Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Релігія

Остання надія серед чужих повість































Зміст
I Розділ: Данина — Батьківщині:
Частина 1: Перше слово — «В Церкву!»
Частино 2: «Віра в Бога — найважливіше!»
Частина З: Найважче місіонерство — серед родини
Частина 4: Плекаєш неспокій — готуйся загрузнути
Частина 5: Останні кроки перед прірвою
II Розділ: Подяка — чужині:
Частина 6: Милосердя завжди доречне
Частина 7: Потребуючі люди — завжди теперішнє
Частина 8: Серце жадає рідну дитину
Частина 9: Розпач — не ознака істини
Частина 10: А тепер — справжня крапка


Розділ 1. Данина — Батьківщині

Частина 1.


Перше слово — « В Церкву!»
День був похмурий настільки, що добрий господар навіть собаки на двір не вижене. Була лише третя дня, а хмари аж так заступили сонце, бо навіть здавалося, що вже глибока ніч. Падав сніг з дощем та й небо покрив дуже густий туман. В такий час було великою несподіванкою лісникові побачити з вікна своєї халупи людину, до того ж в цих лісах було багато боліт. Лісник здивовано спостерігав за незнайомцем. Чоловік був дуже непоказний, бо був низький на зріст, убого одягнутий в чорну кирею і покритий нею з головою настільки, що не було видно чи то Божий старець, чи то каліка-юнак . Він йшов, зігнувшись і видавався горбатим, а через те що йшов не впевнено та ще й спирався на ціпок, можна було б подумати, що був ще й кульгавим. Перед нього йшов якийсь звір, неначе собака і вів його між болота і тримався зовсім поруч без ланцюга. Проте тварина була значно більша пса. Вона мала чорну кудлату з срібним блиском шерсть, щирі ласкаві очі, дуже великі лапи. В цей момент чоловік похитнувся, проте звір зловив його зубами за одіж. Щелепа в нього була велика, потім лісник придивився і збагнув, що в роті замість зубів одні ікла. «Вовк!» — подумав лісник і зразу стрепенувся. На його думку така вірність не є притаманна дикій лісовій тварині. «З такою дивною людиною краще мати добрі стосунки» — подумав собі, а тому сказав: «Що Божий чоловік робить такої негожої днини в лісі?» Слово дивак тут зовсім не було образливим, а просто означало незрозумілість вчинків цього чоловіка для більшості людей. Ними були натовпи скептиків, які все міряли «безпомилковим» здоровим глуздом і розучились відчувати серцем. На те дивак сказав: «Іду в місто людину лікувати, а цією дорогою, бо вона коротша». Після цих слів він зовсім віддалився від халупи лісника і зник в темній лісовій гущавині.
Коли чоловік доходив до міста, вже починало розвиднюватися. Він мовив до вовка: «Ми близько біля міста, почекай мене тут, а то ті полохливі люди ще галас здіймуть, а мені цього зовсім не треба. Не переймайся я скоро прийду, і можливо не сам». Вовк слухняно сів і став чекати господаря, мов це був не вовк, а звичайний собака. Коли дивак підійшов до брами, то сонному сторожеві якраз сонце вдарило в очі, тому вартовий був вельми не привітний. «Чого приплентався до міста, чоловіче?!» — гарячково закинув він. «Мені треба навідати Єлизавету Романову. Прошу, будь ласка, повідомте про мій візит царицю» — спокійно одказав незнайомець. «Єгоре докладіть, що до цариці гість і що він хоче відвідати Єлизавету» — крикнув до охоронця замку вартовий. Охоронець передав це все цариці і перепитавши пустити чоловіка. Вона відповіла, що так. Єлизаветі Романовій вже було десять років, а вона ще і не ходила, і не говорила. Цариця вже давно почала звертатися до відомих в країні і в світі знахарів і лікарів, проте ніщо не давало результату. Тоді вона, доведена до відчаю, написала наказ, що для будь-якої людини, що зможе вилікувати царівну буде виконане одне прохання або клопотання, яким би воно не було. На нього й відгукнувся наш дивак. Цікаво, чого він захоче натомість?
Чоловіка провели в непомітну, порівнюючи з царськими палатами, оранжерею. Незважаючи на велику кількість квітів, приміщення все ж було сумним. Там перебувала Єлизавета, і душа кожного перехожого наповнювалось болем. Метод лікування цього чоловіка був настільки дивним, наскільки дивним був він сам. Він просто гукнув: «Єлизавето, ходи, прийди до мене зі всім своїм серцем». Тільки цариця хотіла сказати, що в цьому й полягає проблема, що царівна ще не ходить, але, на її здивування дочка раптово встала і пішла. Через це цариця довгий час не могла нічого сказати. Матір була дуже щаслива, і сказала, що готова віддати будь-які дорогоцінності за таке диво. «Я хотів би, щоб віддяка була не мені, а Богові, тому я прошу дозволу взяти вашу дочку з собою на прощу до Львова у собор Святого Юрія. Через два тижні ми повернемося», — виклав дивне прохання чоловік. Та ще дивнішим було те, що про це прохала й Єлизавета словами: «Хочу в церкву!» Ці слова остаточно переконали царицю і вона запропонувала чоловікові змити ноги перед дорогою і взяти трохи харчу в дорогу. «Може ще візьмете трохи грошей» — додала вона. «Залиште ці гроші для того, кому справді вони знадобляться» — мовив на це дивак. Взяти їжу він погодився, але сказав, що на їжу достатньо буханку хліба з глеком води для них з Єлизаветою і мішечок пшона його проводжаті. Цариця залюбки звеліла все це дати.
Він з малолітньою царівною вийшов з міста. Цариця вирішила її особисто провести і тому мала нагоду побувати на приміському узліссі. Там наших героїв зустріла таємнича природа, що московській цариці стало страшно. І її можна було зрозуміти. Падав сніг. Дув страшенний вітер.
Здавалося, що по стежці котиться не сніг, а падав густий дощ, плещуться густі хвилі. В серце матері зазирнув сумнів: «Моя дочка вперше стала повноцінною за ці всі роки. Якщо вона злякається, я можу втратити її таку знову. Цього разу може й назавжди». Наш дивак наче відчув це: «Бог відбирає дане лише тоді, коли в душі людини живе тяжкий гріх. Коли ви позбудетесь його, на душі полегшає і з'явиться впевненість, що ви втримаєте в своїх руках Дар Божий». «Ви праві», — мовила цариця і пустила чоловіка з дочкою на прощу.
Коли вони пішли, цариця почала діяти за порадами цього дивака, адже через несподіване диво вона почала довіряти йому цілковито. Спершу цариця вважала за потрібне подбати за вирішення проблеми про добру мету цих грошей. Вона наказала вшити в перину гроші, залишені на добру справу і залишити поблизу воріт палацу. Її забере якась потребуюча людина, заодно й отримає ці гроші, що допоможуть їй втриматись на цім світі. Через день після цього рішення переставляли паркан. Через неуважність робітників під паркан потрапила ця символічна ковдра. «Перину, напевно сьогодні забрала котрась потребуюча людина» — зраділа цариця, думаючи, що зробила добру справу, виконавши волю незнайомця.
Для повного спокою вона вирішила зробити ще одну добру справу — виправити помилки своєї молодості. Колись, аби прикрити перед народом наслідок невдалої воєнної політики царя, вона підставила одного юного офіцера вісімнадцяти років. Суд над ним тривав протягом багатьох років. На днях йому винесли вирок у вигляді смертної кари. З нагоди цього дива, цариця помилувала його, але з умовою, офіцер не буде нікому розказувати, як було все насправді і виїде з держави. Георгій погодився. Із ним в непоганих відносинах був охоронець і тому він пояснив йому несподівані зміни цариці: «В неї велика радість, і тому її високість стала милосерднішою. Але дратувати царицю не можна, вона дуже гнівлива, адже боїться втратити те, що набула». «Ця верхівка вже сама заплуталась, як до чого вона відноситься. Небезпечно з ними мати справу». — відреагував Георгій та дременув подалі за межі держави.
Цариці було мало й цього для спокою. Вона вирішила навідати московський монастир і там заспокоїти своє серце. Цариця щиро просила Господа не відбирати той Дар, що вона побачила, бо вона вже виправила свої помилки.
Тут раптом сталось ще одне диво. Сонце раптово визирнуло. Вітер схаменувся. Сніг припинився. Серце цариці нарешті заспокоїлось і вона нарешті змогла повернусь до палацу і до звичайного життя. Весь палац видихнув. Час у неї почав минати спокійніше і швидше в очікуванні, адже уже не було значних причин, щоб за щось переживати.
В цей час після виходу з передмістя столиці на наших мандрівників в лісі уже чекав відданий вовк. Єлизавета не злякалась цього звіра, а навпаки йому зраділа. Вона ніжно пригорнулась до нього і він лизнув їй руку. Вони попрямували подалі від метушні столиці, коли дивак висадив крихітну царівну на вовка. Це було дуже добре і ласкаве звіреня. На ньому наївно задрімала стомлена великою кількістю несподіванок Єлизавета. «Добре б було, щоб до кінця життя вона не змогла втратити цієї доброти і наївності. Достатньо глянути на вуличку будь — якого містечка імперії, як стає зрозуміло, що щасливе буття династії Романових незабаром завершиться. Але це не означає, що завершиться й твоє життя. Якщо ти вчасно вибереш свій шлях правильно, доти проживеш довго, зробиш багато добра і змиєш пляму гріха зі своєї родини і будеш по житті і по смерті помазанцем Божим. Для цього й н іуі. Моя мета — навернути тебе до Бога, поки твоє серце є чистим». — зізнався і собі і Єлизаветі чоловік. Тепер він здавався анітрохи не диваком, бо говорив цілком очевидні речі.
Вже вечоріло. Наші мандрівники зупинились на ніч у ворожому лісі перепочити. Вони дружньо пригорнулись і не нагадували три окремі істоти, а більше один клубок шерсті. Ранок наші прочани розпочали з шостої години разом з сонцем. Дивак милувався лісом і розмірковував про щось і своє: «На Гуцульщині, де я розпочав своє служіння Богові, є подібний Карпатський ліс!»
Шлях до Бога молодої Романової також розпочинається з лісу. Напевно, у Божій справі ми будемо доповнювати один одного. Мене занесло далеко — аж до холодної Росії то, можливо, цей самий Божий промисел занесе царівну колись уже без мене у заквітчану і убогу Україну». Від таких роздумів по його щоці прокотилась гаряча сльозина. Раптом наш мандрівник помітив, що настав полудень, тому вийняв з-під пазухи хліб і відламав окраєць, потім ще розламав цього на дві рівні половини. Одну оддав Єлизаветі, а другу — з'їв сам. Далі сіромахи випили по ковтку води, а вовк наситився жменею каші. Пополуднувавши, прочани рушили далі.
Погода за лічені миті, ні з того ні з сього, зіпсувалась. Вперіщив рясний дощ. Жаху додавала болотиста місцевість. Через п'ятнадцять хвилин навіть на стежині звіру води було по шию, а чоловікові — по пояс. Але вони знайшли вихід з цієї халепи — підсадили Романову так, що вона трималась ногами за шию вовка і хоч би хни — ніхто жодного разу ні не чхне, ні не кашляне. Для чого тоді перечікувати? Простують собі далі, бережуть дорогоцінний час, бо ж є Романова до цього дуже сувора, ох як не любить чекати, що й посла не підіжде ні хвилинки.
А тут-то питання в днях стоїть, негода ж розгулялася! А тут вони помітили лісника, який сказав, що в нього дочка прихворіла, тому просить зайти хоча б на декілька хвилин. Звісно: одна справа — себе берегти, інша справа — людей лікувати! На добру справу завжди час знайдеться. В ній сам Бог в поміч стане! Тому часу на неї ніколи і ні за яких обставин не бракне! На сумнівну справу треба час шукати, а на добру — відразу готовий є, тому вислів «Немає часу!» на питання: «Чому не робиш добра?» не є відповіддю.
Дивак, не зволікаючи, зайшов у світлицю лісника. Вона була, і уразливо похмура. Здавалось, іноді, що в цій оселі замешкав сам вельможа-морок. Найбільш неохайною і темною була, як на диво, дитяча кімната. Стіни в поросі, пліснява на підлозі, діра в стелі — що може бути гірше? А гіршим може бути ліжко: трухляві дошки, сира ковдра, дірявий матрац і до того ж усе в поросі. Не виділялась серед цього всього дочка лісника: одіж — латка на латці, не розчесане брудне волосся, до того ж чорняве.( Тому не відразу можна здогадатися, що хтось там взагалі може лежить.
Єлизавета, виростаючи в розкішних палатах, бачила життя лиш вельмож і навіть не здогадувалась, що таке буває. Тому вона не стримала емоції і викрикнула: «Який жах! Як вони можуть так жити. Чи буває щось гірше». Її заспокоїв наш дивак: «Повір, буває гірше. Буває: на моїй землі знімають з убогого й цю єдину латану свитину, остригають те волосся за провини, відбирають присілу та плісняву з часом хатину, а самих відправляють до Сибіру чи вішають. І все твої батьки з їхніми предками. Але ти все можеш змінити. Тобі достатньо відчути серцем справжню справедливість і щиро повірити в неї». Царівна замовкла на мить, а потім раптово для себе і для всіх вигукнула: «Я вірю! Я зможу! Мені не байдуже!» Несподівано зайшов батько дівчини і дивак взявся уже до самого лікування, щоб заховати їхню з царівною таємницю до свого часу. Юна Анна хворіла місяць, і ніщо не допомагало. Вона захворіла несподівано звичної погожої днини через дрібницю, яка не мала мати наслідків: дотягуючись за квіткою впала в калюжу і захлиснулась. Дівчині відразу стало погано. Подружки допомогли їй дійти додому. Відтоді лісникова дочка ще жодного разу не виходила на вулицю. Це видається дуже дивним, а тому не безпричинним, особливо, якщо звернути увагу: Єлизавета була під відкритим небом за такої негоди, що не кожен і собака витримав, а Анну піддала ризику невелика кількість болота. Це не могло не привернути увагу нашого дивака. Він, неначе всією сутністю своєю відчував причину, зауважив: «Їй не полегшає, якщо ви не відчуєте щирого бажання сходити до церкви. Коли ви не зробите цього, лікування результату не дасть». По батьківському оці протекла гаряча сльоза, і він вирішив усе пояснити.
«Це все просто страх, що дочка загине так само, як загинула моя дружина. Через що це сталось, досі не можу збагнуть! Це все так швидко сталось і незрозуміло. Я крикнув брудними словами до неї, дружина послизнулась і вдарилась головою в дерев'яний виступ на стіні. В ту ж мить її серце зупинилось. Більше вона й ніколи в житті не відкрила очі. Чому Бог її не захистив, адже вона була глибоко віруюча людина? Саме тому почав сумніватися я в Богові і припинив ходити до церкви».
Нашого мандрівника зовсім не охопило здивування, навпаки він без найменшого сумніву в очах намагався усе пояснити: «Все полягає у вашому лихослів'ї. У вас добрі вчинки, вправні ви є і сумлінні до всього, але у вас є лукавий язик і чорні думки. Коли ви почнете знову ходити до храму, то у нас вирішаться старі проблеми і якщо почнете думати добре і щиро, так говоритимете, то оминете нові неприємності». Після цих слів лісник пішов до храму і молився там щиро без упину протягом трьох годин. Чоловік привіз звідти невеличкий хрестик для дочки. Після його повернення наш дивак вирішив, що буде мати зміст і користь розпочати лікування.
Головним способом лікування була молитва. Вона принесла зцілення: «Боже, візьми цю сповідь в жертву за гріх недовіри і сумніву до тебе, Всевишнього, прийми родину цю під опіку Свою. Хай воля Твоя, яка б вона не була, здійсниться. Хай воля Твоя, яка б вона не була здійсниться. Хай воля Твоя, яка б вона не була здійсниться. Амінь».
Дочка одужала. В цей час у голові лісника промайнула думка: «Він йде з Єлизаветою, дочкою цариці, а Її Величність страх як не може терпіти зволікання. За страчений цим чоловіком на мою дочку час, йому загрожує навіть страта. Я не маю право це допустити. Часу, щоб довезти їх аж до Львова я не маю, бо за моєю дочкою потрібно наглядати, але довезти їх до кордонів Росії з Україною можу безперечно. Треба буде не забути їм це запропонувати». А треба зазначити, що, незважаючи на всю його вбогість, він мав у своїй власності автомобіль, та ще й неабиякий на тоді.
Це якраз було у ювілей царя. Він тоді багато винагород роздав. Його він заслужив від самого царя як найуважніший і найретельніший лісник імперії, що не був вбитий безконтрольно за роки служби жоден звір. Отже, лісник запропонував тоді цю послугу нашому дивакові, а той не відмовився, бо часу було справді обмаль.
Спочатку в автомобілі висіла суцільна тиша, але потім між лісником і нашим диваком пішла розмова. На колінах чоловіка був вовк. Скрутився клубочком і лизав господаря, вів себе неначе собака. Чоловік здивувався: «А ви не боїтесь з вовком бути біля дитини? Краще собаку б ви завели! Адже вовк вкусити може!» «Вовк не вкусить без причини. Вовк хоча би є чесним. Він як вовк не нападе крадькома! Отже, я вважаю вовка більш безпечним». — свої дії наш дивак намагався пояснити. Але лісник не міг ніяк цього зрозуміти: «Поправді кажи. Я людина співчутлива, усе зрозумію. Грошей немає щоб собаку купити, так? А вовк з лісу підвернувся під руку, то ти видресирував його і вирішив залишити собі — все одно хтось для захисту потрібний? Я можу тут тобі допомогти: знаю місце, де дворняги водяться — все одно краще ніж вовк, хоч трохи надійніше!»
Аби не давати відповіді, він сказав, що їм вже час виходити — он вже кордон поблизу. Глянув лісник — а й правда кордон і висадив тут наших мандрівників. Дивак вийняв з торбинки Біблію. Вона була написана двома томами — Новим і Старим Завітом. Першу частину книги дивак дав лісникові прямо в руки. Її за добрі вчинки він уже заслужив. «Буде й колись час, коли вам для щастя буде бракувати справедливості зі Старого Завіту» — так пояснив свої дії самому собі дивак. Він хотів, щоб чоловік оцінював за вчинки, хотілось щирості по відношенню до всього.
Колись цей чоловік до цього дійде, але це буде ще не скоро. Другу частину Біблії він поставив на заднє сидіння автомобіля. На нього ніколи не дивився лісник, а з пасажирами їхав вкрай рідко. Другої частини він ще не помітив — ще не прийшов для цього час. Другу він отримає в найбільш відповідальний момент, тоді, як потрібно буде навчиться й думати навіть на добро і важливою мірою життя стане милосердя з Нового Завіту» — подумав наш дивак. «На все свій час!» — усміхнувся дивак і попрощався із і спантеличеним лісником. Цей чоловік ще довго дивився лісникові вслід і не міг збагнути значення цих слів. Нічого, і це збагне!
Тоді наші герої якраз перетинали кордони. В серці дивака разюче запалала любов до рідної землі: «Не можна бути добрим, коли зраджуєш і віддаєш на поталу ворогам свою безвинну неньку — Батьківщину, бо є заповідь Божа, яку кожен християнин повинен дотримуватися: «Люби батька свого і матір свою, щоб добре тобі було і довго прожив на землі». Як, скинувши зі своєї душі цю заповідь, можна вважати себе побожним християнином, і при цьому кувати кайдани для своїх земляків, через те, що не порушують її. Та й легше виконувати обов'язок про захист віри в Бога на рідній землі — там вся душа кличе його виконати. Та, проте, без Бога й на Батьківщині погано, а з Богом й на Батьківщині — щастя». Згодом йому до голови прийшла ідея зробити символ єдності Українського народу, адже вона є основою державності: сплести по квітці з кожного вкраїнського села і залишити у центрі України, щоб показати залежність держави ні від західних сусідів, ні від східних, що нею повинні керувати лише власні інтереси.
Роздумуючи і здійснюючи свої плани, наш дивак не помічав, що минають дні. Тепер наші мандрівники вже наближалися до Собору Святого Юра у Львові. Наш дивак зняв чорну кирею та випрямився. Виявилось, що насправді це чоловік років тридцяти п'яти, а не сімдесяти-вісімдесятилітній стариган. Він був стрункий, чорноволосий молодик, мав красиві очі та ходив дуже граційно. Його відразу помітили отці і монахи цього собору. Один з них звернувся до нього: «А ви, єпископе Андрею, досі не маєте спокою? Ви надовго до нас? Напевно вернулись до побудованого предками монастиря. Вас кличе до коренів! Взагалі ви збираєтесь навідати свої рідні краї?» На це Андрей поважно відповів: «Я приїхав не заради своєї душі, а заради вищої мети. Я повинен залучити до Бога цю дівчинку. Від цього в майбутньому багато чого буде залежати. В час, поки мене не було в місті і в храмі багато чого змінилося. Зараз уже вечір, дайте щось поїсти моєму звірові і цій дівчинці, бо за цю дуже довгу дорогу вони встигли добряче стомитися. А завтра з самого ранку ми починаємо оглядини святих місць храму. На це в нас є лише доба».
Ранок єпископ розпочав з відвідин мощів священиків і митрополитів, що служили в цьому храмі і котрі є схороненні в крипті. Там існувала особлива атмосфера «покою і піднесеності. Тому поховані тут видавалися надзвичайно величними, аж серце завмирало, коли заходив сюди. І через це Шептицький вирішив навчити Єлизавету першої молитви саме тут. Це була особлива молитва. її текст знав не кожен. Вона повинна була служити захистом протягом всього життя дівчини. Прислухайтесь і зрозумієте її глибокий сенс:

«Дякую щиро Господи Тобі
Що по волі Твоїй ми живі,
За Твою терпеливість й любов,
Що з мандрівки вертаємо знов.
Що хліб насушний даєш Ти нам,
Не кидаєш на поталу ворогам,
До вищого повертаєш щодня,
Як тільки в серце загляне журба.
І грішнику другий шанс Ти даєш,
Віддяку — якщо побожно живеш.

Але все ж трохи тебе попрошу,
Дуже ж уповаю на милість Твою:
Дай віри у Тебе всій моїй землі
І силу надії моїй Вкраїнській рідні
Й силу стерпіти образи всі
Не залишаючи місця журбі,
Та, будь ласка, покору подай,
Сильним духом всіх народів єднай.
І вперше, щоб дбали за інтереси Твої
Й мир всього світу — хай насліддя такі.
Щоб брат на брата вже більше не йшов,
Щоб ненависть не долала любов.
Й знаком хреста я на груди кладу —
Заради цього лише я живу.

Щоб наблизити її ближче до України єпископ вирішив здійснити тайну першої сповіді та причастя для Єлизавети.
Він до того підготував заздалегідь: навчав найважливіших молитов, пресвятих тайн, Божих заповідей. І ось цей відповідальний момент настав. Сповідь була новим етапом її життя. Вона неначе скинула з себе тягар морального занепаду столиці. Її осягнуло таке почуття ніби вона наново народилася — але вже не росіянкою, а українкою. Прийнявши з рук одного з блаженних духовних пастирів, вона найглибше у житті відчула себе дитиною Божою. Цією тайною євхаристії обов'язком ставало служіння Богові на українській землі, Вкраїна ставала її духовною Батьківщиною. Шептицький боявся, що повернувшись додому царівна забуде всі істини та мудрості, яких набула протягом цієї прощі.
Через те єпископ дав Єлизаветі книгу в старій поважній обгортці і сказав цій дівчині берегти її, як зіницю ока, та нікому не показувати, бо це «твій шлях, дитино, до Бога, то не дозволь його нікому відібрати». Цією книгою був старий молитовник, на якому ще за часів козаччини — перші уніати молилися до Матері Божої Ісуса Христа, а також в ньому були правила і норми їхні християнські. «Спасибі за опіку», — скромно сказала дівчинка та й поцілувала в руку Єпископа, як душпастиря при миропомазанні, тим висловивши свою повагу та подяку.
В обід цього ж дня мандрівники вирушили назад через місто, якраз коли там кипіло життя і Єлизавета мала нагоду побачити тогочасну українську дійсність — це було помітно гірше, ніж у хатинці лісника. По вулиці міста йшов якийсь знатний офіцер зі своїми поплічниками. Невдовзі мав бути імператорський бал і урядовцю закортіло спорядити нову шинелю, щоб похизуватися там. У нього було грошей на накидку, а бракувало лише на запаску. Австрієць подумав: якщо обібрати всіх українців, то на неї якраз вистачить. Щоб отримати віддяку за хорошу службу від керівництва і примазатись до безпосереднього начальника, його поплічники — собаки почали якнайкраще виконувати цю вказівку. Забирали навіть жорстокіше, ніж вимагав би імператор. А потрібно відмітити, що обидва прислужники — українці!
По вулиці крокувала матір зі своїм п'ятилітнім сином. Син вперто торочив: «Я українець! Я українець! Я українець!» Мати благала зупинитися, бо їх обох застрелять. Не вблагала! Почув слова молодший прислужник, кажучи: «Ти поляк! Поляк! Не існує українців!», вбив матір зі сином. Матір — бо недоброго навчила, та сина — бо те зле запам'ятав. Другий зняв з жебрака діряву свитину, що та йому вже встигла до спини примерзнути, відібрав єдиний за цей місяць шматок черствого хліба, бо, бачите, імператорські собаки голодують! У іншого селянина вони забрали вола і вигнали з його власної хати — як йому тепер далі жити? «Справді буває гірше!» — вигукнула Єлизавета і була щаслива, що вони вже покидали місто, оскільки ліс царівні видався спокійнішим і безпечніший, аніж такий хаос, де один одного хочуть згубити.
Як тільки вони покинули Львів, Шептицький почав молитися тією молитвою, яку навчив поблизу мощів та дівчинка вирішила приєднатися до нього з метою заспокоєння своєї душі. Молитва не була одноманітною, хоча її слова не змінювалися, а набувала щоразу новий, часто протилежний сенс, бо її основа — Бог не однобічний — він одночасно суворий і милосердний. Першого дня її ОХОПИВ великий жаль до голодних людей, яких ображають і штовхають на гріх їхні вороги і їй здалось, що сама належить до них. Другої доби царівну взяла гірка ненависть до тих людей, бо не слухають волі Божої і не чинять по припису Всевишнього, ті стали мало не кровними ворогами. Згодом на третю днину Єлизавету почало хвилювати ні від чого питання Батьківщини: ті люди стали їй зовсім близькими, не далекими зовсім від кровної рідні. А після цього дня, четвертого, коли були в дорозі, у душі дівчини знову зародилось нове відчуття: ці люди стали їй абсолютно байдужими і чужими.
Ті думки спричинили хаос у серці Єлизавети, і це тому, що об'єднались в одну велику та незрозумілу навіть їй самій. Це помітив і її супутник, тому мовив: «Не буває нічого чужого, ти ж розумієш, що все на світі, а безперечно всіх людей, створив Бог». Ці слова принесли їй рівновагу і дівчина збагнула: «Зараз цей край їй чужий і по причині батьківських розповідей вона його ненавидить, але мине трохи часу і вона буде мати співчуття до тих людей, котрі стануть їй рідними і дівчина стане частиною цього бідного краю. А бувають іноді вороги, можуть поділити державу як здобич».
Ці роздуми наштовхнули нашу Романову до спогадів особливого, подібне до якого є на щастя не в кожній країні, вкраїнського місця — кордони, що розділяли одну державу на сфери впливу двох імперій: Австрії та Росії. Поставив там Шептицький хрест та й прикрасив його тим символічним Українським вінком, якого сам змайстрував якраз на самій межі між ними, на тій спільній території обох імперій. Побачив той хрест російський вояка і залишив його в спокої, бо ж видався йому прямим й вирішив, що він католицький і є дармовою власністю Австрійської імперії. Помітив його також російський прикордонник, проте в ту мить подув вітер, тому хрест похилився і чоловікові примарився він православним, тому військовому здалось слушним його не чіпати, адже його присутність там без рішення царської влади означало, на думку службовця поширення зони впливу Російської Імперії. Вітер дув щоразу, як тільки хтось з вартових гляне, вирівнюючи чи викривлюючи хрест і в них не викликав сумнів у своїй правоті. Жодному з цих вартових ні на секунду не прийшла в голову думка, що хрест може бути український!
Вони вже були неподалік брами міста, де здалека було помітно царицю в очікуванні та й тому розпочали прощатися. Цим прощання від Шептицького була щира і лагідна усмішка, а також слова: «Ні за яких обставин не плутай дрібниці з важливим, і ти будеш під Божою опікою». Ці слова мала ще дівчина не забула до самої смерті.
Через невеличкий проміжок часу Єлизавета прогулювалась з матір'ю по лісі. До царівни підбіг вовк, той самий, який з нею на прощу ходив, і почав її облизувати, спочатку цариця дуже злякалась, але згодом почала заспокоюватись. Її дочка припала до своєї матері на коліна і вже майже не плачучи благала: «Дозвольте, матінко, взяти його до нас в палац. Він є дуже добрий: буде нас усіх і все наше майно оберігати і захищати, розраджувати, піднімати настрій, рятувати при потребі». Почувши, як чітко і впевнено Єлизавета говорить, цариця розчулилась, до палацу вони повертались уже зі звіром.
Йому виділили затишне приміщення, більшу, аніж кімната і у значно біднішого селянства, проте нашийника на нього не надягнули, як всій решті собак, через довгі і слізливі благання Єлизавети: «Вольним — воля! Вольні служать більш піддано і зради чи навіть непокори проти нас мислити не будуть — нащо їм боротися, коли нічого не втратили, а лише надбали. Якщо жити, поневолюючи, то обов'язково будеш покусаним». Цариця хоч і виконала несподівану примху дочки, та все ж сподівалася, що в дівчинки пробудиться родинна жага до збагачення. Вона була впевнена, що царська дочка ні може за яких обставин не може залишитись чутливою: все одно її колись та все ж таки подолають та зіпсують гроші!

Частина 2.


«Віра в Бога — найважливіше!»
 
Наші Друзі: Новини Львова