Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 09 квітня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Чи зійде завтра сонце

Переглядів: 15604
Додано: 26.12.2008 Додав: Spacer  текстів: 76
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Повість з недалекого майбутнього


Київ-2007

ЗМІСТ

Ю. Григоріїв
Слово про автора

Говорить Москва
Облава
Пригоди священика Йодля
Мужчина в жіночому вбранні
Непередбачувана наукова експедиція
Медаль видно з одного боку
Підозрілий скарб
Другий бік медалі
На порозі поразки
Від'їзд назавжди
Щастя й нещастя — разом
Астроном Стоковський
Лист без адресата
Слід іде за ногами
Світ і Оксана
Жетон 16.116
Любов і обов'язок
В Ірані
Пошлюбна відпустка
Коли зникає сон
Засідання уряду України
Нічна нарада
Пожежа біля обсерваторії
Чорний жалобний ракетоплан
Делегації рятунку
Що сказало радіо
Олов'яне місто
Ворог допомагає ворогові
Вперед і назад
Злочин і орден
Відступ сухого ворога
Довгоочікувані події
Високий чужоземець в шкірянці
Сонце


СЛОВО ПРО АВТОРА

Жанр пригодницької, а тим більше фантастичної повісті, опертої на новітні досягнення науки і техніки, є наймолодшою і чи не найменш розвиненою ділянкою в українській літературі. Незважаючи на всю потребу і користь дати нашому молодому читачеві цікаву, захоплюючу пригодницьку повість про відкриття нових земель, про відважну боротьбу людини з стихійними силами природи, з хижими звірами і автохтонами, що перебувають на первісному ступені розвитку, або фантастичний твір про майбутнє зі змалюванням гігантичних технічних винаходів, наша література знаходиться щодо цього в різкій диспропорції до західноєвропейського письменства, де цей жанр має свою довгу історію. Батьком пригодницької повісті на Заході був Даніель Дефо, автор „Робінзона Крузо”. Згодом цей жанр знайшов своє широке відображення в творчості Майн Ріда, Купера, Бред Гардта, які яскравими описами завоювань нових континентів і боротьби з тубільцями піднесли й розвинули цю тематику. Пізніше в романах Жюля Верна і в недавньому минулому Герберта Уеллса пригодницький жанр став на ґрунт фантастики. Письменники спирались на новітні чудеса техніки і писали сміливо задумані твори про подорож на місяць чи на дно океану, передбачаючи й наперед виспівуючи майбутні винаходи та цікавістю і свіжістю матеріалу захоплювали молодих читачів.
Інакше виглядало в нас. Першою визначною українською мандрівничо-пригодницькою повістю фактично був спільний твір Ігоря Федіва і Валентина Золотопольця „Син України”, що появився щойно в 1918 роді. Після того помітними письменниками того жанру були на західноукраїнських землях Б. Полянич, відомий своїми пригодницькими повістями й оповіданнями, а на східноукраїнських землях Вадим Собко й молодий письменник Микола Трублаїні, що передчасно загинув у другій світовій війні.
На еміграції помітних творів такого жанру майже не було. Тому появу великої повісті “Чи зійде завтра сонце” пера молодого, але вже широко відомого на скитальщині українського письменника Леоніда Полтави, в якій автор в обставинах майбутньої самостійної Української держави змальовує так актуальну тепер тему досліджень атомної енергії й викрадення їх таємниці, можна вважати за небуденне явище, яке заслуговує уваги ширших літературних і педагогічних кіл нашого суспільства, як перша смілива спроба у формі пригодницько-фантастичної повісті змалювати майбутній образ України після її визволення та боротьбу, яку доведеться їй провадити, зокрема подолання різних інтриг і диверсій сусідніх, неприязно наставлених держав, що мають територіальні претензії до України та шпигунськими акціями і спробами викрасти атомові та інші державні таємниці намагатимуться підважити мілітарно-оборонну міць молодої держави.
Опершись на модерних досягненнях новітньої науки і тих можливостях, які вона дає, автор розгортає цікаву, хвилюючу повість, в якій йому не бракує фантазії сміливо й далекосяжно заглянути в майбутнє і змалювати, як на його думку піде розвиток дальших дослідів над атомним ядром.
Характеристичне, що автор повістi, який виявив свою обдарованість і в ділянці поезії, і новели, і п'єси, і дитячого оповідання і оперового лібрето, сміливо взявся і за цей, до того незнаний йому, жанр та показав у ньому також безперечну обдарованість. У зв'язку з усім тим цікаво оглянути його загальний життєвий і творчий шлях та обставини, серед яких він зростав і формувався, як творча особистість.
Народжений у 1921 році на Полтавщині, вихованець ніжинського педагогічного інституту, колись ліцею, в якому вчилися в різний час Євген Гребінка, Олександер Атаназіїв-Чужбинський, Микола Гоголь, Леонід Глібів, — Леонід Полтава з юних літ жадібно читав літературу, студіював українських класиків, зокрема уважно перечитував „Марію”, „Гайдамаки”, „Давидові Псалми” Шевченка, „Мойсея” Франка, вивчав твори Максима Рильського, Євгена Плужника, Миколи Бажана, Володимира Свідзінського та пізніше Євгена Маланюка.
Так само захоплювався він видатними письменниками Заходу. Його увагу привертали Данте, Шекспір, Байрон, Рільке, Едгар По, з новочасної поезії Жан Конто і Жан Прево, з прози італієць Маляпарте і американець Гемінґвей. Зокрема твір Гемінґвея „Старий і море” справив на нього велике враження. Цікавився він і Джоном Стейнбеком та Кльоделем.
Під впливом прочитаного спостережливий юнак почав писати сам. Перший його вірш був надрукований у 1940 році. Під час війни молодий поет друкував свої твори в „Наших днях” і журналі для дітей у Львові.
Вивезений на роботи до Німеччини, Леонід Полтава був там заарештований за національно-культурну працю серед українських робітників, пробував утекти до Львова, але був схоплений і ув'язнений у Потсдамі.
Переживання воєнних років лягли в основу його першої поетичної збірки „За мурами Берліну” (1946, Німеччина). Про цю збірку поет Леонід Мосендз писав: „Таку гармонійну цілість між формою і змістом рідко трапляється читати серед наших екзильних поетів... Рими свіжі і дзвінкі, розмір струнко витриманий, вираз ощадне скупчений, епітети припасовані, образи ясні і рельєфні. Немає мовної розхристаності і неохайності: автор є паном українського слова... Найглибшими з поезій є: „Катеринщик” і „Гофманів день”, яким може позаздрити не один із старших поетів” (Журнал „Звено”, ч. 2., Австрія).
В 1948 році вийшла мініатюрна збірочка Л. Полтави „Жовті каруселі”. Окремі його поезії були вміщені також в збірнику МУР-у. „Поезія про паню Герту”, вміщена в збірнику МУР-у, являє нам зразок тонкої досконалості, якої сподіватися можна від цілком дозрілого таланту... З нього може виробитись першорядний майстер, якщо він сам до своєї творчості поставить суворі вимоги” — писав Юрій Клен в „Українських Вістях” (Новий Ульм, Німеччина) ч. 80.
П'єсою „Пам'ятник героєві” зацікавилася студія Гірняка, але твір був технічно важкий для постави і тому сценічно не вдалося його реалізувати.
На конкурсі Об'єднання працівників дитячої літератури (ОПДЛ) Леонід Полтава дістав нагороду за збірку поезій для дітей „Моя книжечка”. Згодом автор назвав цю збірку „Лебеді”. Багатокольорові ілюстрації для неї виготовив Мирослав Григоріїв. Видати книжку поки що не вдалося.
Заходами видавництва „Українець” у Парижі вийшла в 1950 році окремим виданням п'єса „Чого шумлять дуби” про повстанський рух і переселення українців з Лемківщипи після війни. Цей драматичний твір, написаний спеціально для аматорських гуртків, ішов у багатьох українських осередках по різних країнах. Д-р Дмитро Бучинський включив цю п'єсу до іспанської театральної енциклопедії „всього світу”, як приклад вдалої п'єси для аматорів-емігрантів, що мають для постави обмежені технічні можливості.
В той же час з'являються „Українські балaди” Л. Полтави, які Святослав Гординський відзначив прихильною рецензією в журналі „Київ”, Філадельфія.
Тоді ж у паризькій українській газеті „Українець-Час” друкувалася велика повість „Чи зійде завтра сонце”.
Участь у прощі до Риму в Святому Році дала поетові матеріал для “Римських сонетів”.
У 1952 році вийшла прозова збірка Л. Полтави „У вишневій країні”, що викликала низку рецензій: в „Українці-Часі”, в „Канадійському Фармері” та інших часописах. Про цю збірку С. Гординський в „Українських Вістях” (Новий Ульм, Німеччина) ч. 89, 1952 р., писав: „Збірку закінчує післямова Івана Кошелівця, який стверджує, що „Полтава — цікавий оповідач, який розуміє слово і вміє з ним вправно експериментувати”. З цим твердженням можна цілком погодитися.”
У листі до автора Ексцеленція Кир Іван Бучко писав 14 серпня 1952 року з Швейцарії: „По дорозі я вспів приглянутися Вашим цікавим новелам, що вказують на високий талант автора, який вміє гарно оповідати і тим приковує читача”.
Головно, що приємно вражає у творчості Полтави — це широка українська стихія. Хоч живе він у Парижі, в центрі новітніх, модних літературних течій, сартризму, екзистенціалізму, новаторства, проте впливи їх не торкаються його. Він вільний від них, у його поезіях відкривається щира душа гарячої, патріотичної української людини. Не новітні, підказані паризьким середовищем теми є предметом його уваги. Найбільше цікавить поета людина, зокрема українська людина, а також тема моря.
Як редактор дитячої сторінки в „Українці-Часі”, Полтава має 5 ще недрукованих праць для дітей: дві поеми, дві вже ілюстровані збірки і переклади.
Теж ще не видруковано вже готову, велику поему „Листи до Адама Міцкевича”, лірична збірка „Друзі трьох ночей” та переклади з французьких, іспанських, німецьких, білоруських, російських і польських поетів.
Зі збірок „Одеські спогади” на тему Чорного моря й Одеси та „Слово народне” деякі вірші друкувалися в газетах, як і збірки новел „Син архітекта”.
Написав Полтава ще віршоване лібрето до героїчної опери “Мар'яна” на тему з П Світової війни в Україні, але не може знайти композитора, який крім знання модерної музичної техніки володів би мистецтвом контрапункту, оркестрування і добре знав українську, італійську і німецьку музику.
Один рік (1952-53) поет працював як керівник українського відділу іспанського національного радіо. Там написав він ліричну збірку „З еспанського зошита” та книжку-нарис „Культура розстріляних поетів” (Українська культура й література 1900-1934 рр.). Її взявся видавати в Мадриді інж. Кішка, але ще не видав. Так само в Іспанії написав Полтава поему „Енеїда модерна” — поетичну історію українського народу від 1917 року дотепер, не переказану, а показану в мистецькій формі і образах. Ілюстрації до неї зробив А. Сологуб. Тепер цей твір з передмовою д-ра Д. Бучинського видрукуваний у Лондоні, у видавництві „Українська Видавнича Спілка”.
Повернувшись з Мадриду, поет пів року працював на фабриці, а також займався перекладами для дітей поем „Мийдодір” і „Пан Тарган” Корнія Чуковського та написав дитячу збірку „Веселі каруселі”, яка ще не бачила світу.
За марш АБН поет дістав першу премію, а за п'єсу “Чужі вітри” (1954 р.), де зображено боротьбу української людини проти московської та німецької диктатури і Київ під час совєтської та німецької окупації — другу премію на конкурсі п'єс ЗУАДКу.
З мандрівничо-пригодницького жанру написав він також літературний нарис „Подорожі і пригоди Миклухи-Маклая” для дітей старшого віку і молоді, виданий видавництвом “Дніпрова Хвиля” в Мюнхені.
Ще не закінчена історична поема „Нестор” з життя княжої України 11-ого сторіччя, а також більша повість з нової української історії „Лісова квітка”. Одночасно Л. Полтава розпочав працю над поемою для дітей „Я по Африці ходив”. Займається він також мистецтвом кіно.
Поет перебуває тепер у Сарселі, біля Парижу, де працює в НТШ, як літературний редактор гаслової частини Енциклопедії Українознавства і одночасно редагує дитячу літературну сторінку в паризькому часописі „Українець-Час” та літературний відділ у лондонському журналі „Визвольний шлях”.
Під формально мистецьким оглядом його поезії відзначаються великою щирістю, ясністю думки, точністю вислову. Їх характеризує спокійна, прозора мова, вправлена у свіжі рими. Засоби мистецького зображення часто вражають своєю силою, але водночас вони позбавлені непотрібної патетики, галасливих закликів, якими так часто грішать наші поети. Скромні порівняння і епітети допомагають виразнішому розкриттю образів, що їх створює автор. У прозі він дотримується ще спокійнішої оповідальної мови, чим досягає цієї переконливості, яка дає читачеві можливість сприйняти кожний твір і надовго задержати в своїй пам'яті.
Тими ж якостями відзначається і його фантастична повість „Чи зійде завтра сонце”. Ще в 1948 році письменник Тодось Осьмачка радив йому братись і за прозу і Полтава власне під впливом цих порад задумав і почав писати цей твір цілком відмінного жанру і тематики, який проте не має бути єдиним, бо письменник написав ще нарис про пригоди і мандри Миклухи-Маклая, а далі можливо дасть ще нові твори в тій ділянці.
Перебуваючи в тяжких обставинах, Леонід Полтава проте не розчаровується і не зневірюється, бо як письменник своїм найважливішим життєвим обов'язком вважає боротьбу за волю свого народу, а засобом боротьби своє перо.
„Живу самотньо. Багато працюю і в цім єдина радість, якщо взагалі можна говорити про радість в моєму сумному житті, — пише поет. — Приватно — воно дуже сумне. Але громадсько-літературне — часом і радує, коли дає Бог чогось досягти, адже ж то маленькі вклади у велику українську культуру”.

Проф. Ю. Григоріїв






1. ГОВОРИТЬ МОСКВА

Далекосяжне око радару безцільно блукало по планеті. За кілька секунд воно перебігало з перевантаженого будівлями європейського материка (де-не-де ще сіріли на нім кам'яні потвори руїн) на півпустельні простори Африки; то знову круто завертало вниз, сягаючи аж голубуватої криги південного бігуна.
На екрані радару, цього новітнього земного далековиду, рухалися видива, ніби в кіно. Ось вони швидко побігли вниз, потім знов угору, і завмерли: низькі, обсунуті гори бачив астроном Стоковський. То — Уральський кряж, найвищі гори теперішньої Росії. І тоді увагу похилого астронома привернуло радіо. Воно було примонтоване до радару так, що автоматично ловило хвилі радіостанції в столиці кожної країни, куди дивився радар. Тепер він був скерований на Росію, і гучномовець кричав щось незрозуміле, а потім зненацька по-німецьки: „Говорить Москва! Говорить Москва! В Німеччині шукають великого злочинця! Він втікає на схід, є припущення, що в Україну, із викраденим у Канаді золотом. Зовнішність: високий, стрункий мужчина, на чолі — добре помітний шрам. Востаннє його бачили в шкіряному плащі з наплічником. Увага, увага, німці! Хто зауважив би щось підозріле, негайно повідомляйте поліцію...”.
По півхвилинній мовчанці, радіо почало знову: „Говорить Москва! В Німеччині шукають...”.
Астроном Стоковський зачудовано вслухався в стривожений голос московського диктора. „Чому це раптом Росія так розпинається за канадське золото?” І він скерував радар на Москву. Мотори задзижчали впевненіше, озвався сигнальний дзвінок, — око радару дивилося на мету. На екрані побігли вигинасті глибокі вулиці, річки авт і трамваїв; лапаті, широкі дахи пропливали вбік, нагадуючи безладно мандруючі крижини; а над усім розворушеним, швидким містом — гордо підносились башти з червоними, гігантськими зорями, з ледь помітними орлами всередині.
Ось вона, Москва, — зловісна червона столиця!
Астроном Стоковський вдивлявся в червоні зорі, і здавалось ніби вони хочуть піднятись ще вище, порівнятися з тими, що ген-ген мерехтять у вечірньому небі. Але даремно: мускулисті гвинти цупко тримають їх на сталевих підпорах кам'яних башт. Навіть нерухомі вартові, в підтягнутих шинелях, здаються в їх сяйві якимись криваво-блідими. Вартові охороняють Кремль. Він — столиця в столиці. Там упертість і затятість, там — мозок минулої і теперішньої Росії.
Та радар, на жаль, відображував тільки зовнішність. Тому найцікавішого в той вечір у Москві не бачив і не чув астроном Стоковський.
Найцікавіше відбувалося за вартовими, за мурованими стінами, в глибу Кремля.
В темній Кімнаті Наказів перед відповідальним урядовцем складав звіт керівник таємного відділу радіостанції Москва:
— Ми транслюємо в німецькій мові повідомлення про злочинця з золотом. Можливо, його схоплять німці і завернуть в Канаду. Таким чином Україна не отримає планів, а це багато зробить для нас. Наш розвідник з Канади передав своє підозріння...
— Тобто?.. — питає урядовець з крісла, не випускаючи з зубів папіроси.
— Підозріння в тім, що злочинець має при собі не золото, а...
— Це відомо. Ми відсилаємо найкращих шпигунів... — урядовець натужливо виривається з обіймів крісла, і вони вдвох ідуть подвір'ям Кремля.
А в старовинній, колись царській, залі, оббитій пурпуровим оксамитом (туди йшли двоє, і астроном Стоковський зауважив на екрані дві постаті в кремлівському подвір'ї), стояли струнко вишикувані дві колони людей у цивільному. Перед ними — важкий, кубуватий офіцер: червона зірка, золоті погони і гострий голос. Офіцер говорив, як наказував:
— Я прочитав наказ військового комісаріату червоної Росії! Наказ партії та уряду ми виконаємо з честю. Розвідники або згинуть, або дістануть плани! — Кубуватий офіцер пильно оглядає присутніх, їх очі блищать крицевим блиском. І він, задоволено стиснувши повні, напіввивернуті губи, продовжує:
— Ми негайно від'їжджаємо за кордон, як туристи, журналісти та члени приватного Клубу московських фотографів. А взагалі — поменше реклами... Пам'ятайте пізнавальне шифроване число 16116...
— Єсть! — гримнуло слово відповіді, і, злякавшись само себе, полящало десь там, в глибоких коридорах підземельного Кремля. Шеренги і їх офіцер завмерли. На дверях з'явилось двоє. Перший з них був керівником розвідки Росії.
Над Москвою високо в небі горять гігантські червоні зорі, прип'яті гвинтами до кам'яних башт. Аж непорушним вартовим під мурами Кремля робиться моторошно: так виразно чути кроки у цьому червоному запаморочливому сяйві.
А далеко-далеко від Москви, біля радару замислився сивий астроном Стоковський: „Як добре, що я аж у Ірані”, — думає він, і стомленою рукою вимикає струм. Гасне екран, змовкає московське радіо з його безперестанним “...шукають злочинця”.
Крізь прозорі стіни обсерваторної башти падає чисте, лагідне світло місяця іранської землі і ніжно пестить похилену голову астронома.
В ту ж ніч герої небаченої астрономом Стоковським найцікавішої сцени готувалися до виходу в широкий світ.


2. ОБЛАВА

І справді, Німеччиною прокочувалися хвилі поліційних облав. То в центрі, то десь біля східного кордону, то знову на заході.
Тоді ж у старовинному місті, покрученими вулицями закружляли швидкі безгучні поліційні авта. Вони плавали у залитому туманом місті, мов казкові риби у великому акваріумі. Два авта завернули від будинку поліцайпрезидіуму до залізничного двірця. Їхати було не більше як п'ять хвилин. Але іноді і п'ять хвилин забагато. Забагато було їх і тепер.
З залізничного двірця вже вийшов невеликий гурток подорожніх з електропотягу Берлін-Женева. Старий вусатий контролер відібрав виходжені квитки і останньому подорожньому побажав “на добраніч”. Той подорожній — високий мужчина, без капелюха, в шкірянці — відповів йому тим самим і, слідом за іншими пішов у пітьму, важко похитуючись, очевидячки, під вагою горбатого наплічника.
Коли два поліційні авта підкотилися до двірця, там був лише телефоніст і вусатий контролер, який, широко позіхнувши, збирався переспати годину-дві, до прибуття наступного потягу.
 
Наші Друзі: Новини Львова