Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 16 жовтня 2019 року
Тексти > Тематики > Релігія  ::  Тексти > Жанри > Повість

Остання надія серед чужих повість

Найважче місіонерство — серед родини

Проща до Львова протягом довгого часу не змінювала життя царської родини. Але прогулянка одного літнього дня розбудили ті давні відчуття і підняли значення цієї події. Єлизавета полюбляла прогулюватися на коні поблизу річки Москви. Переважно річка була дуже спокійною і не загрожувала мандрівникам. Але того дня вона була вельми непередбачуваною і бурхливою, а тому дуже небезпечною. Зранку був такий штиль, що хоч трохи подібного навіть столітні місцеві бабусі не могли пригадати. Через те не було жодної причини скасовувати прогулянку: чи може ж бути більш вдала нагода? Але тільки дівчина ступила на берег — погода змінилась до невпізнанності й розпочався такий шторм, що поламало прибережні столітні дуби. Царівну разом з конем віднесло вглиб річки. Найкращою розрадою і надією для Єлизавети пісня. Їй сподобався «малоруський язык» і вона заспівала цією мовою. Нею завдяки молитовнику достатньо добре володіла — деякі українці, що прожили хоча б декілька днів в будь яких частинах російської губернії і все ж повертались на Батьківщину говорили і то гірше. Та плавно емоційна пісня переростала в щиру молитву:

«Тихо тече вода,
Пливе Москва — ріка
Я жалібненько плачу —
З конем намарно скачу.

І дуже далеко уже
Від дому відносить мене.
Але надія все ж є —
Віра у Бога у серці живе.

О, Боже, байдужість прости
І шанс змінитись подай ти.
Ніхто не має більшої влади:
Ти можеш життя відбирати...

Ні милосердя більшого мати
Його ж ти любиш дарувати!
О, Боже, велична сила Твоя —
Їй дуже щиро скоряюся я!

А як же щиро я тебе люблю:
У Тобі справедливість знайду.
І ціль лиш одна справді моя:
«Хай діється, Боже, воля Твоя!»

Після цієї молитви мандрівницю знайшов вовк і виніс її на берег. Нікого з людей біля нього не було — вовк витягнув Єлизавету сам. Його відданість вражала. Та це не була вся його допомога: він висадив на себе царівну і довіз її на собі до палацу. Вона не забула про свою клятву — почала розповідати в колі родині про велич Бога, при цьому намагаючись знайти підтримку. Її розуміли лише двоє близьких їй людей: мати, котру в цьому переконав дивак і сестра Юля, найстарша, котрій вже набридли молоднечі гуляння і потребувала справжньої духовної підтримки. Вони могли годинами розмовляти, вчити та настановляти один одного. Юля слухала Єлизавету краще й довіряла їй більше таємниць ніж матері, бо вона була більш чуттєва і високо моральна. Матір все ж мала світську основу і релігія для неї була лише «для галочки», тому в першу чергу хотіла виховати дітей у «владному дусі». Але з'єднавшись серцями сестрам вдалось протистояти натиску аристократичної «моралі». Разом царівнам вдалось поплисти проти течії родинних манер. Помиляючись, дівчата все ж повертались до ІСТИННОЇ християнської моралі і всі їхні гріхи виявлялися несвідомими і випадковими. Сестри завжди знаходили порятунок для душі. І коли Юля потрапила в справжню халепу, знала, що її сестра Єлизавета ні за яких обставин не пустить про неї полосу, а знайде християнський вихід з даної ситуацій.
Цією ситуацією була втрата цнотливості й як наслідок — вагітність. Це було зовсім випадково — про такий кінець і взагалі про відносини більш ніж дружні не думали ні Юлія ні її кавалер. Ним був росіянин — простак Ванька, весь рід якого з діда-прадіда були селяни — кріпаки. Але так звали його лише батьки, які померли десь приблизно два-три роки тому. За допомогою своїх мирних поглядів він, як ніхто інший ладнав з українцями. За це хлопця на «малорусский» лад кликали Івасем. Отже, цьому юнаку вдалось досягнути більше, ніж його родичам — він став царським садівничим і за це отримав свободу. В українському колі він набрався високих Божих моральних засад, тому про такі нечестивий не навіть спасти йому на думку. Так просто склалися обставини...
Було день народження Івася. В гостях була вся царська прислуга. Серед них були великі пияки тому й алкоголь був на столі. На свято завітала і Юля — єдина представниця царської родини там. До того парочка не вживала оковитої — та й не збиралась... Все вийшло зовсім інакше... На мить Івась з Юлею вийшли на кухню донести страви, а тим часом з них віджартувались — замінили їхні келихи з виноградним соком на келихи з терпким вином. Хлопець і дівчина не помітили різниці ні в кольорі ні в смаку — тому сміливо випили всю налиту рідину. Вперше випитий хмільний напій задурманив розум обом. Вони не моголи себе контролювати. Це все вони усвідомили зранку-та вже було запізно. Замовчуючи цей випадок Івась з Юлею продовжували лише дружні відносини, начебто між ними нічого й не було.
Та все ж та давня ситуація далась в знаки. І от тепер царівна стоїть перед сестрою Єлизаветою, благаючи мудрої побожної поради. Та перед цим вона щиро помолилась Богові. Якщо виміряти силу молитви щирістю, то ця молитва була найщиріша в її житті. Вона не вперше прибігала до Господа за допомогою. Але вперше дівчина не бачила жодного виходу. Вся надія була лише на Бога. Ось теплі слова цієї молитви:

«Інколи благає серце дива з небес —
Мало йому, що Господь наш Воскрес:
Маленьку підказку хоче уздріть
Як согрішить — і Богу служить!?

Заповідей Божих мало йому —
Як не втопити серце в злому?
Біблія учить як гріх не вчинити
Та хто научить як із гріхом жити?

Милосердя Всевишнього в небі витає
За покаяння нагороду нам засилає.
Та яким шляхом уже й піти
Щоб гріха цього й не умножити?

Боже, шлях праведний мені укажи
В гріху ізгинуть не дай уже Ти.
Тобі на коліна в молитві стаю
Тебе указати правду прошу!!!»

Єлизавета також бачила вихід лише в Силі Милосердя Божого, тож запропонувала поїхати на прощу до Львова — до собору святого Юрія. Колись це допомогло і їй. Юля була неабияк здивована — чому сестра вибрала греко-католицький храм, та ще у ворожій Україні? На це молодша Романова без жодного сумніву відповіла: «Перша сповідь і причастя відіграє більшу роль в любові до землі, ніж кровне споріднення. Ми не народжуємось з уже визначеною Батьківщиною. Ми здобуваємо її, приймаючи тайну сповіді». Від цих слів Юля ледве встояла на ногах. В такому стані вона ледве прошепотала: «Хіба ти не прийняла першу і причастя в головному соборі в столиці — він ж розташований в Росії і є православним!? Я ж сама була тоді свідком!» «Ти права. Але не тільки: як мені було десять років я прийняла першу сповідь та причастя ще перед тим, як ти це пам'ятаєш і заодно стала українкою в Святоюрському соборі у Львові. Тому я черпаю з цієї землі силу. Її вистачить і на тебе» — намагалась пояснити свою думку — пораду сестрі і заодно її переконати в слушності саме цього вибору. Юля абсолютно довіряла молодій царівні тому все ж таки погодилась. «Я в дорозі спробую зрозуміти значення цих слів» — міркувала вона.
Мандрівка землею України з самого початку приносила несподіванки. «На цій землі по-особливому відчуваєш значення виразу «Бачити серцем». Це не просто зелений лан. Він дихає життям. Він зовсім не порожній, хоч таким здається на перший погляд. Відчуй дух закріпаченої землі! Ти відчуваєш дух останніх поривань? Тут всюди дух затихлого життя!!! Вдихни! Збагни милосердя! Ти зможеш! Тільки заглянь глибше» — навчала Юлю Божої мудрості Єлизавета. Юля справді подивилась на траву по-новому і побачила на ній залишки поту. На хвилину закрила очі, а тоді ще раз поглянула на те місце — і помітила людей, що стали зеленими від втоми, що їх не можливо було побачити неозброєним оком. Дівчина дала нещасним ковток води. «Як ти нас помітила? Нас давно ніхто вже не помічав» — висловили глибоке здивування українські кріпаки. «Я поглянула серцем. Просто треба не забувати, що для Бога ми всі рівні і тому плекати милосердя. Цього навчила мене сестра. У ній тече українська кров». вгамувала здивування убогих найстарша царівна. А й справді у Бога всі рівні. Він не залишить тебе лише через те, що склав пожертву в храмі Божім замість двох рублів, як багач, а один. Для братів два рубля — денна норма проживання, а для тебе рубль — місячна. Царський суддя звик до хабарів, а зовсім іншим є Суддя Вищої Божої Справедливості та Милосердя. Він судить твоє ставлення до інших і в Нього немає відстрочки, ні тим більше відміни Цього Суду. І судить він за однаковими для всіх законами — Заповідями Божими. Тому гроші втрачають сенс і набувають значення чесноти життя. Через те важливо вчасно це зрозуміти і вчасно вибрати богобоязний спосіб життя. І ми можемо впевнено сказати, що ще до казки — притчі «Маленький принц» льотчика-письменника Антуана де Сент-Екзюпері помазанка Божа Єлизавета проголосила життєву істину: «Не все можна побачити очима. Головне бачите серцем».
Наступним випробуванням стало перетин джерела якраз на гирлі. На таке відважиться не кожен. Юля опанувала значна паніка. «Горяни кажуть, що це небезпечно. Може існує інший шлях» — галасувала вона. Сестра намагалась її заспокоїти: «Не потрібно всьому вірити без пересвідчень. Це можуть бути звичайні чутки. їх могли пустити навіть мешканці цих околиць, щоб захистити від ворожих людей територію поза струмком. Не бійся перевірити. Просто при цьому потрібно бути надзвичайно обережним. Повір, тоді все буде гаразд!» Старша Романова взяла себе в руки і вони перетнули перепону. Й справді, як і казала Єлизавета, жодної небезпеки там не виявилось! Навпаки, відкрився досить мальовничий краєвид: низенькі сільські халупки, вівчар із здоровою отарою овець, качки ґелґочуть біля чистого рівчака, повні збіжжя поля очікують жнив, людські городи красуються величавою картоплею, громадські сади милують око добірними рясними черешнями. Ці люди страхались будь-яких мандрівників — знали, що в сусідніх селах представники влади відбирали майно.
Ще одним важливим уроком було уміння відрізнити істину від зацікавлених чуток. При виїзді із селища росла густюща, виплекана ласкавим українським степовим сонцем кропива з темно-зеленим листям і зеленувато-білими квітками. Рослина була маловідомою у столичному колі. Єлизавета намагалась відмовити сестру брати до рук цю квітку, аргументуючи тим, що її придворні старійшини розповідали про пекучі властивості цієї простакуватої, але надзвичайно пишної красуні. Юля змахнула рукою і це заперечила, посилаючись на недавні міркування сестри. Все таки кропива вжалила!!!
Тендітна рука царівни вкрилася пухирцями. Дівчина була повна здивування: «Як це так?! Ти ж казала! Ти мене навчала, що всьому не можна довіряти! Диво! Це не влізається у моїй голові!» Ще цілих п'ятнадцять хвилин старша сестра, яка блукала в істинах життя, спантеличено стояла, а молодша — мовчки розшукувала найбільш доречні слова для пояснення того, що тільки що відбувалось. І ось просвітителька їх знайшла: «Я не говорила, що правди взагалі не буває. Вона просто надзвичайно рідко зустрічається! А це — один з тих винятків... До того ж я тебе попереджувала! Люди кажуть неправду, лише коли їм вигідно. А яка ж тут є вигода?! Важливо цю тонкість навчитися помічати. Якщо вести бесіду про твій головний вибір: тут чутками є людська світська мораль, а правдивим орієнтиром — Біблія і молитовники як книги Божої мудрості, а також — істини. Відчуй різницю! Вдихни запах гарячий живої Вищої правди! Хай тобі швидко забудеться пекучий біль кропиви, а ця мудрість — ніколи! Наберись терпіння, бо нас очікує дуже гіркий та надзвичайно довгий шлях — шлях до себе, в тому числі цілковитого Істинного Пізнання. Випадкова грішниця голову похилила, усвідомлено очікуючи наступного уроку людського існування, посланого милосердним Богом.
Наступний урок не змусив себе довго чекати, і хоч його очікували, все ж він застав Юлю зненацька. Це був приклад високого Божого Милосердя. Сестри зустріли роздоріжжя і не довго думаючи поквапились попрямувати направо. До них несподівано кинулася дивакувата жінка і настирливо почала їх зупиняти: «Оберіть собі інший шлях! Цей — небезпечний! Чи ви не вважаєте зовсім трясовину за небезпеку?! Там навіть місцеві не ходять, а чужинцям чого туди пертися? Якщо піти наліво знову таке ж саме роздоріжжя і туди ж виводить, та там уже безпечно, немає жодного болота. Чого тудою не піти?! Ви що життя не цінуєте?!» Після цих слів загадкова жінка зникла і дівчата навіть їй подякувати за попередження не встигли. Змінивши свій напрямок, спантеличені дівчата почали обговорювати дивну подію. Більш спокійною була Єлизавета. Вона так хотіла пояснити дану ситуацію: «Це все — Божа воля.
Це диво — дар Божого Милосердя! Вияв прощення наших гріхів і опікунства над нами з боку Царя Всього Сущого. Потрібно навчитись відчувати у всьому Божу руку! Особливо як такий бурхливий час, як зараз... Це рятує твою душу робить тебе помазанцем Божим. Ти напевно запитаєш: чому саме зараз? Бо народ країни нашої обурений до крайнощів — це важко не помітити. В такому настрої він багато на що здатен! І в тому числі винищити весь наш рід... Та ти не бійся смерті! Коли будеш жити побожно, то смерть буде позитивною подією, ніж страшною трагедією для тебе.
Це може бути винагородою за твоє добре життя, за всі твої Богоугодні вчинки. Чим стане для людини смерть вибирає вона сама. Господь дає людині безліч шансів навернуться на Божий шлях. Фатуму не існує. Існує лише вища Божа Воля. Смерть грішника настає лише тоді, коли він мав останній найсильніший явний шанс навернення, але ним зігнорував. Смерть до праведника приходить лише після цілковитого виконання місії, призначеної саме для нього Всемогутнім. Покаянного загибель зустрічає за умови потреби та можливості розплатитися свій гріх або провину тільки через спокутну смерть. Якщо людина живе за Божими заповідями все життя, лише інколи помиляється, але за Вищими вказівками швидко повертається на істинний шлях, то смерть для неї стане для неї лише ОБ’ЄДНАННЯМ з Всевишнім. Не надто лякається і людина, що прожила се життя як грішник, але в останню мить схаменулася, місце її душі — в Чистилищі.
Та все ж таки смерть може стати справжнім кінцем і карою, саме такої смерті потрібно лякатися — страшної смерті в довгих та дуже нестерпних муках — гибелі заклятого грішника. Маючи яскравий чіткий шанс навернутися і побачивши всю Божу велич серце цієї людини не розтає — навпаки, ще більше кам’яніє і ця особа стає богоборцем. За такий надзвичайно богохульний і хибний вчинок цю людину на небі чекає Великий Божий Гнів. Навіть язичника чекає менша кара — не відає істини їй не служить, але й не нищить віри інших людей. Та, незважаючи на все, наш Господь є дуже милосердним — людина має безліч шансів за ЖИТТЯ. Просто потрібно їх використати і вірно Йому служити». Ці слова одночасно загріли і охолодили Юлину душу. В її голові вирували думки: «Я вірю! Я зможу! Я встигну! В мене ще є останній шанс покутувати мій тяжкий гріх безчестя! Мені ще вдасться все виправити!» Дівчата вже досить наблизилися до міста Лева — його навіть можна було побачити здаля, та все ж їх очікувало декілька останніх випробувань духовної сили перед тим, як вони зайдуть в потужну святиню — Собор Святого Юри.
Передостаннім знаком була потреба у вияві братньої любові. Потрібно було пригадати слова Ісуса Христа: «Люби ближнього свого як себе самого». В передмісті лежала кульгава жебрачка зі своєю сліпою дочкою. Біля їхніх ніг лежала тарілка з трьома крихтами хліба і невеличкий напівпорожній кухоль води. Єлизавета віддала жебракам пляшку води і півбуханки хліба — весь харч, що в них залишився. При цьому дівчина заспокоювала сестру, усвідомлюючи, що Юлі ще важко це зрозуміти: «Не переймайся, надвечір ми вже будемо в храмі. Тутешні монахи, як тільки впізнають мене, а мені надав першу сповідь і причастя сам Андрей Шептицький, то відразу нагодують нас і напоять свіжою джерельною водою з джерела поблизу Підзамче». Та навіть незважаючи на ті слова, було зрозуміло, що їм прийдеться голодувати цілий день, бо зараз ледве доходить шоста ранку.
Побачивши стомлений песимізм в очах Юлі, молодшенька додала: «За нас не хвилюйся, ми ж вчора добряче повечеряли! Для нас, звиклих до багатих бенкетів, пишних обідів та вечерь, це — крихти. А для них — це багатство! До того ж милостиня — спосіб позбутися гордощів, а також комплексу власної надзвичайності. Та й не завадить відчути життя по той бік розкошів — хоча б день поголодувати. Перед важливим рішенням побожні люди хоча б день голодують. Та й як без того зрозуміти сенс життя — тобто не ставши хоч на трошки часу простакуватим, бо з наших рідних високих палат, з яких рідко виходимо, ми бачимо його менше половини!» Сестра заспокоїлась.
Юля думала, що зрозуміла дещо з Божих законів. Тому дівчина впевнено задала питання лише для того, щоб в цьому переконатися. Ось зміст цього питання: «Правда, ти це робиш для того, щоб отримати Боже заступництво?» Це запитання шокувало помазанку Божу. А відповідь її здивувала і старшеньку. Дівчата помітили, стільки між ними ще недоказаного! Поясненням, що розбурхало серце Юлі, були слова: «Зовсім ні! Я роблю це від щирого серця! Яка радість від Божого дару, якщо його очікуєш? Сила в тому, що ти щиро відчуваєш почуття любові до ближнього! Тоді й щиро по-дитячому радієш Божій нагороді, лише тоді по — справжньому відчуваєш її цінність! Ось в чому справжній сенс любові до ближнього». Старша Романова похилила голову від великого сорому, що бачила в добрих ділах лише вигоду. «Я навчусь по-справжньому любити!» — вигукнула дівчина, а потім мовчала всю дорогу. Мовчанку змогло перервати тільки те, що вони стояли вже біля воріт цього дуже монументального собору. Юля намагалася постукати у браму, але руку сильно звело і дівчина не змогла нею поворухнути. Як тільки вона віддалилася від входу, то рука стала своєю. Старшенька спробувала знову. Результату не було. Дівчина ще кілька раз підійшла до воріт. Ситуація повторювалась. Складалося враження, ніби хтось проти того, щоб Юля увійшла. Щось поміркувавши молодша і Романова мовила: «А ти молилася зранку? Це б могло все пояснити». Старшенька, з сороміцьким поглядом поглянувши, відповіла, що ні.
Це дуже обурило й здивувало Єлизавету: «Ти що не маєш страху Божого?! Чи ти не боїшся Господнього гніву? Він дуже потрібен — Страх перед Всевишнім має найбільшу силу зупиняти нас від гріхопадінь. Він рятує нашу душу від очорнення. Його важливо плекати! Ми не ввійдемо, поки ти не помолишся. Але молитися треба не просто так — заради обов'язку: попроси в Царя небесного проте, що ти найбільше потребуєш або подякуй за дар Всемогутнього, який ти найбільше цінуєш. Дівчина помолилася «Отче наш». В цій молитві найближчі її серцю були останні слова: «Прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. Визволи нас від лукавого духа», а також: Хліб наш насушний дай нам сьогодні». Саме тепер вона по-особливому зрозуміла зміст цих слів — це саме цей день, коли дівчина потребувала прощення і позбавлення від нечисті, та й зрозуміла як то тяжко без їжі, поголодувавши тільки один день... — деякі зубожілі селяни голодують тижнями! Молитва все змінила — ворота відчинилися і сестри ввійшли.
Як тільки Єлизавета сказала, що їй надав першу сповідь і причастя Андрей Шептицький, всіх опанувала велика радість. Але вони зовсім не були здивовані їхньому приходу. Це незрозуміле для них явище один священик пояснив так: «Я пам'ятаю, як десь десять літ тому ти тут прийняла перше причастя і сповідь. Митрополит був правий — тебе сюди твій дух все ж привів та й я тепер сердечно вірю, що перша сповідь і причастя єднає понад усе. Також ті слова Шептицького правда, що найкраща перемога над ворогом — це зробити його товаришем. Я так здогадуюсь, що ви приїхали сюди на декілька днів — таки ж далека дорога. Ті дні ви можете переночувати в поселенні священиків — отець Володимир вас проводить. З дороги напевне зголодніли — там можуть дати пшоняної каші і чистої джерельної води. З Митрополитом АНДРЕЄМ ви зустрітись не зможете — виїхав на цілий тиждень за кордон по пастирських справах». Романови подякували за все і пішли в дім, бо було надто темно, щоб йти до монастиря Святого Юри. Зранку, а це була якраз неділя, сестри пішли на святу літургію.
Це була не звична відправа — цього разу наголошували на гріху аборту. Причиною цьому стала ситуація з одною парафіянкою цього храму Софією — вона відмовилась народжувати свою незаконну дитину, після чого мала дуже затяжну хворобу й як наслідок втратила можливість взагалі коли-небудь стати матір'ю. Спочатку дівчині було до того байдуже, але згодом вона знайшла собі прекрасного юнака — через рік вони одружились. Він дуже хотів дітей і тому їхні ідеальні стосунки дали тріщину — від Софіїного безпліддя. От тоді дівчина справді пошкодувала про свій вчинок — та вже було запізно. Вона жалем випросила особливу літургію у священика — хотіла попередити, а також захистити дівчат від такої напасти. Це розчулило Юлю й розбудило притуплений розкішним життям Божий Страх.
Старша Романова все ж не могла від'єднатись від суспільства, не готова була його за одну мить відкинути. Життя дало їй надто багато близьких людей: матір, Івась, які могли не і прийняти таке рішення. Залишити дитину означало відректись під них, викреслити їх зі свого життя. Чи готова вона до цього? Дівчині ніяк не вдавалось взяти себе в руки. Юля прекрасно усвідомлювала: якщо хтось дізнається про позашлюбну дитину, то сама ж вона стане ганьбою для цілого їхнього роду. Але їй так не хотіло грішити! Та й не хотілось ставати ворогом своїх найрідніших людей — щиро хотілось залишити добрі відносини до самої смерті. Хоч це може затягнути душу до болота... Та все ж як важко викреслити в одну мить все своє життя, свої зв'язки з близькими людьми! Виникає сумнів: чи є щось в моєму житті крім того?!
Романова боялася, що її вчинок призведе до тривалої своєрідної смерті в муках — неначе поки дихаєш, але зі середини непомітно підгниваєш, втративши сенс свого існування і просто чекаєш смерті. А вона все не іде і не йде! Паніка пронизала все серце Юлі. Дівчина вирішила попросити відповіді в Господа. Молитва була хоч не спантеличеною, та все ж таки дивною: старшенька неначе знала відповідь, але не могла ніяк прийняти рішення. Зворушені слова линули з її вуст:

Вдалось мені Твої тайни почути
Й, начебто, вдалось їх відчути.
Допоможи ж мені їх об'єднати —
Відповідь одну для себе пізнати.

Боже, я славлю Силу Твою —
Ти підкажи вже розв'язку мою.
Ницість Й убогість духу прости
Як піднятись мені підкажи.

Вірую, Боже, в Книгу Твою
І від тепер лиш серцем живу
В серці вже маю Божий я страх
І щодень множусь в Божих ділах
Світську брехню я усю відкидаю
Й на Тебе я, Боже, лиш уповаю!

Остання і найважливіша Божа підказка не забарилася. В неї з сестрою ні з того ні з сього виникла тепла розмова зовсім не на релігійну тему. «Чого ти на місці свого домашнього улюбленця тримаєш вовка, а не собаку?» — раптово зацікавило Юлю. Єлизавета без проблем поділилась зі сестрою своєю чіткою думкою: «Хіба улюбленцем не є той, хто тобі найвірніший? І чи найбільшою ознакою вірності не є врятування твого життя? Вовк рятував мене двічі: декілька місяців тому на річці Москві; приблизно десять років тому під час прощі до Святоюрського собору. Та взагалі: як ти тільки викличеш довіру у вовка, то він стане готовий за тебе завжди постояти — навіть якщо доведеться ризикнути своїм життям. З і собакою справи за таких обставин кепські: він служить тобі лише тоді, коли це йому вигідно. Тоді сама поміркуй: кого краще за вовка можна мати в друзях?»
Ця розмова про вірність наштовхнула Юлю до свого рішення, яке відразу розповіла сестрі: «Твоя розповідь нагадала мені про Івася і я зрозуміла, що про мою вагітність все-таки потрібно йому розповісти. Зважаючи на нашу з ним розмову я прийму своє рішення у тітки Лариси — вона за молодості теж наробила багато дурниць, тому я думаю, що вона все зрозуміє. Після повернення, як тільки буде найменша ймовірність поговорити без зайвих свідків, я тобі розкажу про своє рішення. А зараз давай прощатися». Після розмови сестер Юля поїхала до Івася, а Єлизавета сама подалась до дому. Випадково біля його дому проходив кобзар. Його, як митця розчулила розмова старшої Романової зі своїм юнаком і він заспівав думу:

«Хвилину плакав — що сказати
І пригортав все знов і знов:
Чи можна у житті пізнати
За цю вже більшую любов?

В обіймах що є злеє?
Бо обіймав, як мати дитя.
Що ніжніш, як обіймання теє?
Мов захистити хтів немовля.

Які зв'язки залишаться між нами?» —
Насміливсь нишком він спитати.
Та точно вже не ворогами...
А чи..». — й більше нічого сказати.

Бояться в місті завтрашньої мови,
Та все прощаються, немов на вік,
Не будь щирішої між ними і розмови,
Бо вже не стрінуться повік.

«Не вбий його... Та все ж ти — мати,
Тому це буде воля лиш твоя.
Та вже не треба із плеча рубати —
Оце одне сердечно прошу я.

і поголос про тебе я пускать не хочу:
Боїшся — мені залиши маля
І злості жодної про тебе не торочу,
Повір — хорошим батьком буду я.
 
Наші Друзі: Новини Львова