Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 червня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Чи зійде завтра сонце

Переглядів: 15793
Додано: 26.12.2008 Додав: Spacer  текстів: 76
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Коли два поліційні авта підкотилися до двірця, там був лише телефоніст і вусатий контролер, який, широко позіхнувши, збирався переспати годину-дві, до прибуття наступного потягу.
— Пасажири розійшлися в різні боки. Я нічого не знаю і, на жаль, нічим не можу допомогти. — Контролер хотів спати, і ці розпити малого, верткого, мов гумовий м'яч, поліцая про якогось особливого пасажира його зовсім не цікавили. Та гумовий поліцай наполягав:
— Може ви зауважили того, про кого увесь час повідомляє радіо?
— Про кого б це? Я зовсім не слухаю радіо, бо воно повідомляє тепер виключно про всякі неприємності: як не страйки, так злочини, або пожежі, або безробіття...
— Ми шукаємо високого чужоземця в шкіряному плащі і з шрамом на обличчі. На собі він має наплічника...
— Що?!
— Наплічника! Розумієте? В нім золото канадського парламенту! Наше радіо, навіть Москва, про це увесь час кричить...
— Бачив, бачив!.. Він ішов останнім, — бліднучи, швидко випалює вусатий контролер.
— Що?! — тепер кричить уже гумовий поліцай.
— Бачили? Пішов з іншими?.. Зрозумійте, що якби ви слухали радіо, вам заплатила б Канада десять тисяч доларів!..
І ще не встиг контролер привести до ладу наїжені від зворушення вуса, як поліційні авта, невдоволено загуркотівши моторами, помчали назад.
Наче вартові, на баштах почали перегукуватися годинники. Било п'ять годин ночі. Рівно о п'ятій і п'ять хвилин у Реґенсбурзі почалася облава. На рогах найголовніших вулиць як з-під землі виросли стереотипні постаті поліцаїв-охоронців: міцні, грубі, у важких, ніби чавунних, чоботях. Реґенсбурґ, ледь помітно освітлений ще дуже далеким заобрійним сонцем, нагадував тепер багатогранну люстру, в якому відбилась одна й та сама постать поліциста. Як не старалися в поліцайпрезидіумі, все ж там число поліцаїв-охоронців було дуже мале, бо з інших міст ніхто не хотів ні одного відпустити, очікуючи всяких несподіванок.


3. ПРИГОДИ СВЯЩЕНИКА ЙОДЛЯ

В ті часи кружляли по місту різні чутки: про вичерпування нафтових джерел і вугільних басейнів, про нову війну; щось про страйки, щось про жахливі винаходи. Але увесь час ті чутки благословенними птицями облітали Реґенсбурґ. Сьогодні ж “щось” — тут, тільки його шукають...
Найпершого зупинили священика.
Чавунна, сувора постать проговорила, ніби прохаючи, ніби наказуючи:
— Будь ласка, вашу картку.
Священик Йодль, що вже був приклав повну, випещену руку до капелюха для привіту, вражено зупинився:
— Але ж, пане вахмайстре, я знайомий з вами щонайменше... — Щонайменше двадцять років, — ввічливо перебив чавунний вахмайстер. —Але ж, отче Йодль, я маю наказ всіх перевіряти.
І все ж, не зважаючи на таке пояснення, вони обоє почували себе трохи ніяково. Пересвідчившись по картці, що це таки дійсно той, кого він знав щонайменше двадцять років, поліцай пристукнув чавунним закаблуком.
Священик пішов далі. Він поспішав до високих, ледь помітних в тумані, кам'яних стрілок собору, де старий свічкар, італієць Джованні, вже мабуть світив свічки і стирав неіснуючий порох на кріселках. Свічкар Джованні увесь час почував себе нездоровим, і священик хотів йому ще й допомогти.
Вперше в житті отець Йодль спізнявся на Службу Божу. І його, і парафіян, всюди затримували настирливо-чемні поліцисти. — „Що це все має означати?”, — подумав священик, підходячи до собору, і тут вражено зупинився: під собор під'їхало поліційне авто. До цього часу ніхто, навіть сам президент, не посмів їздити на молитву автом! З авта вискочила маленька гумова постать і швидко пострибала сходами нагору. Вона заглянула в собор, щось гукнувши, і рвучким рухом натисла рукою на стику дверей і стіни. Собор ніколи не замикався. Замок на цій будові давно відійшов в історію. А тепер, ніби бажаючи вкрай доконати збентеженого священика, гумовий поліцай наліпив на дверях паперовий замок — стрічку з написом: „Зачинено до закінчення облави”. Потім він звернувся до священика. Останній, очікуючи нової перевірки, сягнув рукою до кишені по карту, але гумовий поліцай зупинив:
— Не треба. Я вас давно знаю, отче Йодль.
— Дякую, — відповів священик і подумав: „Хоч один мене сьогодні впізнав”.
— Вибачте, — продовжував поліцай, — але ми мусимо сьогодні це зробити. Місто стоїть під пильним наглядом. Не лише, собор, замкнено установи, готелі і кіна до дванадцятої...
На Дунайському мості у священика та його щойно зустрітого свічкаря востаннє перевірили папери.
— Щодо мене, — жартував хворий але незмінно веселий італієць Джованні —то вони, мабуть, перевіряли: живий я, чи вже мертвий... Священик не відповів на жарт. Замикати церкву перед віруючими це вже, справді занадто. Подібних пригод він не зазнавав навіть в очумілі дні останньої війни.
— Ти весь час боялася за мене? — вперше усміхнувшись цього ранку, запитав старий Йодль, ставши на порозі власного затишного будинку.
— Так, брате, я боялася за тебе. Радіо увесь час лементує про якогось злочинця. — двоюрідна сестра священика, молода русява Едіт, взяла з рук брата палицю і капелюха.
— У тебе добре серце, ми всі залишилися цілими. — Але чому ви не в соборі? Я теж збиралася...
— Вони замкнули собор. Вони шукають злочинця...
— В святому домі? Це неможливо!
Коли вони втрьох сіли пити другу каву, радіо різко обірвало барвисту стрічку музики:
„Увага! Говорить Берлін: кілька днів тому в Канаді викрадено 200 кілограмів золота, власність Канадського банку. Гадають, що злочинцем є один чужоземець. Востаннє його бачили в шкіряному плащі, з наплічником і без капелюха. Капелюх його знайдено в потязі Берлін-Женева... Кожен, хто зауважить того чоловіка, нехай повідомить найближчий поліційний відділ за нагороду висотою в 10.000 доларів”...
Священик Йодль, підливаючи запашної кави, усміхнувся: хто заблукав би з тими коштовностями в їх тихий Реґенсбурґ і що має спільного з цією справою замкнутий собор? Так, зрештою, реагувало все місто. Лише вусатий контролер залізничного двірця цілий день неспокійною рукою пригладжував вуса. Втрата 10 000 доларів нагороди за злочинця не давала йому спокою більше, ніж сам злочинець.


4. МУЖЧИНА В ЖІНОЧОМУ ВБРАННІ

Ні Йодль, ні його парафіяни не були задоволені з того, що собор мав бути відкритим лише о дванадцятій ночі, тоді, коли кінчалася облава. Проте, в цілій цій баталії, в цілому зворохобленому місті, була одна людина, яка сердечко дякувала Богові за поліційну заборону входити в собор. Не знати, чи витримало б старече серце священика, а тим більше хворе серце його свічкаря, коли б вони довідалися, що в замкнутому перед їх очима соборі була людина.
Вискочивши з берліно-женевського потягу і лишивши там капелюха, щоб бодай тим хоч ще трохи змінити свій вигляд, вона швидко, нерівними кроками, пішла геть від двірця. Якийсь контролер побажав їй навіть „на добраніч”. Добре мені „на добраніч”, коли за тобою ганяється поліція цілого міста!
Людина шукала місця, де можна б було сховатися і скинути свій вантаж. Як на молоді роки і міцний організм, той п'ятидесятикілограмовий вантаж у наплічнику (валізу він викинув ще раніше) був би нічого не вартий, але до тягаря долучалося щось інше, страшніше за все: вантаж у наплічнику виділяв смертоносні промені. Дарма, що він був якнайкраще ізольований ще в Канаді, в непомітному кутку, академіком Віктором Стеном; дарма, що людина була вдягнута в особливого плаща, — нічого не допомагало. Страшна, підступна млявість огортала тіло, дихати ставало чимраз важче, груди від часу до часу гарячими кліщами стискали корчі.
Людина, притулившись до стіни затіненого будинку, оглянулася. Ледь помітні в нічному тумані, сіріли над її головою дві високі башти. — „Церква”, — шпигонуло в її мозку. І відразу ж інше, велике слово — „рятунок!” Вона знала, що ніде в Німеччині церкви не замикалися. Обережними, але й нерівними, кроками втікач швидко обігнув ріг будинку і перебіг площу перед собором. Двері легко скрипнули за ним. Триоке поліційне авто, яке на хвилину прокотилося повз собор до залізничного двірця, нічого не зауважило.
Опинившись всередині собору, втікач глибоко вдихнув повітря і повільно опустився на підлогу. Чорна втома переборола його. Все ще лежачи, дрижачими руками він відчепив смертоносного наплічника. Потім встав і, повільно рухаючись вперед та пильно вглядаючись в ледь прозору пітьму, почав шукати кращого сховку. В голові гуло, серце билося часто: смертельні промені вантажу, схованого в наплічнику між жужма впханим накупленим для сестри, пройшли крізь тіло. Так, повільно посуваючись, добрів втікач до якихось закапелків та прибудівок. Очевидно, це була захристія. Втікач видобув з наплічника якусь тяжку невелику річ і обережно всунув її між дві стінки. Добратись до цієї щілини було нелегко, а побачити майже неможливо; щілина була вузька та ще й на самім кінці велетенської кам'яної споруди. Втікач ще раз оглянув сховок і стер піт з обличчя. При тім він відчув, як запекло там, де був шрам.
Тепер він шукав ще сховку для себе. Адже невдовзі прийде ранок, а з ним і люди. Після старанних розшуків, було знайдено дверцята склепу. Зсунувши плиту, він відкрив дверці і опустився сходами вниз. Там, як говорили невпинно бігаючі пальці, стояла висока ослизла домовина, тхнуло вогкістю і цвіллю. Та це не заважало.
Десь згори почувся стукіт. Втікач знітився, притулившись до домовини, як морець до рятувального кола. Почувся різкий крик: “Галло, хто там?”. Скликувано по-німецьки, але втікач знав цю мову. На оклик відповіла тільки глуха луна. Очевидно, він був розрахований на всякий випадок, ану ж би хтось озвався. За цим почулося, як вхідні двері закрились і гробовим каменем все придавила тиша.
Втікач напружено вслухався в голоси за стіною. Один старечий голос обурився, другий, пояснивши, що собор буде закритий на увесь час облави, до дванадцятої години ночі, покрив себе гуркотом мотору, — вони, очевидно, від'їхали.
Тоді легше зітхнули хворі груди загнаної людини.
Коли розвиднілося і тільки звуки моторів та спів птахів долітали до середини, високий чужинець виліз із своєї схованки. Він оглянув знову сховану річ, і був задоволений; вона лежала у вузькій, непомітній дірі, міцно вгризшись ріжками в дерево і камінь. Втікач оглянувся, зсунув на місце плиту і пішов нагору, де стояв орган. Там він чекав до ночі. Відчував голод і спрагу. Тіло боліло, шум в голові не вгавав. Нести вантаж далі було неможливо. Треба тільки лишити тут, а самому пробратись додому. Звідти прийдуть і візьмуть. Такий план видавався можливим, тільки тяжко було пробратись непоміченим бодай з цього міста.
Відвагу і хитрість природа подарувала втікачеві. Це був великий ризик, але все ж якийсь вихід: він знову опустивсь у підземелля, витяг з наплічника все, що купив у Канаді для сестри, і перед здивованими іконами з'явилася жінка, висока, незграбна, але жінка, обличчя якої закривала вуаль.
Коли годинники на баштах пробили дванадцяту годину, до собору під'їхало авто. Хтось швидко збіг сходами, почувся сухий тріск відірваного паперу. Так само почувся стукіт ніг униз, а потім щораз слабше гурчання авта.
„Тепер — тікати!”, — вирішила людина.
Сонному Реґенсбурґові не було ніякого діла до високої сухорлявої пані, що кудись поспішала. Спав будинок священика Йодля, спали натомлені поліцаї після невдалої облави. Не кожного можна зловити. Ловці мають обережність, ловлений має її вдесятеро більше...
А втікач був уже за Реґенсбурґом. Там він знову переодягся і попрохався до авта, яке охоче підвезло раптово захворілого в дорозі пана.
На другий день потяг, що йшов на Тифліс, спинився на першій прикордонній українській станції. З вагону вийшов високий, блідий чоловік, без пальто і капелюха. Свіже повітря вдарило сокирою в хрипко дихаючі груди, і чоловік, захитавшись, упав. Його підхопили на руки службовці станції:
— Що з вами? Ви українець? Розумієте нас?..
Бліді уста знепритомнілого ворухнулися. Чоло покрилось потом, а шрам, що вибивався з-під осунутого на чоло волосся, налився кров'ю:
— Пишіть... пишіть... розумію... Пишіть негайно Київ... уряд... Все з Канади в Реґенсбурзі... — Чоловік заплющив очі і швидко хапав повітря. — Пишіть: негайно їхати... собор, за... залишилось лиш рятунок... Я отруєний... — Останні слова невідомого ледве зрозуміли службовці станції, так тихо вони були сказані. Доки прибіг лікар, в Київ уже було відіслано телеграму. Лікар довго побивався над хворим, шукаючи сліду отрути, і не міг знайти. Його пацієнт був отруєний отрутою, незнаною для звичайного лікаря — смертельними променями атомного заряду. Два роки нічого не буде знати про долю хворого рідна сестра.


5. НЕПЕРЕДБАЧУВАНА НАУКОВА ЕКСПЕДИЦІЯ

Телеграму в Києві отримали і зрозуміли. Урядовий кур'єр з лікарем відлетів літаком до прикордонної станції. Урядова машина запрацювала енергійніше, хоча назовні нічого не було помітно.
Каштановий Київ рівно шумів металевим прибоєм різноманітних авт; шелестів широкими стрічками рухливих пішоходів під дверима високих білих будинків; весело плескали водограї в синє щире небо. Асистент Інституту по вивченню атомного ядра, молода панна Оксана, легким кроком спортовця, збігла сходами нагору до своєї квартири. Праця була закінчена. Сьогодні вони їдуть удвох в оперу. Так, удвох, хоча в цій квартирі тепер вона самотня, бо брат тиждень тому від'їхав до Канади. Зате прийде її друг, недавній співробітник в Атомному інституті, асистент Анатолій Павелко.
Оксана, наспівуючи нову пісню, швидко переодягається, заглядаючи в люстро. Звідти дивляться на неї чорні, життєрадісні очі з-під чорних летючих брів. Дівчина посміхається усмішкою дужої молодої людини. У відповідь з люстра розгортаються маковою квіткою повні, червоні вуста. Чорна зачіска гарно відтінює біле обличчя, гранатова виїзна сукня додає ще більшої, і без того великої, природної краси.
— Перебільшуєш, — сміючись, говорить до люстра Оксана, і чує дзвінок. „Це Анатолій”, — вона швидко відчиняє двері:
— Будь ласка, заходьте!
Але то був поштар. Він уклонився, піднімаючи форменного, з білою блискавкою, капелюха.
Усмішка раптом зникла. Оксана не очікувала поштаря увечері. Швидко перебігла очима телеграму: „З вашим братом трапилася в Канаді неприємність. Він живий, прибуде пізніше”, — прошепотіли щойно веселі вуста. Веселість згасла, як ракета, що долетіла до свого зеніту.
Зразу ж по відході поштаря відчинилися двері, і по твердих, широких кроках Оксана впізнала — іде Анатолій.
— Анатолію, на жаль, не поїду в оперу, на „Нестора”...
— Знаю. Ми їдемо завтра в Німеччину.
— Що?..
— В Німеччину, в Реґенсбурґ. Наукова експедиція.
— А це що знову?..
— Читайте. Це відрядження Академії Наук Вас, професора Гармаша і мене, і то не колись, а завтра вранці вже треба виїхати...
Від худорлявого обличчя асистента Павелка віяло втомою, тільки гострі карі очі виявляли запал і впертість. Він тріпнув пишною чорною шевелюрою і додав: „Про вашого брата вже знаю”...
Тонесенька фарфорова філіжанка, зачеплена незручно асистентом, впала із столу, і, задзвенівши, розкотилась в різні боки. — Вибачте, Оксано, якось ненароком...
Та Оксані було не до філіжанки. Підсвідомо, в душі вона відчула, що в цю мить сталося в її житті щось далеко-далеко більше...
— Друже Анатолію, а мета експедиції?
— Мета подвійна.


6. МЕДАЛЬ ВИДНО З ОДНОГО БОКУ

Експрес Київ — Париж. Вагони зі сліпучо-білими екранами зафіранкованих вікон. Колеса сховані за низькими емальованими щитами, і тому замріяному словацькому пастушкові здається, що цей поїзд не їде, а летить по рейках. Летить так, що пастушок аж батогом цвьохкає від захоплення! Над залізними шнурками рейок, вгорі, теж летить тонесенький шнурок-провід. Експрес увесь час тримається залізною рукою за той провід: він ловить звідти струм. Спочатку з українських, потім з словацьких, потім австрійських, німецьких і, нарешті, французьких електровень.
— Ви дуже мило співаєте, панно Оксано. Заспівайте нам щось... Але дівчина заперечно тріпнула чорним волоссям: — Дякую за комплімент, друже Анатолію, та хто може співати краще за цей летючий поїзд? — Асистент Оксана мріяла. Далекий погляд блукав ген за вікном. Гострі, трішки стиснені, смолисті брови виявляли мрію або сум.
До розмови долучився третій: поважний, у черепаших окулярах, із засніженим літами волоссям: .
— Щось у вашій розмові є від ісландської пісні, в якій закоханий норвезький королевич Гарольд Сміливий нарікає на горду українську дівчину, що, не зважаючи на його героїзм, все ж не бажає прихилити свого серця до королівського...
— О, пане професоре, я таки не та дівчина...
— А тим більше, я — не Гарольд Сміливий, — усміхаючись, додає молодий чорнявий асистент.
— Але Ви маєте змогу ним стати... — професор Василь Гармаш на щось натякає і по-батьківськи тепло посміхається...
От вони їдуть утрьох. Всі — дужі, завзяті й молоді. То нічого, що йому, Василеві Гармашеві, вже п'ять десятків років, що за плечима університети Києва і Риму! Правда, хіба що панна Оксана — під враженням гнітючої вістки: по дорозі до Америки щось трапилося з її братом. І тому очі асистентки сьогодні не такі життєрадісні і блискучі, як завжди. Її мало заспокоювали запевнення друзів, що брат швидко знайдеться. Ніхто не міг певно заспокоїти поганого передчуття.
Професор запалює сигару і спокійно поглядає на свою молодь, як він любив називати оцих помічників. Обоє асистентів — Оксана і Анатолій Павелко, — сидячи навпроти, дивились у вікно, і здавалося, ніби вони справді мають найменше цікавості одне до одного. Карусельний лет краєвиду полонив їх. Очі, як скельця фотоапарату, жадібно ловили нові калейдоскопічні картини ще ніколи не баченої, ще недавно обпеченої атомними бомбами, а сьогодні розлінієної і акуратної, німецької землі. Сама собою відсунулась далі настирлива думка про брата.
Недалеко від Реґенсбурґу професор повідомив, що вони вже біля „міста розаріїв”.
Експрес поцокував на рейках, легко похитуючись. Так само легко похитуючись, зайшов до переділу офіціант, і так само легко гойдалося в кришталевих чарках жоржинне вино, пите на знак приїзду до мети. І тут добре помітив сивий професор Гармаш, як із-за піднятих чарок на мить зустрілися теплі погляди молодих співподорожників...
Вони розмістилися в готелі.
— Але ж я і стомився, — зауважив професор, віддаючи звиток паперів Павелкові. — Отже, друзі, завтра ми йдемо до ратгавзу і завтра ж ви обоє підете молитись до собору. Крім молитви, придивляйтесь до всього уважно. Особливо уважно ви, асистенте Павелко, — з притиском закінчив професор.
За годину, замкнувши після настирливого кореспондента двері, учасники експедиції розійшлись по спальних кімнатах. Власник готелю „Штерн”, не без здивування оглянувши подарований гостями круглий пшеничний хліб і з задоволенням підрахувавши солідний грошовий розрахунок, подумав:
„Пошли, Боже, сюди побільше таких українців”.
На другий день Йодль читав замітку в місцевій газеті:
„Український професор і двоє асистентів прибули на короткий час до Реґенсбурґу з метою вивчення історичних документів про рузаріїв, українських торгівців, які в глибоку давнину провадили торгівлю з нашою старою Ратізбоною”.
Хто б сподівався, що з України, країни, яка ще так недавно стала знову самостійною державою, сюди в провінційний Реґенсбурґ, прибуде спеціальна експедиція Академії Наук...
Священик Йодль особисто нічого подібного не сподівався. Едіт, на його велике здивування, раптом виявила бажання неодмінно побачити тих трьох учених з України, про яку так багато тепер пишуть. Та читання було відкладено: і священик, і його двоюрідна сестра виряджали свічкаря Джованні на відпочинок в Італію...
Коли Джованні від'їхав, священик і Едіт знов повернулися до газети. Брат говорив про несподіванку, що її зробила українська держава, та щось про розумне чоло професора „Гармаш”. Едіт же увесь час підозріло скошувала око на фото молодого ученого: худорлявого мужчину-красеня з далекої і, як чомусь пишуть у газеті, вишневої України.
Але старий Йодль не дарма говорив про несподіванку. Україні таки справді в той тяжкий час, коли починало бракувати джерел енергії, було не до рузаріїв. Священик бачив тільки один бік медалі.
Радіо-Світ перервало їх розглядини розповіддю про велике безробіття в Бельгії та страйк гірничих робітників. За останній місяць було звільнено 80% гірників тому, що в 320 менших шахтах вибрано вже все вугілля. Багато бельгійців емігрують... „Кінець”; — заявив диктор.
— Це не кінець, а тільки початок, — ствердив Йодль. — Але і цей початок скінчиться...
Зате професор Гармаш, який саме прокинувся і слухав це повідомлення, вже не міг заснути. Він твердо став на ноги і подивився крізь вікно: високі стріли собору маячіли над містом. В тому соборі був схований другий бік медалі цієї експедиції.
Священик Йодль бачив тільки один бік і щиро вірив, що ця медаль не має другого...


7. ПІДОЗРІЛИЙ СКАРБ

Як швидкі осінні хмари, над землею кружляли чутки. Вони були різноманітні, цікаві і часто прямо неймовірні. Проте, одного дня Радіо-Світ оголосило, що на південному бігуні американська, а за кілька днів і англійська експедиції знайшли велетенські поклади уранової руди, яких вистачить на тисячу років. А досі ж було відомо, що уранової руди, цього джерела атомної енергії, на землі небагато, і за яких 10-15 років її не стане. Запаси ж вугілля, а тим більше нафти, кінчалися. Отож, планета котилася до того дня, коли все, гнане бензином чи вугіллям, зупиниться.
Священик Йодль іноді мимоволі теж замислювався над цим. Але його, зрештою, мало цікавило. Після апокаліптичної війни в Європі, коли на Сході (на здивування Йодля) виросло стільки держав: після страшних вибухів атомних супербомб, священик ще твердіше вірив у Бога як і в те, що Він не покине людей. Міркування зводились до того, що священик захоплювався розумом побудови світу: бракує на планеті вугілля і нафти, які дають теплову енергію, люди відкрили нову — атомну. Забракне уранової руди, з якої дотепер цю нову енергію дістають, люди знову щось винайдуть. Це був обов'язковий закон рятунку, один з неписаних природних законів. Весняні дні допливали свого берега. Реґенсбурґ плавав у сонці. Біля ніг міста шумів широкий Дунай, — але кораблі вже тут не приставали, їх майже не було видно. Водяний транспорт кінчав своє довге життя. Він був заповільнений супроти потягів, або велетенських піднебесних літаків-ракетопланів. Стара реґенсбурзька пристань мовчазно стояла осторонь, як цікавий історичний музей.
Про облаву забували. Говорили, ніби злочинця зловили десь на кордоні чи Польщі, чи Швейцарії. Отже, все гаразд.
Тоді, як учасники експедиції ще відпочивали з дороги в готелі „Штерн”, священик Йодль відправив Службу і залишився в спорожнілому соборі сам. Він хотів молитися. Стояв перед суворим, без оздоб, Розп'яттям. Десь високо кінчалося склепіння собору і починалося небо. Постать священика, невисока, з старечо осунутими повними плечима, здавалася такою маково-маленькою, маленькою до моторошності.
 
Наші Друзі: Новини Львова