких країн привикають до України. За таких обставин вони стають її частиною. Прикладом до останнього твердження стала Єлизавета, та не відразу. Дівчина деякий час не могла знайти свого місця в чужій для неї країні. Розплющивши очі, помазанку Божу охопила паніка: вона в незнайомому місці серед чужих людей.
Пригадавши останні події, Романова трохи заспокоїлась: головне — вона жива! Якщо ці люди врятували її, точно зла не ЗАПОдіють! Вона була вдячна Богові за цей дар життя, але ще ПОКИ що не розуміла для чого він їй даний. Далі Єлизавета помітила біля себе юнака роки на два старшого за неї з кухлем бульйону. «Я бачу, ти вже опритомніла! Я — Володя. Це я виніс тебе з того стрільбища, а мій брат вилікував. Він залишився в столиці, а я повіз тебе в Україну, в одне з сіл під Львовом. Ти була непритомна десь з два тижні. Не завадило, якби й ти відрекомендувалась». — мовив той хлопець, якого Романова помітила біля свого ліжка.
Дівчина задовольнила цікавість реаліста: «Я — Єлизавета, царська донька. В той день в палаці розпочалася перестрілка. Мені вдалось вижити: з першого разу мене не вбили, а другого пострілу не було». Так відбулось перше повноцінне знайомство Володі з помазанкою Божою. На Єлизаветиній паніці ВСІ труднощі початку відносин Романової зі своїм рятівником не скінчились. За декілька днів до того, як дівчина змогла б підвестися, між ними виникла розмова про подальші їхні плани.
Її розпочав Володя: «За свій порятунок дякувати повинна ти Богові, а не мені. Та все ж одного я попрошу — будь завжди чесною зі мною! Через декілька днів ти зможеш стати. Я не зобов'язую тебе зі мною ЛИШИТИСЬ: ТИ можеш піти в ліс і стати мені ворогом, чи й далі бути тут — вибір перед тобою. Прошу одного — до кінця тижня скажи мені своє рішення. В українському лісі вижити неважко — можна жити в печері і полювати на звірів, збирати гриби і ягоди. Нетяжким буде й життя зі мною — можеш бути в якості сестри чи дружини. Якщо сестрою — то просто будеш допомагати мені по господарству та не переживай — цього всього я тебе навчу. А як дружиною — ні в чому тебе підганяти не буду, і на рахунок дітей також». Єлизавета перед тим, як почати думати попрохала в Бога правильного рішення:

«Дякую, Боже, що я ще жива
Та підкажи: як провести життя?
Він вибір дає, що змінить життя,
Дуже не хочу помилитися вже я.

Ворогом не прагну ніяк йому стати —
Справедливість не хочу руйнувати.
Мені Святу волю Ти Свою покажи
І ким мене йому послав підкажи:
Дружиною й справедливою сестрою;
Дітям — матір'ю, йому — дружиною?

Знаю:Милосердя Твоє не має меж,
Я прошу: допоможи й тепер теж:
Рішенням не лише своє життя зміню,
Якщо я помилюся — його життя зломлю.

Боже, навчи так почати нове життя,
Не забарилась подяка за нього моя.
Ну, як відповісти мені йому підкажи
І життя почати мені тим самим поможи».
 
Наші Друзі: Новини Львова