Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 05 червня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Чи зійде завтра сонце

Переглядів: 15796
Додано: 26.12.2008 Додав: Spacer  текстів: 76
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Асистент вислав листа в Київ з запитом, що робити далі — і відповіді про негайний від'їзд у Київ не одержав. Едіт, боячись листування Анатолія з молодою українською вченою, портрет якої вона бачила в часописі поряд з Анатолієм, знищила листа. Усвідомила той вчинок лише після того, як лист розсипався попелом, але боялася признатися, боялася втратити знайдене.
Мовчанка Києва вплинула на асистента Павелка, як остання, потрібна ще для глибокого сну, доза снотворного порошку. Той, хто приїхав полонити, сам потрапив до полону...


18. В ІРАНІ

Тим часом в далекому Ірані астроном Стоковський працював і далі над планами добування атомної енергії з олова. Працю перебили несподівані відвідини.
— Ви цікавитесь моєю обсерваторією? — Це запитання відносилось до скелетистого молодого пана, члена Московського клубу фотографів.
Перекладач, теж росіянин, відповів за фотографа: „Так!”.
— Будь ласка, охоче. Крім того, ви зможете побачити червонохвосту комету, мій пане. Вона дико гасає в небесах поміж знаючих свій шлях світил...
Надвечір'я... Обсерваторія астронома Стоковського — це тільки скло та целулоїд. Півкруглий триповерховий будинок і три опуклі башти просвічуються в світлі місяця, як привиди. Стоковський, фотограф і перекладач ідуть крутими сходами до середньої, найвищої башти, де націлилася в небо тонка і довга труба потужного далекогляду. Московський фотограф уважно розглядає прилади, дещо фотографує за дозволом астронома і потім підходить до крісла-канапи. Крісло крутиться. Астроном мовчки, — тільки добрий тон утримує його від недоречностей, — натискає важелі: щось дзенькає, башту заливає темінь.
— Бачите, мій пане?
— Да, товарищ астроном, —приязним, але якимсь металевим голосом, відповідає вилицюватий гість. Астроном звузив діафрагму так, що око телескопа бачило лише невеличкий шматок неба, і божевільне кружляння червоної комети було яскраво видно. “Оголошуючи про відкриття, я назву цю комету не Хризантемою, а Москвою”, подумав Стоковський.
Коли знову спалахнуло світло і гість відірвав блискучий, захоплений погляд від окуляра (йому явно подобалася червона комета), астроном хотів уже йти вниз.
— Дозволите побачити ще й це?
— Не доз... — заїкнувся було Стоковський, стукнувши оперстененим, тонким пальцем об поручні, а потім додав:
— Будь ласка... Це радар... Ви... (завагався на мить), ви побачите південний бігун, британський ріг...
Перекладач переклав сказане. Гість - фотограф зі здивування підвів брови. З таким виразом обличчя він був подібний до правдивого скелета. „Звідси побачити південний бігун...”, — пробелькотів він.
Так, це було найвищим досягненням астронома Стоковського і, до справи з малиновою скринькою, найбільша таємниця. Майже 50 років в одному з закритих кабінетів він удосконалював радар. Австрієць Стоковський хотів бачити з Ірану весь світ — свою батьківщину, — тільки під світом розумів він батьківщину; хотів бачити не лише відбитку силуету далекого предмету, а все, що лише є на цій планеті, конкретно і близько. І астроном досяг свого: казкові промені відбивалися від невидимого в небі заслонювача, падали на землю, знов відбивалися від неї і летіли вгору, щоб знову упасти, упасти на якісь будівлі, кораблі, мости, на далекі суходоли, відбитися від них і повертатися назад, несучи з собою яскравий відбиток тих речей.
Три важелі по черзі натиснув Стоковський. Радар, — довге блискуче тіло його було покрите матовим ізоляційним налетом і десятками проводів та рурок, — радар відповів гудінням. Стоковський увімкнув ще одного вмикача, радар заговорив ще голосніше; тонко і гостро дзижчало його незбагнуте нутро. Стоковський сів на сидіння, підвів окуляри радару і припав очима. Бачив ніщо — темний круг. Астроном спокійно вичікував ще секунду, доки промені повернуться і принесуть образ-відбиток.
Гість - фотограф насторожено вслухався в дзижчання радару. Радар мали всі, але про такий, щоб бачити на десятки тисяч кілометрів, і то виразно бачити, ще ніхто в світі не чув. Ламаючи домовлення з астрономом, фотограф підняв руку: з рукава ледь помітно, на секунду, блиснуло хитре очко схованого фотоапарату...
— Будь ласка. Маєте південний бі... — і астроном Стоковський завмер. Повітряна безхвоста машина (це ж російська!), Ще одна, третя закружляли в колі окуляра. Російські літаки літали над британським рогом південного бігуна, саме там, де британці шукають уранову руду — Ага...
— Ага!.. Є, хутчіше... — Старий астроном жваво відскакує від окуляра і притискає до нього московського фотографа. Той глянув — і приклепів до скелець. (Астроном Стоковський безперечно не знав, що в тих літаках літають також члени Московського клубу фотографів. Знав про це гість. Гість рвучко встав:
— Ви помиляєтесь, товаришу, астрономе! Це дійсно наші машини, але то зовсім не південний бігун!..
— Я? Я помиляюсь?! А оці обчислення, а оці виміри, а мої п'ятдесят років праці і перевірки теж помиляються?.. Ну, вибачте...
Як ті двоє гостей раптово прибули, так раптово і зникли, ледь вклонившись, ледь попрощавшись.
Стоковський спітнів, безперестанна праця над кінцевим вивченням і повним розшифруванням тисяч формул з шухлядки малинової скриньки, найуважніше вивчення ізоляційної маси скриньки, та ще неждані гості — все це стомило старого піонера науки.
Але нові вістки бадьорили і зацікавлювали. Не Кавказька федерація держав, як повідомлялось, а Українська Народна Республіка продає нафту Іранові. Це дуже добре, але звідки українці мають так багато нафти... Радар показував астрономові дещо інше. Нафтовий район Борислава спинився. Рештки нафти віддавала українська земля. Щоправда, українці її берегли. Стоковський бачив, які величезні нафтосховища були заповнені по береги плинним золотом. Все ж...
— Прокляття! — Стоковський нарікав на старість. — Саме б жити, саме таке цікаве життя!..
По свіжезготованому обіді (він принципово не вживав ані лабораторно зроблених ліків, ані конденсованих харчів) увагу астронома звернув телевізор. Диктор пояснив, що на екрані — представники української торгової делегації в товаристві голови парламенту Ірану. Диктор додав, що вдячний Іранський уряд улаштовує для делегатів гостинну подорож по країні та, коли згодиться шановний астроном Стоковський, — відвідини найкращої на планеті обсерваторії.
— Охоче. Я радий їх бачити! — вигукнув астроном, забувши, що перед ним лише приймач... Тоді він викликав Аллу і попросив передати своє побажання.
...Українські гості прибули наступного дня. Вони виявилися цікавими і щирими людьми. Передавши астрономові золотий круглий хліб, традиційний знак поваги, вони розумно, а разом і відверто, може аж простувато, висловлювали своє захоплення досконалими приладами обсерваторії; розпитували і розповідали, поводили себе скромно та незв'язано. Стоковський охоче всюди їх обводив, лише мовчки пройшов повз модерний радар: „Вистачить уже тих гостей. Хто знає, все-таки...”
Коли вже прощалися, з групи делегатів вийшла чорнява, струнка степова красуня, дівчина щиро-природньої краси, і звернулася по-німецьки:
— Шановний пане астрономе. На прощання дозвольте вам від української Академії наук передати подарунок: оригінальний астрономічний ультрамікроскоп, найновіше досягнення нашої молодої ще техніки і науки, — чорноброва панна граційно простягла лаковану довгу скриньку з чорного дерева. („Ох, ці скриньки!”, — мигнуло у голові Стоковського, коли він, дякуючи, брав подарунок).
— Дозвольте, — продовжувала панна, — тільки два слова пояснень. — Спритно вийняла високий пірамідоподібний прилад. Одно з численних скелець скерувала вона на вікно, куди з цікавістю астронома заглядало і рожеве іранське сонце.
Глянувши в окуляр, Стоковський від несподіванки прицмокнув і вигукнув:
— Дивіться, дивіться! Чи так само можна розглядати і промені зір?..
— Так, мій пане. — Ну, це знаменито!.. Хто ж винайшов? .. Є тут і винахідник?
— На жаль, ні, але наша панна асистентка — найдосконаліша астроультрамікроскопістка, — відрекомендував один з гостей.
Стоковський тепло потиснув руку дівчині. Оце був дійсно дорогий подарунок! Не лише йому, — світовій науці подарунок. Астрономові захотілося зробити гостям якусь приємність, чимось віддячити. І він запитав:
— Чим би я міг вам послужити?
— Шановний астрономе, я хотіла б ще вчитися...
— Так може б у мене... А?..
— Найвища честь, пане Стоковський.
— Ну, от і чудово! Лишайтеся тут, вчитиметеся і працюватимете у мене, асистенте...
— ...Оксана.
Дівчина затріпотіла від щастя ластів'ячими бровами.
Так асистент Оксана зуміла потрапити до обсерваторії астронома Стоковського.

19. ПОШЛЮБНА ВІДПУСТКА

Біля Реґенсбурґу річка Реґен зливається з Дунаєм. Води Реґену трохи темніші, і тому ще з добрих півкілометра видно, як струмінь Реґену змагається з широкою рікою, йде окремо в голубому плесі Дунаю і, нарешті, зливається з його потужними водами.
Анатолій Павелко і Едіт часто бували тут. Моторовий човен кружляв на зливі двох річок. Підсвідомо, не знаючи чому, Анатолій любив місце зливу. А може тому, що і його життя нагадувало тепер той злив? Адже він одружився з Едіт за цей час, полюбив і її, і милого безпретензійного священика, і Реґенсбурґ, хоч-який він був не подібний до Києва. Про Оксану Павелко не думав. Не лише від неї, а взагалі з України не мав він ніяких вісток. Таємнича історія зникнення скриньки тепер розшифровувалася кимось іншим.
Про те, що органіст щось знав, ніколи не міг подумати священик Йодль. Лише одного разу Едіт, сидячи біля сплячого дружня, чула, як той кілька разів поспіль вигукнув слова „скринька” і „плани в соборі”. Друге вона зрозуміла таки, як плани в соборі. Перше ж слово, хоч і вчилася говорити по-українськи, вона не збагнула. Анатолій ніколи не говорив такого слова.
Коли Анатолій прокинувся, Едіт запитала:
— Скажи мені, що означає українське слово „скринька”?
— Це буде „кестхен”, така маленька, але дуже тяжка малинова скринька, — з-пів сну, зопалу відповів їй по-німецьки, і рвучко сів на ліжку. — Може бути і не малинова... А чому ти мене питаєш?
Дружина пояснила, що уві сні він промовив це слово разом з якимись „планами в соборі”...
В цю хвилину двері в кімнату розчинилися: на порозі стояв отець Йодль. Душа здригнулася в грудях Павелка при думці, що священик чув їх розмову крізь тоненькі напівцелулоїдні двері. Обличчя його виявило ту внутрішню стурбованість, яку відразу ж помітила дружина. Але обличчя старого Йодля нічого не виказало. Воно тільки добродушно посміхнулося — і священик, подумавши, що може заважати, раптом повернувся назад, вже з-за дверей докинувши: „Я ж забув про свіжу газету!..”.
Підсвідомо в пам'яті Едіт відклалась розмова про тяжку малинову, яка може бути і не малиновою, „скриньку” та плани собору. Тільки підсвідомо, бо відразу ж вона перекинула свої думки зовсім на інше.
— Ми поїдемо кудись, Анатолію, подорожувати. Я ще не виїздила з Німеччини. Хочу поїхати до тебе додому, оглянути все, що маєш. Адже тепер це і моє... — Едіт лагідно пестить чорну зачіску мужа.
— Ні, люба моя, занадто втомило весілля. Взагалі ці дні... Забагато щастя. — Дійсно, асистент почував себе таким перевтомленим, як людина, яка щойно пройшла по кладці над урвищем.
— Ну, гаразд, гаразд... Ми ж маємо мотор на Дунаї...
Знадвору подзвонив дзвінок. Павелко вийшов і повернувся з відкритою телеграмою. Вже на порозі його стурбоване спершу обличчя проясніло, і він весело глянув на дружину:
— От тепер ми поїдемо!..
Едіт, яка зовсім не чекала такого різкого повороту в планах, щасливо закружляла по кімнаті — тягаючи за руки оторопілого дружня. Жінка не знала, чому „оторопілого”. Не запитуючи про текст телеграми, вона вальсувала довкола столика, дарма, що радіо грало танго, „Їхати до Києва. Негайно. Все гаразд”, — такий був зміст телеграми,
За кілька днів органіст Павелко дістав офіційну одномісячну відпустку („В зв'язку з пошлюбною подорожжю”, — як написав зверху якийсь завзятий канцелярист), і був з дружиною вже на двірці. Священик Йодль проводжав їх і, дивлячись на щасливе подружжя, аж просльозився.
Ніхто з них трьох ніколи б не подумав, що пошлюбна відпустка розтягнеться на довгі місяці.
Поцілувавшись з зятем, старий Йодль міцно поцілував любу сестру:
— До ще кращої зустрічі, дорога сестро...
Так, цим двом рідним людям була призначена долею інша, можливо і краща, зустріч, коли така дійсно є...


20. КОЛИ ЗНИКАЄ СОН

Швидко йде потяг Лісабон — Тифліс. Його назва „Ластівка”, та ні одна ластівка не може змагатися із своїм однойменцем швидкістю.
Мало бракує йому, щоб відірватися і летіти. — „Мені аж лячно”, — шепоче Едіт, дивлячись у вікно. М'яка, лита її рука — на плечі дружня. Так гарно! Світ такий цікавий! Радіо наставлене на Відень. Музика, музика, флейти, дух Штрауса, рука Штрауса сягає аж сюди. Ні — це рука Едіт. Музика знову перероджує її: очі сяють, як там, в соборі... Анатолій Павелко все ж почуває себе втомленим. Дуже. Він хоче спати. Вони їдуть до Києва?.. Добре.. Анатолій Павелко хоче спати... Вони їдуть до Києва — хочуть спати — добре, добре ... Хай Едіт побачить — спати — мою країну... Буде гарно... все... і до чого тут чуже обличчя — коли і Едіт і сон... — Павелко заснув.
Потяг промайнув через новозбудований міст над Дунаєм. Едіт, обережно підтримуючи мужа, розсуває сидіння канапи і засинає теж.
На вокзалах не спинявся потяг, лише уповільнював хід: до потяга дочіпляли вагон з новими, заздалегідь всілими пасажирами. Тих, хто мав висідати, відчіпляли в останнім вагоні. Стрілка автомата ловила моторовий вагон і спрямовувала на перон двірця. Вже проїхали відбудований Львів, святково заквітчаний блакитно-жовтими стягами, і вони проспали кордон Української Держави. Анатолій Павелко проспав. Прокиньтеся, асистенте Павелко! Держави не смієте проспати!..
Потяг мчав. Вісім прапорців, вісім держав, якими він проїздив, весело тріпотіли на його залізних грудях. Машиніст - португалець дав найбільшу швидкість. Тут українська земля — рівна, аж до підкавказького кордону „Ластівка” буде дійсно летіти...
Едіт знала, що на світі не все гаразд. Але що вона могла змінити? — так думав Павелко, так думала і вона. Обоє знову, не відходячи, сиділи біля вікна. Україна. Рідна земля її дружня, широка, рівна, багата земля. Могутні будівлі заводів (де-не-де ще залишки руїн), оселі, високі та білі, оперезані блакитними поясами річок, блискучими стрічками асфальтових доріг, заквітчані вишневими садами. Так багато вишень — он чому вона вишнева! Безмежне поле голубіє так, як ген голубіє небо...
— Анатолію, така чудова наша земля! — вигукує Едіт і цілує його.
— Наша? — перепитав він. Павелко чомусь почував себе негаразд. Снився сон, неприємний сон: Оксана стояла на скелі, простягала до нього руки. Він залишився внизу. Тому тривожно.
— Наша, Едіт, безумовно наша, — підтвердив він, потішаючи себе, що це все тільки від перевтоми.
Безкрила „Ластівка” крилато мчала зеленим морем піль. Ще хутчіше летіли над землею невидимі радіохвилі. Вони пронизували і „Ластівку”, і, легко пролітаючи павутинними дротиками апаратури, чудодійно перетворювалися в слова. І Павелко з дружиною одразу ж прикипіли до сидінь, бо „Радіо-світ” принесло таке велике повідомлення, повідомлення про рятунок:
— Пересилаємо всіма мовами світу: „На засіданні швейцарського і американського урядів постановлено розкрити таємницю способу найпрактичнішого і найдешевшого використовування атомної енергії для господарських потреб. Швейцарія продаватиме атомні двигуни...”, — і відразу ж оркестр заграв „Славень Людини”, архитвір югославського композитора Караджіча.
В „Ластівці” всі встали. Славень звучав ніжно і гордо, величні фанфари сповіщали про нову перемогу людського генія. Коли оркестр скінчив, Едіт хотіла сісти. Але тепер уже Анатолій Павелко схопив за руку свою дружину і почав кружляти в тіснуватому переділі вагону.
— Едіт, Едіт, це ж чудово! Це — розв'язка на довгі роки! І моїй країні нічого не загрожує. Відтепер наша подорож — тільки пошлюбна!
— Хіба ми їхали не лише для подорожі? — здивовано спиталася дружина.
— От... Ніби мали дещо полагодити, але тепер тільки подорож... Уранової руди вистачить ще на якийсь час і для України. — Місяць — ми маємо багато часу! Але вже незабаром Київ...
І знову їх очі припали до віконного отвору. Потяг пролітав дільницю приміських парків: каштани, ясени, клумби квітів, водограї... Потяг мчав так швидко і легко, що Едіт аж ображалася неуважністю прогульковців у парках: мало хто звертав увагу на потяг.
Ще кольористі гірлянди клумб, широкі хвилі зелені над блискучими потоками вулиць, срібні озера, квітники, золоті бані церков... і „Ластівка”, пролетівши Білим мостом через Дніпро, затримувала хід. Чим ближче ставало до мети, тим частіше приходили думки Павелкові про Оксану. Але він різко обірвав їх.
Центральний вокзал: висока будівля, блакитного тону скло, тераси, квіти. На високій башті, над світляним годинником — великий портрет: молодий усміхнений мужчина у військовому френчі („То Симон Петлюра”, — пояснює Павелко, — а ще вище— блакитно-жовтий прапор України”).
Анатолій Павелко відчув, як у грудях швидше забилося серце, як воскресає там знову любов, ще одна любов: до свого рідного.
— А чий то портрет?
— Я ж тобі казав, Петлюри. Ще на податку двадцятого сторіччя він керував боротьбою...
— Ні, ні. Той, ніби ваш професор? В жалобній... Едіт не встигла докінчити. Асистент Павелко раптом зблід і прихилився до стіни. Він заплющив очі. Дружина злякано кинулася:
— Що, що з тобою?..
— Нічого, люба, потім... — Павелко знов розкрив очі, але стояв непорушно. Погляд крізь вікно, туди, де великий портрет в грубій чорній рамі обвивали такі ж чорні жалобні бинди! З чорної рами дивилося на нього дороге обличчя професора Василя Гармаша! В цю хвилину Анатолій Павелко опритомнів. Він випростався. Високе чоло ніби ще повищало і куточки вуст стислися: вираз обличчя, досі ще незнаний дружині...
На пероні, передаючи носіям валізи, він запитав:
— Що трапилося з професором Гармашем?
— Ви звідки приїхали? — носій здивовано, аж зневажливо, зіщурив око. — Його забили в Канаді.
Едіт пильно глянула на дружня. Від тих слів їй стало моторошно. Збагнула їх суть, не розуміючи мови. Анатолій Павелко був готовий впасти від того короткого пояснення. Потім він глянув у стурбовані очі дружини:
— Моя люба, вибач. Згодом розповім. Але здається, ми приїхали не лише відпочивати...
Едіт поцілувала дружня в чоло. Кілька пасажирів, що проходили повз них, побачили це і прощаюче усміхнулись: буває... Але і обличчя Едіт покрилося тінню страху. Дійсно, вона злякалася: злякалася таємного зв'язку між вбивством українського професора і знищеним нею листом для її чоловіка...
Авто повезло їх у місто...
Ніч.
Київ спить.
Не кружляють рухомі пішоходи, не виблискують світляні реклами, не клацають автомати - продавці, не снують авта. Тільки водограї на вулиці Героїв УПА, де тінями височать монументи, тихо шумлять і так само тихо шумлять каштани на Хрещатику. Місто заснуло.
Але над головним двірцем висів портрет забитого ученого Василя Гармаша! Але народне господарство нестримно котилось до занепаду! І тому саме серце столиці — уряд держави — не міг спати. Урядовий палац світився...


21. ЗАСІДАННЯ УРЯДУ УКРАЇНИ

Тієї ж ночі, незважаючи на втомливу подорож, асистент Павелко був присутній на особливому засіданні уряду.
Едіт довго чекала його в затишній чудовій квартирі. „Аж дивно, — думала вона, — там і тут, я як вдома”. Оглянула всі речі, обходила всі кімнати. Надія не зрадила: вона мужа мала такого, як мріяла. Втома перемогла, і Едіт заснула.
Темно-брунатна зала урядових засідань, фотелі. Плескатий круглий стіл. Матові овали світла зі стелі. Обличчя міністрів втомлені. Прем'єр уряду — літній мужчина, сивоголовий і огрядний, відкриває засідання. Шелестять папери. Анатолій Павелко недалеко від прем'єра. „Про мене тут думали, на мене надіялись...”, — думка, як свердло, немилосердна. — „Про мене і там думали, на мене надіялися... Гармаш...”. — Анатолій Павелко чує гострий біль в голові. Біль, чи сором?..
— Інформую, — це міністр енергетики.
— Коротко, — це секретар прем'єра. — Павелко думає про те, як тут дорожать часом. Потім про Едіт: спить вона, чи чекає?.. Він дивиться на годинник: перша година ночі.
Секретар поправляє окуляри.
Міністр енергетики:
 
Наші Друзі: Новини Львова