Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Слід «Баракуди»

Переглядів: 20783
Додано: 08.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Слід «Баракуди», К. «Веселка». 1986
Леонід Тендюк
Слід «Баракуди»

Видавництво «Веселка». 1986

Далеко десь — тепер уже не видно ні верхівок дерев, ні узгір'я — лишився острів, і нас обступила вода. Вода й небо і знову вода...
Човен, на якому ми вийшли в океан, підхопили течії й однесли ген від берега. Потім здійнялася буря.
Шторм не вщухав. Над спіненим океаном вітер гнав клоччя грозових хмар. Вони були схожі на поріділі зграї велетенських птахів. У просвітах між їхніми обворсаними крилами голубіло високе небо. З димчастої пелени, жевріючи, витикався окраєць сонця.
Хвилі налітали звідусіль. Неначе акули, підпливали до човна, мордами тицяючись у ковзкі дерев'яні борти. Здавалося, вони силкуються його пошматувати, а тоді перекинути й потопити в запаморочливій глибині.
Протидіяти стихії було марно. Але й сидіти, чекаючи кончини, не краще. Хіба ж ми для того вирвалися з полону — втекли з окупованого американською солдатнею острова, щоб отак легко, без бою здатися на милість океану?!
— Старайтеся, хлопці, утримувати човен носом до хвилі, а я тим часом орудуватиму стерном на кормі,— гукнув командир, пересилюючи ревище бурі.
— Гаразд, Кіме Михайловичу! Постараємось, якщо не перекине ... — похмуро відповів Альфред, заносячи весло над збуреною водою.
Для човна особливо небезпечно опинитися під кутом або лагом до напрямку руху хвиль. Набігаючи одна за одною, вони, мов на долонях, підносять його з корми і, бавлячись, носом кидають у глибочезні водяні вирви, кожна з яких може стати могилою.
Альфред Заєць і я, не випускаючи з рук весел, умостилися на лаві: він під правим бортом, я ліворуч од нього.
Мені згадалося завчене колись правило поведінки гребців на човні й шлюпці.
На банці-лаві, говорилося в ньому, сідають у положення «струнко», тобто обличчям до корми. Ноги в колінах згинають, руки на них схрещують. Треба також дотримуватися форми одягу, не висовувати ліктів за борт і тому подібні настанови.
«Наївні правила! — з іронією подумав я.— І непотрібні — принаймні для тих, хто потрапив у штормове море, тому що в бурю на ньому про вишукану позу сидіння не може бути мови».
Узяти хоч би нас. Заєць, як спрут, розчепірив руки й ноги, стараючись утриматися на банці й не випасти за борт. Я також зігнувся дугою, налягаючи на весла.
Форма нашого одягу? Вона щонайпримітивніша, дикунська — лише пов'язка на стегнах, та й то злиняла й обскубана.
Ось так ми пливемо. Гребем, до крові натираючи долоні, намагаємося, щоб човен лягав носом до хвилі. Та набігає вал, і наші старання зводяться нанівець — лайбу збочує з курсу. Її кладе на борт, кидає вниз, угору, гойдає, кружеля на одному місці, зносить — світу білого не видно! — за водяні гори; знову жбурляє через канави й пагорби вперед.
Човен дивом тримається на плаву, але спрямувати його так, як те радить Кім Михайлович, ми не можемо.
Лота, схилившись над днищем, половинкою ядра кокосового горіха вичерпує воду. Барарата, в якого відкрилася вогнепальна рана, їй допомагає.
Лота й Барарата — наші друзі, тубільці з острова Носі Мазава. Знаючи, що, лишившись на острові, рано чи пізно знову потраплять у пазурі до окупантів, вони попросили нас взяти їх із собою.
— Скажи, Васка-Кваска, свій командир,— перед тим як човен мав рушати в небезпечну мандрівку, звернулася до мене Лота.— Скажи йому — ми разом плавати далеко-далеко... Може, очі побачать Бонго Бе, тоді я пішла-ходила у свою танану1.
Бонго Бе, інакше Велика гора,— острів сусіднього архіпелагу, на якому дівчина жила в дитинстві.
Я переповів сказане Кіму Михайловичу. Командир спочатку не погоджувався на ту пропозицію.
— Як-не-як, Васько,— розсудливо мовив він,— Носі Мазава — її рідна земля. Вивозити людей, до того ж невідь-куди, не маємо права.
— Кіме Михайловичу,— наполіг я.— Ви самі розумієте, що душогуби живими наших друзів не залишать — надто багато Лота знає про таємні військові приготування на скелі Голова Дракона, а Барарата — про знищене село Яо-Ватономбі.
— Розумію, друже,— співчутливо кивнув головою командир.— І все ж вивозити остров'ян негоже. Лицемірна зарубіжна преса, дізнавшись про це, зчинить галас.
— Ну й нехай торохтить Солоха, як діжка з горохом! — на мою підтримку докинув слівце Альфред.— І Лота й Барарата,— додав він,— були бранці, скуштували американського «гуманізму». Отож ніхто нас, крім хіба що тих, хто сам порушує міжнародне право, позбавляючи людей свободи, не звинуватить.
Барарата наполягав теж: пливти куди завгодно, аби тільки вирватися з полону.
І Кім Михайлович погодився — взяв тубільців у човен.
Вітер, хмари, шаленство хвиль, а в цій розгойданій колисці невеличка цятка — наш човен.
Було б несправедливо твердити, що плавання в буряному океані, навіть на великому судні,— прогулянка. Океан, переконавсь я, не для розваг. З ним жарти погані. Від нас він вимагає уміння й стійкості, і ми кидаємо йому виклик не для того, щоб потішитися або когось здивувати своєю зухвалістю. Сила протистоїть силі — інакше не може бути.
А якщо ти нероба й слабак, то й рипатися нічого — океан не терпить нікчемних супротивників. Тим паче ризиковано долати розбурхану стихію на вутлому, такому, як наш, човні.
Щоправда, в герої ми не пнемося, проте й слабаками себе не вважаємо. Потрапивши в подібну безвихідь, можливо, не кожен би вистояв, хоч часто людина не знає, які в неї приховано можливості, на що вона здатна в критичну — екстремальну, як тепер модно казати, хвилину.
— Я, Васько да Гама,— озвався Альфред, називаючи мене корабельним прізвиськом,— відчуваю, що ми скоро дамо дуба.
— У тебе, Зайцю, заяча лякливість. Що ти мелеш?! — обурився я.
— А те, що передчуваю...
— Божевільний! І твої передчуття — дурні.
Я спересердя розсікаю хвилю веслом — так, неначе цей жест може розв'язати нашу суперечку, і, напружившись, обома руками роблю замашистий гребок — човен різко відхиляється вправо, вода забризкує всіх з голови до ніг.
— Що за витівки? Чого ти, да Гама, сіпаєшся?
Кім Михайлович обпікає мене сердитим поглядом і, підгрібаючи з корми, кладе човен носом до хвилі.
Ми поневіряємося разом уже не один місяць. Спочатку плавали на «Садку», потім опускалися в батискафі. Потім... Невідомі злочинці, так звані «нафтовики» компанії «Шелл», а точніше — американські мілітаристи викрали нас із підводного апарата, кинули в жахливий каземат — на об'єкти «Мурена» й «Баракуда», згодом перевели на скелю серед океану, в якої ми і втекли, перебравшись на Носі Мазаву.
Таким чином, один одного знаємо як облупленого.
Кім Михайлович, наш командир,— чоловік урівноважений, розсудливий. Марно слів на вітер не кидає. Завжди знаходить вихід — він колись служив на підводному човні — з найскрутніших обставин, підбадьорює й додає сил і нам, своїм молодшим побратимам.
Не знаю, що б ми без нього робили! У морі, в тяжких походах неабияк важливо мати мудрого, надійного друга.
Про себе говорити не хочу. Скажеш — сприймуть за хвальковитість, змовчиш — подумають, що лукавлю.
Я просто собі Василь Гайовий, а ви називайте мене як знаєте.
Третій серед нас, Альфред Заєць,— трохи старший за мене, морський геолог, без п'яти хвилин кандидат наук — хлопець своєрідний. І суперечливий. Він за товариша здатен піти в огонь і воду. Але Заєць — ми знаємо цю його ваду — при першій-ліпшій скруті панікує й губиться. Потім він, звичайно, опановує себе і, відкинувши надумливий страх, бореться нарівні з іншими.
— Чистої сталі,— маючи на увазі, мабуть, себе, вирік якось Альфред,— у природі не бував. Крім металів, породи містять ще й шлак.
Ось цей «шлак» — Зайцеве панікерство — мене завжди обурює, як і нині. Якого дідька передчасно думати про кончину! Колись вона прийде сама. А поки б'ється серце, треба не відступати ні на крок, боротися до останку.
Барарату й Лоту ми знаємо мало. Проте за той час, що разом — Лота була з нами на Голові Дракона, а Барарату зустріли в джунглях,— вони нам припали до душі. Люди вірні, випробувані спільною бідою.
Такий наш міжнародний екіпаж.
Буря лютує вже третю добу, вимотує сили, змушує бути щомиті насторожі.
Човен раптом крениться на лівий борт, висока хвиля б'є в обличчя — Заєць, блідий як смерть, знову щось белькоче про кончину.
— Не накликай лиха й голови дурницями не забивай! — повчально кажу я.— Ти ж бо мужчина, хоч і без штанів.
Альфред мовчить. Пасма мокрого чуба обліпили змарніле обличчя. Ніс його войовниче настовбурчився — певна ознака, що хлопець уже переборює страх, сповнюючись рішучості не здаватися, хоч погляд, бачу, ще розгублений і очі перелякано зиркають на крутобокі вали.
— Ну й штукар! — нарешті блискає він усмішкою.— Вмієш, чортяка,— примирливо каже,— зуби замовляти й настроювати людину на інший лад.
— Без цього, Альфреде, в нашій моряцькій справі не обійтися,— пояснюю йому.— А крім того, мене цієї психотерапії навчив — знаєш хто? — Кра... Кра... Крабова душа — боцман Степанович. Коли починався шторм і підкошувала морська хвороба, він навмисне лаявся, називав мене панянкою в штанях та іншими дошкульними прізвиськами. Я злився — і «хвороба» зникала.
— Степанович, як і ти, великий мудрець,— погоджується Заєць.— Він усе життя з рибою, виріс на рибі, а в її кістках, кажуть, багато необхідного для мозку фосфору.
Прихована глузливість Зайця спрямована проти мене. Та я вдаю, що її не помічаю — нехай, сердега, тішиться . своїм гострослів'ям. Мені радісно, що в товариша минає страх. А це вже щось та означає.
Зціпивши зуби, я орудую веслом.
Коли б ви знали, як болять скроні, як мені млосно й погано!
Зайцю легше, його не вкачує, а від занепадництва й зневіри можна таки відхреститися.
Сила волі, вміння володіти собою здатні робити чудеса. Бачив же я на одному з Малайських островів йога, який списом протинав руку — і не текла кров; падав на дошку, всіяну цвяхами,— і на тілі не лишалося подряпин.
Так невже ж мені не звладати з собою?
Моє «я», мій внутрішній світ, скільки себе й пам'ятаю, вразливий, крихкий, немов коралове галуззя. Необережний дотик — і гармонійність його порушується.
Друже мій, без п'яти хвилин кандидате наук! Думаєш, мені не страшно, коли шаленіє океан, чи не закрадається часом і в моє серце зневіра-сум? Я ж бо, Альфреде, з такого самого тіста, як і ти. Але я намагаюся притлумлювати лихе — так, як і невідчепний біль, що гнітить і допікає.
Мені зараз — човен перелітає з хвилі на хвилю, трясеться, як у лихоманці,— моторошно, важко, майже нестерпно.
З плетива давніх і недавніх почувань висотую ті, що додають сили, приглушують нескінченну муку.
Я бачу рідний край. Степ, село, мати. У рідному далекосхідному порту на кручі, біля миготливого маяка, як вишня, в білому стоїть Наташа. Вона дивиться на море, жде з далини корабля — мого білобортого «Садка».
Очі її затуманені сльозою, обличчя сумне...
Уявивши це, почуваю себе дужчим. «Здолай шторми й урагани!» — ніби наказує хтось.
«Здолаю!» — озивається мій внутрішній голос.
І човен летить назустріч бурі.

ПРОЩАВАЙ, НОСІ МАЗАВА!
Лиш тепер, коли од берега відпливли на чималу відстань — подаленіли й зникли з обрію вершини гір, ліси, зубчатий силует Голови Дракона,— зрозуміли й повірили, що ми на свободі і нас більше не переслідують, щоб схопити й кинути на муки.
Усе сталося, немов уві сні.
Визволивши Барарату та інших тубільців, яких окупанти тримали в старому бараці на півночі острова, джунглями пробралися на захід, туди, де колись добували фосфати й довкруг затоки стояли вбогі хижки гірняцького висілка.
Як і в Яо-Ватономбі, спаленому американськими солдатами селі, там було запустіння, згарище й тлін. Дощок на човен — остання надія вибратися з Носі Мазави — так і не знайшли.
Кім Михайлович, Заєць і Лота, шукаючи їстівних коренеплодів, залишились біля гирла, а ми з Бараратою подалися в джунглі.
На пагорбі серед гущавини уздріли тубільне кладовище — фаді кіборінтані, а під скелею — оце так пощастило! — затоплені водою жертовні човни.
Назад верталися вплав незайманою лісовою затокою. Вода була тепла й прозора — смарагдове свічадо, в якому відбилися довколишні ліси з вузькою просинню бездонно високого неба.
Помітивши на плесі серед навислого гілля кола, що розходилися від помаху наших рук, Альфред, заїкаючись од хвилювання, вигукнув:
— Кро... кро... кро... ко-дили! Алігатори у затоці,— показав він на воду.
— Не репетуй, хлопче,— заспокоїв його Кім Михайлович. — То Васько й Барарата. Рептилії, зокрема крокодили, плавають інакше — тихо й непомітно.
За якусь мить ми вже були на березі. Я розповів друзям про побачене в гущавині.
— І ти, безбожнику, пропонуєш нам ті човни?! — здивувався марновірний геолог, який, знав я, не вірить ні в бога, ні в чорта.
— Атож. Готові, новенькі, ніби щойно зі стапеля.
— Не бери, Васько, гріха на душу,— багатозначно застеріг він.— Затям: пускатися в плавання на ритуальному човні — святотатство. До того ж — страшно: адже на ньому, як ти кажеш, перевозили мерців. Ти завжди щось та вигадаєш! — невдоволено буркнув Заєць.
— Іншої ради немає,— пояснив йому Кім Михайлович.— Доведеться скористатися цією щасливою нагодою.
— Воля ваша,— махнув Альфред рукою й додав: — А тільки б я передчасно про щастя не згадував.
— Гаразд,— погодився Кім Михайлович.
І ми взялися до роботи.
Насамперед перебралися від океану до вершини затоки, до загадкового жертовника.
— Для повного щастя,— не вгавав геолог,— нам не вистачає єдиного — пожити на тубільному кладовищі. О всемогутній боже! — піднесено вигукнув він.— Навіщо я з вами зв'язав свою долю? Аякже, затонулий материк, який будь-що треба знайти; експедиція за тридев'ять земель в екваторіальні води Індійського океану; штурм глибин; викрадення батискафа; полон. Ні, краще б я сидів дома та гриз граніт науки. Дивись, уже б і кандидатську дисертацію закінчив.
У відповідь на ці його песимістично-патетичні слова над головою — ніби озвалися душі померлих — прокотився переливистий, зловтішний і водночас розпачливий крик.
Заєць оторопів.
— Що це? — запитав.
Його очі розгублено зиркали на зеленогриве верховіття, де щось хутко шугало, раз у раз перескакуючи з дерева на дерево.
Щоб не розсміятися, я прикрив долонею рот і одвернувся.
Сміх сміхом, а мені Альфредів переляк зрозумілий. Коли ми з Бараратою вперше натрапили на кладовище, я теж неабияк стривожився, почувши лиховісний голос джунглів.
Та й тепер здалося, що заговорили привиди. Але то пустували чотириногі витівниці.
— От тобі й маєш! — ледве стримував я сміх.— Дивно, що ти, Альфреде, не впізнаєш своєї рідні.
— Т-ти г-гадаєш — то кричать мавпи? — незважаючи на вражене самолюбство — я ж бо його назвав мавпячим родичем! — звернувся до мене Заєць.
— А хто ж іще, крім них, може так галасувати!
— От прокляті! — вилаявсь геолог і щодуху гукнув: — Чао, Чао! Де ти?
Іноземним вітанням «чао», тобто «салют», американські лікарі-експериментатори назвали довгохвосту макаку, з якою ми втекли з Голови Дракона.
Альфред узяв над нею шефство, турботливо оберігаючи тварину від усіляких незгод.
Згадавши, що того разу на кладовищі й мені заманулося покликати Чао, я весело розсміявся.
— Чого ти регочеш?
— Смішно, що ти, друже, сподіваєшся, на вороття макаки.
— Нічого смішного немає — приручені мавпи, збагнувши помилку, здебільшого вертаються назад.
— Можливо, Альфреде, можливо...— примирливо відповів я.— Бажаю тобі дочекатися своєї легковажної втікачки.
Чао була нашою втіхою. Вона блукала а нами по джунглях, аж поки стріла зграю галасливих мавп, а якими й майнула світ за очі. Ми примирилися з тією втечею. Лише Заєць, цей добровільний мавпячий опікун, як видно, й досі переживав несподівану втрату.
Отже, ми пробралися у верхів'я затоки. Хоч Заєць і протестував проти обраного місця для стоянки, а таки вийшло по-нашому: зупинилися на кладовищі.
Що й казати, похмура місцина! Альфред недаром її боявся.
З трьох боків пагорб оточували прямовисні скелі. Вони були неприступні й голі — жодного деревця. З останньої, четвертої, сторони поросле тропічною гущавиною каміння спадало аж до води. По ньому можна було піднятися на вершину.
Краще б ми туди не ходили!.. Свічками в небо врізалися прив'язані до стовбурів — так ховають на Носі Мазаві померлих — висохлі й задубілі тіла небіжчиків.
 
Наші Друзі: Новини Львова