Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 05 червня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Чи зійде завтра сонце

Переглядів: 15797
Додано: 26.12.2008 Додав: Spacer  текстів: 76
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Може допомога; наші вий.., — Хряскіт; хряснуло, авто косо пішло вбік, так що Оксана ледве втримала кермо. — Шіссен, стріляти! — наказувала вона іранцеві. Рушниця б'є, але авто спинилось, осунувшись набік: куля з мотоцикла пробила колесо.
Мотоцикл пішов далеко вперед, за ним летів літак. Оксана з іранцем теж бігли в тому напрямку. Аж тепер вони зауважили, що от перед ними, впоперек, лежить безконечно довге чорне озеро нафти. Це був один із схоронних басейнів, велетенських бетонних коробок з нафтою, вкопаних у землю. Було видно і втікача, великого кубуватого мужчину. Він пружно вискочив з мотоцикла на самім березі чорного озера: мотоцикл зойкнув і щукою пірнув у важку, тугу рідину!
А вбивця вже плив спеціальним човником. Таких човнів стояло тут багато: обслуга сховищ плавала ними на нафті, ніби рікою, коли треба було закривати шлюзи, підправляти бетонну стіну чи відокремлювати одну частину сховища від іншої.
Іранець стріляв навздогін човнові. Та марно. Оксана вхопила рушницю, і її дрижачі руки не дозволяли влучити. Оксані здалося що літак, яструбом спадаючи вниз, стріляв теж. Позаду гурчали авта: це з обсерваторії, поінформовані Стоковським, що увесь час стежив за гонитвою радаром, поспішали на допомогу. У першому авті, з затиснутим пістолем у руці, стояв високий австрійський міністр.
— Нє возьмйотє, нє возьмйотє!.. — тільки ці два слова твердив увесь час утікач. Він, мокрий від поту, лютий і загнаний, намагається найшвидше дістатись на другий бік нафтосховища. І ось з жахом зауважує, що літак-переслідувач вже видно з іншого боку: літак стоїть на землі, за ним люди.
— 16.116.., 16.116... Іран, фотограф...16.116! Плани добування атомної енергії з олова!.. 16.116, у мене! 16.116... — вигукує втікач в отвір розірваної на грудях сорочки до маленького квадратика радіовідсилача...
Кулі з берега слизькають по нафті. Нарешті втікач чує біль у руці, весло вилітає з долоні: човен спиняється. Куля пробила руку...
— Ага! — вигукує втікач, хижо витягаючи великі, пересохлі губи. — Ага!.. Нєт, нє возьмйотє, нєт!.. За крас... — і, не докінчивши слова, відкидає револьвер, добуває з кишені автогенного розрізувача... Синьо-червона стріла полум'я виривається з залізних грудей машинки і пірнає прямо нафту. Вбивця скрикує і, вчепившись пальцями в холодно-тверді стінки малинової скриньки, зникає в стовпі вогню, що росте й гогоче, вивалюючи в поблідле ранкове небо чорні брили нафтового диму...
Тільки назавтра вдалося погасити пожежу, перетнувши протипожежними стінами нафтосховище.
На кілометровому просторі бетонної ями, ще гарячої від несамовитої пожежі, ходять люди. Вони наполегливо шукають. Шукають, бо астроном Стоковський запевнив, що скринька не може згоріти, і дійсно, в той час, як асистент Павелко поїхав до обсерваторії, де на широкому, засипаному квітами, столі лежала суворо-мармурова дорога Едіт, австрійський міністр нахилився над покритим жовтавими рисками малиновим предметом. Біля того предмету лежав ще якийсь блискучий значок, — все, що залишилося від самоспаленця. Оксана нахилилась також. Меткі чорні очі вп'ялися в знову віднайдену дорогоцінну знахідку: малинова скринька була ціла! Погляд стрибнув вбік, на жетон: на круглім, завбільшки з ґудзик, блискучім металі виднівся ледве помітний виштампуваний надпис: „16.116”.
— Це був московський шпигун!.. — скрикує Оксана.


24. ЧОРНИЙ ЖАЛОБНИЙ РАКЕТОПЛАН

А в Реґенсбурзі священик Йодль дивувався, чому так довго від сестри нема листів. Як на злість, і Стоковський теж нічого не пише.
Затягало на осінь. Нахмурився, золов'янів Дунай. Над містом пролітають довгі ключі птахів, квіти біля будинку, посаджені рукою Едіт, починають в'янути, тільки воскуваті барвисті безсмертники не зважають на осінь.
Було тужно за ними обома; просив у Бога для них щастя. А листів все не було. І ніхто не міг дати відповіді, — чому?
Відповідь приніс часопис.
Відповідь та, — боронь, Боже? — не стосувалася його. Але Ернст Йодль схиляв ще нижче сивіючу голову і, доправляючи окуляри, читав ще і ще раз:
„В Ірані, в обсерваторії астронома Стоковського, злочинець забив молоду німецьку жінку. Причини ще невідомі”.
Священик шепотом повторив прочитане і встав. З стіни — посміхалися обоє: Едіт і Анатолій, молоді, гарні, сильні. „Ні, що це я... Нехай Бог боронить їх... Звідки така страшна думка?...”. З чорної рами на схвильованого священика заспокоююче дивився свічкар Джованні. Джованні вже не повернеться з Італії: відпочинкова відпустка вищою силою була продовжена навіки...
Допізна молився в соборі старий Йодль.
На завтра запрошує його на гостину до себе один з членів наукової колегії, та не судилося Йодлеві там бути, бо вже здалеку-здалеку, невидимими дорогами синього океану летів до Реґенсбурґу жалобний чорний ракетоплан...
Після прощання з тілом Едіт і від'їзду до Києва Стоковського, асистентки Оксани та австрійського міністра, пішов у небо той ракетоплан. Світ знав, кого несли такі машини. Багато людей різних країн, різних націй скидали фезки, брилі і капелюхи з голів, дивлячись вслід білій смузі диму, що краяла навпіл небо, що рівно йшла до того нещасливого місця, де рідні і друзі мали довідатися про смерть...
І Ернст Йодль бачив чорного ракетоплана, що летів над містом. Він мусів би летіти далі, геть звідси. А ракетоплан вже описував кола над посірілим вересневим Реґенсбурґом, підбитим птахом спадаючи щораз нижче...
Птахи звикли до шелесту автожирів, глухого гулу ракет, пронизливого свисту літаків, але чорного ракетоплану чомусь боялися небесні мешканці, ніби відчували, що він ніс із собою...
Коли гуркіт вибухаючих ракет стих, стало чутно гучномовці з площ. Поспішаючи додому, священик чув, як урочисто-піднесений голос повідомляв, що уряди всіх країн, крім червоної Росії, вислали своїх, представників до Вашингтону для хутчішої праці Координаційного комітету народів. Час наглив. В іншому разі Тяжка господарська криза, викликана браком енергії, може викликати всесвітню різанину, під час якої певна країна вийде ловити інші нації, як рибу в мутній воді.
Нарешті радіо повідомляло не лише про страйки та безробіття, і священик з полегшенням зачинив за собою хвіртку. Тут він підвів примружені очі: на порозі дому, виструнчившись, як на параді, стояв органіст Анатолій Павелко. Його чорне убрання, чорні, пригаслі очі і впалі щоки вразили Ернста Йодля:
— Друже, дорогий!.. — викрикуючи, підбіг він до нерухомої постаті органіста і широко розкрив руки для обіймів. Той, не кажучи ні слова, міцно обняв священика. Коли вони цілувалися, сльози з чорних очей українця бризнули на старечі щоки...
— Отче... Отче, Едіт врятувала багато людей... Вона допомогла врятувати плани що їх ви переслали до Стоковського...
— Що?.. Що з вами?.. Де Едіт?.. Чимраз Анатолій Павелко міцніш притулюється до плеча священика і говорить:
— Едіт врятувала мільйони людей ... Але я прибув з нею жалобним ракетопланом...
Брат зрозумів. Він лишився стояти непорушно, тільки опустив дрібно тремтячі руки. Вії важко зімкнулися, але з них — тільки маленькі замки на великі людські сльози...
На порозі між дійсністю і сном стояв священик останні два дні. Реґенсбурґ вийшов проводжати його сестру на вічний спочинок. Сотні дзвонів ридали над містом.
Осінь шуміла вогким листям, сипала сумним дощем на непокриті голови тисяч людей... Від імені українського уряду над могилою промовляв український посланець...
Священик Йодль дивиться в небо. Обличчя осунулося. Погляд туди, де летіли осінні птиці, невисокі швидкі хмари і сонце. Там, в синім проваллі, вище всіх — рятунок, там його дорога сестра... Знав, що загинула недаремно, але братова любов не визнавала тих пояснень...


25. ДЕЛЕГАЦІЇ РЯТУНКУ

„Що б ми робили без цих засобів транспорту?.. Події в світі розвиваються так швидко, що вже й на ракетоплані годі їх наздогнати”, — думав атомник Віктор Стен, затиснувши долонями голову. Вчора він отримав телеграму з України: урядове запрошення в Київ. І вчора ж він чув аудицію іранської радіостанції про те, що німецьку жінку забив російський шпигун з жетоном 16.116. („Від того жетону загинув тут Гармаш!”) в час змагання за малинову скриньку. Світ ще не знав, що то було за змагання. Але академік Стен добре знав, про що йшлося.
Ракетоплан стріляв густим димом; європейський континент, кораблем перехиляючись з боку на бік, пропливав глибоко під ногами.
В Києві чекали ще на Анатолія Павелка. З Реґенсбурґу він прибув потягом, тією ж самою „Ластівкою”, що везла їх з трагічного полону готичного міста.
Всі були тут. Тільки Стоковський, почуваючи себе нездоровим, відлетів до Ірану.
І знову надзвичайне засідання уряду України, разом з членами Академії Наук. Знову ніч, тиша. На вулиці Героїв співучо шумлять водограї. Місто спить, тільки в палаці уряду невтомне, негаснуче світло.
Анатолій Павелко, як і австрійський міністр, вдруге в цій затишній залі з матовими овалами світла зі стелі, залі урядових засідань. Віктор Стен і асистентка Оксана тут уперше, вперше так близько бачать президента України.
Сидять за круглим грибуватим столом. На зеленім сукні, яким обтягнуто стіл, стоїть невеличка малинова скринька, покладена на грубу, оправлену в шкіру, книгу „Історію України”.
Прем'єр встає. Перекладач схиляється над австрійськими гостями.
— Пані і панове, члени уряду! Скриньку, яка зберігає в собі таємницю добування атомної енергії з олова-піску, і кілька сконденсованих зарядів тієї енергії, переслав нашій країні канадець, українець з походження, академік-атомник Віктор Стен...
Стен встає і вклоняється, думаючи: „Добре, що плани вже тут, але чи зуміють їх так швидко здійснити...”.
— Через дві жертви, — продовжує прем'єр, — професора Василя Гармаша і німецьку громадянку Едіт Йодль, які впали від ворожої руки шпигунів червоної Росії, через надзвичайну упертість і жертовність молодих українських асистентів та австрійського астронома Стоковського; через допомогу австрійського міністра, плани, нарешті, дійшли до нас. Вагу і цінність їх ви розумієте. Недаремно під цією скринькою лежить „Історія України”. Пам'ятайте: під нею лежить і її майбутнє, і майбутнє людства...
(Анатолій Павелко кидає погляд на Оксану. Вона заслухана в слова прем'єра, чи навмисне не дивиться на нього?).
— Ми доручили академікові Стенові переслати нам, утримувані в найбільшій таємниці канадським урядом, плани не лише тому, щоб рятувати себе, а ще й тому, щоб заалярмувати довірливих канадців, щоб не допустити другого викрадання тих планів, на цей раз уже диктаторською Росією. Отже, перше: бригада наших учених, під керівництвом асистентів Оксани і Анатолія Павелка, приступають до негайної праці над виготовленням та устаткуванням потрібної апаратури. Інформуватиме ще раз академік Стен. Друге: копії планів відіслати до Координаційного комітету народів світу у Вашингтон, урядово повідомити про це Канаду; третє: такі ж копії вручити Австрії; четверте: надати від уряду України досмертну пенсію священикові Ернсту Йодлю в Реґенсбурзі, Німеччина... Які є ще пропозиції?
Підводиться асистентка Оксана, говорить, дивлячись в очі прем'єра:
— Поставити на вулиці Героїв пам'ятники професорові Василеві Гармашеві... і Едіт Йодль.
Нахилом голови пропозицію підтримують всі присутні, але пам'ятник Едіт Йодль буде поставлений в Реґенсбурзі, біля собору.
По вислуханні звіту представника „штучної погоди” з Англії, засідання скінчилося. Президент України не говорив. Він тільки швидко від'їхав з академіком Стеном.
Білі вітрила ранку почали пропливати Дніпром, коли в палаці погасли золоті квадрати вікон. Не тому, що скінчилася праця: яскравий, гарячий день, що наближався, сам погасив непотрібні електричні лампи. „Делегації рятунку”, як їх потім називали, від'їхали до Відня і Вашингтону. Пересвідчившись, що вправні молоді атомники зуміють розв'язати і найскладніші питання, за тиждень відлетів у Канаду академік Віктор Стен. На засіданнях Академії Наук, після довгих, може, навіть, вивірюючих, розмов з Павелком та Оксаною на пропозицію академіка Стена, було надано їм звання інженерів-атомників.
На ракетодромі проводжали Віктора Стена прем'єр і члени уряду:
— Що ж... Дуже можливо, канадці вас будуть судити, але до вирішення суду ми встигнемо багато зробити і, я не сумніваюся, ви будете оправданим.
— Прем'єре, не боюся суду за справедливість...
— Ракетоплан загурчав і сигарувата машина покотилась бетонованою доріжкою, потім ревнули ракети. Віктор Стен глянув униз: українська земля відпливала золотою рікою хлібів і зелені...
Обігнувши дугою кордон Росії, ракетоплан пролітав над північною кригою.
Біля Едмонтону він сів. Стомлений дрібним дрижанням машини, від якого не рятували навіть особливі крісла, академік Стен зійшов драбинкою на землю. Кілька детективів і поліцаїв підбігли до нього:
— Іменем уряду Канади, ви заарештовані! — майже люто вигукнув один із них і наказав Вікторові Стенові підняти руки.
— З приємністю! — почув поліцай у відповідь, і на мить здивовано зупинився. Ніколи ще заарештовані так не відповідали!

26. ЩО СКАЗАЛО РАДІО

Перед тим, як світ почув по радіо ту сенсаційну промову, в одному з підземельних кабінетів Кремля стояли віч-на-віч комісар і шпигун. Слова комісара тріскали, мов сухі револьверні постріли. Шпигун дивився мутними, водянистими очима в крицеві очі комісара і мовчав:
— Понімаєтє?!. Ви мусите забити Стена! Його зізнання дадуть канадцям матеріал не проти українців, а якраз проти нас. Ми ж знищили Гармаша. Ми ж були помічені над південним бігуном! Ми ж випустили з рук скриньку... Ідіоти! Ви розумієте, що зветься ідіот?! Розраховуємо на всесвітню кризу, викликану браком енергії. Але світ не розраховує на наші розрахунки! Світ підіймається! Вся надія на світову революцію валиться... — Комісар, один з керівників Клубу московських фотографів, лютував і бризкав піною. — Ви мусите забити якнайшвидше Віктора Стена, ще перед судом!..
— Єсть, буде виконано, — глухо відповідає шпигун, не реагуючи ні одним м'язом воскуватого обличчя на комісарові оклики.
Той обсмикнув поли френча і відставив блискучий чобіт вперед. Ріденькі вусики поїхали вниз, до підборіддя:
— Родіна вимагає від вас самопожертви! Вбивство Стена — це справа всіх трудящих світу... Завтра ж — до Канади.
— Єсть! Буде виконано! — Шпиг віддав честь і хотів іти.
Комісар рвучко впав у крісло і ввімкнув радіо. Говорив Вашингтон:
„...Планета перед загрозою господарського і культурного краху. Уранової руди нам вистачить на рік-два. Руди замало на землі, щоб замінити нею нафту. До того всього долучається нове лихо: смуга спеки повисла над південно-східною частиною Європи...”
— О, чуєте! Яке чудове, вигідне для нас положення, — аж прискає комісар. Шпигун не знає, може він іти, чи ні... Голова обертається колесом, ноги дрижать: він наскрізь перевтомлений, щойно прибув з далекої півночі. Зеленкуваті очі комісара помітили втому:
— Ідіть! Пам'ятайте: виконаєте це надзвичайне доручення — все життя проведете на курорті в Криму. — Комісар раптом заїкається і люто спльовує, Він, чорт візьми, забув, що Криму для нього вже нема!
— Єсть, — і, п'яно хитаючись, шпиг майже навпомацки відкриває двері. Коли двері зачинилися, комісар довго ходив по кімнаті і потім прилип до приймача. Стрілки кружляли по означальнику: Рим, Софія, Токіо. „Нічєво не понімаю, когда же японци научатся по-чєловєчєскі говоріть”, — бурмоче він, і невпинно крутить стрілку. Лондон — бадьора музика, Будапешт — жалібна скрипка, Рим — дзвони, Київ — жіночий голос. Стрілка спиняється на Києві: „...безперечно, Канада, маючи в руках величезне відкриття, не думала спокійно спостерігати, як мільйони шоферів, машиністів, кочегарів, робітників, моряків тиняються напівголодні по вулицях міст, портів і сіл безробітними: як гниють в Аргентині, Україні чи в Бразилії мільйони тонн хліба, і не можна їх перевезти до голодуючих країн світу через брак енергії. Канада чекала на організацію світового уряду. Вона боялася, щоб таємниця способу добування атомної енергії з олoва-піску і концентрація її в патронах, що уможливить рух не лише турбін, але літаків, кораблів, паротягів та заводів, не була використана диктаторською Росією, як смертоносна зброя на здійснення російської ідеї. Сьогодні тисячі знавців в Канаді, Україні та Австрії працюють над установленням нової апаратури... Ми переступили уранову руду. Завтра світ змінить своє обличчя. Всесвітній уряд у Вашингтоні має в руках таємницю і він знає, кому можна її передати...
...Завтра, — продовжувало радіо, — чи незабаром, в Канаді будуть судити академіка Віктора Стена, який передав плани Україні. Але світ побачить, що академік Стен передав насправді ці плани цілому людству, без загрози для людства...”
Комісар припав до апарату. Овальчик гучномовця легко шипів, потім шипіння урвалось:
„Говорила інженер-атомник Оксана”, — повідомив диктор. І відразу ж — оркестр. Грали український гімн.
Комісар рвонув ручку радіоапарату і закружляв по кабінеті...
За годину той же виступ пересилали з Києва по-німецьки. Священик Ернст Йодль слухав, сидячи в кріслі. Зі стіни до нього посміхалися Едіт і Анатолій... Від Анатолія Павелка лежали на столику листи, в одному з них він повідомляв про надання довічної пенсії та пам'ятник Едіт...
Бельгієць Ваан чув ту промову в Англії, в „Майстерні штучної погоди”, де він вчився. Почувши ім'я „Оксана”, Ваан хутенько витяг візитку, подаровану українкою в потязі. Дійсно, це був той самий пророк „через людяність”, як він назвав молоду панну.
— Занотуйте, за рік я повертаюсь до Бельгії, — заявив Ваан увечері здивованому керівникові...
Як же не дивуватись кидати працю тоді, коли її всі шукають!
Чув цю промову, летячи гідропланом, і восколиций член московського Клубу фотографів. Підніс налиту чавуном голову, важку від думок і безсоння: Задумався — і хотів вийти геть. Потім глянув униз: гідроплан летів над крижаними полями щонайменше на п'ятикілометровій висоті...
Чекіст-пілот від часу до часу відриває погляд від керувальних приладів і зиркає в люстро, що спереду над головою. В нім він бачить обличчя, вилите з воску: обличчя пасажира, єдиного на увесь великий літак. Воскове обличчя не рухається. „Там камінь, під тим воском”, — думає пілот і додає швидкості: завдання у пасажира — особливе!


27. ОЛОВ'ЯНЕ МІСТО

Сьогодні море було навдивовижу спокійне зранку. Та як воно змінилося тепер, по обіді! Мов розгнівана людина, воно накидалося на високий крутий берег, било величезними кулаками у скелі; воно неначе військо, що йшло у наступ — когорти, когорти, когорти важких, величних вояків, вишикуваних у лави, замаяних білими накидками шуму. Кожна лава-хвиля йде на вірну смерть: земля непереможна. Але генерал шторм не вміє змінювати наказу. І море лютує!
Дивна, чудова картина: розгніване, перекошене море — і спокійне, ніжне сонце. Воно золотою короною горить над залишками хмар. Воно спокійно і ніжно пестить землю, знаючи, що генерал шторм все таки відмовиться від наступу, що немає мабуть і в цілім світі більших друзів, як це море і Україна.
Одеса панує над морем. Наша чорноморська красуня звикла до свіжого вітру, до раптового удару хвилі, до неспокійної і може саме тому такої дорогої натури Чорного моря. Занадто ж бо спокійна наша рідна земля! Чорне море вимагає визволення від спокою. Прекрасна вимога!
Спасибі тобі, море! Ти викинуло на ці береги стародавніх вояків-римлян; ти бачило на нашій землі величну постать гордого вигнанця-поета Овідія; ти ховало в своїй безодні відважні турецькі галери, пробиті козацьким набоєм; ти несло на своїх руках легкі запорізькі чайки, від яких утікали найбільші ворожі кораблі; ти ще переказуєш нам уночі давні спогади про мудрих греків, що приходили до нас учити і вчитися; а вранці чи це ж не ти розгортаєш в небесах українські прапори нашої ескадри з часів Симона Петлюри!.. Ось тепер ти кипиш і клекочеш, високо кидаєш велетенські хвилі, з брязкотом б'єш об берег, — щоб через годину пестити і цілувати землю, тобою ж колисану! І тоді ти будеш ніжно шепотіти про єдність двох стихій, про доповнення одним одного, і ви — земля і море — нам, людям, так нагадуватимете двох вірних, гордих, дужих, закоханих людей! Це вибух любові, вибух радості за дружбу, це дзвінке щастя! Клекочи ж і вируй, а ми в громі твоїх хвиль ще і ще раз почуємо старі і вічно нові історії, почуємо грецьких купців, що причалюють із дорогими товарами; почуємо розлючену лайку відважного турецького капітана-баші, що потопає разом із своїм кораблем; почуємо і брязкіт запорізької зброї, і сумовиту пісню чумака, і притишене гурчання наших підводних човнів; ми почуємо навіть радісне биття серця нашого водолаза-підводника, коли той, на глибині сотень метрів, нахилиться над ще однією знахідкою... Може то буде не тільки чудово розмальований нашими предками опалений глечик чи ваза; може то буде не старовинна люлька із міцного вишняку; може то буде не рибальське приладдя... а надщерблена у тяжкому бою гартована козацька шабля. І тоді ми радітимемо особливою радістю разом із тобою, Чорне море, бо свобода для нас — найдорожче!
Маленьке особове авто живо за кілька хвилин перелетіло віддаль від Одеси до Олов'яного міста, наймолодшого на чорноморському побережжі. Дивне воно було: більше вартових довкола, ніж мешканців; більше будівель із машинами, лантухами піску, чорними циліндрами, різними приладдями, блискучими злитками олова, — ніж мешканевих будинків!.. Дві голубі рейки з'єднували це місто із зовнішнім світом, тільки дві залізничні рейки та автошлях, схований під землею. Вкочувалися й викочувалися таємні закриті потяги. І їх, і людей, що входили в браму, пильно перевірялося. Та ніхто не протестував проти таких драстичних заходів: мешканці знають, що так повинно бути, мешканці може навіть самі б протестували, якби їх не контролювали.
Тут не Канада.
Московський шпигун може тільки помріяти про вступ на територію Олов’яного міста.
Де-не-де по рівних вуличках, прокладених між гігантськими цистернами і баками, можна побачити людину. Здебільшого люди дивно зодягнені: їх одяг нагадує одежу водолазів. Не надто зручний одяг, але він необхідний. Майже негнучкі комбінезони із гуми, азбесту і глинової прокладки роблять людину схожою на металевого робота, що ступає певним, але сліпим кроком. Та люди тут — особливо уважні і проникливі!
В будинку центрального управління цього незвичайного похмурого і заклопотаного міста завжди бринять телефони, радіовідповідачі; телевізори близької дистанції постійно мають на своїх продовгуватих екранах всі вулиці і будови міста. Двадцять чотири години контроль не відходить від апаратів, і так кожну добу.
Вісім транспортів олова прибуло.
Цистерни із нафтою з Бориславу...
Нові кабелі...
Відправити порожняк у Нікополь.
Запитати Ромен, чи вже вислано алебастр?..
І так двадцять чотири години на добу.
Анатолій Павелко, головний керівник будівництва, глянув у вікно: до небес зводилися квадратні, пірамідні, гострі та плескаті будови. В них атомники, механіки і робітники монтували машини. Кілька будов було з'єднано зміюватими рурами. Там, шиплячи, щось летіло, перетворене в газ.
Недалеко Чорне море. Його звідси не видно, але чути, як в пітьмі чути дихання невидимої людини. Проте і море не допомагає: нестримна наростаюча спека в'ялить землю, людей і воду.
Стукають. До кімнати входять двоє: інженер Оксана і високий професор. „Василь Гармаш!”, — як постріл в голові Павелка, і він затискає вуста. Ні, це тільки брат покійного. В пам'яті блискавкою пролітає Реґенсбурґ, суворе і разом добре обличчя покійного вчителя, Едіт і така близька постать Оксани. Оксана тут, вона працює в найвідповідальнішому цеху, біля надпотужної електровні, — серця пробивача атомів.
— Пане інженере, — чує він звертання Оксани. (Вона ж так колись не любила отих офіційних звертань! Чому ж тепер обов'язково тільки: „пане інженере!”? Колись він був для неї Анатолієм... Едіт...
Хіба можна його обвинувачувати за Едіт? Він любив її, ніжну, золотоволосу дівчину з-над Дунаю, яка так незвичайно перероджувалася, слухаючи його гру на органі... Павелкові здається, що є щось спільне і близьке між Едіт та Оксаною. І тому так багато теплоти, тому не забув Оксани...).
— Пане інженере, — чує він знову голос Оксани. — У цеху „Піраміда” бракує платини та ізоляційного матеріалу.
Сказавши, вона зосереджено дивиться на лівий рукав, де блищить вшита прозора рурка, і думає: „Коли б тут були радіоактивні промені, рурка не блищала б”...
Анатолій Павелко здригається і підводить очі, намагаючись зустрітися з поглядом Оксани: обличчя її заклопотане, далеке, ділове, холодне.
— Прошу, сідайте, — пропонує він, і нахиляється над екранчиком телефону-телевізора.
Кілограм платини, сто збитків ізоляції, — підказує збоку професор. Ті самі слова автоматично проказує й інженер. Екран спалахнув вогником, знак, що буде зроблено. Відвідувачі підводяться.
— Дякуємо, до побачення.
 
Наші Друзі: Новини Львова