Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 17 січня 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Художня

Мрія

Переглядів: 5086
Додано: 28.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Людмила Черняхівська-Старицька

МРІЯ
--------------------------------------

Homo sum, humani nihil a me alienum puto.


У довгі беззоряні ночі, в сумні дні, повиті темними хмарами, під стогін сибірного вітру, під грізний гомін збентежених хвиль її мозок страшним тягарем гнітила одна думка... Мізерія, мізерія навколо... Не життя, а довгий пас сірих, безпремінних днів, таких холодних, однакових, темря-вих, мов краплі осіннього дощу... Ні волі, ні діла... А серце ж, молоде серце так прагне почуття величного, а жага славетних вчинків і голосних діл палить і душу, і мозок, і бажання широкого, вільного життя б'ється у серці, мов птиця з могу-чими крилами в тісній клітці. «Ти жінка, — гадала вона, — і вузька твоя стежка в світовім просторі!» — «Чому? — питав її тихий голос. — Адже наука, вона прийма в свої храми і кволих жінок». — «Наука?..»— гірко всміхались її уста, і перед її очима вставала така висока і пишна залізна брама, штучно поцяцькована дивними ієрогліфами, з тяжким залізним замком. Вони всі йшли туди один за другим — молодими і смілими юнаками, і твердою рукою відчиняли залізну браму, і вертались звідти з сивим волоссям і з ясним поглядом і з лавровим вінком на чолі. А вона стояла тут довгі-довгі часи, стояла і молодою дівчиною, і старою жінкою; часами, коли молодий юнак сміливо відчиняв тяжкі двері, на неї падало проміння якогось чудового сяйва, до неї долітали мелодії якогось величного гімну, але зрозуміти їх було їй несила, і відчинити тяжку браму не здолала її недужа рука. Так стояла вона день і ніч, стояла без світу, під холодним дощем, огорнена якимсь нерозумним жахом, немов обшарпана жебрачка на сходах величного храму. «Чому?.. — знову питав її тихий голос. — Адже рівність здавна лягла межи вами?» — «Рівність! — гірко всміхались її запеклі уста. — Коли я не чую в своєму серці тієї сили, того завзяття, що веде великих чоловіків широким шляхом поперед свого народу!» — «Діти! — зринало з моря гадок. — Ти жінка, ти мати, ти виховуєш горожан своєму господарству!» Але запалі очі її здіймались темним огнем, і між бровами лягала глибока смуга... «Рабів? — злітало з уст, — нових волів у ярма!.. В рабах, кажуть, гасне й жага до волі, і почуття величного, і сумління, і правда?.. Ти жінка, — гадала вона, — і не тобі зламати те, об що розбивається марно і сила чоловіча. Не варт же бути матір'ю!

Не раз спинялась вона перед статуями «величних» і гірка заздрість проймала її недуже серце... Не раз, поринаючи гадками в минулі часи, душа її здивовано прокидалась перед вчинками «великих», перед славетними сторінками життя народів, а очі туманились сльозами на власну нікчемність і кволість... В блідих, нервових обличчях других жінок вона читала свої власні думи, і зустрічатись з ними їй було тяжко, як тяжко стрінутись очима після ворожої звитяги бранцям в чужім стані, її лічили недужою — тому була правда: душа її була слаба... Осіння, холодна ніч лежала навколо. В хаті було темно і тихо, тільки вікна сіріли проти її ліжка і очі недужої жінки дивились — туди. Крізь заплакане скло миготіло десь далеко кілька червонуватих ліхтарів.

— Ти жінка, нікчемне і кволе створіння... — прошептали її запеклі уста.

— Нікчемне створіння! — відказали їй великі дзиґарі своїм холодним, наче розміреним голосом.

— Тобі несила осяяти темряви.

— Несила осяяти темряви! — знов відказали великі дзиґарі.

— Ні знання, ні правди, ні віри!

— Ні правди, ні віри! — глухо прохрипіли дзиґарі і замовкли.

І важкі вії склепили очі недужої жінки.


II


До плеча її доторкнулась чиясь легка рука. Вона підняла вії: серед сумної півтьми хати біліла прозора постать якоїсь жінки, закрита з головою довгим білим серпанком.

— Не бійся! — почула вона, — Дай мені руку, ходім зі мною!
Серце недужої жінки затріпотіло, аж здалось — вона зовсім згубила свою власну волю; вона встала з ліжка, і біла жінка огорнула її своїм довгим серпанком. Вони піднялись угору, високо понад городом. Під їх ногами у глибині чорніли довгі і криві вулиці, голі віти дерев, мокрі дахи будівель, та де-не-де крізь хвилі вогкого туману блимали червонуваті ліхтарі; але вони піднялися ще вище — і все зникло. Навколо них розстилались, мов море, хвилі теплого туману.

— Куди летимо ми?

— Ми поринаємо у сиві хвилі минулого, — почула вона тихий голос з-під білого серпанку.

Недужій жінці здалось, наче до її вуха доліта якийсь неясний гомін: там чулись і плач, і сльози, і пісні, і дзвін ша-бель, і вояцькі покрики, і голос музики; але все воно мішалося і сливе вчувалося з-за тяжких хвиль туману, їй здалося, наче біля неї замаячіли високі башти твердинь і городів, пронеслись тихі степи, темнії ліси, сині моря, вкриті гостроносими човнами, — але хвилі туману поглинули все і заслали їй очі сірим серпанком.

— Дивись! — почула вона голос білого накривала — і глянула.

Розірвалась завіса туману.

Яке синє небо! Як гаряче сяє сонце! А ось і чудовий палаці Розкішні мармурові колони горнулися зеленимо мана-ми, квітки горять рубінами. Шовкові килими розіслались на мармурових сходах. Запашний синій дим підіймається з золотих курильниць і мішається з чудовим диханням розкішних квіток. Гнучка,» висока пальма схилила свої світлі кучері в обійми темних кипарисів; смутна верба мокає свої перлисті віти в таємні хвилі темної глибини; дзень-дзень — кивають гіяцинти зажуреній мірті, і шепоче їй палкі речі темний та гордий лавр. Щось тихо співають фонтани, і сиплють навколо перли та самоцвітне каміння, і ласкаво туляться теплі хвилі до мармурового берега басейну; а млявий вітер заснув в обіймах гіяцинтів та рож.

Широкі мармурові сходи розкішної будівлі спускаються в садок, по сходах снує сила чорних та жовтих рабів в дорогім убранні, з золотими обручками на руках і на ногах, з повними кухлями червоного вина, з золотими корзинами фіг, ананасів, гранат. Просто над сходами стоїть золотий трон, поцяцькований перламутром та самоцвітним камінням. На троні лежить чоловік, на ньому дорога тога, біля ноги впала золота ліра; його блакитні очі холодно і суворо дивляться перед себе. Над ним два чорних невольники гонять вітер великими опахалами з страусевого пір'я. Навколо всі римські сенатори в червоних тогах. Проти — невеличка групка людей у білому вбранні; перед усіх стоїть молода дівчина, її чорне волосся хвилями розсипалось по плечах, а чорні очі гостро і сміливо дивляться в блакитні очі вельможі.

— Слухай! — роздалося з-під білого серпанку.

— Схаменися! — почула вона холодний голос вельможі.

— Віддай честь нашим правим богам! Куди тобі зі мною боротись! Адже кілька вже ваших бунтарів, не жінок, — всміхнувся він, — а дужих чоловіків віддали шану Кроносові і тепер багаті, щасливі, значні. Глянь туди! — простяг він свою руку. — Бач, що чекає тебе!

А недужа жінка теж глянула за його рукою: серед куп кипарисів чорніли постаті людей, залитих гарячою смолою, маячили хрести з розіп'ятими, а посередині було розкладене велике огнище з вбитими стовпами. Серце її затріпотіло і впало, мов підстрелена птиця...

— Ось що чекає тебе! — знов обернувся Нерон до молодої дівчини. — Невже ти згодишся віддати своє молоде тіло на катування пекельне? Серед огню згорять твої коси і очі, шматками попада з кісток твоє біле тіло, а рятунку не буде! Так невже ж ти зважишся іти проти мене, ти, квола, нікчемна жінко?

— Ти помиляєшся, Нероне! — почула недужа жінка молодий, тріпочучий голос. — Я не квола, нікчемна жінка — я християнка, і відкинутись від своєї віри не здола примусити мене ніщо на світі! Веди, катуй! Але серед полум'я, доки огонь не спалить мій мозок, я голосно віщуватиму: слава великому милостивому Богу, гибель нікчемним, брехливим богам! Слава братерству, правді, любові! Гибель тирану Не-рону!

— Слава братерству, правді й любові! Гибель тирану Не-рону! — голосно крикнули за нею всі християни.

— На палі їх! На катування! — скажено крикнув Нерон, грізно схопившись з місця, і очі його стали чорніші недоброї ночі. — Побачимо, як ти славитимеш свого старця-Бога, коли навколо захвилюється гаряче полум'я!

— Смерть їм! Смерть їм! — грізно крикнули сенатори. Воїни схопили за коси жінок і обмотали свої руки їх довгим волоссям... Недужа жінка заплющила очі, серце її обкипіло кров'ю.

— Май силу! — почула вона з-під білого серпанку і глянула знов.

В одну мить зайнялося з усіх боків огнище і червоні язики потяглися до прив'язаних християн.

— Ха-ха-ха! — скажено реготав Нерон, і біла піна виступала на його тонкі губи. — Тепер слав свого нікчемного Бога! Клич, хай рятує тебе! Не бачить, не чує! Ха-ха-ха! — І він вдарив рукою по золотих струнах ліри. — Гори, уперта бунтарко, а я славитиму великих богів, Кроноса, Міневру, Юнону.

Полум'я на вогнищі підіймалося все вище і огортало християнку по груди, — але очі її безстрашно дивились у небо, жодної сльози не бриніло на них, і з уст летіла голосна пісня: «Слава великому Богу, що дарував на землі правду й любов!» Огонь вже піднявся до голови християнки, але все іще чувся її твердий голос: «Слава великому Богу правди й любові!» І покотилася золота ліра по мармурових сходах, вмерла пісня на устах, і захитався Нерон... І все затихло перед недужою жінкою — огнище, розкішна будівля, фонтани, квітки... І на все набігали хвилі сивого, холодного туману.


III


— Тепер куди? — тихо спитала жінка.

— Знову поринемо в хвилі минулого, — почулася відповідь.

Над її вухом свистів вітер; їй здавалось, що вони падають униз так швидко, як тільки пада камінь, кинутий з високої кручі в страшенну безодню. Там далеко в глибині чувсь якийсь гомін, долітав брязкіт оружжя, вояцькі покрики чужої, невидимої мови. Гомін все ширшав та ріс.

— Дивись! — почула вона знов з-під білого серпанку. Туман розійшовся, під їх ногами розстилалася невідома сторона: великі бори, темні і дикі, широкі долини, ще невідомі для плуга... Де-не-де котились, мов величезні змії, дужі стальні річки, біліло холодне море з сивими буйними хвилями, небо суворе, похмурене небо, але на захід понад чорними борами тяглася рожева смуга і відбивалась в стальному хребті дужої річки. Під їх ногами простяглеся велике поле.

— Хай живе Цезар! АУЄ Саеяаг! — почула вона голосний покрик, що вирвався з тисячі уст.

Вона здригнулась; вона пізнала: то був покрик безсмертних римських легіонерів. По полю тягнувся і колихався ліс гострих списів, блищали срібні шоломи, маячіли військові значки. Залізні легіони Цезаря сунули необоримою силою. А там, з-за лісу, висипали назустріч залізним легіонам високі, статні юнаки, їх голови, крім довгих білявих кучерів, не мали жодної оборони; невеличкий дерев'яний щит, короткий меч, сорочка й шкура за плечима — було все їх убрання; за ними йшли жінки з такими ж сміливими обличчями, з дужими руками і з золотими хвилями волосся, що спадало їм на плечі, до ніг; вони тримали на руках малих дітей. Германці мовчали і тихо, суворо чекали, як насували з околу залізні легіони Цезаря.

— Ave Caesar! — знов прокотився покрик далеко під небом, і легіони гострим ножем врізалися серед германців, але вони не здригнулись. Закипіла боротьба, боротьба на життя і на смерть... Але легіонів було багато... Жінки германські подавали своїм чоловікам нові мечі для страшної січі, вони рвали свої довгі коси і швидко в'язали тятиву до луків, — вони не тікали з поля! Серце недужої жінки тріпотіло від жаху у грудях.

— Vivat Caesar! — знову насунулись свіжі легіони, сколихнулись германці, і військо їх розчахнулось надвоє. — Вперед, вперед! — почувсь голосний покрик: — Стан без оборони! Серце їх б'ється на нашій долоні! — І легіони сунули вперед. Там перед ним стояли самі жінки і діти, а германців вже далеко відтиснули назад. Все захиталось у очах недужої жінки, і вона непритомно схилилась в обійми білої жінки...

— Май силу! — почула вона суворий голос. — Дивись! І вона знову мимохіть підняла свої важкі вії і глянула на широку долину: германки стояли нерухомо; в руках у них були поламані мечі та сагайдаки з гострими стрілами.

— Здавайтесь! По бік оружжя! — почувся покрик римського війська. — Ми вам даруєм життя. Невже вам, нікчемним жінкам, боротись проти безсмертних легіонів Цезаря!

— Ми не кволі жінки! — почувся гордий покрик тисяч жіночих голосів. — Ми германки! Нехай вб'ють наших чоловіків, так ми самі стоятимем за свою волю! Родились вільними — не вмрем рабинями! Гей, браття, мужі германські, визволяйте своїх жінок та дітей! — крикнули вони і, наче скажені, роздратовані коні, кинулись з дітьми на руках вперед на гострі списи залізних легіонерів; їх довге волосся, мов грива, маячило по вітру, очі палали огнем, правиця з блискучим мечем тяжко падала на срібні шоломи легіонерів, — здавалося, ніби самі валькірії неслися за ними в січу!

— Не дамо жінок і дітей в неволю! — почувся страшний стогін з-за брязкоту оружжя. Германці з двох боків пробивалися крізь залізну стіну легіонів на поміч хоробрим жінкам. Вони рвались крізь ліс списів, лишаючи своїх товаришів на гострих штиках, мов скаженіла річка крізь тяжку плотину. [ здригнулись легіони... іще хвилина, — і захитались і подались залізні, безсмертні легіони Цезаря, а германки і германці з звитяжним криком кинулись за ними.

Лежать нерухомо хоробрі мерці на широкому полі... Повтикали германці в сиру землю криваві мечі... Палають огнища... Смаляться кабани... їх чарки повні ущерть... І казка про славні, минулі бої летить з уст на уста. А віддалі сивий бард лагодить свою ліру. І знову сповнились чарки і піднявся сивий бард, відкинув довгі сріблясті кучері, обвів усіх орлиним поглядом:

— Гей, ще не один германець не вмирав без славної піснії — І вдарив він могучою рукою по струнах: — Слава Одину! Слава валькіріям! Слава хоробрим гермакам! — І все замовкло навколо.

— Що се... що се... з темними крилами летить попід хмарним небом? — спитала недужа жінка.

— То валькірії на крилатих конях несуть душі хоробрих германців й германок у високі чертоги Одина.

— Мені страшно!.. — Й недужа жінка заплющила вії і почула, як її знову огорнуло холодне накривало білої жінки.


IV


Навколо розстилалися зелені гаї, темряві діброви та гори, золоті жита, хати серед кучерявих садків, наче воскові свічки піднімались поміж гнучких тополь; верби дивились в садки, а вітряки, розкинувши свої крила, наче збирались пірнути в високу блакить... На захід сонця срібним пасом тягнулася річка, а ще далі синіло тепле, далеке море.

— Україна! — скрикнула недужа жінка, і серце її радісно забилося в грудях.

 
Наші Друзі: Новини Львова