Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 червня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Чи зійде завтра сонце

Переглядів: 15795
Додано: 26.12.2008 Додав: Spacer  текстів: 76
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
В банеподібній склистій башті Стоковський, прочитавши листа Йодля, повного натяків-пояснень, уважно оглядав скриньку. Пильне око астронома і фізика відразу спостерегло в затишній башті рух: павутинна стрілка чутливого апарату, який він сам сконструював при вивченні трансформації молекул, ця стрілка заметушилась, загойдалась, застрибала; здавалося, їй було замало місця в просторій целулоїдній касеті. „Ага! Це — заряд розбитих атомів урану. Але чому ж така неймовірна вага? Що за надзвичайна конденсація...”, — таке думаючи, Стоковський оббігав пальцями кути скриньки так швидко, як бігають пальці скрипаля по рисочках струн. Він починав шкодувати за свою неуважність: адже цілий тиждень стояла тут така цікава річ!
За годину астроном збагнув таємницю замка скриньки: провівши пінцетом по гранях, він побачив, що стінки лише щільно пригнані і залиті фарбою, але не залютовані. Він міцно, з усієї сили, підважив крицевим пінцетом дно, натиснув настільними стискачами чотири бокові стінки, — і з дна висунулась маленька шухлядка. Астроном не боявся: атомний заряд мусив бути ще і ще ізольований, отже нічого не могло статися... Все ж, сталося те, чого ніколи він не очікував...


13. ЛИСТ БЕЗ АДРЕСАТА

Так. Сталося те, чого ніяк не очікував астроном Стоковський. Маленька шухлядка, що зі скриньки сама висунулася в руки, розкрила йому велетенську таємницю Канади, ні — цілої планети.
В шухляді, щільно притулившись одна до одної, лежали платівки целулоїду. Під мікроскопом виявилося, що ці безбарвні, на перший погляд звичайнісінькі, шматки целулоїду, — не що інше, як мікрофотографії. Те, що прочитав в них астроном, примусило його з несподіванки, з відчуття наростаючого щастя і захоплення, смішно, по-дитячому застрибати навколо стола... Це смішне підстрибування сухих патичкуватих ніг шановного пана викликало в слуги Алли радісну усмішку: „Мабуть, якусь надзвичайну комету відкрив”.
Стоковський засів на цілу ніч за мікроскоп. В глибоких, таємних скельцях повільно пропливали сотні найскладніших формул. Астроном все те списував. Формула олова і складових частин піску подибувалися найчастіше. Записавши передостанню формулу, Стоковський підвівся і, хитаючись, прочовгав по підлозі. Небо, мільйони зір здивовано дивились крізь прозорі стіни на свого володаря. Чи не першу ніч за довге життя він не звертав на них найменшої уваги!
Стоковський знову припав до стола і, нарешті, записав останню формулу: вона замикала довге коло розпаду атому олова-піску, вона стверджувала, що атоми олова-піску вже розбиті і з цього дешевого стопу можна добути дорогоцінну атомну енергію!..
— Геть уранову руду! Хай живе олово!.. Хай живе пустеля Сахара, найбагатша країна!.. — плещучи в долоні, вигукував астроном Стоковський, то відбігаючи від стола, то знову нахиляючись над ним...
На інших платівках були докладні схеми і плани конструкції машин для розбиття атома. Там таки й дописка кирилицею, мовою незрозумілою: „Для перших спроб додаю сконденсований атомний заряд”. Записку Стоковський не прочитав, але по змальованій стрілочці зрозумів, про що саме йшлося. „Таке багатство! Такий поступ!.. Такий...”, — шепотів він спраглими вустами. Геть тепер дорогу уранову руду! Геть нафту і вугілля, — світ без них стане на ноги! Олово-пісок — держатель світу. Воно крутитиме машини, гнатиме потяги; плюмбум кине ракети туди, в той високий світ планет і зір!.. Астроном Стоковський не хоче вмирати на цій планеті. Він хоче вмерти тільки там, в рідному блакитному океані, серед зір, згинути навіть в ракеті, не знайшовши ніколи для себе домовини, але — там! Все зробить олово-пісок, його диявольська і разом божественна енергія!..
Скрипить перо. На папері постають розкидані візерунки літер. Лист короткий. Стоковський не може в цю хвилину писати довгого листа:
„Дорогий мій друже Ернсте, твоя і моя країни не цілком останні на планеті, та й не перші. Відтепер вони будуть першими. Вся Земля буде першою. Те, що ти прислав — геніальний винахід! За місяць я буду в тебе. Привіт мишеняткові Едіт. Цілую. Твій Стоковський”.
Закінчивши листа, астроном натиснув на ґудзика-викликувача: він хотів негайно ж відіслати пошту. Але слуга, звичайно не прийшов, адже стояла пізня ніч і всі спали міцним першим сном. Було біля четвертої. Тоді Стоковський сам поспішно зліпив конверта, вклав дрижачими пальцями листа і, дивлячись на нього, мурмотів: „Друже Ернсте, це ж... Ах, мій друже Ернсте...” Потім він спіймав себе на тім, що хотів же власне писати адресу — і не пише. Перо знову побігло швидко й нервово. Через телевізійний приймачо-відсилач астроном викликав чергового службовця ракетної пошти. Той примчав на мотоциклі, мовчки взяв листа і зник, не сказавши ні слова. Він тільки вклонивсь на прощання і астрономові аж ніяково стало за вияв особливої пошани.
Зачинивши малинову скриньку, Стоковський ледве дотяг її до герметичної, ізольованої від усього, що тільки було на білім світі, шафи, замкнув і, цілковито знесилений, повалився в крісло. Як могутня повінь, сон затопив його, і кімнату, і будинок, і все навколо. Мовчазні зорі спантеличено дивилися крізь шиби на свого володаря: не вперше він працював до ранку, але в кріслі ще ніколи не спав.
А вранці... лист повернувся!
Разом із привітною усмішкою, блакитний поштовий урядовець передав його здивованому астрономові.
— В чім справа?
— Не відомо, кому призначено листа, мій пане.
— Як то?.. Звичайно, священикові Ернстові Йодлеві, в Реґенсбурзі!
— Ви хоті...
— Я відіслав...
— Ви тільки хотіли відіслати, мій пане.
Справді, чорт візьми, на конверті замість докладної адреси стояло: „Друже Ернсте!.. Ах, дорогий друже Ернсте! Німеччина. Від Стоковського”.
Астроном написав адресу і передав листа поштовикові. Той, попрощавшись, пішов. Із чемності він не висловив уголос свого щирого здивування з кумедного, незграбно склеєного із шматка паперу, конверта.
Поштовик в останню хвилину встиг вкинути листа у ракету. Відбігаючи від її велетенського металевого корпусу, він почув різкий дзвінок — сигнал до відльоту. Знав, яким шаленим гуркотом стряснеться зараз усе навкруги. Блакитний поштовик упав на асфальтовій доріжці. Із ракетоплану це помітив водій. Він швидко відчинив люка і гукнув: „Пане, а відійдіть но трішки далі!” Яке там „відійдіть”! Поштовик, почувши пілота, зірвався на ноги і помчав, неначе він був не поважним службовцем пошти, а першим світовим бігуном!
Вдарило громом, що здавався дужчим за небесний грім, і ракета пішла в повітря. Контрольна станція тримала увесь час із нею, як і з кожною, радіозв'язок. Ракета щасливо прибула на місце призначення і здала пошту. Проте, лист від астронома все-таки не дійшов до рук священика Йодля...

14. СЛІД ІДЕ ЗА НОГАМИ

Стара будівля реґенсбурґської пошти жила завжди напруженим молодим життям. „Чи тепер люди тільки те й роблять що пишуть листи?!..” — бурмотів про себе урядовець пошти — вузька сухорлява уніформа, жовті черевики і такі ж жовті полинялі брови. Швидко, як робот, він перебирав листи, розкидаючи їх по окремих скриньках. Надмірна худорлявість і руді брови ніколи не псували йому настрою. Він щокілька хвилин сягав рукою до кишеньки на грудях, виймав звідти шоколадної барви кульку і смачно її жував. Кулька була пругка і смаком нагадувала присолоджений хліб. Еге, хліб! Все було в ній: і товщ, і цукор, і білок, і овочевий сік! Урядовець не мав часу поїхати додому, щоб там з'їсти „старообрядовий” смачний обід, і цілковито задовольнявся кульковим конденсатом.
— О, для отця Йодля! Та ще від астронома Стоковського! Ну-ну, я не помилявся в тім, що особливо шанував отця Йодля! Знайомство із астрономом Стоковським — це ж королівське знайомство!
— Урядовець вкинув у рота п'яту й останню обідову кульку, запив обід помаранчевим соком і продовжував працю. Настрій був чудовий. Сама-собою мугикалася якась пісенька про біляву Гретхен з-над Райну. „Е-е! Нехай-но дружина почує!, — жартома кинула дівчина, проходячи повз відкриту кабінку урядовця. — Вона вам заспіває про Гретхен!..”
Настрій зіпсувало радіо. Взагалі, на світі було б цілком зручно жити, холи б не радіо та телевізор. Повідомляли нещодавно, що велике безробіття у Бельгії ліквідували... відсилкою шахтарів у Фінляндію на розробки лісу! А в Німеччині самоліквідувались бельгійські товари. Тепер доводилося возити їх з інших країн, звикати до них, а цього не любили німці. Після повідомлення про можливість загрозливої посухи у гучномовці щось цокнуло, на жовтавому екрані телевізору вималювалося повне обличчя диктора-читальника. З металевим спокоєм він розповідав про те, що в Ірані — центрі нафти і бавовни — забракло нафти. Нафтовики змушені йти в поля вирощувати бавовну. Потім диктор оголосив, що експедиції на Південному бігуні знайшли дуже малі поклади уранової руди і що гелієва атомна енергія — небезпечна для людства. Чому? — він, промовчав, щоб додати, що в білоруській державі, як і в польській перебудовують усю керамічну і харчову промисловість на опалювання торфом: що у кавказькій федерації держав...
Торфом! Цього не міг перенести рудобровий урядовець. Годі! — він люто висмикнув вмикача і натиснув на важіль: жолобчаста дошка з написом „Реґенсбурґ”, на якій лежав і лист до отця Йодля, осунулася вниз. Урядовець по черзі різко натискав ґудзики відсилачів. Різко! Настрій було зіпсовано, дарма що його, як „доброго німця”, могли й зовсім не турбувати справи Ірану чи Білорусі. Але як тими справами не цікавитись? Життя всіх країн так тісно перепліталося, що лихо далекої Мексики було відчутно аж тут, ось і в цім Реґенсбурзі, затишнім місті над поетичною рікою...
А тим часом недалеко від будинку пошти, у соборі, Анатолій Павелко втикав масивні свічі у свічникові гнізда. Отець Йодль був цілком задоволений своїм чемним і незвичайним помічником, а Едіт — більше, як задоволена. Павелко помітив, що дівчина ним була зацікавлена.
Асистент і свічкар заразом, працював і мріяв. В соборі був тільки він. „Пан Гармаш доводив, що справа планів є справою до певної міри егоїстичною. На мою думку, це невірно: егоїзм тут є тепер; коли ж ми добудемо цю скриньку, егоїзм зникне. Ми поставимо на ноги не лише Україну, поступово поставимо всіх, хто потребуватиме того. Тільки Росія, червоносибірська імперія, того не матиме! Це наше моральне право, право віддячити за нелюдське поводження з моєю Україною впродовж віків. І потім — це право обережності. І там є багато незадоволених, але чи в політичній грі є місце для сентименту...”
— Галло, є тут хтось?
Павелко швидко оглянувся: у дверях стояв поштар.
— Зайдіть.
— Є отець Йодль?
— На хвилинку вийшов.
— Зволите передати лист?
— Охоче, як завжди, охоче! — свічкар швидко підійшов до поштаря.
Передавши, той уклонився й вийшов.
Не встигли ще втихнути поштареві кроки, як, зайшовши за одну з чисельних перегородок, Павелко вже переглядав листи. Між ними один звернув його пильну увагу. „Стоковський... Стоковський?... Це ж той славнозвісний астроном з Ірану!.. І він пише до цього милого, а все таки провінційного пана?”... Внутрішній голос наказав Павелкові негайно відкрити саме цього листа. Целулоїд легко відклеївся. Очі припали до чорних стрічок. Тоді втомлені, карлючкуваті літери зненацька ожили. Вони застрибали на білому папері, як живі, дрібнесенькі чортики... Анатолій Павелко зблід. Він уже знав, де знаходиться малинова скринька: її мав Стоковський!..
Добре, що отець Йодль не бачив, як його поважний свічкар метеором вилетів з собору. Він підбіг до таксі, але шофер задовго (так здавалося Павелкові) відкривав дверці, і він поспішно пішов, підбігаючи на перехрестях вулиць. Щастя кружляло голубим колом в грудях асистента! Світ був такий милий, обличчя перехожих ідеально красиві, в клумбах під домами несамовито пахли різнобарвні квіти...
— Прекрасно, Анатолію!.. — раз-у-раз вигукувала зарожевіла панна Оксана. В захваті, в піднесенні вона кружляла по кімнаті, потім схопила і задиханого Павелка, і кружляла з ним. Зненацька спинилась і нагально, швидко поцілувала друга в гаряче чоло.
Про віднайдення сліду було повідомлено затуманеними радіограмами і професора Гармаша у Канаді, і Київ. Павелко збагнув, що скриньку не можна було переслати просто поштою. І збагнув, чому. Адже на поштах і в ракетопланах, що вантажі (а не людей!) перевозять — майже всюди встановлено виловлювачі атомних випромінювань. Люди — пасажири ракетопланів — не могли везти із собою і найменшого заряду атомної енергії, бо ж портативної камери для її збереження не винайдено й досі. Та коли б вона й була — які стінки така камера-охоронювач мусила б мати, щоб промені — хвилі не проникали назовні? Адже тоді для всіх — смерть! Невже в Канаді було таки винайдено портативну камеру для перевезення атомної енергії? Неймовірно. Тому її доручили перевозити людині, а не надали просто на пошту, адже на пошті зразу викрили б найменший, найслабший промінь атому!
Керівник експедиції професор Василь Гармаш наказав залишитися асистентові Павелкові у Реґенсбурзі, а Оксана зібралася виїздити в Україну, щоб звідти потрапити до астронома Стоковського.
Із подвір'я готелю „Штерн” викотилося масивне авто і помчало в напрямку до залізничного двірця.
Не пероні, стоячи біля блискучого потягу, Оксана глянула щиро і життєрадісно в очі свого друга. Вона відчула у серці припливаючу хвилю найніжнішої любові до нього, велетенську радість у тім, що вона має в цім безмежнім світі — гарний причал, затишну пристань, яка її завжди чекає.
— Ми незабаром усі зустрінемося... у Києві. Не забувай же, пиши! — вперше дівчина сказала Анатолієві „ти”... І таке звернення було дороге для обох; нове, прекрасне своєю щирістю і довір'ям. Асистент Оксана, розчервонівшись від хвилювання, стояла перед ним, струнка, граційна, в подорожньому світлоблакитному убранні.
„Мій дорогий блакитний птах!”... — думає Анатолій Павелко і прощається із Оксаною вимовистим потиском руки і палким, коротким поцілунком.
Ось потяг рушив і дві білі хустинки затріпотіли на вітрі, віддалюючись одна від однієї... В цім віддалюванні було велике і прекрасне зближування.
Павелко посміхнувся, пробігаючи поглядом по рейках: йому хотілося скочити вниз із перону, доторкнутись до рейки рукою, адже ці рейки ще єднали їх десь уже далеко. Він круто обернувся і швидким кроком пішов у протилежний бік, до собору.
Павелко удосконалювався в грі на органі. Настрій був сумний, тривожний, але разом і гарний. Відчутний сум розлуки і передчуття майбутньої щасливої зустрічі перепліталися в душі. У Павелкові прокидався музика. Йому справді хотілося злитися зі звуками; він справді впивався; плив у могутніх хвилях басів, підіймався із звуками, розтавав із ними десь під склепінням, виривався крізь готичні вікна на широкий простір! Старовинні стіни прислухалися до ще не чутої ними мелодії Бортнянського. Павелко грав і сам дивувався, як спритно біжать пальці по клавішах, і думав про свою працю, про обов’язок пильнувати за чужою поштою, обов'язок і вартового, і про від'їзд. Він заплющував очі і з пітьми випливало засмагле розумне і трішки гірдливе обличчя дорогої Оксани. Зненацька те видиво зникло і на його місці з'явилося ген, під склепінням, золотисто туманне обличчя Едіт. Павелко рвучко розплющив очі, струснув головою, і видиво Едіт зникло, і знов перед ним було рідне, кохане чорнобриве обличчя.
Орган гримів, звуки били широким прибоєм, звуки плескали в стіну голубими хвилями мелодій. Асистент Павелко сам зачудувався: коли це він встиг так навчитися грати... Зачудувався, аж забув, що він — у соборі...


15. СВІТ І ОКСАНА

В потязі Оксана слухала радіо. Щоб заспокоїтися. Та воно мало заспокоювало: хтось включив Росію. І музика, і слова видались їй тепер особливо чужими...
На кордонах червоноорлої Росії все ще стояли війська і автоматичні гармати ні на секунду не склеплювали чорних погрозливих очей. Росія жила окремим життям, життям за замком. Світ і не думав того замка розбивати. Хай вони самі проклянуть свій лад. Тим більше, що особливої загрози тепер ця, так різко зменшена країна, нікому не справляла.
Але світ був щиро здивований, коли Москва нарешті випустила із свого ізольованого двора кількох членів приватного Клубу московських фотографів, з метою, як оголосило московське радіо, вивчати зовнішній світ для зближення і співпраці народів... Багато дипломатів різних держав очікувало змін замкової політики країни, яка — остання на планеті — ще не скинула з себе залізних наручників диктатури.
Ще одно здивувало уважних спостерігачів: Москва повідомила про від'їзд членів Клубу фотографів лише після того, як ті фотографи вже з місяць мандрували по музеях, інститутах, портах, театрах різних країн обох півкуль.
Це дивне запізнення помітив і академік Стен. Мешкаючи в затишному будинку в північній Канаді („на краю світа”, як він жартував), академік часто проводив вільний час біля радіотелевізора. Дві події зацікавили його, і одна — стурбувала. Першою було запізнення московського повідомлення очевидно, не без причини, як все в Москві; друга — він часто перехоплював своїм надпотужним приймачем сигнали, як показував пеленгатор, — з південного бігуна. Це мали бути якісь цифри, п'ять невідомих цифр. Хто передавав їх так часто і куди? І третє, що найбільше стурбувало академіка, було таємне повідомлення з Києва, що переслані в скриньці плани не прибули на місце, а сам кур'єр, що їх віз, лежить у лікарні, часто втрачаючи притомність. Останнє академік розумів, тим більше після розповіді Василя Гармаша.
Дивувався світ і дивувався академік Стен, і дивувався професор Гармаш, хоч не однакові причини змушували їх до того.
А в купе потягу розговорилися. Виявилося, що Оксана потрапила в цікаве товариство: кілька гамірливих негрів, що студіювали у Празі, тичкуватий, але милий, австралієць, що не говорив жодною мовою, крім своєї, та увесь час мурчав пісні, і бельгійський шахтар Ваан, той, що перевів стрілку приймача з Москви: кремезний, квадратоплечий мужчина з привітним обличчям. Спочатку Оксана мовчала, думала про від'їзд. Відганяла непрошені думки про змушену і небажану близькість Анатолія до молодої сестри священика. А, зрештою, він тільки на службі. Анатолій не зрадить. Що йому до німецької міщанки...
За якийсь час вона розговорилася з бельгійцем Вааном.
— Сім поколінь нашого роду були шахтарями, завжди мали працю і добрий заробіток, шановна панно. Шахта для нас, як небо для птиці. Але це, наше покоління, діждалося нещастя: наша шахта віддала все вугілля. Тепер я змушений кудись їхати і шукати праці...
Ті слова бельгійця, як глибока, гірка скарга наболілої душі, врізалися в пам'ять Оксані. Вона почала його підбадьорювати, запевняючи, що сьогоднішнє загальне лихо — скороминуче. Та Ваан не дуже вірив. „Отак, з людяності потішає”, — подумав він.
В кінці розмови обоє обмінялися візитівками. Бельгійця зацікавила молода панна, яка так упевнено пророкувала швидке покращення в світі; Оксану же цікавила дальша доля безробітного робітника, і вони домовилися листуватися.
За вікнами вагону давно пролетіло так тяжко поранене в останній, третій війні штраусове місто Відень. Шлях на Київ лежав відкритий. Слід ішов за ногами. Оксана ішла за слідом...


16. ЖЕТОН 16.116

Ніхто в світі не має дізнатися про ту розмову, бо Віктор Стен твердо вирішив себе ніде не вмішувати дочасно...
Берег великого Ведмежого озера в Канаді. Над берегом — задуманий рибалка. Ледь переставляючи ноги, він ходить туди й сюди, тягаючи за собою довжелезну вудку.
Будинок академіка Стена відбивався у воді, гойдався разом із зеленкуватими хвилями озера. Двоє прогулювалося: один, злегка кульгаючи, високий, плечистий Василь Гармаш, і трохи згорблений академік атомник, українець, народжений в Канаді, Віктор Стен. Стен довго говорив, від хвилювання вплутуючи англійські слова. За чверть години Василь Гармаш довідався, що Стен вісімнадцять років працював у лабораторіях і що п'ятнадцять тисяч людей чекали руху його руки. І не даремно: основні формули у перетворенні атому олова-піску на атомну енергію зробив він. І це він переслав малинову скриньку.
— Я розумію причину, чому скринька не дійшла. Посланець не міг її увесь час нести з собою, бо як я тоді не бився, щоб цілковито ізолювати атомний заряд, проте не міг цього досягнути. Кажете, посланець в лікарні. Дуже велике ослаблення і досі... Так, промені пройшли крізь стінки... Добре, що він устиг там, у соборі. Але з Реґенсбурґу повідомили, що слід є...
— Так, колего, слід є, але це — тільки слід, а Україна вимагає конкретного, — тривожно-благальним голосом промовив Василь Гармаш. — Ми повинні це поновити. Я звертаюся до вас...
— Поновити?.. Колего Гармаш, ви знаєте мої думки і переконання. Але поновити вже неможливо. Я не маю на руках усіх формул. Канадці ж останнім часом зробилися обережними. Ви чули щось про 16.116? Я отримав шифровану телеграму з Києва, остерігають...
— Так, дещо. Отже...
— Ми ще поміркуємо...
Флегматичний рибалка закурив, витяг вудку з води і пішов геть.
— Може ми були занадто необережні, вітер скидає слова вниз...
— О, ні, це звичайний рибалка. Вони часто тут, — заспокоїв господар.
Потім обоє пішли до невеликого затишного будинку, але Василь Гармаш і там не міг заспокоїтися. Він довго читав нову книжку українського автора, намагався розважитися балетною виставою з нью-йоркського театру, передавану телевізійною станцією, оглядав колекцію старовинної зброї і, нарешті, заснув.
На другий день професор Гармаш вийшов пройтися.
Небо було похмуре, зимним вітром десь недалеко дихав Льодовий океан. Самотній рибалка над берегом байдуже дивився у воду. Кілька разів, цілком непомітно підходив чимраз ближче до стежки, де непомітно для Гармаша, він оглядався. Так само проходжувався професор. Рибалка оглянувся ще раз, потім пружним ривком відкинув вудку! Ляснув постріл, другий — і професор Гармаш важко упав на вологий пісок...
Над цілою Землею світлом рятувального маяка загорілось сенсаційне повідомлення: „Допити тривають, вбивця — особа російської національності. При обшуку знайшли у нього пістоль, десять набоїв, свічку з отруйним гнітом, фотоапарат і жетон, зашитий в ґудзику плаща, з числом 16.116. Ніяких пояснень вбивця не дає, хоч визнає себе винним у смерті професора Гармаша...”
В далекому Реґенсбурзі Анатолій Павелко даремно очікував наказів від учителя.


17. ЛЮБОВ І ОБОВ'ЯЗОК

Машина часу, — найточніша з машин цілого всесвіту, — рухалася невпинно, з придавляючою монотонністю.
Минали дні і тижні. Анатолій Павелко пильно слідкував за поштою священика, — нічого нового. Починав бридитися своїм становищем: так добре до нього ставляться і Йодль, і Едіт, а він так відплачується... Спочатку писав листи до Києва — Оксані. Для уряду — не писав з обережності. А може хтось слідкує?... В Канаду ще писати — не поспішав, теж з обережності... Відповіді з Києва чомусь не було — і облишив. Щеміло серце, напосідали невеселі думки. Коли б не наказ, від'їхав би асистент Павелко з Реґенсбурґу додому. Але до наказу, що не дозволяв цього зробити, долучувалося ще одно.
Спочатку асистент сидів над матеріалами про рузаріїв. Цих матеріалів було небагато. Студії відпали. Увесь вільний час,— а його було багато, дарма що італієць-свічкар і досі у відпустці, — віддав асистент музиці. Музика живила йому думу, як небо живить спраглу землю. Грав Баха, грав захоплено: не руки, саме серце падало на клавіші.
А вона увесь час, невідступно, була біля нього. Не музика, а ця золотокоса Едіт, завжди дбайлива і чепурна, завжди вишукано вдягнена, з привітною усмішкою на вустах. Спочатку здавалася сірою, однотонною. Особливо вражала його ота надмірна точність і в дрібних грошових розрахунках.
Але слухаючи, як він грає, Едіт перероджувалася. І Павелкові було приємне це переродження людини, було приємно спостерігати, як загоряються її очі незвичайним сонячним блиском. Анатолій Павелко відчув і спершу злякався того: він закохувався в Едіт. Едіт це помітила. Настрій кращав з кожним днем, адже те, про що вона в тайку душі думала: про відносини з молодим, багатообіцяючим і, як виявилося, багатим ученим — збувалося.
Єдиним, що затемнювало раптовий прихід щастя (чи нещастя — хто наперед знає) були згадки Йодля про втрачений лист від астронома і дедалі туманніші згадки про Оксану. Тим часом, священик отримав другого листа, і, хоч не дуже турбувався зникненням першого, хоч нічого не підозрівав, все таки Павелко носив у грудях неприємне почуття, і тільки свідомість обов'язку перед батьківщиною трохи заспокоювала його сумління. Асистент і органіст жив двома життями: інтимним, від серця в колі Едіт і її брата, чудового органу і міста, і хитким, настороженим, незабуваючим, чого він, властиво, тут.
Час минав. Ніяких повідомлень не було. Близько була тільки сестра священика. Повільно, але уперто, час завіював минулі дні. Молоде серце хотіло близькості. Тяжко було без коханих очей. Серце зраджувало — і перемогло...
— Анатолію, не грайте більше...
— Чому ж, Едіт?
— Мені аж тяжко... Тяжко буває не лише від горя, але і від щастя, — пояснила вона. Можливо, те пояснення було навіть вичитане з книжки, та хіба це мало значення?
Молодий органіст раніш відчув, що це прийде. Думав лише, що не так швидко. Рвучко встав із стільця і вперше поцілував Едіт. Поцілував у соборі в святому храмі, але ж хіба цей храм, хіба ж цей розп'ятий Христос не бажав тільки щастя людям? Едіт міцно обвила плечі любого доцента: здійснилося те, про що вона так довго і солодко мріяла... Брат уже помітив. Він не мав нічого проти. Поважав розумного українця, найбільше ж поважав у нім молодого талановитого органіста. Про від'їзд ніхто не порушував питання. Від'їзд нікому не був бажаний.
— Пане Павелку, ви щодня вправніше граєте.
— Але я навіть не встиг закінчити консерваторії, як мене перевели вчитись на атомовика...
Священик здивовано звів брови. Це було цілком нове в його, може (хто знає?), майбутнього зятя. Та органіст і сам спохватився:
— Власне: і не атомовика, тільки курсанта відділу модерних машин. Паралельно я студіював історію культури і тому потрапив до експедиції...
— Розумію вас... — хоч священик, по правді, не все добре зрозумів з того похапливого пояснення. — А ви мали коли до діла з ученням про атомну енергію, друже?
— Ні, і не думаю, щоб...
— Певно, що ні. — Едіт встряла у розмову. — Ти будеш тільки органістом.
— Так, Едіт, безперечно так. Музика — це плід Бога, а та енергія — плід лише людини.
— Вибачте, я не цілком згоден, — заперечив священик. — Думаю, що це також Божа розв'язка проблеми...
В таких приязних суперечках, то в грі на органі, то в далеких прогулянках з Едіт моторовим човном по Дунаю, минали дні Анатолія Павелка. Поволі він відвикав від ролі спостерігача, поволі починав забувати, для чого його лишили тут. Асистентство — асистентством, а молодість — молодістю. Любов перекреслила все. Її могутня сила зуміла перетнути багато з тих невидимих ниток, які зв'язують кожну людину з її батьківщиною. На батьківщині ж уперто і гарячково працювали. Може, у тім забутті про Павелка і її гріх...
Асистент вислав листа в Київ з запитом, що робити далі — і відповіді про негайний від'їзд у Київ не одержав. Едіт, боячись листування Анатолія з молодою українською вченою, портрет якої вона бачила в часописі поряд з Анатолієм, знищила листа. Усвідомила той вчинок лише після того, як лист розсипався попелом, але боялася признатися, боялася втратити знайдене.
 
Наші Друзі: Новини Львова