Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 05 червня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Чи зійде завтра сонце

Переглядів: 15799
Додано: 26.12.2008 Додав: Spacer  текстів: 76
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Боже, як він!.. — полотніючи, прошепотіла вона.
— Хто, як він? — стривожено схиляється її друг.
— Ах... так нагадав... Той, хто проїхав, обличчям так нагадав мені брата...
— Заспокойтеся. Може ваш брат не загинув. Я певен в тому, адже вас повідомляли, що на його слід вже натрапили. Скінчимо працю, я буду ще шукати...
Оксана ніжно дивиться в очі Анатолія. Йому ж вона нагадує Едіт отим ніжним поглядом, але Павелко перекреслює нагадане.
— Оксано... От я йду з вами. І чую себе щасливим, ніби нічого не сталося поганого. („Треба ж колись переступити через те, що трапилось!..”). І мені хочеться вам сказати... іду з вами... і мені знову хочеться родинного тепла. Ви нагадуєте. Сьогодні я...
— Сьогодні ви вільні! — суворо доказала Оксана і рвучко висмикнула руку з руки Павелка. — Але я не хочу, я не можу переступати, як ви! — аж скрикнула вона і побігла крутою стежкою вниз.
Всю ніч не спав Анатолій Павелко. Ходячи з кутка в куток, намагався обдумати те, що сталося. „Засуджувати ображену жіночу гордість Оксани — ні?.. Хіба я винен в смерті Едіт — ні?.. Ні... Ніколи ми вже не складемо родини. Те, що могло бути, згинуло ще в наддунайському готичному місті”...
Вранці він отримав листа:
„Анатолію, нас єднає багато спільного. Але ми можемо бути тільки друзями; тільки про таку дружбу я говорила Вам. Оксана”.
А світові не було діла до останньої, маленької, супроти його, великого світу, трагедії двох людей, які понесли ще одну жертву в ім'я його щастя.
Вістки летіли з усіх сторін Землі. Не лише рудий поштовий урядовець, священик Йодль, бельгієць Ваан, — цілі народи, до поту напрацювавшись за день, вечорами припадали до радіоприймачів. Радіо оголошувало, що бельгійські робітники масово повертаються на батьківщину; що Білоруська держава отримала від Координаційного комітету Світового уряду плани добування атомної енергії з олoва; що астроном Стоковський передав Координаційному комітетові у Вашингтоні удосконалений ним надзвичайно практичний радар; що ціна франка, золотого, карбованця, луїдора і пезо починає підійматися до нормального рівня; що в червоній Росії намагаються придушити повстання, але народ штурмує Кремль...
День і ніч не вгавали гучномовці. Що раз то вище підіймалася в грудях радість. Змучені нестатками люди починали себе знову відчувати братами, більше цікавитися і один одним, і народ — народом.
В однім із радіоповідомлень було сказано, що Україна запрошує, крім представників від різних урядів, на свято пуску першого атомного заводу академіка Віктора Стена, астронома Стоковського та священика Йодля. Для більшості світових слухачів таке повідомлення не було зрозуміле. Особливе здивування викликало воно у Німеччині.
Довго прогулювався над Дунаєм священик Йодль. Він помітно постарів. Плечі осунулися, крок став нетвердим. Лікар суворо заборонив йому хвилюватися, бо серце почало здавати. А як хотілося поїхати в Київ, побачити те місто, що його бачила дорога незабутня Едіт!..
Молодь прогулювалася по Дунаї на катері. Катер летів, майже відриваючись від води. Іноді на хвилі він і справді відривався, і тоді шалено вив мотор. Священик Йодль не дуже долюблював гуркіт мотору, а такого завивання і взагалі не міг зносити. Поволі пішов додому з наміром відразу ж лягти спати.
Сон не брав. „Чому щастя для інших має купуватися лихом?” Священик думав про щастя. Якось так переважно складалося, що людина була щасливою тоді, коли інша — терпіла. Так і отець Йодль: він радів загальним людським щастям і терпів — ще більше — від болю. Едіт вже ніколи, ніколи не зустріне його на дверях собору!
Ернст Йодль написав теплого листа у Київ, повідомляючи, що він справді через стан здоров'я не може прибути.
Небагато лишалося до сходу довгожданого сонця...


33. ВИСОКИЙ ЧУЖОЗЕМЕЦЬ В ШКІРЯНЦІ

На початку осені інженер Оксана дістала повідомлення про відпустку. Прощаючись з друзями по праці, вона зайшла і до головного керівника. Коли Анатолій Павелко підвів заклопотану голову, серце швидше забилося в його грудях: Оксана спокійно, тепло всміхалася до нього...
Тепер вона згадувала про ту зустріч з радісною полешгою. Вони таки лишилися добрими друзями. Анатолій більше відчув, як зрозумів її: люблячу і ображену...
Потяг, легко здригаючись, летів Одещиною. Несходимі лани з блискучими островами міст і осель, вислані потемнілими килимами стерень, вологими запонами рілль, починали ще раз змінювати своє обличчя: миготіли вириті довгі канави, в яких прокладали кабелі; підіймались над полями стовпи, дротами-струнами з'єднувала їх невтомна працівнича рука. Країна готувалася: незабаром підуть перші електровні, гнані новою енергією, струм зрушить з місця машини заводів іржавіючі електроплуги; нова енергія зрушить тисячі пароплавів, мільйони авт, що вчора були призначені на смерть. Смерть... „Смерть”, при згадці, що ні професор Гармаш, ні брат, хоч як не хотіла в це вірити, ніколи не побачать цього оживаючого життя, в Оксани боляче стискалося серце. Заспокоювала себе хіба тим, що і вони своєю смертю спричинилися до воскресіння.
Радіотелевізор ставав чимраз більше тим необхідним в швидкотемповому житті, чим був колись маяк для кораблів. Радіо було в кожному вагоні, будинку, кораблі, в кожному закутку, де тільки стояла людина. Маяком показувало воно людям — плавцям широкого життєвого моря — близькі чи далекі, погідні чи небезпечні береги подій. Інженер Оксана чує, як хтось вимовляє знайоме ім'я „Стен”, чує, і відриває захоплений погляд від вікна. Прислухається. Ага, це радіо по-англійськи: „Радіо-Світ! Суд виправдав академіка-атомника Віктора Стена. Канадський уряд нагородив його найвищим орденом, спільним для всіх народів, орденом Людини”...
— Чудово! — вигукує чорнобрива панна. Хтось крізь напіввідкриті двері купе м'яким голосом говорить про Київ, головний двірець...
— Теж чудово!.. — так само реагує вона. Оксана самотня, в зручному урядовому купе. Та її охоплює нестримне бажання: хутчіше з потягу, хутчіше до людей! Людина не може жити самотньою. Ніколи! Бо навіть самотники-печерники... Хіба ж вони були самотні? Хіба ж не були вони із Богом? Справжня самота для людини нестерпна.
О, як би хотілось Оксані, щоб тепер хтось вийшов її зустріти! Навіть байдуже хто саме, аби тільки людина, аби тільки трішки радості зустрічі!
Потяг зупинився. Оксана вимикає приймач і, схопивши недочитаний роман, плаща, і валізу, швидко, бадьоро крокує коридором до вихідних дверей. Але дорогу їй раптом заступив мужчина. Щось було далеко знайоме в його обличчі, що широко посміхалося:
— Інженере Оксано, пробачте, ми бачилися з вами на засіданні уряду, — напівнезнайомець лукаво примружує око. — Тут є ваш знайомий...
— Дуже мені приємно, але?.. („Може тут бельгієць Ваан?” — подумала).
— Але буде ще приємніше, запевняю вас...
— Ніяк не розумію.
— Як ваші справи?
— Найкраще.
— Виконано?
— Все.
— Тоді постійте хвилинку, почекайте, — весело продовжує чоловік. — На засіданні я бачив: ви сумували. Чув колись, що в Америці чи в Канаді зник ваш брат...
Чорні брови панни починають боляче зводитись докупи, та чоловік вигукує:
— Не сумуйте і не дивуйтеся, вас вийшов зустрічати ваш брат!..
Тоді незнайомець спритно зіскакує з приступок на перон, і Оксана — Оксана справді, як блакитний птах — прямо з дверей і в обійми рідному, воскреслому:
— Брате!..
— Оксано!.. сестро!..
— Ти живий!.. Боже, яке щастя!.. Брате!.. — Оксана захлинається від повноти того щастя, і, припавши до дужих рідних грудей, голосно, по-дитячому плаче. Де їй помічати, що на тих грудях світиться щирим золотом непомітний, але величний, Орден за хоробрість...
Ось авто вже пролітає Хрещатиком, до будинку брата…
— Розумієш?.. Академік Стен передав мені її в Канаді... Не плач, заспокойся, я ж з тобою... Я довіз ту скриньку аж до Реґенсбурґу, і там відчув, що далі не можу: радіоактивне проміння пробивалося через ізоляцію скриньки, хоча та ізоляція була така тяжка, хоч я мав спеціального шкіряного плаща, проміння починало мене отруювати... Я залишив скриньку в соборі...
Оксана, що сама не раз потрапляла в казкову ситуацію, широко розкривши щасливі заплакані очі, слухала казкове оповідання.
— Мене шукали, як чужоземця в шкіряному плащі і з шрамом на чолі, якого я вже не міг змінити. Та все ж встиг утекти. Уявляєш, з собору, у жіночому убранні!.. Далі докінчили ви, а я лежав дуже довго в лікарні, потім в Криму... Затруєння було сильне, і було дуже мало надій; все ж недаремно ти мене звала ведмедем...
— Як?! Ти був у Криму, так близько від нас?.. І ніхто про це мене не...
— В уряді, Оксано, знали, але я прохав, я сам наказував не повідомляти тебе про мою хворобу. Повідомлення відірвало б тебе від праці, забрало б твій спокій. А хто б зміг замінити мого дорогого інженера Оксану в Олов’яному місті?.. Адже більше ніхто не мав нагоди і щастя вчитися в астронома Стоковського, як і у Василя Гармаша...
— Боже!.. гаразд... гаразд... мушу погодитися... Боже, яка я щаслива, — шепоче Оксана, вдивляючись заплаканими, блискучими очима в дорогі риси змужнілого, рідного обличчя.
Вдома віддав їй брат переданого листа від пана Ваана. Той бажав їй успіху в праці для загального щастя. На жаль, відпустка скінчилася і він їде з цієї гостинної країни до Англії, щоб, здавши справи, повернутися додому. В кінці Ваан ще дописав, що за поборення спеки несе він на грудях український орден.
З своєю кімнатою зустрілась, як із давнім приятелем. І як колись, давно, глянувши на себе в люстро, сказала до нього: „Перебільшуєш!..”, — і розсміялась. Турботи останнього часу її не змінили. „Під молодою зорею вродилась”...
Оксана почувала себе найщасливішою людиною: знову є брат, знову бельгійський робітник повернеться на батьківщину, знову Україна стоїть твердо.


34. СОНЦЕ

День і ніч звідусіль в українську столицю мчали експреси, гуркотіли літаки і ракетоплани прокладали в суворому передзимовому небі білі димові дороги.
З розкритими обіймами Київ приймав гостей: засмаглих селян з рідних піль, кремезних робітників, представників різних урядів, письменників, учених, журналістів, кінооператорів...
Завтра десь біля Одеси пустять першу надпотужну електровню, гнану атомною енергією, добутою з олова-піску. Невидимі підземні кабелі-нерви простяглися звідти аж у Київ.
І довгожданий ранок прийшов. Бадьорий та свіжий, як юнак, що йде назустріч життю.
Сонце ще не сходило, а на Софіївській площі, де біля пам'ятників Богданові Хмельницькому і Симонові Петлюрі височіла заквітчана мармурова трибуна з тяжкою брилою олово-піску на лівім крилі, сонце ще не сходило, а вже починав збиратися святковий натовп.
Народ, обережно проштовхуючись, намагався дістатися до трибуни якнайближче. Миготіли вишиті квітками хустини, сиві шапки, яскраві фезки, циліндри, капелюхи, посріблені тюбетейки... Все те сміялося, говорило, чимось обмінювалося. Люди запитували один одного, на чому ж, власне, буде видно тут, у Києві, праці далекої підодеської станції?.. Величні блакитно-жовті прапори шуміли над містом, їх була така незчисленна сила, що ціле місто здавалося тільки небаченою ще величезною блакитно-жовтою квіткою... В усіх кінцях площі грали оркестри. Веселим літаком круто вгору піднімався настрій. Новий день приходив на землю!
Натовп зростав. З провулків і вулиць, переходячи вулицю Героїв, де стояла і висока статуя Василя Гармаша, народ вливався дзвінкими ріками в натовп. Високо підносилася урядова трибуна, високо майоріли хвилясті крила прапорів. А вже ген над усім: трибуною, пам'ятниками, прапорами, тризубами, будівлями займалося першими ранковими вогнями величне небо...
Зненацька натовп замовк. Замовк, щоб відразу ж вибухнути гарматним „Слава, гурра, віват!..”, — на трибуну сходив голова українського уряду, за ним — закордонні гості та члени уряду... Київ дрижав від вигуків і овацій. Трибуна всміхалася до трудящого моря.
Нема промов. Є єдиний наростаючий гул сотень тисяч людей!
У цей час з-поза гордих хмарочосів української столиці з-за ріки Дніпра починає підійматися сонце. Зливою заливає воно метелицю прапорів, трибуну, вируючу площу, ціле місто, цілу планету... Грають оркестри. Інженер Анатолій Павелко швидко нахиляється до апарату:
— Давайте струм! Стру-у-ум!.. — гукає він дзвінко в напружене вухо радіовідсилача.
І в ту ж мить запалало все навкруги! Десятки тисяч електричних ламп, великих і малих, білих, синіх, червоних, зелених спалахнули над містом. Сяйво і тепло було таке дуже, що в парі з сонячним сяйвом перетворило передзимовий ранок в залите проміннями гаряче літо...
Натовп завмер. Палало знову дружне, життєдайне сонце і палало тепле море ламп. Струм до них ішов з далекого Олов'яного міста. Там ревли велетні-турбіни, гнані надпотужною силою атомної енергії, нарешті таки добутої з олова-піску. Ціле місто купалося в злитому сяйві двох світил: природного сонця і сонця людського генія...
А на трибуні стояли вони. Он урочисто-спокійний Президент України з членами уряду, з представниками інших держав; он, поруч брата, стоїть щаслива інженер Оксана; далі стрункий Анатолій Павелко, що саме перекидається словом радості з академіком Віктором Стеном і сивоволосим, але все ще таким енергійним, австрійським астрономом Стоковським. З трибуни всміхалися до людського моря запеклі бійці, уперті переможці, що виграли бій за вселюдське сонце щастя.
Дзвінкі оркестри грали величний „Славень Людини”.





 
Наші Друзі: Новини Львова