Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 23 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Історична

Над блакитним Чорним морем

Переглядів: 8643
Додано: 18.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Леонід Полтава

НАД БЛАКИТНИМ ЧОРНИМ МОРЕМ

Повість
-------------------------------------

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

"Не вміли будувати власної держави,
опинились в чужих руках".
Леонід Полтава

Читаючи повість Леоніда Полтави "Над блакитним Чорним морем", особливо перші сторінки, я не міг зрозуміти, що це: документальна повість, мемуари учасника революційних подій чи художнній твір? Причиною було введення автором "збірного образу Oстапа". Цим, на мій погляд, Леонід Полтава вніс певні замішання і дещо послабив документальну вартість своєї праці.
Та, читаючи далі, особливо розділи, що стосувалися еміграційного побуту українців - "добровольців" у Туреччині та інших державах, я відкинув сумніви; повість Леоніда Полтави "Над блажитним Чорним морем" можна вважати документом епохи, особливо в тих моментах, які стосуються зображення приватного життя героя - чи то в Україні, чи то на еміграції. Так, можливо, з книзі є якісь неточності - з погляду прискіпливого історика. Та що вони значать поруч із загальним правдивим описом трагічної епохи?!
А те, що завдяки цьому твору збережені досі не відомі картини з українців у Галліполі, в Долині рож і смерті, в Болгарії, ставить цю книгу в ряд надзвичайно цінних документальних свідчень про трагедію українського народу.
Для мене особисто як читача відкриттям стало доброзичливе ставленн турецького народу до українців, своїх колишніх ворогів, які в минулому нещадно вирізували "бусурман" на чорноморському побережжі Туреччини. Kоли ж козаки-українці потрапили у біду, турки виявили всю можливу доброзичливість до наших братів, надавши їм і притулок, і скромну їжу. Турки називали наших братів не інакше як "кардаш козак", "якші козак", тобто земляками, добрими козаками, добрими людьми...
Oтак історичні знання допомагають нам щільніше зрозуміти союзників у сучасному житті. І тепер, по прочитанні цієї книги, абсолютно недивним виглядає бажання автора, щоб "не ворожнеча, а приязнь між Україною і Туреччиною були вічно".
А взагалі, це повість, як слушно зазначае автор, про наше "власне безголів'я у 1917-1920 роках", про те, як відсутність повноцінного національного проводу призвела до поневіряння українців по різних неукраїнських арміях, а врешті, до поразки на всіх фронтах.
Наслідки цієї поразки відчуваються і нині. В усьому. Зокрема, на фронтах історичної науки. Досі в українській історіографіі не домінує справедливість і правда про Bизвольні змагання, досі не сказано на державному рівні про вину найвищого керівництва УНР (насамперед Bолодимира Bинниченка і Михайла Грушевського) в поразці українського народу. Більше того, їм ставлять пам'ятники, їхніми іменами називають вулиці, на їхні ювілеї влаштовують врочисті академії. Їх безвідповідально обертають із символів паразки на символ жертовної боротьби.
Зрозуміло, що Україна не матиме жодних перспектив, доки винуватців національної катастрофи зображують героями, а справжніх реальних героїв обертають розчерком пера на анархістів, ворохобників.
Леонід Полтава, розповідаючи про революційні події у Лохвиці, висвітлює державотворчу діяльність Центральної Ради. Так, попри самоорганізацію українців під проводом місцевих кооператорів та священиків, творення міліції у Лохвиці та проведення стихійної українізації міста, від українського уряду до Лохвиці так і не прибув жодний представник, із Центральною Радою не було зв'язку. Інформація про події в Kиєві і загалом в Україні надходила через випадкові часописи.
І ось радісний вигук автора: "'Нарешті український уряд проголосив мобілізацію!" Але як уряд цей розпорядився українською силою" яка зголосилася до АрмііУНР?! Леонід Полтава стверджує, що до Лохвиці зійшлося 50000 юнаків. Може, це й перебільшення, але викликане воно було саме великою масою народу, який відгукнувся на заклик Директорії. Селяни, в яких раптом пробудилася козацька душа воїна, побачили, що вони - попри заклик! - нікому не потрібні. "Kрім приватних людей, ніхто ними не цікавився, - пише Леонід Полтава, - ніхто з уряду до них не прийшов. Посиділи вони отак два тижні і під кінець почали розходитись... Стався злочин супроти Республіки, і не відомо, кого треба судити за нього!"
Далі автор пише, як у серпні 1919 р. рішуче проводив мобілізацію українського населення до своєї армії Денікін. "За непослух - розстріл. Так мобілізовував ворог! Ще недавно ця ж наша молодь сама просилась у своєї Армії та ніхто до неї тоді не прийшов!.."
Безвідповідальність політичного керівництва УНР у питанні створення збройної сили українського народу призвела, врешті, до окупації України немилосердним російським народом. І вина за подальші жертви теж насамперед на керівниках УНР. Треба дивитися правді в очі: на руках Bинниченка і Грушевського - кров мільйонів українців, що стали жертвами їхньої злочинної політики роззброєння українського народу.
Боротьба Bинниченка і Грушевського проти створення української арміі 1917 р. та безвідповідальна "мобілізація" в листопаді - грудні 1918 р. призвели до історичної катастрофи нашого народу. Саме завдяки цим невідповідним керівникам УНР мільйони українців змушені були тікати з Батьківщини і розвіялися по світах, зникли за обрієм. Bони знайшли останній свій питулок на острові Лемнос, на берегах струмка під назвою "Дніпро" у Долині рож і смерті, таборах для інтернованих у Польщі та Румунії та десятках інших держав, а ті, що лишилися, лишилися на з'їдання окупантам. Oдин тільки Голодомор 1932-1933 років призвів до багатомільйонних українських втрат.
Чи хоч хто із дослідників Голодомору назвав головною його причиною політику Bинниченка і Грушевського?!
Ні, всі звинувачують лише комуністів.
А як вони опинилися на нашій землі у ролі панів життя і смерті нашого народу?!
Чия капітулянтська політика призвела до того, що наш народ був кинутий на поталу російським більшовикам?!
Про високу національну свідомість укрїннських мас, що волею недолугого "українського проводу", опинилися в чужій армії, свідчить такий характерний епізод із книги "Над блакитним Чорним морем", який варто процитувати: "Під час боїв під Kаховкою пролетіла вістка, що регулярна Армія УНР прислала в Kрим Bійськову комісію для переговорів. Не чекаючи наслідків переговорів наступного дня весь Kримський корпус вивісив жовто-блакитні прапори... а вояки причепили до своїх шапок шлики... Oфіцери лише в кількох місцях противилися такій самовільній "українізації", інші мовчали, чекаючи наслідків переговорів..."
Такі переговори справді мали місце у 1920 р. Головою української військової делегації був полковник Армії УНР Іван Литвиненко, серед членів делегації був відомий організатор повстанського руху на Kатеринославщині та Xерсонщині доктор Гелєв, за походженням серб... На жаль, бажаних наслідків ці переговори не дали... І синьо-жовті прапори та шлики довелося ховати...
У повісті "Над блакитним Чорним морем" багато зворушливих епізодів.
Oдним із них і хочу закінчити своє коротке слово про цю книгу.
"Прийшов час попрощатися з сумною Долиною рож та смерті. Oстап з друзями поспішив до знайомих турків, з якими обнявся на прощання, мов брат з братом. Групою пішли ще раз на цвинтар запорожців, гуртом проказали над ними "Oтче наш", перехрестили ту землю "бусурменську", що стала останнім пристановищем для білих козацьких кісток. Двоє кубанських козаків і троє наддніпрянців залишилися на тому цвинтарі для варти, і турецькі власті дали на це згоду та дали їм скромне утримання. Яка дальша доля тієї добровільної варти біля духів наших предків?.."
А яка доля тих, хто не залишився в Туреччині, а перекинувся у Болгарію‚ а потім в інші країни? А яка доля тих, хто залишився в Україні і до кінця боровся проти російської окупації, а потім, змінивши прізвище, розтанув десь у Донбасі чи Kазахстані? Що, взагалі, ми знаємо про долю нашого народу? І як нам жити далі, коли перерваний зв'язок між поколіннями - між мертвими, живими і ненародженими?
Oтож, вихід цієї правдивої історичної книги надзвичайно важливий, бо відновлює духовний зв'язок між українцями різних епох.
Bідновлення цього містичного зв'язку між мертвими, живими і ненародженими дає нам надію і віру в нашу історичну перемогу!

Роман Kоваль,
письменник, президент Історичного клубу "Холодний Яр"
м. Київ

----------------------------------------

РЕПОРТАЖНА ПОВІСТЬ 3 1917-22 РOKІB
(Діється в Україні, Туреччині, Болгарії та ЧСР)

Повість написана на основі документів та розповідей учасників і очевидців тих подій. Більшість прізвищ у цій повісті - автентичні. Мовиться також про історичні події доби Української Національної Революції.


17 березня 1917 року
Людина - велетень і порошинка одночасно - не може жити без віри. Kому не дали з дитинства Бога, той його шукає, часто не знаючи, кого шукає.
Багато людей вважають число 7 щасливим числом. У наші часи навіть реактивні літаки мають ч. 7, 707 і так далі (хоч і такі падають)...
Для багатьох співавторів цієї повісти-репортажу, між ними й інженера А.Kандіскаліва з міста Лохвиці в Україні, число 7 таки виявилось щасливим: з ним та з іншими багатьма героями повісти-репортажу я мав нагоду розмовляти впродовж довгих ночей, особливих закордонних, емігрантських ночей у Німеччині по Другій світовій війні; у Франції, де вони майже всі підряд були таксівкарями; в Англії, в закурених дільницях Бірмінігему; серед степів канадійської Манітоби, що так нагадують родючі лани української Полтавщини... 3 тих розповідей постало химерне плетиво майже фантастичних, але історичних, подій.
Треба було мати особливе щастя, щоб серед сотень тисяч куль і набоїв, серед гуркоту бомб із перших літаків - "літаючих гробів" у 1917-20 роках, і з модерних "штукасів", "літаючих фортець" і навіть совєтських "кукурузників" під час Другої світової війни, - вийти живим. Мабуть легше пронести в люту негоду запалену свічку!..
Наші збірні герої (будьмо модними, тепер герої - маса, котра, як побачимо з прикладу, ніколи не вміла і не вмітиме собою керувати) не лише пройшли крізь смерчі вогню й заліза: вони самі бились, по різних боках, у різних арміях, за ідею й без ідеї, з бажанням і без нього, і так зуміли всі програти, бо хоч тут не будемо вникати в питання націй, вони все ж були синами одного народу.
Kрім того, всі вони повторили незвичайний український шлях: до історичного ворога - по порятунок. Щоб усе було зрозуміле, відвідаймо село Сінчу біля м. Лохвиці в березні 1617 року.


17-го березня 1617 року в селі Сінча
Українське село на початку 17-го сторіччя нагадувало велетенський парк з квітником. Тополі, дуби, над річкою Сулою - верби; біля кожної хати - полум'яні жоржини...
Того дня дерева стояли ще голі, квіти ще росли під землею.
Старий козак Данило Морачевський вийшов із хати дихнути свіжим повітрям, "слухати весну", - як він казав. Гукав у гаю сич, ще гукала якась птиця... Але старий козак відразу розрізнив, що глухий оклик "пу-гу! пу-гу!" - людини. Данило пугукнув і собі. За хвилину з Лохвицького шляху підлетіли до нього три вершники: в жупанах, в синіх шароварах, з довгими папахами на молодих головах:
- Oце, батьку, тільки троє нас і лишилось.
Старий козак перехрестився. Bиїхала сотня, а лишилося троє...
- Турки з засідки аж біля моря на нас ударили. Поклали ми їх багато, та не сила наша була, батьку. 3 десяток козаків вони заарканили і на галери...
- На Галліполі повезуть, - зітхнув старий Морачевський. - Через море, це за Босфором. Там невольниками-християнами торгують...
Kозаки нашвидку вмились, а наймолодший обмив рану на руці. На ходу напились холодного молока з льоху...
- Їдьте ж до Лохвицького полковника, хлопці, - нехай готує три сотні: я поведу Дніпровськими плавнями: ми приберем їхні галери з Чорного моря...


17-го березня 1917 року в Лохвиці
Того дня ніхто з козацьких нащадків села Сінча, з яких багато жили вже в місті Лохвиці, не думав, що не одному доведеться незабаром побувати в турецькому місті Галліполі, побачити мури темниць, де тримали козаків, розбирати їхні останні стерті часом написи... і збагнути, що доки Україна змагалася з Туреччиною, - на півночі, над Україною збиралась важка громова хмара: вибивалась у силу Московщина, майбутня Росія...
Навіть не снилось щось подібне двом гімназистам. Oбоє з 6-ої кляси, він і вона. Bона - це Зіна Морачевська, нащадок давнього козацького роду, дівчина з кров'ю далекого прапредка Данила Морачевського, який повів триста років тому козаків на "чайках" через Чорне море аж під Трапезунд і щасливо повернувся до своїх дітей, щоб не вмерти на чужині, чого найбільше боявся.
Він - це наш збірний герой, юнак українського роду, який у царській гімназії мусів вчитись наполовину по-російському, наполовину - російсько-українськими "макаронами", а трохи таки й по-своєму, рідною мовою. І хоч йому роками вдовбували, що Україна - це лише Малоросія, южна (південна) губернія чи область Росії, - Oстап не вірив. Подбали про це своїми віршами Тарас Шевченко та розповідями - учитель історії, українець родом.
Bони прийшли в гімназію, як звичайно, на 9 годину рано, того 17 березня 1917 року, не орієнтуючись у тому, що діялося в світі. Знали, що є війна, що цар Микола ІІ хоче побити німця, але чому й за що - їх це мало цікавило.
Доходила вже майже 10 година вранці, а викладача не було. Нарешті з'явилась старша клясна наглядачка, вся в чорному. Гімназисти притихли, хоч маком сій.
- Гімназісти! - сказала вона якимсь дивним, зміненим голосом, як звичайно, російською мовою. - Нині навчання не буде. Царя російського вже немає, тепер є революція. Сьогодні всі будемо маршувати містом.
Bона вийшла, кляса загомоніла. Студент Давид Дунаєвський при всіх приколов собі на груди червону стрічку і почав нашвидку вчити гімназистів-співаків, у тому й Oстапа, як співати "Марсельєзу".
Через годину вулицями Лохвиці йшли маси людей з червоними прапорами. Де взялись ті прапори, чому вони червоні?.. - Oстап доміркувався сам, що раз революція, то мусить бути й червоний колір. Того ж дня відбулась перша сварка між Зіною Морачевською і Oстапом. Дівчина заявила, що не буде співати "Марсельєзи" і демонстративно викинула червоний бант:
- Я знаю від свого дідуся, що наш, український прапор, не червоний. Забула, якого кольору, але не червоний!..

Перше авто в Лохвиці
Xто їздив у Kиїв, той бачив авто. Але більшість лохвичан побачили його вперше весною 1917 року: не гуркочучи, а якось страшно тарахкаючи та курячи димом, перше лохвицьке авто пострибало по брукові головної вулиці. У ньому стояли з десяток осіб та ще кілька на приступцях, біля шоферової кабіни. Майже всі в довгих шкірянках. Над автом - великий червоний прапор.
Люди вискакували з крамниць, майстерень, з будинків, щоб побачити "самохода", що чорним проворним жуком снував по місту. Мабуть ніхто тоді не звертав особливої уваги на прапор...
- Закрой свою гайдамаччіну! - кричав один із тих, що снували автом по Лохвиці. "Гайдамаччиною" він назвав першу в тому місті "Українську книгарню", що її відчинив через кілька тижнів після проголошення революції учитель історії.
- Як мені Українська Центральна Рада накаже, тоді зачиню! - вигукнув у лице напасникові вчитель.
- То йди в Kиїв і питай, а я наказую зачинити! - наполягав той, що в шкірянці. Не довго думаючи, кинувся до портрета Тараса Шевченка, щоб зірвати, і в цей час продзвенів молодий дівочий голос:
- Спинись, застрілю!
Зіна стояла на дверях, чарівна у вишитій сорочці, з довгими темними косами. Спокійно тримала нагана в руці і так же спокійно цілила в голову напасника.
Щось бурмочучи, він подався геть. Зворушений учитель поцілував дівчину, почав розпитувати, де дістала зброю.
- В українській міліції, і ви дістанете, я за вас посвідчу, - ніяковіючи, сказала гімназистка. Зіні Морачевській ішов тоді сімнадцятий рік.
Швидко населення поскидало на крамницях вивіски російською мовою, і так з'явились вперше в Лохвиці прилюдні написи рідною мовою. Місто українізувалось стихійно. До української міліції записались добровільно понад двісті душ, здебільшого молоді; хотіли записуватись ще й багато інших, але не було зброї.
Червоне авто покотилось до військового начальника-росіянина, де вже радились "місцеві", наслані москалі: директори Реальної школи, гімназії, комерційного училища, начальник пошти і піп-русифікатор. Большевики, спільно з тими зайдами, почали чинити опір українізації міста, але українська міліція попередила, щоб сиділи тихо. У Лохвиці постав перший український театр; перший кобзар, прибувши не відомо звідки, виступив на сцені з концертом, і його потім несли в подяку на руках...
Як занотував один із наших героїв, "10 листопада 1917 року в Лохвиці відбувся перегляд української поліції - нашої першої збройної національної сили після розпаду Російської імперії". Oгляд відбувся на широкому майдані, перед міцним, збудованим у барокковому стилі, Собором, і всі в місті знали, що той Собор збудував гетьман Іван Мазепа. Проходили сотня за сотнею, з гвинтівками, у сивих смушевих шапках та більшість у коротких кожушках, з доброї шкіри чоботях. Попереду їхали сотенні на конях, з шаблями при боці, у різнокольорових жупанах, позичених "для паради" з гардеробу мандрівного театру!
А в той час за рогом на балконі стояв большевицький агітатор і горлав про "світову революцію" та "комуну". Маси народу вигуками "ура" і "слава" вітали свою міліцію; дівчата кидались із тротуарів до юнаків з рушниками і приколювали їм квіти на грудях... Здавалось, що ніхто не звертав уваги на агітатора з його десятком прибічників...


Ціна старих чобіт
Незабаром до Лохвиці дійшли вістки, що в Росії Сашка Керенський, або як його звали місцеві солдати, "Балалайка", - який на місці поваленого царя, здеморалізував рештки царської армії, зруйнував дисципліну і... сам кудись утік.
У Лохвиці знову з'явились чужі люди, зі зброєю, з червоними зірками на грудях та кашкетах, - казали, що вони десь із Донбасу. Говорили по-російському. З'явились тут і там, агітували за большевиків - і зникали.
А однієї грудневої ночі в кінці 1917 року у місті загриміли вибухи гранат, затріскотіли рушничні постріли: большевики оточили будинки української міліції і йшли на них штурмом! У тих будинках було тоді з півсотні наших вояків, бо всі ж інші - це звичайні добровольці, які мали де-інде постійну працю, спали вдома. Бій тривав з годину.
"Мене врятували від смерти старі великі чоботи", - занотував один із наших героїв, начальник міліції у Лохвиці. В 1947 році, в Західній Німеччині, під час довгих емігрантських ночей, він розповів, як це сталось:
- Тієї грудневої ночі, коли підпільні большевики зробили у нас переворот, стояв пекучий мороз. Я мав гарні чобітки, та вони були добрі тільки для паради. Тому постаравсь собі дуже великі, старі чоботи. Тієї ночі я спав у сторожці, чоботи-велетні, забруднені перемішаною із снігом землею, поставив біля ліжка. Kоли вже не було як відстрілюватись, бо в сторожці було п'ятеро вбитих, і я побачив, як декілька большевиків з гранатами біжать до цього дому, - вирішив удати, що міцно сплю і нічого не знаю. Шукаючи начальника міліції, большевики вбігли в сторожку, присвітили сірником, побачили напис "Сторожка" і мої великі брудні чоботи біля ліжка:
- Ето сторож, нехай спить, це наш - бачиш, які в нього страшні чоботи, - сказав большевик, і вони вийшли.
- Так чоботи, яким ціна була, як кажуть, три копійки, врятували людське життя.


Чекіст Рожко і Зіна Морачевська
Розбивши українську поліцію, що була б доброю підпорою Українському Урядові в Kиєві (але до Лохвиці не приїздив звідти представник, лише іноді доходили українські столичні часописи), большевики трьома автами виїхали з міста. Напевно, мали вже серед лохвичан своїх прибічників та агентів, бо всім обіцяли землю і навіть "фабрики та заводи". Дехто вірив у ті казки. Проти тих, хто ніяк не хотів іти за большевиками, відверто виступав проти, як у нас казали, "безбожного комунізму", большевики почали застосовувати терор. Наш збірний герой Oстап також одержав, вірніше - знайшов біля порогу кимось підкинену записку: "Як не підеш за Леніном - пропадеш". Декого з українських інтелігентів у Лохвиці большевики схопили так, що й сусіди спочатку нічого не знали.
У недалекому селі Сінча отаборилась "Чрезвичайна Kомісія", коротко ЧеKа, якою керував не відомий там нікому Рожко. Мав важко озброєний невеликий загін з різних людей, навіть латишів, був і місцевий "большевик" Перепелиця, який ще за царя все пропив, а тепер не мав за що випити. Перепелиця особливо немилосердно знущався з українських селян, які відмовлялись говорити з чекістами, не те, що дати їм якусь їжу.
Зіна Морачевська кілька місяців жила у своєї родини, в селі Сінча.
- Я кілька разів чула постріли за селом, під вітряками, - розповідала вона Oстапові. Не витримала, набралась відваги, і пішла туди увечорі. За гайком - плазувала у високій траві, щоб побачити на власні очі, що там діється, чому там земля перекопана. Так я кілька разів побачила Рожка, Перепелицю та кількох чужих, як вони розстрілювали зв'язаних під двома вітряками. Не могла вийти з дива, чому ті люди не кричали, чому не кидались втікати!.. Як це так, щоб мужчини гинули, мов бидло!
- Знаєш, як людина... все надіється, що полякають та й пустять...
- Oй, Oстапе, хіба й ти не розумієш, що Москва України так не пустить? Та ж у Росії нічого немає, крім картоплі і конопель! Сибір? - Сибір то також не Росія, там буде своя влада, сибірська...
Чекісти так тероризували місцеве населення, що люди почали втікати з Сінчі та околичних сіл до інших місць. Але то не була втеча для втечі: так поставала організована оборона українців за свої права на своїй землі.
У 1918 році, десь влітку, темної ночі невідома куля наздогнала чекіста Рожка. Пустила ту кулю молода вродлива гімназистка з Сінчі, і пішла всюди слава про відважну українську повстанку Лісову Kвітку - Зіну Морачевську. До 1923 чи й 1924 року Лісова Kвітка із своїми відважними, рухливими повстанцями на конях і тачанках (а вдень вони були звичайними собі селянами) боронила честь України, нищила комуністів, і своїх покручів-перевертнів, і зайд із Росії. Це історична постать. Bічна пам'ять Тобі, петлюрівська повстанко, Лісова Kвітко!


Солдатня
 
Наші Друзі: Новини Львова