Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 червня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Чи зійде завтра сонце

Переглядів: 15794
Додано: 26.12.2008 Додав: Spacer  текстів: 76
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Тоді, як учасники експедиції ще відпочивали з дороги в готелі „Штерн”, священик Йодль відправив Службу і залишився в спорожнілому соборі сам. Він хотів молитися. Стояв перед суворим, без оздоб, Розп'яттям. Десь високо кінчалося склепіння собору і починалося небо. Постать священика, невисока, з старечо осунутими повними плечима, здавалася такою маково-маленькою, маленькою до моторошності.
Священик молився.
Він колись любив техніку. Сьогодні він боявся її і молив Бога примусити людей розумно керувати нею.
Свічка забризкала і, описуючи вогником плавне півколо, похилилася вбік. Поправляючи її, священик побачив, що віск виплив з підсвічника і біг стрімко-опадним струмочком по задній і передній стінках. Струмочок загусав, Йодль взявся відклеювати його від позолоченої дошки. Потім він пішов у захристію по нову свічку. Намацуючи двері до шафи, рука його наткнулась на щось мертво холодне. Це був якийсь твердий предмет. Священик в ту ж мить відсмикнув руку. Влітку, навіть у вічно суворій прохолоді собору, таких холодних речей ще не стрічалося.
Перехрестившись, він витяг з шафи свічку і присвітив: дивно вгрузши ріжками в дерев'яну задню стінку шафи, між нею і кам’яною стіною, навкоси лежала невеликого розміру скринька. Вона була малинового кольору, гостроребра, але зі старанно обшліфованими стінками. Священик оглянувся. „Хіба я роблю злочин?”, — запитав раптом голосно сам себе, і, тримаючи в одній руці свічку, правою хотів витягти скриньку з її схованки. Та скринька не подалась. Тоді він вставив свічку у підсвічник і смикнув скриньку обома руками: вона, мов клин, вискочила з поміж двох стінок, і, опинившись в руках, важко рвонула їх донизу! Дивно! Священик ледве втримав скриньку, — вона, розміром не більша, як коробка сигар, була дуже важка. На випещених повних руках вип'ялися напружені посинілі жили. Сила старечих пальців почала слабнути, і Йодль поспішив поставити малинову скриньку на підлогу.
Священика Йодля огорнув невимовний страх. Він швидко тричі перехрестився. „Це щось неймовірне: такий малий розмір і така циклопічна вага! Жодного замка, все залютовано...”, — бурмотів він сам до себе, оглядаючи неймовірну знахідку. Таки неймовірну, бо ніколи не сподівався знайти щось подібне саме тут. Священик ламав голову: що робити з чудасійною знахідкою? Ні один метал в такій малій масі не важив стільки, скільки ця скринька. А вона ж з металу. Що це: золото, платина... ні, ні. Щось інше...
І, нарешті прийшла думка: в Ірані у власній обсерваторії працює старий приятель священика, австрійський астроном Стоковський. Чому б не відіслати цю диявольську скриньку до Стоковського?... Адже він любить і розуміє подібні речі і Іран — це не так далеко. Ракетою перекинуть скриньку за день. Йодль, та ще саме під старість, не хотів мати більше справи ні з чим, крім Бога...
Він поспішно згасив свічі і вийшов з собору. Синій наддунайський вечір зустрів його на порозі, але на вечір не звернено ніякої уваги. Священик попрямував так швидко, як тільки дозволяла його огрядна постать, до пакувальної контори.
— Дайте мені „Довідник ваги металів...”
Здивований і заінтригований конторник (як же: треба велику скриню, повну вати, “Довідник”, і все це пізнього вечора!) подав грубу, пухлу книгу. Священик не знайшов навіть приблизної ваги до такої маленької маси. Безперечно, це не було жодне золото, і справа з злочином у Канаді не мала зі скринькою нічого спільного. Очевидно, якийсь новий метал. Хіба він знає і хіба знають поліцисти? О, астроном Стоковський матиме цікавий подарунок від старого друга Йодля.
Шоферові, який відвіз велику скриню з написом: “Обережно, кришталь!”, і на думку не спадало, що він везе у величезній скрині таку малесеньку річ.
Ранком другого дня, перед відходом до собору, священик із сестрою дивилися з скляної веранди, як над містом з громовим гуркотом пролетіла довга лискуча сигара ракети. За секунду вона зникла.
— Все, — ніби про себе, промовив Йодль. Тепер він міг спокійно очікувати відповіді з Ірану. Але то було ще далеко не все. Вулиці Реґенсбурґу кудись пливли, кожна з них — це ріка, блискуча від світляних реклам та автових фар, що золотіли від сонця; шумна від рухливого натовпу: вулиці бігли повз вікна готелю „Штерн” і повз вікна священикового будинку. Нікому не було діла до якихось таємниць. Кожен мав на думці щось своє в цьому місті. Так само і цілому світові не було жодного діла до Реґенсбурґу, зрештою, тільки тихого містечка, цієї пристані без кораблів.
Собор озвався першими дзвонами.
В готелі „Штерн” збиралися до собору Павелко і Оксана. В другому кінці міста до собору поспішали священик і його сестра Едіт.
Свічкаря Джованні ще не було. Гори й море Італії лікували його груди. Тому Едіт допомагала братові, як уміла. „Трохи заощадимо грошей”, — любила повторювати вона.


8. ДРУГИЙ БІК МЕДАЛІ

По відбутті візитів до бургомістра та місцевої наукової колегії, група професора Гармаша взялася до праці. Власне, до вивчення архівних матеріалів засів сам професор, бо обоє помічників в той час були в соборі.
Настирливі кореспонденти, цікаві на все, що прибуло з іще й досі напівекзотичної України, невтомно кружляли біля готелю „Штерн”.
Але двері були щільно замкнуті і кореспондентам вдалося довідатись про найзеленіші новини з України лише в обідній час.
Коли зі столів ресторану зник останній посуд, м'яко опустившись вниз, в глиб стола, лакей приніс українському професорові часопис — скрутку із Англії, число за сьогодні. В ній було все, що розповідав кореспондентам Василь Гармаш кілька годин тому. Швидкість була короною преси.
— Дуже мило, — озвався професор до лакея.
— Цю газету я отримав найперший, спеціально для вас, — чемно зауважив лакей і натякнув ледве помітним рухом плеча. Чемність завжди була короною лакеїв... Відходячи, український професор забув на столику ресторану якусь суму грошей.
Відправляючи Вечірню, священик з задоволенням помітив серед присутніх нову постать. Струнка панна, в елегантному літньому вбранні, та, яку він бачив на світлині поміж українських учених, стояла в кутку, пильно вслухаючись в слова молитов. Едіт теж її зауважила, та підійти не посміла. Це виглядало б дивно, таке нав'язування знайомства.
Ще далі, в самім кутку собору, непорушно стояв Анатолій Павелко. Чорні, стрілисті очі його шукали дверей захристії.
Виходячи майже останнім по закінченні відправи, Анатолій Павелко наткнувся на священика. Той доброзичливо глянув на нього і відповів на уклін українського вченого. Так, без слів, вони познайомились.
Аж увечері, погостивши в місцевій колегії, повернулись Оксана і Павелко, задоволені і стомлені. Відразу ж відбули нараду. Професор Гармаш та асистент Оксана попрацюють ще над архівним матеріалом, асистент Павелко мусить кілька годин відпочити.
Професор Гармаш відкрив одну з привезених валіз. У ній не було місця на речі. Вона й так була вщерть заповнена химерними дротиками, лампочками, шнурками та рурками. Зімкнувши провід валізи-радіо з електричним гніздом у стіні, професор взяв слухавку. Фотелі були на коліщатах, і обоє асистентів підкотили їх до приймача. Василь Гармаш почав радіорозмову:
— Київ, Київ!.. Чуєте мене? Увесь час чуєте?.. Як?.. Все добре. А у вас?.. Не все?.. Будемо упорядковувати архіви вдома. Архіви тільки розшукуємо... Що?.. Академія дуже цікавиться?.. По змозі, робимо все якнайхутчіше... Слава Україні!.. Лампи погасли і професор закрив валізу.
— Чуєте, друже Павелко, академія дуже цікавиться. Становище вдома тривожне. В Бориславі нафти не більше, як на півроку. Росіяни роблять великі маневри на нашому кордоні. Хто знає, чи не задумують вони чогось більшого. Ми мусимо якнайшвидше виконати наше завдання. Крім усього, та річ може зле впливати на відвідувачів собору. Смерть не визнає святих місць. Будуть дошукуватися причин отруєння вірних і священика, можуть знайти раніше нас. Ви готові сьогодні туди піти?
— Авжеж, професоре. — Анатолій Павелко гострою рукою пригладжує чорну шевелюру. — Ви ж чекатимете мене?
— Вас чекатиме країна.
— Професоре, чи можна знати, хто привіз сюди скриньку?
Але професор спохмурнів і не відповів на це питання. Він тільки скоса глянув на панну Оксану (у Києві рішуче заборонили будь-що говорити про це)
— Вас чекатиме країна...
Анатолій Павелко розкрив найтяжчу валізу: в ній лежали грубі олов’яні плити-ізолятори. Вони мали спинити смертоносні промені речі, що лежала в соборі. Олов’яні плити були другою стороною медалі експедиції. Витягаючи одну з них, Павелко відчув на своєму плечі легкий доторк руки. Підвів голову: над ним схилилась Оксана, й лагідний, ніжний погляд ніби говорив, ніби підбадьорював: „І я вас чекатиму”...


9. НА ПОРОЗІ ПОРАЗКИ

Десь о дванадцятій ночі вікна в трьох кімнатах готелю „Штерн” погасли. „Сплять”, — зауважив випрасуваний швейцар і сходами вниз пішов до своєї кімнати. Звідти він вже не зауважив молодого українського ученого, що непомітно вийшов на вулицю, як не зауважив жіночої руки, що з вікна перехрестила Анатолія. Ще раз оглянувши свої поважні денні заробітки, швейцар заснув.
Місяць висів якраз між двома баштами собору. Анатолій Павелко чув, як нап'ялись нерви. Спочатку почував себе непевно, ішов ніби по кладці. Навіть круглий місяць між баштами здавався не місяцем, а гонгом, в який от-от — і хтось ударить на сполох. Раз асистент нагло спинився, але потім побачив, що то тільки металевий робот-запрохувач біля крамниці... Ішов далі. Підбиті лосем черевики ступали м'яко, та й асфальт пішоходів, розпечений за день, ще був еластичний і м'який. Обійшовши кілька разів попід будинками майдан, де стояв собор, Павелко востаннє круто оглянувся і швидко попрямував до вхідних дверей. Двері сонно позіхнули, і знову тільки місячне світло плавало по вулицях сонного міста.
„Я не злодій”, — кружляла в голові думка. — „Я тільки мушу взяти наше” — оправдував себе в душі. — „Я не злодій” — повторював асистент Павелко просохлими устами.
Проміння місяця золотими стовпами підпирало величезне склепіння собору. Асистент обмацував руками кожний закуток. Промінь з найвищого вікна упав у двері захристії. Там щось відсвічувалось у пітьмі химерно, майже казково. Асистент якусь мить постояв, міцно притулившись до дверей, ніби вклеївшись в них. Очі зустрілися з очима розп'ятого Христа. Віра додавала сили і гартованої твердості. Дивлячись прямо в лице Розіп'ятого, відчув він велику полегшу. Найсвятіший образ терпіння за справедливість лагідно дивився в блискучі очі людини, що, не бувши головою уряду, ні членом парламенту, в цю мить відповідала за майбутнє молодої, такої дорогої держави.
Асистент Павелко перейшов у захристію і там присвітив ліхтариком. Це тут! Щілина була вузька, тому він просунув руку між дошку шафи та стіну. Без перешкод, без найменших перешкод, рука вільно пройшла згори донизу, до підлоги!.. Увесь спітнілий, Павелко припав до щілини і ривками різав пітьму золотим мечиком ліхтарика. Ні — даремно: малинової скриньки з планами розбивача атомів олова-піску і готовими атомними зарядами не було!..
Кров стисла скроні, пальці вп'ялися в ліхтарик. Дививсь — і не вірив сам собі: адже розвідка запевнила, що саме тут, в Реґенсбурзькім соборі, в захристії, захована річ; річ, яка так потрібна там, в Україні; тоді ж можна розбивати атом олова-піску, того, що всюди є, що всюди лежить на землі; тоді ж не прийдеться хапатися за голову від думки, що в Бориславському районі кінчається нафта, що починає бракувати і вугілля, що потяги спиняються...
Анатолій Павелко випростався. Він опановував себе. Перетворився увесь на зір, на двоє гострих, нервово-гострих очей. Все оглянув, всі проміжки, всі виступи в захристії. Нарешті — всі кутки собору. В свідомості гострим багнетом стирчало одно: „Знайти!”
Асистент ще раз оглянув ту щілину, де мусила бути схована скринька. Кожний сантиметр уважно, без ривків, і помічає: в дерев'яній дошці — трикутна ямка, видавлена ріжком скриньки... Отже, вона була тут і зникла!
Але в шукача все ж відлягло від серця: коли б тут хтось зумів зруйнувати скриньку, то вона б зуміла зруйнувати ціле місто; річ була, хтось мав її узяти. Хто ж узяв? — запитання, що вимагало найшвидшої відповіді.
Стіни собору мовчали. Мовчала за вікнами пізня ніч. Асистент Павелко легко закрив за собою двері. Вулиці спали...
Обережно підходячи до готелю, він не помічав, що четверо очей пильно дивились на нього з вікна: очікуючи наслідку, ні Оксана, ні Василь Гармаш не могли спати. А, нарешті, дочекавшись, вони й зовсім забули про сон.
— Вона зникла... — заявив майже шепотом асистент, спинившись серед кімнати.
Тоді професор Гармаш спохмурнів ще більше, знову нахилився над радіо-валізою і викликав Київ...


10. ВІД'ЇЗД НАЗАВЖДИ

Приголомшення, викликане зникненням малинової скриньки, було таке велике, що навіть Оксана запалила сигаретку. Накульгуючи, ходив з кутка в куток професор Гармаш. Глибокі борозни на чолі говорили про те, як пильно обдумував він виникле становище. Асистент Павелко стояв біля вікна, схрестивши тонкі, гострі долоні. Скільки спочатку запалу і рішучості було в цілій його постаті, стільки тепер було втоми і зневіри. А валіза-радіо таємним кодом вимагала пояснень! Ті пояснення нікого не заспокоїли: ні Україну, ні членів експедиції.
Нарешті професор вирішив:
— Ранком я відлітаю в Канаду до Віктора Стена. Він передав скриньку, можливо, можна буде повторити. Ви залишаєтесь тут і чекаєте моїх наказів. Працюйте над матеріалами про рузаріїв, відвідуйте собор. Можливо ще знайдете слід, можливо і щось придумаєте...
Наступного ранку, без прощальних візитів, навіть без проводів, — аби нікому не впадало у вічі, — професор Гармаш від'їхав на станцію. Вслід за його автом довго дивилися молоді друзі.
Василь Гармаш взяв квиток до Відня, звідки можна було ракетним літаком відлетіти до Канади.
Потяг хутко набрав швидкість. Реґенсбурґ дружньо махнув на прощання гострими стрілками недружнього собору.
Для перелету ракетопланом через океан не треба було ніяких віз. Треба було лише мати картку держави, підданим якої була ця людина. Аж на четвертий день, полагодивши різні справи, професор Гармаш зайшов до зали-почекальні. Це тільки за традицією кажуть ще „зала-почекальня”! Ніякої зали не було: були оббиті ясною тканиною кімнати з глибокими фотелями та пересувними столиками, з часописами і журналами з усіх частин світу; з окулярами для читання мікрочасописів (сотня таких часописів уміщалася на одній долоні); з величними, — але без рам, так що береги розпливалися по стінах, — картинами. Крім друків, на столиках стояли вази з прохолоджуючими та харчовими кульками. В залі-почекальні сиділо кілька індусів, з якими професор Гармаш не міг розговоритися, тому він взявся переглядати часописи. В однім, з Лондону, повідомляли, що тунель під Ла-Маншем уже закінчено, але трохи нижче — про масове безробіття у Франції, про брак електроенергії в Іспанії... В швейцарському часописі якийсь буйноуявний дописувач повідомляв про якусь українську торгівельну делегацію, яка, ні з того, ні з сього відкрила в Реґенсбурзі сліди вимерлого народу Рузарії. Все те виглядало так химерно, що професор Гармаш аж засміявся. Суворі індуські гості здивовано звели брови на сивоголового сусіда.
Годинник з башточки тьохнув і на стіні загорілися зелені кола: сигнали про швидкий відліт ракетоплану. Сталева птиця з короткими обрубаними крилами вже чекала, лежачи на довгих полозах катапульти.
Два пілоти в суцільних хутрах сіли в кабіну, за ними подорожні. Вузенькі двері зачинилися, грім потряс машиною, ракетоплан послизнувся на полозах і... Відень зробився маленьким-маленьким, самі рисочки, просто не місто, а тільки накреслений план на столі архітекта!
Ракетоплан загуркотів ще дужче, гуркіт розростався до нестерпного. Пасажири заглядали у віконця-люки: земля стояла руба, здибленим конем, незвичайно перекинуто. Машина йшла майже сторч, лишаючи по собі два білі стовпи, — сліди вибухів ракет. Та за хвилину гуркіт урвався. Подорожні стривожено переглянулися. Але веселі обличчя охутрених пілотів заспокоїли їх: ракетоплан летів у стратосфері. Від часу до часу вибухали слабші ракети, гуркоту майже не було, лише відчувалося, як здригається залізне тіло машини...
За якийсь час хитнулась і зникла темна лінія європейського суходолу. Земля крутилася внизу як глобус, ракетоплан ішов над океаном. Пасажирів хилило до сну, але вони не могли спати, бо тоді, коли у Відні сонце стояло на заході, з дна моря воно тут ще недавно випірнуло, і з нього ще скапували солоні краплини води.
Недалеко від Канади здумав професор Гармаш про своїх залишених друзів. В цю хвилину ракетоплан тихо, без гуркоту, круто клюнув носовою частиною і каменем пішов до землі. Гармаш встиг помітити, як перелякано витріщив очі індус-сусід і втратив притомність. Але її не втратив водій-пілот. Він включив систему вибухів бокових ракет, вирвав машину з дужого повітряного виру, руба повернув її і, злегка пострілюючи, викинув легкоспад. Коли пасажири опритомніли, ракетоплан уже гойдався срібним широкойдучим маятником на голубому циферблаті неба. Ще хвилина, і крицевий птах ніжно притулився грудьми до вистеленого корком майданця ракетодрому міста Оттави.
— Вже столиця Канади? — запитав Гармаш сусіда-індуса.
— Канада! Канада!.. — щасливий, що все так добре кінчилося, радісно забелькотів той і дружньо простяг професорові темночервону сигару.
Там таки, на ракетодромі, отримав професор Гармаш інформацію, як краще поїхати до Едмонтону, де мешкав академік Віктор Стен. В Довідковому бюро до нього прилучився ще один, худорлявий пан, російський турист, як він себе відрекомендував. І він їхав туди. Отож — подорожують разом. І разом вони від'їхали одним потягом до Едмонтону.
Тільки з Едмонтону один із них вже ніколи не повернеться.


11. ЩАСТЯ Й НЕЩАСТЯ — РАЗОМ

Залишені в Реґенсбурзі, молоді асистенти сушили голови над тим, як знайти слід зниклого найціннішого скарбу. До того ж, Оксана непокоїлася долею брата. І тому Анатолієві Павелкові відпало всяке бажання нагадувати Оксані про свої почуття. На перше подібне нагадування Оксана відповіла ніжним, але таким сумним поглядом, що асистент почервонів у душі, а обличчя мусів швидко сховати за цигарковий дим.
Удвох вони кілька разів обійшли місто, справді цікаве: ще стояла тут шістсотлітня готична башта і навіть будинок, де спинявся Наполеон; вони вивчали історичні хроніки в місцевому музеї, давали інтерв'ю журналістам, аж нарешті Оксані прийшла в голову ідея...
— Пане Анатолію, чи не думаєте ви, що може існувати якийсь зв'язок між священиком і зникненням скриньки? Адже він там найближче. Ви знайомі з священиком. Може б сказали йому, що термін експедиції кінчається, а хотіли б і далі...
— І далі студіювати матеріали?...
— Так, так!.. І тому хотіли б знайти прaцю може в соборі, помічником, чи що? Це дало б вам змогу далі приватно вивчати матеріали, а, з другого боку...
— Ага! Розумію... А з другого боку — часто бувати в домі священика...
— Так... Бувати в домі священика, чути розмови і навіть бачити листи...
Окрилений надією, асистент швидко вдягся і, потиснувши подрузі руку, пішов розшукувати будинок священика Йодля.
„Такий він дивний: загориться — і гасне, щоб спалахнути знову. Я рівніша. Я буду його врівноважувати”, — замислилася біля вікна Оксана. — „А може щастя...”.
Вона знала, що в житті щастя й нещастя йдуть разом. Але ніколи не думала, яке нещастя, особисто їй, принесе ота щаслива порада.
Минуло довге чотиригодинне очікування. Аж нарешті задиханий, щасливий Анатолій з'явився в дверях.
— Отже? — Оксана встала, відсуваючи друкарську машинку.
— Отже, все гаразд! — не сказав, а кулеметно-швидко вигукнув асистент. — Я свічкар у соборі і приятель в домі священика. Він відразу ж згодився, як тільки я натякнув, що потребую найменшої оплати, бо буду ще отримувати з дому. Особливо, почувши це, підтримувала мене священикова сестра. Я взагалі їм там наговорив про свою велику платню вдома і тому подібне, та й про мою мрію...
— Чудово, чудово, друже Анатолію, тримайте там руку на живчику!
Нежданий успіх схвилював обох. У кімнаті було багато сонця. Його було багато і в грудях двох молодих людей, які мусили за всяку ціну дістати незвичайного значення річ.
Від завтра асистент Павелко мав іти до праці в соборі...


12. АСТРОНОМ СТОКОВСЬКИЙ

Ще того самого дня, коли учасники експедиції з України відпочивали в готелі „Штерн” після подорожі, на Анкарському ракетодромі, м'яко гойдаючись на блакитному, як і небо, легкоспаді плавно осіла поштова ракета. Турецькі механіки і поштовики, в зелених комбінезонах і традиційних червоних фезках, поспішно вийняли призначену сюди пошту. Верткий електровізок, навантажений транзитною поштою, легко перебіг до нової ракети. Вантажники пакували всілякі пакунки, лантухи з листами та коробки в її лискучі металеві груди. Трохи було мороки із завеликою скринею в Іран, астрономові Стоковському. Старі вантажники знали це ім'я, і завжди на пакунках для астронома червоніли десятки „Обережно!” Але ось вже все було упаковано і люди під6ігли до кліті ліфту, яка сховала їх у підземелля.
З шаленим ревом ракета „Пошта-Земля” щукою вистрибнула з жолобуватого трампліну і, круто беручи висоту, пішла далі на південний схід. Дерев'яною пірамідкою, дитячою забавкою майнула внизу чотирикілометрова гора Ердшіас, так само майнули і зникли загублені швачкою-природою дві блакитні нитки Тигра і Євфрату; сніги на вершинах гір, з карколомної височини лету ракети здавалися клубочками хмар; гори, гори, срібні тарелі озер, цяцькові міста, знову гори... і, легко погойдуючись на блакитному легкоспаді, на просторий ракетодром Тегерану, плавно осіла ракета „Пошта-Земля”.
— Мій пане, пошта з Німеччини, з Реґенсбурґу.
— Дякую, згодом... почуваю себе дуже зле... Смаглявий іранець Алла, слуга астронома Стоковського, вклонився і по-котячому тихо вийшов з кімнати
Аж через тиждень астроном Стоковський почув себе краще. Слуга Алла відразу ж це запримітив і вдруге звернувся з тим самим повідомленням.
— Пошта з Реґенсбурґу, і чекає вже цілий тиждень.
Астроном стомлено звів повіки. Цілу ніч він просидів, стежачи за кометою Хризантема. Комета свавільно блукала по небі, і от тепер так само свавільно заплющувалися з утоми очі старого астронома.
— Пошта розпакована?
— Так, — відповідає іранець нахилом голови. — Ще тиждень тому. Вона в склепі.
— Ходімо.
При легкій ранковій прохолоді, астроном Стоковський відчув, як він уже на порозі згубив нічну втому.
Робітники винесли велику скриню, швидко її відкрили і якусь річ поклали під цинкове накриття. Робітники сперечались, але, зауваживши постать шановного астронома, змовкли і привіталися. Стоковський підійшов до скрині. Вона сягала цій, зігнутій тягарем семидесяти років, людині по плечі. В скрині біліла вата, — повна скриня чудової вати. Чудової, але вати!
— Де ж пошта?
— Тут, на дошці, — робітник показав рукою: біля скрині, на дошці, вистеленій ватою, стояла маленька малинова скринька і на ній білий квадрат листа.
Астроном Стоковський не вмів ні багато розповідати, ні багато розпитувати. В душі він дивувався: „Пощо така скриня для такої скриньки? Вата! Вона тут ні до чого. Іран сам експортує вату в Європу”... Стоковський нагнувся. Один з робітників щось вигукнув та астроном не звернув на те уваги. Зненацька він відхитнувся від скриньки, як вдарений струмом. „Що це?!. Аж така безсилість?.. Ні, це...” — мигнуло в голові, але його ізнов перебив робітник:
— Мій пане, дозвольте віднести до вас.
— Вага?
— 50-60 кілограмів.
— Ага, так-так, несіть, будь ласка...
Як священика Йодля з Реґенсбурґу мало коли обіймав страх, так і астронома Стоковського мало що на цім світі могло здивувати. Проте, сьогодні він був здивований настільки, що це здивування, прохолодний ранок та молоде сонце повернули йому згублену за ніч надлюдську упертість і енергію.
В банеподібній склистій башті Стоковський, прочитавши листа Йодля, повного натяків-пояснень, уважно оглядав скриньку. Пильне око астронома і фізика відразу спостерегло в затишній башті рух: павутинна стрілка чутливого апарату, який він сам сконструював при вивченні трансформації молекул, ця стрілка заметушилась, загойдалась, застрибала; здавалося, їй було замало місця в просторій целулоїдній касеті. „Ага! Це — заряд розбитих атомів урану. Але чому ж така неймовірна вага? Що за надзвичайна конденсація...”, — таке думаючи, Стоковський оббігав пальцями кути скриньки так швидко, як бігають пальці скрипаля по рисочках струн. Він починав шкодувати за свою неуважність: адже цілий тиждень стояла тут така цікава річ!
 
Наші Друзі: Новини Львова