Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 01 серпня 2014 року

Трохи пітьми

Переглядів: 27390
Додано: 19.11.2008 Додав: KeLLa  текстів: 2
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Джерело: http://lib.aldebaran.ru

Лорна за цим всім спостерігала скоса, губами посмоктувала сигарету. Пальці, що тримали сигарету біля уст, пестили ці вуста. Налякана домашня курочка затрепетала в мені. Здавалося, ці сексуальні жести настільки явні, що Йостекові нерви не витримають і він вижене нас на вулицю.
Клянусь, Йостек усе прекрасно бачив: і звабливі Лорнині торкання вуст, і мої погляди на неї. Йостек вийшов із кухні й пішов у камінну, де, крім паркету і дорогих штор, єдиним предметом інтер'єру була велика канапа їбодром. У невизначеному майбутньому, за йостековими планами, там мав з'явитися камін.

Ми сиділи на порожній, лункій кухні і дивилися одна на одну. Я бачила, які ми різні. Я в темному, недорогому, але пристойному піджаку, у гольфі, у чистих брюках. А вона – в якійсь несвіжій картатій сорочці без ґудзиків на рукавах, з беглуздими шворочками на зап'ястках, у розписаних ручкою заношених джинсах. Із задвірків свідомості пробивалося запитання: «Що ти тут робиш, з цією немитою мандавохою?! Ти ж погубиш своє життя!» Але я продовжувала дивитися на її обличчя, і краса цього лику здалась мені неземною… Точніше – позаземною. Поруч сиділо якесь потойбічне створіння. Холодна істота з далеких космічностей. Секунда – і це бачення пом'якшало, а я знову пережила сильне притягання до Лорни.
Її вуста. її манера сидіти. Спосіб палити цигарки…

– Можете лягати, – почулося десь за стіною.
Йостек, не попрощавшись, пішов до себе і гримнув дверима. Образився… М'яко кажучи.

– Я хочу бути з тобою, – сказала я Лорні.

Вона, не відриваючи погляду від цигарки, відповіла:
– Ну, так будь.

Лорна першою пішла у спальню, а я відлучилася ще на кілька хвилин у ванну. Як і всяку добре виховану невротичку, мене гризли думки: от зараз Лорна почне мене пестити (Боже, це ж так стидно), можливо, ротом (Господи, я ж помру від знічення), а потім, можливо, захоче щоб я її пестила (фі, це ж так гидко)… ротом (ні, я не зможу цього)… а вона в душ не ходила (точно, вона в душ не ходила, фі фі фі)…

Але коли я прийшла в ліжко, Лорна вже спала. Причому лягла вона, майже не роздягнувшись: у джинсах і цій несвіжій сорочці. Я полегшено зітхнула, тому що не була готовою поки до фізіологічного продовження нашої симпатії. У мене ще було багато (дуже багато) думок, які потрібно було додумати, серед них були й тривожні – надзвичайно багато тривожних думок, які треба додумати. Але на те вже не було сил. І я, не забувши ввімкнути зарядник і свій мобільний у розетку, примостилася скраю ліжка, заснула.

Ранок настав нестямно швидко, за якихось дві години. Моє тіло було неготовим до цього. Кожного разу, з усіх тих семи чи восьми разів, що я залишалася на ніч у Йостека, мене завжди чекало те саме: побудка о пів на сьому, в кращому разі – без п'ятнадцяти сім. На восьму годину Йостек мав уже бути на роботі. Кожен раз Йостек пропонував мені залишитися ще на годинку, доспати, а вже потім передати ключі при зустрічі на обіді. Та я завжди відмовлялася. Я страшенно боялася, що подумають про мене Йостекові сусіди.
Тому я навіть боялася надто голосно говорити в цій хаті. Я знала, що крізь стіни все прекрасно чути, а сусіди пильно дослухаються до кожного нашого різкого слова, до кожної виділеної інтонації, мовчу вже про усякий скрип і шурхіт, який сусіди потрактували би відомо як.

Усіх цих речей я страшенно боялася, тому що моя бабця була такою. Коли вона чула, що поверхом вище починається якась сварка, бабця вимикала в телевізорі звук і вся перетворювалася на слух. Так вона діставала матеріал для розмов з подругами.
А ще бабця любила видивлятися, хто ходить до наших сусідів у гості, особливо під вечір. Я боялася, що й тут мешкають такі ж люди, як моя бабця. І коли я буду виходити з Йостекової квартири, коли я буду замикати її на ключ, вони вже сидітимуть на лавочці біля під'їзду і чекатимуть на мій вихід, аби краще роздивитися мене, аби впевнитися в тому, що я та, за кого вони мене вважають (відомо, за кого вони мене вважають).

Тому я намагалася приходити до Йостека затемна і втікати з тої хати вдосвіта.
Хоча саме того ранку я б не боялася бути тут сама (тобто з Лорною). Але Йостек, здається, образився всерйоз.

Вранці ми обмінялися буквально двома трьома словами, мовчки випили кави і так само мовчки пішли на свої маршрутки. Я бачила – Йостек шукає нагоди поговорити зі мною наодинці, та цього я прагнула менш за все.

Знаючи, як йому буде боляче, я все одно скочила у маршрутку разом із Лорною і навіть не глянула у вікно, як він там – чи дивиться нашій маршрутці услід. Я зрозуміла, що повністю охолола до цього чоловіка, а точніше, ніколи особливо й не симпатизувала йому. Мимохіть зауважила: що більше я послуговуюся двома простими заповідями Лорни, то легше мені стає.
– Якщо жити за цими принципами, – сказала мені того ранку Лорна, – одного дня ти станеш відьмою.

Ми прогулювали першу пару (кожна свою), тому що в нас обидвох був бодун і від обидвох несло перегаром. Лорна палила цигарки, і я подумала, що теж хочу навчитися палити.

– Відьма – це добре чи погано?

– Відьма – це не добре і не погано. Це прикольно. Я відьма. Я роблю тільки те, що я хочу. Всі довкола мене роблять те, що я хочу. Все стається тільки так, як я хочу. Це означає, що я відьма. Ти хочеш бути відьмою?

Я навіть не знала, як сприймати її слова. З Лорною завжди так. Хоч вона називає речі їх іменами, ніколи не можна бути певною, жартує вона чи говорить всерйоз. Хоча слово «жартує» – це не про Лорну. Вона не жартувала – ніколи. Вона висміювала. Знущалась. Кепкувала. Глузувала. І якщо ти не встигала зрозуміти, що сказане нею – прикол, всі висміювання, знущання, кепкування чи глузуваня автоматично переходили й на тебе.

– Я думала, відьми інакші.
– Ти відповідай: хочеш бути відьмою?

До мене ніби повернулося на хвилю моє старе бачення. Я страшенно злякалася, бо подумала, що божеволію.
Я не ночувала вдома. Я спала в одному ліжку з цією неохайною, некрасивою рудою жабкою, я пішла від свого кавалера, з яким сподівалася наступного літа одружитися. І ця ліліпутка, від якої тхне перегаром, ця збоченка хоче від мене чути однозначні відповіді на абсурдні запитання. Наприклад, чи хочу я бути відьмою.

– Ну, хочу.

Лорна вивчала мене поглядом.

– Тоді зустрінемося сьогодні на «Гуркоті», – Лорна мала на увазі клуб, де щосереди відбувалися вечірки «важкої» музики. – Я буду о восьмій чекати тебе біля входу.
Вона розвернулася, щоб іти.

– Почекай, – потягнула я її за рукав. – Я… Я не можу сьогодні прийти додому так пізно. Я не ночувала, і, розумієш, я…

– Тоді не приходь взагалі, – буркнула вона. Я знову не збагнула: стосувалося це нашого з нею вечора чи моїх батьків. Обидва варіанти виглядали жахливо.
– Не будь такою зі мною, – не витримала я. – Не муч мене.

На це Лорна спокійно відповіла:
– Ти сама себе мучиш. Я тут ні при чому. Хочеш бути відьмою – живи, як живуть відьми.
Вона відвернулася й пішла. Я насилу придушила в собі сльози, ледь стрималася, щоб не кинутися за нею. Вкусила себе за долоню, але чомусь нічого не відчувала. Я стиснула щелепи так сильно, як лиш могла. Щось гаряче й солоне, наче слина, раптом набігло мені в рот. Десь дуже далеко в прокушеній долоні я відчула гарячий, тупий біль. Терлінькнув телефон, повідомляючи про нову есемеску. Все закипіло в грудях – я сподівалася, що це від Лорни. Однак писав мені Йостек: «Мала як справи. Треба зустрітись». Йостек був програмістом. Зневага до гуманітаріїв, як він звав мене й мені подібних, була в нього у крові, а також у текстах, які він час від часу породжував.
Я сховала телефон, бо не збиралася відписувати. Коли прийшла наступна есемеска: «Давай на 15.00 пообідаємо в нашому місці». Як би в такій ситуації повелася відьма?
Я подумала, що (а) я більше ніколи не брешу (в тому числі сама собі) і (б) роблю тільки те, що хочу. І замість того щоб гордовито змовчати, вибрала у списку відповідей заготовку: «Ответ: Да». Я хотіла побачити Йостека. І хотіла поговорити.

На пари цього дня я таки потрапила. Правда, була до них ніскільки не готовою: ані морально, ні фізично. Сиділа на лекціях у душній аудиторії тільки тому, що не знала, куди себе подіти до обіду. Я знемагала від думки, як буде правильніше: прийти сьогодні пізно додому (і нарватися на неприємності) чи зберегти домашній статус кво, але пропустити вечірку і не побачити більше Лорни.
Не побачити Лорни мене лякало відчутно сильніше, ніж бути вичитаною вдома. В аудиторії я сиділа у напівпритомному стані – як завше, нікому не потрібна й нікому не цікава. Періодично мене відрубувало в сон, де я встигала пережити кілька коротких кошмарчиків (кожний не довше кількох секунд) і з болем вирватися у цей світ. Снилося щось муторне – про Лорну, про Йостека, якісь сварки, погоні… Насилу досиділа до кінця третьої пари. Ніби зомбі, вийшла на тролейбусну зупинку біля універу й на останні копійки купила п'ять сигарет ультралайт і пачку сірників. Я попросила, щоб мені до цигарок дали порожню коробку, аби не поламалися.
Ніколи до цього я не палила. Перша викурена цигарка справила велике враження. Мене занудило, пішла обертом голова. Гидкі відчуття в грудях були такими, що само собою стало ясно: одної цигарки з мене вистачить. Я ловила зневажливі погляди – принаймні я вважала їх зневажливими. Напевне, для тих, хто мене міг знати, зараз я опускалася на саме соціальне дно. Пом'яте обличчя, синяки під очима, вчорашній одяг, несвіжий подих. Ще й береться курити, прастітутка. «Та пішли ви», – сказала я подумки.
Час було йти на зустріч із Йостеком.

Він чекав на мене біля входу в студентське бістро, де ми часто зустрічалися на обідню перекуску.
Коли я вгледіла Йостекову постать, мені стало очевидно: це я приходжу на зустріч з ним востаннє. Більше його бачити не хочу. Якщо я буду говорити собі інакше, я брехатиму.
Йостек обійняв мене й одразу ж, не допускаючи незручних пауз, почав розповідати, що близиться кінець місяця, у нього знову буде купа роботи, доведеться допізна сидіти в офісі, але вже після авралу – після авралу в нього буде море часу, і ми підемо по магазинах, купимо мені щось класне. Можливо, отой строгий костюм, який так гарно на мені сидів, пусте, що він дорогуватий… «До чого ці слова?» – думала я.
– До чого ці слова?… – я не зчулася, як думка сама злетіла з язика. Йостек миттєво заткнувся і глянув на мене. Я пережила секунду гострої втрати контролю над собою. Тієї миті мені здалося, що я здатна на будь яке божевілля. Дослівно будь яке. Я тут же напружилась, щоб не випустити цю частину себе на волю. Страх вибив із моєї шкіри холодну пітняву.
– Ти що? – ошаліло спитав Йостек. Він взяв мене за плечі й розвернув до себе. – Мала, поясни, що з тобою твориться?

– Відстань, – я збила з себе його руки й відвела очі.

– Чим я завинив? Що не так я зробив на цей раз?

– Нічого, просто мовчи, добре?

Йостек справді замовк.

– Будеш м'ясо? – стримано спитав він.

Я кивнула. Ми взяли по м'ясній запіканці й сіли до вільного столика. Я відчувала, що моя поведінка привертає увагу присутніх, але не мала сил контролювати себе. Мої думки були хаотичними, стрибали з одної теми на іншу. Я ніби думала про все одночасно, хоча не назвала б нічого конкретного, до чого додумалася.
Я гадала, що буду зголоднілою, але від нервів чомусь перехотілося навіть щось куштувати. М'ясна запіканка була найдорожчою стравою у бістро, і Йостек, зупинивши на ній свій вибір, явно давав мені натяки. Він шукав стежку в мою душу. Щоб не образити його ще й тим, я почала меланхолійно длубатися виделкою в паруючій масі грибів, картоплі, сиру й телятини. Це місиво навіювало нудоту.

Поки Йостек їв, я дивилася на невеличку подряпину, яку помітила на стіні навпроти. Стіна була насичено зеленого кольору, а дряпина мала якусь дивну форму. Форма та сповнювала мене хвилюванням і передчуттям.
Йостек підняв очі, відклав приладдя для їжі, у своїй снобській манері витер серветкою рот і почав говорити. А оскільки моя увага втратила здатність до зосередження, сенс його промови залишався для мене загадкою. Я виловлювала хіба окремі фрази.

– Ти знаєш, у мене була дуже складна ситуація в сім'ї… Ну ти знаєш, вона хворіла на рак… навіть серед ночі… часто посилав мене по ліки… І раз… випили з друзями пива… а мамі тоді було дуже погано… А ще приїжджав один лікар… Ми перед тим із батьком дуже сварилися… Він мене побив… Мама вже нічого не розуміла… і тоді він сказав… це такий був шок… хоронили… просто пекло якесь…

Раптом я зрозуміла, що мені нагадує та дряпина, до якої прикувався погляд. Вона схожа на маленьку літаючу тарілку, НЛО, сфотографоване любительським фотоапаратом високо в зеленому небі.

– … а потім все, ти розумієш, все помінялося… Я отримав цю роботу… Такі гроші… більш ніж здивований… мріяв зустріти таку, як ти… ти на мене справила враження… унікальна дівчина, думаю собі…

«Офігенно, – думала я. – Зелене бездонне небо, а посередині – літаюча тарілка. Треба мати щастя, щоб зловити таку мить… І таке небо… А як вона ще розвернулася, ця тарілка, як на улюбленій фотографії агента Малдера… »

І тут я зрозуміла, що мені потрібна ця зелена стіна. Я хочу мати її вдома і дивитися на цю літаючу тарілку, зняту з великої відстані якимось фотографом любителем (напевне, початківцем, позаяк початківцям щастить на таке).

– Ти знаєш, я дорого заплатив би, аби довідатись, про що ти зараз думаєш, – сказав Йостек таким романтичним тоном, наче я, в його уяві, мала думати про те, як беру в нього в рот серед райського саду.

– У тебе є позичити двісті гривень? – спитала я.

Йостеку ніби вліпили ляпаса цими словами. Я не хотіла. Брешу, хотіла (я більше ніколи не брешу). І зробила. Його щоки запалали. Я завжди підозрювала, що насправді він обачливий жлоб, тільки вдає із себе марнотратника перед тими, в кого шукає симпатій.

– Нащо тобі? Ти у щось вляпалась?

– Не важливо. Маєш чи ні?

Йостек почервонів дужче, потім побілів.

– Ні, не маю, – видавив він зло.

– А сто гривень?

Йостек витяг із внутрішньої кишені свого клерківського піджака портмоне, не дивлячись, витягнув звідти всі купюри, які були і поклав переді мною. Піднявся і мовчки вийшов із кафе. Я спробувала порахувати гроші, але функція додавання раптом перестала працювати. Я забула, як це робиться. На око я впізнала, що це може бути близько тридцяти сорока гривень.
«От жлоб'яра», – подумалось мені. Цей жест, який він пошлий по своїй суті! Зробити вигляд, наче віддає мені останню копійку. А сам тримає заощадження тільки на плас тикових картках, цикає з банкомата по двадцятці. Такий він весь. Несправжній, показушний.
Мене почав бити нервовий дріж. Я згребла гроші, засунула їх пом'ятими, жужмом до нагрудної кишені. Кинула на руку пальто і теж вийшла з бістро.
 
Наші Друзі: Новини Львова