Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 14 серпня 2020 року

Стрибожий дарунок

Переглядів: 22317
Додано: 02.06.2011 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
СТРИБОЖИЙ ДАРУНОК



І
Як ізмилувався найстарший божок Перун над бідним своїм народом, то закликав до себе молодшого божка Стрибога та й каже до нього:
— Стрибоже! Ти в мене права рука: ти в мене так, як у царя найстарший міністер. Не раз ти мені в пригоді ставав. Коли я, бувало, зайшов у таку халепу, що не знав, який ряд дати народові, то ти вмів так закрутити, що й вовк був ситий, і коза ціла. Бо нарід хоче заєдно від нас із неба якоїсь правди, а не розуміє, що як сам собі правди не зробить, то завсіди буде кривдний. Отепер я, Стрибоже, якраз у такій халепі. Бідний мій нарід докучає мені віддавна просьбами та молитвами. Я мушу щось для нього зробити, хоч про людське око, бо вже зачинає на мене нарікати, та боюся, що ще забереться під іншого божка.
Для цілого краю не можу, нічо вдіяти, бо не хочу мішатися до політики та й таки ніяк мені зачіпатися з тими, що над народом панують. Але для одного села та й можна.
Є в горах село Смеречівка. Воно зовсім відбите від світу, дороги туди нема, а дістатись до нього — треба брести двадцять і чотири глибоких річок. Нема там ні школи, ні пана, ні жадного уряду. Тим-то я думаю, що нікому нічо не завадить, як я в Смеречівці зроблю народові вигоду. А на мене потім ніхто не сміє нарікати, бо я скажу: зробив я усе, що було треба.
Здаюся на тебе, Стрибоже, як на себе самого: іди ти до Смеречівки та зроби там для людей усе, що собі лиш забажають.
Так говорив Перун, а Стрибог його послухав: злинув, як птах, і вітром спустився з неба на землю. А як уже заздрів Смеречівку, то погадав собі: «Гай! Гай! Щастя моє, що я божок та не потребую ні ходити пішки, ані їхати возом: а то би я через ці стежечки та річки й ніколи не оглядав Смеречівки, хоч би й запросили до попа на весілля».
ІІ
Як уже з'явився Стрибог у Смеречівці, то люди дуже налякались, і одні стали втікати, а другі ховатися. Люди думали, що це комісар який, бо Стрибог сіяв, неначе ясний місяць. Тому й боялися його. А ще дужче боялися тому, що не знали, від чого такий комісар.
Бо то є один комісар, що перед ним ховають тютюн; другий комісар, що перед ним ховають сіль; третій комісар, що перед ним ховають дрова з камерального лісу; четвертий комісар, що перед ним ховають де що є в хаті. А що перед цим комісаром ховати, люди не знали, та тому так боялися.
Зміркував божок, що воно за причина, та й став людей успокоювати:
— Люди добрі! Стійте! — кричав.— Я не комісар, я — божок: не маєте чого боятися.
Узяли й люди один на одного гукати:
— Не бійтеся! Це не комісар, це божок.
Але не всі так зараз і повірили. Якийсь там крикнув:
— Що за божок? Може, чортяка?!
— Нехай і чортяка, але не комісар!
Це вже зовсім утихомирило громаду. Тому все, що жило, пішло за Стрибогом. Люди стали собі на майдані коло громадської канцелярії, а Стрибог знявся трохи вгору та й отак промовив:
— Слухайте, смеречівчани та смеречівська громадо! Я є божок Стрибог, а мене прислав сюда найстарший божок Перун; той, що громами б'є, а блискавками палить. Перун переказує вам отаке: «Змилувався я,— каже,—над смеречівчанами та й вислухав їх молитви». Кажіть, що хочете, а все вам так станеться, як собі сьогодні передо мною, Стрибогом, забажаєте. Лиш не жадайте ніщо політичне, бо не вольно!
Громада загула та й нараз утихла. Стрибог ждав не діждався:
— Чому ж не говорите?
Війт підійшов до Стрибога та й поклонився йому аж до ніг.
— Прошу,— каже,— ласки найстаршого бога Перуна та й вашої, ми боїмося, чи через те не будуть більші податки...
Стрибог запевнив, що ні. Тепер громада зашуміла й заговорила. Так дуже не шумлять бджоли в рійку, ані

не кракають ворони на вітер. І слова не можна було зрозуміти: такий зчинився гамір. Аж один мужик ізсередини голосніше понад усіх крикнув:
— Нам би камеральські ліси назад вернути, аби були наші, як ізпредковіку!
Але війт йому заперечив.
— Брав би-сь,— крикнув,— та то цісарське! А якийсь мужик із гурту доправив:
— Диви, який розумний! Йому якраз, бо має при камеральськім леваду.
Стрибог же аж підскочив.
— Не можна,— каже,— бо то політичне.
— Політичне,— повторила громада та й заспокоїлась цим словом, хоч не розуміла його.
Знов громада зашуміла і знов загула, але до пуття не могла ніяк дійти. Стрибогові навкучилося, дожидаючи, став уже допитуватися, але нічого не міг допитатися.
Аж один чоловік — Семен, той, що знає худобі кров пускати,— вийшов наперед, поклонився Стрибогові до землі та й каже:
— Прошу ласки Перуна та й вашої, це нарід незгідливий: вони отак і до суду-віку на одно не згодяться. Найліпше кождого зокроміщне в канцелярії запитати.
— Кум Семен правду кажуть,— притакнула громада.
ІІІ
Стрибог послухав. Зайшов до канцелярії, сів собі за стіл та й дожидав. Тим часом під дверми стовпилися люди, бо кождий хотів увійти перший. Врешті кум Семен переміг інших та й улетів досередини, хоч йому в глоті трохи чуба нам'ято та й лице подряпано.
— Що ж собі жадаєш, чоловіче? — запитався його Стрибог.
Семен низько поклонився.
— Я би собі жадав сказати вам щось потихо,— відповів і оглянувся боязко навкруги.
— То приступи ближче.
Семен підійшов потихеньку на пальцях, як кіт.
— У мого сусіда Петра,— шептав до Стрибога,— є пара красних воликів. Я би собі тоті волики жадав.
— Нащо ж тобі в сусіда волики відбирати? Як хочеш, я тобі дам інші.
— Мені волики байка,— шептав Семен,— я, богу дякувати, маю й без того. Але мені тото кривда, що сусід Петро запомагається; а він дуже злий чоловік. Він не варт і курки мати коло хати. Як уже найясніші боги не хотять мені ті волики дати, то нехай вони Петрові поздихають.
Сказавши це, Семен подивився миленько Стрибогові в очі та й зложив руки, як до молитви. Стрибог мовчав.
— У мене гроші є,— шептав далі Семен.— Коби ті волики поздихали, то я зараз даю найяснішим богам двіста ринських. Нехай собі найясніші боги бал справлять, лиш аби Петро не мав із них пожитку.
— Проси ще що,— сказав Стрибог.
— Я вже більше нічо не хочу,— говорив голосно Семен,— волю на меншім обстати, лиш нехай так станеться, як я просив.
— То вийди, дістанеш відповідь опісля.
Семен пустився йти, але від дверей знов вернувся та й прошептав до Стрибога:
— Я ще вам самим, найясніший Стрибоже, накину п'ятдесятку потай інших божків, лиш робіть так, аби було добре.
— Вийди! — сказав Стрибог. Семен вийшов.
IV
Знов двері втворились, і знов пхалося відразу багато людей. Але двері їх не пускали. У тім здвизі зняла баба Варвара руки догори та й верещала:
— О господоньку, задушать, рятуйте, хто в бога вірує! Багачі, нелюди! Пустіть бідну вдову хоч перед лице богів, коли ніде їй правди нема.
Стрибог ізглянувся на бідну вдову Варвару й казав її пустити.
Удова Варвара побігла перед Стрибога, клякла перед ним на коліна і стала цілувати його в руки й у йоги.
— Господоньку наш найлюбіший, найкращий та найдужчий! Коби-сь панував много-много літ над миром хрещеним, над панами та над царями. Подай тобі, боже, вічне панування та й доленьку добру.
— Кажи, чого хочеш,— обізвався Стрибог.
— Я хочу цілувати твої руки й ноги,— лепотіла Варвара,— я хочу виплакати перед тобою свої криваві сльози. Господоньку, які вони погані, які вони лукавії Бодай вони до завтра не діждали; бодай вони не дочекалися з діточок потіхи; бодай їх повінь позабирала; бодай вони з вогнем пішли, як вони бідну вдову кривдять. Бодай на них упали вдовині та сирітські сльози криваві!
Варвара зайшлася голосним плачем.
— Говори ж, Варваро, чого тобі треба,— намагався Стрибог.
— Чого мені треба,— хлипала Варвара.— Ви не знаєте, чого бідній удові треба? Треба їй лопати та й ями: нехай іде отам гнити, ніж має так мучитися на світі. Не маю я ні просвітку, ні не чую я від нікого доброго слова. Ліпше мені було на світ не родитися. Нащо мене боги на світ пустили?
Хоч божок, а й він розсердився на бабу:
— Кажи ж уже раз, чого хочеш!
— Я хочу,— говорила Варвара,— аби мене боженьки вислухали, аби зглянулися на мене, бідну вдову, аби виділи мої дрібні сльози. Я хочу пожалуватися перед тобою, найясніший мій Стрибоженьку. Дай тобі, боже, доленьку щасливу, куда поступишся. Дай боже, аби ти ніколи не зазнав ні біди, ні лиха. Дай боже, аби ти ще став у нас за найстаршого бога.
— Отямся, Варваро, адже видиш, кілько людей дожидає, аби прийти перед мене,— почав Стрибог, але Варвара не дала докінчити.
— То люди! — закричала.— То собаки — не люди. Що я кажу — собаки? Гірше собак! Радше, аби мене холера вхопила, ніж я мала жити межи такими собаками. Та вам не треба казати, найясніший Стрибоженьку, бо ви все знаєте. А найгірше ота Параска, бодай вона отемніла та оніміла. Як вона мене, тота сука, нагризлася, то невитримана година! Шляк би її трафив!
— Говори, чого хочеш? — гримнув Стрибог, але Варвара його не слухала.
На неї напала така лють, що сама себе не тямила. Зірвалася на рівні ноги, поскочила до дверей, загримала кулаками в двері та й верещала:
— Аби тебе хороба підтяла! Ти, ніхтолице, ти, відьмо, ти, злодійко!
— Ти сама відьма, ти сама злодійка! — скричала за дверима Параска, відчинила з лоскотом двері та й плюнула Варварі межи очі.
Варвара кинулась до неї, але Параска штовхнула її в груди. Варвара вхопила Параску за барки, але Параска була дужча, то й відтрутила Варвару далеко від себе, ще й накулакувала її в плечі. Варвара пінилась зі злості, бо знала, що Параска її заможе. Сама не знала, що робити, тому спересердя побігла просто перед Стрибога.
— Я собі жадаю,— шипіла з люті,— я собі жадаю, аби ця відьма дістала зараз отут, на майдані, перед цілою громадою, двадцять і п'ять київ на голе тіло. Більше нічого не хочу!
Потім поскочила до Параски й товкла кулаком об кулак.
— Пожди, пожди ти, помийнице! Будеш ти матися! Кров із тебе цюрітиме, так будуть бити!
Але Стрибог махнув рукою, а обидві баби вилетіли за поріг, як несамовиті.

V
Знов відчинилися двері, люди зглотились, і один одного не пускав.
— Ти б'єш?! — якийсь крикнув із глоти.— Та й я буду бити, мой!
— Ой-ой-ой! — закричав другий, бо хтось його порядно позауш утяв.
Зробилася метушня, неначе там не люди, але хрущі в горшку.
Стрибог устав із-за стола й пішов до дверей.
— Проступіться!
Люди проступилися. Стрибог оглянув усіх, бо шукав чоловіка найпокірнішого, аби його досередини пустити.
В куті стояв чоловік у подертій свитині, босий і розчінканий.
— Ходи до мене,— сказав до нього ласкаво Стрибог. Чоловік увійшов.
— Я виджу, чоловіче,— говорив Стрибог,— що ти бідний і що ти добрий чоловік. Проси в мене, що хочеш.
— Що ласка,— відповів той чоловік.
— Я сам не можу ніщо давати, ти мусиш зажадати. Чоловік іздвиг плечима:
— Або я знаю?
— Як же? Тобі так добре живеться на світі? Чоловік зітхнув:
— Та де добре: нужда, та злидні, та й більше нічо. Аби його осміливити, поклав йому Стрибог руку на
плече та й промовив ласкаво:
— Так кажи, що би ти собі жадав, аби тобі ліпше було?
Чоловік подумав-подумав та й несміливо сказав:
— Та хіба аби людей побільше мерло, та й то вліті. Стрибог відступився від нього та й сів за стіл. Уже
хотів його вигнати та й іншого покликати, але ще промовив до нього отак:
— Чи ти подумав, чоловіче, над своїми словами? Нащо ж тобі придалася людська смерть?
— Бо я грабар,— відповів чоловік,— так як люди будуть більше мерти, то я більше зароблю. А взимі та мені дуже тяжко гроби копати.
— А що інше не хочеш дістати, аби-сь міг бути паном, великим багачем або чим?
Грабар задумався хвильку, а відтак відповів:
— Ні! То не для мене. Що мужикові до панства? Та я би здурів або повісився. Я іншого талану не маю та й не хочу мати: хочу вже загибати грабарем, бо я до цього звик.
— Вийди, дістанеш відповідь опісля.
Грабар поклонився та й,боком висунувся надвір.

VI
Стрибог став собі в дверях, оглядав людей і думав над тим, кого би йому покликати.
«Покличу цього молодого хлопця. Він іще не є лакомий на чужу працю, серце в нього не попсоване: може, не зажадає від мене людської кривди, а, певне, його молодеча фантазія забагне якої чудової й дивної речі»
Так подумав собі Стрибог, а вголос до хлопця обізвався:
— Парню! Як тебе називають?
— Мене Йвась.
— Ходи до мене.
 
Наші Друзі: Новини Львова