Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 05 червня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Чи зійде завтра сонце

Переглядів: 15798
Додано: 26.12.2008 Додав: Spacer  текстів: 76
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Дякуємо, до побачення.
Тиснучи руку Оксані, Павелко відчув дрібне дрижання. Чия рука дрижала в цю мить?..
Знову тиша і спека. Тільки цей широкий стіл, завалений повідомленнями, запотребуваннями, зведеннями і залитий густим невидимим полієм спеки. Інженер Павелко хилиться над працею. Праця — єдина його розрада. „Гаразд, Оксано, є в мене найдорожче — Україна!..”, — беззвучно шепотять вуста.
Росло місто, обведене мурованими стінами, електризованим дротом, обставлене вартовими і сотнями радіо-електричних очей. Варто було б тільки переступити якусь заборонену смугу, як невидимий промінь механічного невсипущого ока замикав цілу мережу дзвінків і увесь район бив на сполох. Жоден ворог не міг дістатися до Олов’яного міста.
Але в самому місті він то там, то тут з'являвся.
Був невидимий ні вдень, ні вночі; злорадно підкрадався до людини, і вона, покриваючись пухирями, повільно вмирала. Цей ворог звався радіоактивним промінням, яке іноді пробивалось нагору, особливо біля споруди ультрасинхроциклотрону, дарма, що споруди, де працював розбивач атомів, були щільно обкладені товстелезними бетонними і олов'яноалюмінієвими щитами.
Інженер Оксана завзято боролася зі смертю. Сотні приладів на дошках біля кожного цеху найніжнішими металевими носами ловили найменший запах смертоносного проміння. Відразу тоді спалахували червоні скельця, — сигнали смерті. Часто, кидаючись в небезпечне місце, інженер Оксана ходила по гострій грані між життям і смертю. Та вона не боялась цього. Їй навіть було приємно.
Чимраз ближче підходив день, коли на діаграмі виконання всі лінії мали з'єднатися в одну. Кожен тут знав, що батьківщина, змагаючись з великими у недостатками та з смертельною спекою, чекає закінчення будівництва Олов’яного міста, як свого рятунку.
Знала це і Оксана, дивуючи всіх надзвичайною працьовитістю.
Та ніхто, крім Анатолія Павелка, не знав, що не тільки обов'язок і зрозуміння примушують її перебувати в цехах по п'ятнадцять годин. Оксана також шукала в праці розради. Троє людей розтривожили її душу: небіжчик Гармаш, без вісти згинулий брат, про якого тільки й сповіщають, що розшукують, і дорогий Анатолій Павелко.
За який місяць, на засіданні українського уряду зачитано дві таємні телеграми: „Праця над виготовленням копій планів триває. Готуємо інформації. Засідання Координаційного комітету Світового уряду має вірогідні повідомлення про великі заворушення в Росії. Вашингтон”, і другу: „Готові перші два патрони нової атомної енергії. Олов’яне місто”.
За вікнами шумів тривожний Київ. Не тривожся, рідна столице!
Міністр господарства викликав керівника меліоративного відділу і передав йому наказ. То було розпорядження про негайне розпочаття боротьби з загрозливою засухою. Було вирішено просити допомоги в Англії.


28. ВОРОГ ДОПОМАГАЄ ВОРОГОВІ

Якийсь добродій-турист в ясному картатому плащі та білому капелюсі наказав водієві таксі відвезти себе за місто. Той згоджуюче кивнув головою і вкинув до вуст новий шматок жувального тютюну, що він робив завжди при новій нагоді добре заробити.
Авто запетляло вулицями, то обережно висовуючись з-за рогу, то повільно, але впевнено протовплюючись між своїх чотириколесих рухливих братів. Нарешті воно вирвалось з кам'яних обіймів Ліверпулю.
— Куди вам? — по-есперантськи звернувся водій-англієць.
— Ще далі, трохи далі, — відповів картатий турист. — Я забув назву, але знаю і вкажу те місце.
— Гаразд, — і авто, тонко заспівавши обома моторами, весело погнало дорогою.
Вони їхали яких півгодини. Водій, задоволено посміхаючись, поглядав на вмонтований біля керма годинник: шилінги на очах переростали в фунти.
Нарешті турист доторкнувся до водієвого коліна. Авто спинилося серед озеленених горбовин. Далеко маячіло якесь містечко, власне, вершок містечкової вежі. Близько були тільки горби та залізні стовпи високовольтної електричної лінії. Турист вискочив з авта, щедро розрахувався і здивований водій (бо вони ж в дійсності нікуди і не доїхали, зупинившись серед горбів!) погнав своє авто назад.
Тільки „турист” таки доїхав до потрібного місця.
Зійшовши з горбовини до залізних стовпів високовольтної лінії, він уважно оглянувся, і, розстібнувши сорочку, витяг звідти плескатого, вигнутого апарата. З кишені ще добув два моточки тоненького дроту з двома гирками на кінцях; швидко розкрутив їх, і одна гирка, потягнувши за собою прикріплений дріт, зачепилася за грубі мідні шини високовольтної лінії. Те саме було зроблено і з другою. „Турист” став на коліно, щось покрутив, з'єднав дроти від високовольтної лінії з плескатим апаратом і почав натискати пальцем матовий ґудзик. Високовольтна лінія живила плескатий радіовідсилач.
Телеграма була шифрована, але в Москві, в найглибшому підземеллі Кремля, де колись і він стояв струнко перед кубуватим офіцером, довірочний радист вже приймав її: „Англія. Ліверпуль. Відвідав „Майстерню штучної погоди”, яка планує вислання літаків для роблення штучного дощу в районі Східної Європи. Спека знищить урожай. Вони можуть знищити спеку. Негайно всіма мовами транслюйте, що через Росію на південь ідуть величезні дощові хмари і дощ ллє без упину. Цим повідомленням зіб'ємо їх намір висилати літаки. Передав восьмий член Клубу М. фотогр. 16.116. Стежте за мої...” — І на цьому телеграма обірвалася. Здалеку долинув гуркіт вантажного авта. „Турист” рвучко вимкнув дроти з радіовідсилача і смикнув їх, намаючись зірвати з мідних шин високовольтної лінії. В ту саму мить дроти з гирками на шинах гойднулися і стулились: сліпучий, як блискавка, вибух сіконув білим, велетенської сили розрядом! „Турист”, що тримав у руках обидва дроти, почорнів і боком упав на посмаглу траву. Поли картатого плаща бризнули вогнем, труп горів.
У Москві не дочекалися кінця повідомлення з Ліверпулю. Що трапилося з восьмим членом приватного Клубу московських фотографів, ніхто не знав. І вантажне авто прокотилося горбуватим шляхом повз те місце, де стояв раніш „Турист”, нічого не помітивши. З мідних шин високовольтної лінії не впали, а скапнули розплавлені дроти з гирками. Високовольтна лінія і далі працювала нормально.


29. ВПЕРЕД І НАЗАД

У ліверпульській „Майстерні штучної погоди” телефоном до дирекції викликали матереолога-спостерігача пана Ваана. Той, записавши останні показники, залишив колесо з проділками, біля якого стояв, ніби штурман корабля, і пішов подвір'ям майстерні.
Широке подвір'я було обтикане будочками, баштами, з яких визирали в небо люстра та скляні рурки; довгими гаражами, будинками, склепами, де зберігався викликувач штучного дощу „Амоенгліт”. На шестиколесні вантажні авта вантажили русяві, статні англійці довгі блискучі скрині з написами-наклейками: „Амоенгліт. Східна Європа”.
Бельгієць Ваан, колишній шахтар, а після довгої та тяжкої науки — метеоролог, член експедиційної групи, йшов по чергове завдання. Цього разу воно було найцікавішим.
— Пане Ваане, ви відлетите з ескадрильєю наших літаків з вантажем амоенгліту в Східну Європу. Спершу до Мадярщини, потім в Україну. Посуха, особливо в тих двох державах, розростається і загрожує цілковитим знищенням урожаю. Ніяких повідомлень про можливі метереологічні зміни не маємо.
Та коли Ваан був уже на порозі, його знову окликнув голос директора.
Директор, перехилившись над столом, читав найсвіжіше зведення чергової радистки. Читав уголос: „Велетенські скупчення дощових хмар ідуть через Росію в напрямку на Східну Європу. Дощ ллє без упину. За нашими обчисленнями, дощова смуга сягне південних районів Туреччини. Катастрофічна посуха минула. Метеорологічна станція Москви”.
І директор відразу ж змінив свій план:
— Слава Богу! Наказ про відліт літаків відкликаю!..
Всміхнувшись, вийшов Ваан на подвір'я.
А надворі стояла спека. Сонце, ніби навмисно, віддавало свою могутню енергію планеті, яка її втрачала. Бельгієць чув, що в Східній Європі від спеки починала тріскатися земля і будинки, а вода в річках так круто спала на дно, що в багатьох місцевостях стали непотрібними раніш збудовані мости. Тепер він, все таки, шкодував, що не зможе побувати на Сході. Очевидно, був би і в українській столиці, в Києві, а там же, як показує візитка, мешкає асистентка Оксана. Хоч вістки про винайдення нової енергії все більше підтверджувалися, проте, — ще далеко до свята. Ваан міг би про це сказати асистентці Оксані. Тому він вирішив написати листа...
Як же ж були всі в ліверпульській „Майстерні штучної погоди” здивовані, коли зі сходу Європи і далі день-у-день надходили щораз тривожніші повідомлення: посуха посилювалася, ніяких хмар з півночі, як повідомляла чомусь Росія, не було. Звідти просили порятунку, і дирекція вирішила послати літаки з амоенглітом на Схід.
Бельгієць Ваан не знав про цю, ще новішу зміну рішення, і відіслав листа асистентці Оксані на пошту.


30. ЗЛОЧИН І ОРДЕН

Без розпізнавальних знаків летить над вистеленим снігами простором північної Канади гідроплан.
В люстро, прикріплене перед вікном кабіни, видно пілотове обличчя: висічене з каменю, суворе кожною своєю зморшкою, від крутого чола до твердого, масивного підборіддя.
Чим більше наближався до мети впевнений гідролітак, тим менше впевненості почував у собі восколиций член московського Клубу фотографів. В мішкуватих, широких рукавицях раз-у-раз нервово бігали пальці; раз-у-раз перед очима спотворені трупи забитих...
Серце билося часто, і чекіст-пілот помітив нервування свого пасажира. Він шкодував, що дозволив шпигунові почути прокляту радіопромову з Києва. Але байдуже. Шпиг або заб’є Віктора Стена, або загине сам. Ставка, безперечно, висока, адже тоді світ нічого не дізнається про бездоказову вину Росії в смерті деяких людців. Все буде гаразд: бо вдома, під Смоленськом, залишилась родина шпигуна. Вона все ж грала якусь роль, принаймні закладника.
Пілот повів машину на зниження.
Летячи, шпигун ще вагався: забити чи признатися... Адже і академік Стен, і він, російський шпигун, обставинами затягнений до проклятої групи, обоє хочуть спокійно, добре, по-людськи жити. В ім’я чого він, колишній спортовець, має забити академіка? В ім’я кайданів, що їх уже й сам не годен терпіти?..
Рвучи на шматки тугу, зимну воду, перемішану зi снігом, гідроплан проїхав сотню метрів і загойдався на хвилях ріки. Ще коротке гурчання мотору, і він підсунувся до берега. З дверцят вискочила восколиця людина. Ставши твердо на канадську землю, вона вже не вагалася у виборі.
Без вагання виконати доручення партії та уряду! — долинув крутий голос чекіста-пілота з літака.
— Гадаю, ми прибули вчасно.
Єсть, ми прибули вчасно. — Восколиця людина в грубому хутрі, з валізою в руці, кивнула головою і попрямувала геть від гідроплана...
...Вже шостий день тягся суд над академіком Віктором Стеном.
Сотні авт стояли в широкому під'їзді гранітного судового будинку. Тисячі слухачів і репортерів щоденно заливали залу. Таємниця була вже відома, уряд не вважав потрібним мати неприємності від народу, замикаючи перед ним двері.
На підвищенні великої сірої залі сидять судді в темних мантіях, суворолиці, повільні. Перед підвищенням, оточений жандармами, стоїть трохи зігнутий від втоми і недоспаних ночей, сивий академік Стен. Цю людину обвинувачують у державній зраді: видання таємних планів Україні.
Зала затамовує віддих. Слова підсудного лягають важкими мазками на біле полотно тиші:
В свій час, Канада оголосила про розшуки високого чужоземця в шкірянці, який нібито викрав 500 кілограмів золота. Це була неправда. Ніякого золота не крадено. Суд згоден?
Так.
Викрадено було і переслано справді тим високим паном у шкірянці таємні плани в Україну. Суд знає мотиви, чому я, який стільки працював над відкриттям для Канади, це зробив. Українська держава — моя друга Батьківщина, але найважливіше те, що вона знає краще, що таке Росія і кому можна довіряти! Крім того, зникнення копій планів примусило канадський уряд бути обережнішим. Хто знає, може це, властиво, врятувало світ... Адже російські шпигуни були в Канаді, і, можливо, є. Всім відомо, що один з них під числом 16.116 забив українського ученого Василя Гармаша. Сьогодні ці плани має Канада, Україна, Австрія і Комітет світового уряду у Вашингтоні. Зберігаючи таємницю, народи врятують себе від матеріальної і духової катастрофи...
Зала мовчки, згоджуючись, киває головою. Клацають фотоапарати. Сотні автоматичних ручок миготять над записниками.
— Коли маси безробітних, — продовжував далі підсудний, — цілої планети очікують на рятунок, ми не сміємо...
По залі прокотився гул. Академік Стен змовк. Хтось біг через залу проходами, між кріслами, до нього. З товстого темного хутра різко вирізьблювалося восково-жовте, як дерев'яне, обличчя:
— Постойтє, постойтє!.. — Крик незрозумілою мовою потряс залу.
— Постойтє, товаріщ! — кричала людина, прямуючи до Віктора Стена.
Один з жандармів вихопив зброю, але в тому не було потреби: восколиций підбіг до підсудного і впав на коліна, простягаючи руки. Кілька перекладачів зразу ж нахилилися над головами суддів.
— Послушайтє, послушайтє, — лепетала людина. Зала зірвалась на ноги і завмерла, вслухаючись в незрозумілі, тривожні, змішані з сльозами, слова:
— Я... Я — член московського Клубу фотографів! Так зветься шпигунська організація червоної Росії. Ми всі носимо незгораючий жетон, вставлений в ґудзик, 16.116, наш розпізнавальний знак. Ця організація винна в смерті німецької громадянки, вона ж винна і в смерті українського професора Гармаша тут, в Канаді. З наказу Кремля, ми намагалися викрасти плани ще тут, за їх тепер судять академіка Стена!.. Коли це не вдалося, наші погналися за українцями ... Я хочу!.. Я зрікаюсь російського підданства і прохаю Канаду дати мені право азилю... Останнім завданням, яке я отримав у Москві, було забити вас, академіку Стене!..
На ці слова судді витягли шиї над столами, секретарі покинули шелестіти паперами, тільки фотоапарати тріскотали з усіх боків. Віктор Стен, склавши на грудях руки, стояв непорушно.
А восколиций продовжував:
— Так, було забити вас, академіку Стене, щоб ви не змогли розкрити очі судові і канадському народові, звідки йде... небезпека... іде... — піт лився з людини краплинами талого воску. Її рука щось висмикнула з кишені і відкинула геть: глухий стук падаючого на підлогу пістоля пролунав у залі. Віктор Стен помічає, що чоловік починає хилитися, непритомніє, — підбігає і підхоплює його на руки.
Головний суддя протирав очі... Тисячна зала казилася від оплесків, тупотіння ногами і окликів: „Звільнити, оправдати!..”.

31. ВІДСТУП СУХОГО ВОРОГА

З розпеченого асфальту Січеславського аеродрому, ревучи, аж здригаючись, зірвалася ескадрилья грубих, округлих літаків.
Делегація українських селян, керівників дослідницьких селекційних станцій, водіїв плугів, метеорологів, трактористів, довго помахувала їм услід руками на щастя. Сьогоднішній день мав вирішити: збере урожай Україна, чи висилатиме з чорноморських пристаней кораблі по хліб з-за океану, допалювати рештки вугілля і вивозити золото.
Сонце з такою силою било промінням об землю, що та не витримувала. Все ж люди, мокріючи від поту, уперто дивилися вгору.
Літаки йшли майже сторч, на сонце! Здавалося, ще мент, і вони, притягнені його велетенською силою, згорять у золотому, шаленому полум'ї.
Але пілоти ширококрилих літаків-бочечок, стрункі суворі англійці, тільки впевнено посміхалися. І посміхався, сидячи за одним з пілотів, метеоролог, бельгієць Ваан.
Після чудового успіху в Угорщині, де ще й досі йдуть дощі, він не сумнівався в силі „Майстерні штучної погоди”. Ваан дивився крізь заставлену твердим склом щілину на вперше бачену ним українську землю. Вона летіла внизу, золота від хлібів, місцями темно-сиза, безхлібна, хоч сіяли і там: спека скосила збіжжя раніше від людини... Літаки пішли врозтіч. Бельгієць бачить, що його літак, вкупі з чотирма іншими, йде на південь. Там і тут виринають глибоко внизу міста і села, обрамлені дрібненькими деревцями-кущами (листя осипалося з дерев від спеки), біліє срібне павутиння мережі електроплугів; білі мости ніби обертаються вслід за літаками; ріка тоншає і звужується до срібної ниточки, а потім відбігає геть вліво; літаки пішли від Дніпра праворуч, і взяли курс на Одесу.
Коли долітали на великій висоті до темного зрубу Чорного моря, пілот, повідомлений по радіо з командного літака, що летів десь аж біля білоруського кордону, дав Ваанові знак.
— Вже?
— Ще півтори хвилини!..
— Кивніть головою, — знову відповів радіонавушник.
— Добре!
В цю мить Ваан згадав українську вчену Оксану: „Люди рятують одне одного, коли всім загро...”, — і не встиг додумати, бо пілот вже нахилив голову... Ваан зручніше бере обидві ручки розстрілювача і тягне до себе: з обох боків літака вириваються потужні, широкі смуги! Це — амоенгліт, штучна піскувата речовина, наснажена додатнім і від'ємним струмом, вирвався в небо. Від шаленого вітру сірі смуги амоенгліту йдуть хвилясто, натикаються одна на одну; безладно кружляють його піскуваті частинки, підставляючи свої дрібненькі тільця променям сонця і вогкості, якої не помітно на землі, та яка є завжди над нами.
Піщинки амоенгліту вже роблять своє. Вони вбирають вогкість і не можуть всю її ввібрати. Вогкість, притягнена незвичайною в природі силою, купчиться, більше, більше... наростають хмарки...
— Єс?..
— Єс! — озиваються радіонавушники. Літак, ревучи, знову робить широке коло.
— Єс?
— Єс! — знову гукає в наушниках, і Ваан тягне ручки до себе, і в небо з шаленим свистом летять нові вібруючі смуги амоенгліту.
— Єс?
— Єс! — і літак летить ніби в тумані. Хмаринки ростуть. Пілот кидає машину вгору, мотор гуркоче, машина зухвало йде на сонце. Але воно вже покривається туманом. Ваан помічає, що баки з амоенглітом порожніють. Дивиться з тривогою крізь щілину віконечкa: у відповідь йому на скло впала велика, повна краплина. Дощ!..
Хмари набухали, літаки гули десь, огорнуті їх вогкими, туманними запонами...
...В підодеському Олов’яному місті збуджено зустрічали дощ. Люди, може вперше в житті, не ховалися під дашшя і не витягали парасолі: стояли на дощі з непокритими головами. Інженер Оксана розкрила навстіж вікна. Недаремно вчився пан Ваан, недаремно англійці так довго ламали собі голови. Шуми, золота пісне дощу, друга пісня рятунку! Першу пісню ось-ось незабаром зашумлять таємні мотори Олов’яного міста!
Після чотирьох вилетів столітакової ескадрильї з „Майстерні штучної погоди” урожай був урятований. Сухий ворог відступив.
Літаки перелетіли до Сербії. Бельгієць Ваан, взявши тижневу відпустку, залишився в Києві. Він хотів побачитися з інженером Оксаною.


32. ДОВГООЧІКУВАНІ ПОДІЇ

З Києва переслали інженерові Оксані запізнілого листа. Вона спочатку не могла пригадати собі його автора. Та, дійшовши до слів „тепер починаю вірити у Ваше не безпідставне пророцтво про краще майбутнє, сказане в потязі”, яскраво пригадала розмову з бельгійцем Вааном. Писав, що мав бути і в Україні, та плани дирекції ліверпульської „Майстерні погоди” змінилися, і літаки не прилетять робити штучного дощу.
Оксана посміхнулася: „А хто ж це вистрілював у небо славнозвісний амоенгліт?” Можливо, пан Ваан також був в одному з тих літаків. Вона відчула міцне бажання зустрітися з ним ще, бажання, диктоване наскрізною перемогою, яку вони здобули тут; і міцне бажання подякувати особисто бельгійському знайомому: адже і він по-своєму рятує світ, будуючи в небі спасенні хмари.
Настрій Анатолія Павелка підіймався. Коли ще місяць тому недалеке море, якому теж докучала спека, ревло і вило, то сьогодні чув інженер ніжну, органну мелодію хвиль. Вістка про заворушення в Росії окрилила всіх надією, що нарешті прийде спокій, мир і правдиве життя в цілому світі. Але найбільше ущасливлювало те, що Оксана, колишній дорогий і ще дорожчий тепер друг, — знову заприятелювала з ним.
Якось Оксана помітила, що Павелко, головний керівник міста, чи то від перепрацювання, чи від думок, сплутує дні і місяці. В день іменин вона подарувала заскоченому інженерові зграбного годинника з обабічним циферблатом: з одного — годинник, з другого — рухомий календар. Удосконалений годинник, який випускався другим українським годинниковим заводом, виглядав блискуче. Але він здався таки надзвичайним, бо його ж подарувала Оксана...
— Будьмо друзями, добрими друзями, Оксано.
— Так, але хіба ми не є друзями, Анатолію?
— Признаюся вам, що плутаю дні, та сьогодні я спиню стрілки календарця. Хочу цей день запам'ятати назавжди.
Павелко, схудлий, стомлений, випростовується:
— Може б ви підтримали мою пропозицію пройтися? Я так засидівся за цим столом...
— Охоче, — відповідає вона.
Ось вони йдуть металевими вулицями дивного міста. Дарма, що вже вечір: звідусіль гудуть машини... Музика машин, музика близького моря і музика двох сердець, що знову б'ються одним ритмом. Вони йдуть до моря, до синьоокого велетня, якому вітер вічно куйовдить буйні кучері.
Розмовляли. Спогади, натяки, жарти. Давно вже не жартував Анатолій. Оксана сміється вголос: „Астроном Стоковський чомусь любив мій сміх”... Всіх згадано. Лише про Реґенсбурґ — ні слова.
Зовсім над морем повз них проїхало авто. Гострі очі Оксани стрибнули йому вслід:
— Боже, як він!.. — полотніючи, прошепотіла вона.
 
Наші Друзі: Новини Львова